Комбат 101-й бригады Попельнуха: Из Торецка, как и из Часового Яра, россияне будут щемиться на Константиновку

Наприкінці червня цього року "Українська правда" двічі працювала в селищі Нью-Йорк на Донеччині, яке з початку повномасштабного вторгнення було відносно спокійною точкою. 

Перший раз ми почули приліт пакету російських "Градів" – які, ймовірно, лягли на територію місцевого Дзержинського фенольного заводу.

Другий раз – побачили щогодинні прильоти російських КАБів, обвуглені й затягнуті димом багатоповерхівки та тіла загиблих цивільних жителів.

Так ми стали свідками того, як російська армія пішла в наступ на Торецькому напрямку – останньому, де лінія бойового зіткнення ще трималася в межах АТО-ООС. Це стало можливим через невдалу ротацію 24-ої та 41-ої бригад між Торецьком і Часовим Яром.

За три місяці, у вересні, росіяни захопили Нью-Йорк, у жовтні – дійшли майже до центру Торецька. Тепер у руїнах Торецька йдуть важкі міські бої, про які рідко з'являється інформація в медіа.

Одним із підрозділів, що бере в них участь і висвітлює бої в соцмережах, є 4-ий батальйон 101-ої окремої бригади охорони Генерального штабу. На їхньому прапорі зображений лицар з мечем, який, як пояснюють у підрозділі, охороняє не лише Генштаб, а й державу в цілому.

Кілька місяців як 4-м батальйоном командує 27-річний Богдан Попельнуха – випускник Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, колишній морський піхотинець. 

Ми зустрічаємося з ним у підвалі одного з прифронтових міст – після зйомок мінометників його батальйону в Торецьку. З наших спостережень і розмов з солдатами складається враження, що за ці три місяці Попельнуха таки встиг стати для батальйону "своїм хлопцем" і "своїм командиром". Він чітко ставить завдання, запитує про потреби та проблеми, покладається на рішення командирів підрозділів, вміє слухати.

У розмові з УП він кілька разів повторює, що головне для командира – зберегти своїх людей. У найгіршому випадку – зробити все, щоб забрати їхні тіла з позицій. 

В інтерв'ю УП Попельнуха розповідає про реальну обстановку в Торецьку, про те, що чекає на піхотинця в міських боях і як його можна захистити, а також пригадує стиснення кільця навколо Маріуполя та своє рішення піти в армію. 

Торецьк, фенольний завод у Нью-Йорку, піхота

– Богдане, як давно ваш батальйон зайшов на Торецький напрямок? І яка тут була обстановка?

– Це був початок вересня 2024, нас завели на посилення та, власне, утримання напрямку. Обстановка була незрозуміла: працювали дуже багато підрозділів, з ними було тяжко взаємодіяти. 

Але ми потроху розібралися, поставили свою розвідку, обмалювали собі загальну картинку, зрозуміли, де противник, які його слабкі та сильні сторони, і завели своїх людей. Згодом ще зрозуміли, що треба посилити фланги. Загалом оборона була побудована дуже потужно.

– На початку вересня росіяни вже були в межі Торецька? 

– У центрі їх не було, але поодинокі диверсійно-розвідувальні групи просочувалися в місто. В принципі, наші підрозділи, та й сусіди з ними справлялися. Тільки ми когось виявляли – зразу вогневе ураження, FPV або скиди з Mavic. 

Хоча… усе залежало від конкретного району міста, лінія зіткнення була хитка. Щоб зайти на деякі позиції, нам треба було вибити з них противника.

– За найпоширенішою версією, росіяни почали наступ на Торецькому напрямку, скориставшись невдалою ротацією 41-ої та 24-ої бригад: тоді 24-ту зняли з Торецька і відправили на Часів Яр, а 41-шу – зняли з Часового Яру й поставили на Торецьк. 

Як вам, коли ви заходили на цей напрям, пояснювали причину прориву?

– Насправді на початок наступу я ще був в іншому підрозділі на іншому, Авдіївському, напрямку. Коли я потрапив у четвертий батальйон, він стояв у Нью-Йорку, працював разом із 53-ою бригадою. Тогочасною задачею батальйону було утримання фенольного заводу в Нью-Йорку.

– Який на той момент уже був оточений росіянами?

