Я девушка, меня не тронут. Как Россия похищает, пытает, прячет от мира и судит гражданских украинцев

Деякі слова хочеться кричати на весь світ, але сил не вистачає навіть на знаки оклику.

– Мамо, поклич дітей, будь ласка. 

Жінка тримає мобільний на гучному зв'язку, навколо вирує людський гомін. На її плечах український прапор. В лівій руці окрім телефону букет жовтих хризантем, а права притиснута до щоки – так легше витирати сльози.

– Синочок, чуєш мене? Мішенька, я вже вдома, котику. Привіт, дочечка. Я вже вдома, мамо. Я вже в Україні. Всьо.

Це "всьо" – не про те, що розмову завершено. Навпаки – що добіг кінця той період, коли такі розмови були неможливі. Що людина вийшла з полону.

13 вересня цього року між Україною та Росією стався обмін, який у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими назвали особливим. Причина в тому, що вперше за тривалий час вдалося звільнити 23-х українок, 7 з яких були цивільними. 

Редакція "Української правди" сподівалася, що цього дня серед звільнених буде і наша колега – журналістка Вікторія Рощина, яку росіяни схопили ще в серпні 2023-го. За попередньою інформацією наших джерел, так і мало бути. Проте російська сторона її не віддала. В жовтні російське міністерство оборони повідомило батька Вікторії, що 19 вересня вона померла. А фактично – була вбита російським режимом.

In Memoriam: журналістка Вікторія Рощина, в якій було все, крім байдужості 

Повертати цивільних – неймовірно важке завдання, що ускладнюється відсутністю офіційних процедур. Міжнародне право передбачає обмін військовополоненими, але ніякого законного механізму для обміну цивільними не існує. 

В теорії сторона, що воює, не має права їх насильно утримувати та зобов'язана просто відпустити. На практиці доводиться називати це не обміном, а поверненням і заручатися допомогою третіх країн – так, наприклад в описаному вище звільненні цивільних допомогли Об'єднані Арабські Емірати.

"Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими збирає дані про всіх цивільних, утриманих в Росії. Але їхню кількість ми не оприлюднюємо: окрім підтверджених даних є ще випадки, інформація про які отримана із джерел, що потребують подальшої перевірки", – каже УП представник штабу Петро Яценко.

В Офісі генпрокурора повідомляють про понад 4000 зареєстрованих проваджень щодо утримання в Росії орієнтовно 15 000 цивільних українців і українок. При цьому важливо зазначити, що не всі п'ятнадцять тисяч досі перебувають у неволі: наприклад, хтось із них міг бути звільнений в результаті деокупації території або його могли відпустити після катувань.

Проте є частина людей, яка може сподіватися тільки на обмін. Тому що Росія передала їхні справи в суд і готується винести чи вже винесла вироки.

За час повномасштабного вторгнення Україна змогла повернути з російського полону 3672 українців. Цивільних серед них менше, ніж 5% – 168 осіб, і тільки третина з них жінки.

Ми розповімо про трьох українок, яких ще не повернули.

Їх викрали в різних місцях, за різних обставин та під різними приводами. Одну на території ОРДЛО до великої війни, другу – на новоокупованих землях Херсонщини, третю – в Криму, який на той момент вже став плацдармом наступу на материкову Україну. 

Проте спільного в їхніх історіях – набагато більше.

"Хибно зрозуміле почуття патріотизму". Історія Вікторії Клетченко

Щоразу, коли мешканці Каховки Вікторії Клетченко вдається зателефонувати з російської колонії до мами, вона запитує її про одне: коли її обміняють? Не було ще жодного разу, щоб не спитала. Але в мами немає відповіді.

Торік 6 жовтня Ростовський обласний суд засудив Вікторію до 10 років позбавлення волі в колонії загального режиму. Це мінімальний строк, який російський кримінальний кодекс передбачає за шпигунство. Клетченко звинуватили в тому, що вона зібрала дані про дислокацію російських військовослужбовців і російської військової техніки в окупованій Каховці та передала їх українським спецслужбам.

"Відомості про місцеперебування військ за конкретними координатами вона отримувала або особисто, спостерігаючи за переміщенням військ, або під час спілкування в месенджері "Телеграм" з різними жителями Каховки, або під час особистого спілкування з жителями Каховки на вулиці", – написано у вироку. І ще: "Вона здійснювала зазначені дії з хибно зрозумілого нею тоді почуття патріотизму".

У січні цього року Вікторії виповнилося 24. Вона народилася в Каховці і все своє життя прожила там. Навіть на навчання – а вивчилася Вікторія на швачку – вона не виїжджала за межі області. Навички в цій професії знадобилися їй тільки в колонії – там Клетченко шиє в цеху мішки для цукру.

До повномасштабної війни вона працювала в компанії, що видає мікрокредити. Після російського вторгнення в Херсонську область бізнес закрився, а приміщення, де був офіс, розбомбили.

Клетченко могла виїхати з-під окупації – хлопець Вікторії кликав її разом із собою. Але не хотіла залишати батьків, а ті, своєю чергою, відмовилися їхати через практично незрячу бабусю – зараз їй 87.

– І потім, Віта казала: я дівчина, мене не чіпатимуть, – згадує її тітка, киянка Вікторія Кузнєцова.