– Ні. Ми тоді спокійно зайшли на завод, почали будувати свою систему вогню, вибирати більш укріплені позиції, а також позиції, з яких відкривається краще спостереження, щоб працювати з них снайперськими гвинтівками або крупнокаліберними кулеметами.

У нас був час підготуватися. Ми розуміли, що рано чи пізно противник усе ж буде заходити на завод. Він почав з того, що спробував продавити наші фланги. А потім уже, власне, почався бій за фенольний завод у Нью-Йорку.

– Як довго тривав цей бій і яким він був? Зрештою завод опинився в оточенні, і його заходив деблоковувати "Азов".

– Під час заходу "Азова" ми були… не сказати, що в повному оточенні, ми ще могли проводити евакуацію, правда, тільки пішки, "на нозі" – як у нас кажуть. "Евак", коли ти ще можеш дістати свого побратима, це найважливіше в піхоті.

Кожен день ставало все тяжче, противник гнав свою піхоту, вона просочувалася, і врешті завод став блокованим. Деякі підрозділи "Азову" разом з нашими хлопцями змогли зайти на завод, побути там на позиціях. Потім почалися штурмові дії росіян, вони заходили з південної частини заводу. На той момент "Азов" уже ротувався, ми залишилися самі. 

Тобто основна мета заходу "Азову" була в тому, щоб нас розблокувати, і ми могли забрати своїх поранених і, на жаль, загиблих.

– Чому так сталося, що ви опинилися заблокованими на фенольному заводі? Що пішло не так? 

– Насправді там дуже специфічна місцевість. Ми стояли на півночі Нью-Йорка, позаду нас було лише поле та залізничне полотно – тобто повністю відкрита ділянка. Підкотитися туди на ББМ (бойовій броньованій машині – УП) було майже неможливо. Хоча ми пробували – і вдало, і невдало. 

– Скільки тривала оборона фенольного заводу?

– Приблизно два – три тижні. Після цього наше керівництво сказало, що вже не потрібно нічого утримувати, бо позиції в цілковитому оточенні, і ми вийшли із заводу. Точніше прорвалися. Це була спланована операція. Усі 36 військовослужбовців вийшли живими – це головне. Нам дали час зібратися докупи, відпочити з тяжких боїв і потім зайти на оборону в Торецьк.

– Яку частину Торецька наразі контролюють Сили оборони?

– Обстановка змінюється щогодини, але центральна частина міста зараз за нами. Наша піхота – титани, усі, хто там знаходиться, герої. Вони роблять надлюдські дії, утримують будинок за будинком, наносять вогневе ураження по противнику, завдають йому втрат, щоб він відмовився від наступу. А росіяни безкінечно йдуть м'ясом… "уперед-уперед, візьміть цей будинок". 

Наші розуміють, що на них будуть іти, і їм треба просто косити цих росіян.

– Як ви вмовляєте піхотинців виходити на позиції в Торецьку? Працюючи з вашими хлопцями в місті, я спостерігала за стрімами: тримати оборону в розбитих багатоповерхівках – надзвичайно важка та ризикована робота, яка закінчується для піхотинця щонайменше пораненням.

– Мої хлопці розуміють, що зараз в країні війна, і їм треба стримувати противника. Їм не треба казати: "Васю, ти мусиш". Вася сам це знає.

Коли ми ставимо завдання піхоті – зайти на позицію або провести штурмові дії, – то всі питання, які від них будуть, стосуватимуться обстановки. Треба розжувати, де знаходиться противник, якими будуть його ймовірні дії, якою може бути небезпека. Вони це все всмоктують, як губки, ставлять уточнювальні запитання, ти на них відповідаєш, і все, вони кажуть: "Ми готові йти".

– Як виглядає шлях піхотинця від його тимчасового дому до позицій? І скільки цей шлях триває?

– Яким би сильним штурмовиком, піхотинцем чи розвідником ти не був, коли сідаєш у ББМ на заїзд (на позицію – УП), у тебе все одно буде тремтіння, тривога, страх. Але коли починаєш спішуватися, ти перемикаєшся і просто робиш те, чому тебе вчили, те, що ти знаєш. Далі долаєш свій маршрут і тримаєш позицію. 

Але для того, щоб усе було саме так, з солдатами треба спілкуватися. Не можна замовчувати загрози. 

"Друже, противник на 9 годину, на 6, повернися туди, почни простріл туди" – і вони наносять вогневе ураження, працюють. Вони в нас не сидять на позиції, як сліпі котята, і не кричать: "Нас оточують!".

І коли відбувається заміна на позиції або евак, вони виїжджають, дістаються до точки вигрузки, закурюють і все – норма.

– Як ви можете захистити свого піхотинця, який, наприклад, стоїть на першому поверсі багатоповерхівки в Торецьку, до якої біжать двоє росіян з автоматами?

– Перш за все вони там не просто стоять, вони знаходяться на вогневих позиціях, спостерігають. Переважно буває так: піхота бачить (противника – УП), стріляє, потім доповідає. Щоб допомогти піхотинцю, відразу вилітає FPV, відпрацьовують міномети, АГС, скиди, бомбери. 

Але коли противник заходить безпосередньо в будівлю, усе вже впирається в те, чия піхота сильніша. Якщо нам передадуть інформацію, на якому поверсі (росіяни – УП), ми можемо спробувати точково вдарити по поверху. Були випадки, коли ми допомагали піхоті вибивати противника з будівлі з FPV та з АГСа. Тобто залітав ВОГ у вікно, після чого було перехоплення, що ця людина "200".

– Що з перехоплень і допитів полонених ви знаєте про положення противника на цьому напрямку? Наскільки він тут сильний? Чи є в нього ресурс, щоб захопити Торецьк?

– Перш за все у ворога банальна тактика – м'ясні штурми. Великим скупченням піхоти вони починають штурмові дії, намагаються просочитися між нашими бойовими порядками, думають, що в них усе виходить, а потім підлітає наш Mavic і кидає на них гранату. Тоді сподівання їхньої піхоти розбиваються, і вона кричить, що їй треба евак. А еваку не буде. 

Більшість полонених, яких ми брали на цьому напрямку, це зеки. І всі молоді! Найстарший зек був хлопчиною 1998 року народження (тобто йому 25 або 26 років – УП), решта – 2001, 2003 (21–23 роки – УП).

Вони сиділи в тюрмах, по різних статтях. Розповідали, що коли до них приїжджали з набором (у російську армію – УП), то не було можливості відмовитися. Їх відбирали, казали: "Усе, ти йдеш служити". Якщо ж хтось хотів відмовитися, на нього тиснули в самій тюрмі так, що він був змушений підписувати контракт і йти воювати. 

За рахунок цього у ворога є багато піхоти, яку він не шкодує й завжди відправляє вперед. Коли з ними говориш, вони кажуть: "У нас більше шансів вижити, коли ми йдемо вперед, на вас, ніж ми будемо йти назад і казати, що ми "трьохсоті"". Як тільки хтось відмовляється виконувати бойову задачу – наприклад, штурманути будинок, навіть якщо він уже "трьохсотий", його командування дає задачу іншим: "Обнуляй". Й інший військовий, який стоїть із ним на позиції, бере й "обнуляє" (вбиває – УП) його.

– Чи були серед полонених українці?

– Був один, родом з Бахмута, працював у Вінниці, а на початку 2014-го переїхав у Горлівку, там брав участь у сепаратистських рухах, закликав до створення квазідержав. 

Що цікаво: росіяни їх максимально ділять, якщо разом сиділи в тюрмі або друзі, то зроблять так, щоб вони не перетиналися. Щоб навколо них були тільки ті, хто готові застрелити товариша, щоб вижити. 

– Яке значення, з військового погляду, має Торецьк для Сил оборони і для російської армії? 

– Пануючі висоти, є терикони, на які можна поставити обладнання. Це має велике значення.

– Якщо росіянам вдасться захопити Торецьк, куди вони рухатимуться далі?

– Зі свого боку ми будемо максимально стримувати ворога тут, щоб не дати йому десь просунутися. Але загалом ворог діє логічно. Якщо він набуде успіху на напрямку Часового Яру, буде рухатися до Костянтинівки. Відповідно, звідси, з Торецька, він так само щемитиметься до Костянтинівки, адже тут іде розгалуження автомобільних шляхів, які йдуть до основних населених пунктів Донеччини.

– У 2024 році росіяни захопили Авдіївку, Вугледар, Селидове, зараз сунуть на Курахове. Чи є у вас розуміння, куди вони рухаються? 

– У них одне завдання – окупувати нашу країну.

– Всю?

– Думаю, що так. Ми їм як кістка в горлі. Ми маємо довшу, багатшу історію, хоч і тяжку долю. За всі роки існування ми пройшли дуже тяжкий шлях і зараз маємо нагоду стати вільною країною. Але під боком є сусід, який переконаний, що все треба робити інакше. 

– Наскільки часто після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США між військовими обговорюється варіант перемовин з Росією? І умови цих перемовин. 

– Якщо про це хтось і говорить, то це хвилина часу і жартома. Увесь наш час іде на роботу, на те, щоб стежити за обстановкою. У нас є керівництво, яке буде ухвалювати рішення, і ми їх будемо виконувати.

[UPCLUB]

Маріуполь

– До того як прийти в четвертий батальйон 101-ої бригади ви служили в морській піхоті. Як виглядала ваша служба до повномасштабного вторгнення? 

– З 2018 року я служив у морській піхоті, в 140-му окремому розвідувальному батальйоні. Підрозділ був новосформованим, частина була тих, хто йшов з цивільного життя на контракт. До початку широкомасштабного наступу ми тримали оборону на Луганському напрямку, в районі Слов'яносербська. 

У 2022-му ми фіксували накопичення ворога, чули по перехопленнях, про що вони спілкуються. Деякою мірою ми навіть трохи не вірили, що таке може бути, але всі були напоготові. Мій підрозділ відпрацьовував певні дії на випадок агресії з боку Росії.

– Як швидко вас перекинули на Маріупольський напрямок?

– Після боїв у районі Слов'яносербська нас перекинули в один населений пункт, де ми мали прикрити наші основні сили, які виходили на висоти – бо на той момент ми воювали переважно в низинах. Ми виконали завдання, нас викликав командир і сказав: "Можливо, завтра хтось з вас здійснить марш у Маріуполь". Місто тоді ще не було оточене, але ми вже розуміли, що там відбувається. 

Я подумав: я зі своїм підрозділом уже трохи повоював, можливо, це буду не я. Але вранці мене розбудили, викликали до командира, який сказав їхати в Маріуполь, приєднатися до 36-ої бригади морської піхоти та спільно виконувати бойові завдання. 

– Ви йшли через Волноваху чи вона вже була захоплена?

– Ні, Волноваха була тоді під нашим контролем. Ми проходили повз неї, дійшли до одного населеного пункту, де нам уточнили задачу: треба було вже не заходити в місто, а не допустити його охоплення. Тобто завдавати росіянам максимальних втрат, зокрема палити їхні танкові колони. Відповідно, я поставив хлопцям задачу, і вони поїхали палити русню.

– Чи відомо вам, яка приблизно кількість людей мала не допустити оточення Маріуполя?

– Питання цікаве, але я не знаю масштабів. Ми стояли на одному з напрямків, певні частини там достойно тримали оборону, але ворога було набагато більше, ніж нас.

– Де саме ви стояли?

– Микільське, Старий Крим, Мангуш (населений пункт на північний захід і захід від Маріуполя – УП). Це не була лінія, ми як розвідники мали свої задачі – засідки, нальоти, зупинка колон. Били точково і боляче.

– Коли ви зрозуміли, що кільце навколо Маріуполя все ж закривається? 

– Коли вони поперли на нас у сторону Микільського, це західніше Маріуполя. По-моєму, це був початок березня, не пам'ятаю точно, ми тоді дуже мало спали, весь час були в боях.

– А де замикалося кільце навколо Маріуполя?

– На півночі. Вони обхоплювали місто з південної частини й піднімалися вверх до Старого Криму. Ми наносили вогневе ураження "Джавелінами", "Енлавами" – усім, що в нас було. Але противник переважав у кількості техніки й піхоти разів у шість.

Ми бачили місцевих, вони запитували, чи можемо ми забрати їхніх рідних з міста. Багато людей нас підтримували, переживали, але, з іншого боку, тяжко було розуміти, що ти не можеш допомогти тим, заради кого ти взагалі служиш. 

– Як ви думаєте, чому оточення Маріуполя стало настільки швидким і взагалі стало можливим?

– Я би не сказав, що воно стало швидким. Але основна задача, на мою думку, була виконана – ворога було стримано на південному напрямку настільки, що він не міг наростити свій наступ, наприклад, у напрямку Запоріжжя. Хлопці довго трималися, вони всі герої. 

– Тобто Маріуполем пожертвували для порятунку інших напрямків?

– Можливо, він став не жертвою, а міцним форпостом, який дав трохи часу перегрупуватися іншим підрозділам. Нашим силам треба було вийти на певні рубежі й виставити там оборону, щоб не пропустити противника вглиб країни.

2014, Сєвєр і принципи командира

 – Як ви опинилися в українській армії?

– Це був 2014 рік, розпочалися активні дії, заворушення, і я прийняв рішення, що маю пов'язати своє життя з армією та захистом країни. Одразу хотів піти добровольцем, але батько сказав, що треба здобути освіту і вже тоді воювати.

– Скільки років вам було в 2014?

– 18. Я пішов у Національну академію Сухопутних військ у Львові, потім по розподілу потрапив у морську піхоту. Там у нас була належна і фізична, і тактична підготовка. Ми всі готувалися, усі знали, що воюємо з підлим ворогом, який може будь-що зробити.

– Тоді, у 18 років, ви допускали, що російсько-українська війна триватиме так довго?

– Життя військового до широкомасштабного вторгнення з боку Росії було зовсім іншим: ти в один день міг лишатися в армії, в інший – звільнятися. Це залежало ледь не від настрою. Про що я тоді думав… Я сподівався, що за десять років буду живим і здоровим. 

А зараз я командую батальйоном. У мене є хлопці, яким по 18, у них аж кров кипить, вони хочуть вчитися. Є люди, яким за 40, за 50. Середній вік десь до 40.

– Які у вас є принципи, правила як у командира? 

– Основний принцип – як би не було тяжко, ніколи не полишати своїх хлопців на полі битви. Завжди триматися разом. Якщо дозволяє обстановка, всіх забирати – це дуже важливо для їхніх сімей. Солдат, сержант, офіцер має знати, що про нього думають, що про його потреби знають, тоді він виконує всі задачі. 

Ще один принцип – щоб піхота на передньому краю завжди володіла ситуацією. Це обов'язково. Немає жодної користі від піхотинця, якого відправили на "нуль" без пояснення, де противник і що взагалі там відбувається. 

Основний принцип, який має діяти в армії – збереження життя свого особового складу. Це завжди пріоритет.

– Більший пріоритет за утримання позицій чи територій?

– Якщо все сплановано розумно, то утримати ділянку місцевості, на якій ти стоїш, цілком реально. Тут не треба обирати.

– Що треба змінити в українській армії, щоби воювати ефективніше?

– Однозначно, нам треба більше протиповітряної оборони – бажано, в промислових масштабах і з виробництвом на нашій території. Також нарощувати наземні та повітряні дрони, адже людське життя безцінне, а дрон – це бляшанка. 

– З 2022 року частина боїв на сході відбувається в містах, часто – у доволі великих містах. У чому полягає специфіка міських боїв, з вашого досвіду? 

– У місті є дуже багато "сліпих зон", які треба враховувати. Кожна позиція має бути розташована так, щоб противник в ідеалі не зміг до неї підійти й розпочати штурм. І, звісно ж, велику роль відіграє мінування й інженерні заходи. Певно, основна складова оборони в місті – це інженерна підготовка. 

– Зараз, у 2024 році, ви мінуєте руками чи дронами?

– Якщо є можливість, мінуємо дронами. У нас є як наземні дрони для цього, так і повітряні. 

– Ви воюєте на Донеччині та Луганщині вже кілька років. Як ви ставитеся до цих двох регіонів? Яка їхня роль у вашому житті? 

– На ці регіони можна дивитися по-різному: є люди, які нас підтримують, вітаються, дякують. Є ті, хто чекають "асвабадітєлєй", "рускій мір". Перших, думаю, більшість. Ще Донеччина й Луганщина – дуже цікаві з погляду місцевості, тут багато пагорбів. 

У Сєвєродонецьк на вихідні до мене приїжджала дружина, після 2014-го він став дуже і дуже гарним містом. У нас навіть проскакували думки про те, щоб там лишитися.

Ольга Кириленко, УП