Віту почали "чіпати" в березні минулого року. Вона просто вийшла з дому і не повернулася. Батьки не могли знайти її слідів. Віта з'явилася за три дні – виявилося, її утримували російські спецслужби. А слідом за нею прийшло ФСБ з обшуком і вилучило всі гаджети.

За кілька тижнів Клетченко знову зникла, і знову батьки не могли знайти її слідів. За десять днів матері Вікторії подзвонив слідчий з Ростова-на-Дону, щоб повідомити – її донька перебуває в місцевому СІЗО.

Ростовський ізолятор був відомий українським правозахисникам і до великої війни. Саме там утримували перед судом більшість кримських політв'язнів. Умови їхнього перебування адвокати іноді прирівнювали до тортур. А після повномасштабного вторгнення Росія кинула в камери цього СІЗО полонених захисників "Азовсталі" та Маріуполя.

Суд над Клетченко відбувся також у Ростові. Покарання вона відбуває в жіночій колонії в Азові – маленькому містечку в Ростовській області, що за площею вчетверо більше за її рідну Каховку.

– Віта у нас була трохи інфантильною. Вона дуже домашня дитина. Жила з татом і мамою, – розповідає про Вікторію її тітка. – Вона дуже любить тварин. У неї були хворі кіт і собака, яких вона весь час лікувала.

Тепер піклуватися про них доводиться мамі. Батька Вікторії не стало цього року – серце не витримало. Після того, як доньку схопили, він дуже переживав, що не зміг її вберегти, що не догледів.

"Інакше як маніяками я їх назвати не можу". Історія Наталії Власової

– Для чого над вами проводили тортури? 

– Як я бачу, просто було весело і потішно, люди від цього отримували задоволення, це відчувалося. Я була маріонеткою, вони могли робити зі мною все, що забажають. Постійно катуючи, дізнатися від мене щось нове було неможливо – вони вже в перший день дізналися все, що я знала.

Червень цього року. Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону. Запитання ставить державний обвинувач. На лаві підсудних – 43-річна українка Наталія Власова.

Її схопили ще в березні 2019 року на підконтрольному бойовикам "ДНР" КПВВ "Оленівка" – запідозрили у співпраці з українськими спецслужбами. Чотири місяці вона провела в катівні-в'язниці "Ізоляція" – і це був найстрашніший час у її житті. Якоїсь миті Власова благала, щоб її застрелили під час спроби втечі, але кати з "Ізоляції" відповідали – ні, вона має страждати.

"Інакше як маніяками я їх назвати не можу, тому що отримувати задоволення від заподіяння болю голій зв'язаній жінці та здійснення всіляких збочень – не кожна людина здатна на таке", – говорила Власова на суді.

Ці слова – найменш жорстка частина її свідчень про чотири місяці в катівні. Повна розповідь Власової звучить криками болю та тріском електричного струму, пахне кров'ю, спермою та нашатирним спиртом.

"Під час тортур, коли їх частота зашкалює, у певний момент настає період байдужості і стає все одно, що відбувається і що буде далі. У будь-якому разі моя доля мені не підвладна, моє тіло мені не належить. Найстрашніше – вони говорили, що знають, у який садок ходить моя дитина, і принесуть їй іграшку з тротилом. Я не сумнівалася, що вони здатні на все".

Коли Власову викрали, її доньці було чотири. Наталія вирушила з Києва до Донецька наступного тижня після дня народження дівчинки. Зараз малечі дев'ять, і вона ще не знає, як це, коли мама збирає тебе до школи.

В липні 2019 року Наталію перевели з "Ізоляції" до СІЗО-1 Донецька. Там вона перебувала чотири роки. У липні 2023 року перевезли до Ростовського централу, як ще називають СІЗО № 1 в Ростові.

У справі Власової проходять одразу п'ять осіб, яких звинувачують у терористичних статтях, замаху на силовиків, незаконному перетині кордону та обігу зброї. Звинувачення проти себе Наталія заперечує. При цьому не розуміє: як взагалі Росія може її судити, якщо їй інкримінують "діяльність" в ОРДЛО – тобто на території, яку в березні 2019 року Росія не вважала своєю.

– Наталія дуже гарна, чудова людина, – розповідає про неї старша сестра Олена; між ними сім років різниці. – Спокійна, врівноважена. Перш ніж щось зробити, обмірковує, не метушиться. Вона багато чого може стерпіти, вона дуже сильна.

Але що таке справжня сила, Олена дізналася лише цього року. Коли Наталія опинилася в донецькому СІЗО, вона нарешті змогла вийти на зв'язок із сестрою.

Тепер, говорячи про ті розмови, Олена згадує, як часом скаржилася молодшій сестрі на побутові проблеми, відсутність роботи або грубість з чийогось боку. Та намагалася її заспокоїти і підтримати. І тільки потім, читаючи свідчення Наталії про тортури, жінка дізналася, які жахи на той момент уже встигла пережити її сестра.

Останній раз вони спілкувалися кілька місяців тому.

– І вперше з її голосу я відчула, що їй потрібна допомога. Я питаю: "Як твоє здоров'я?" – Вона каже: "Могло б бути й краще". 

І це вже було на неї не схоже. Наче вона вже зломлена, знаєте?

"Я почала кричати, що це переходить межі їхньої кровожерливості". Історія Ірини Данилович

29 квітня 2022 року 42-річна медсестра з Феодосії Ірина Данилович поверталася після зміни в медичному центрі. Була приблизно 9-та ранку, коли вона дійшла до безлюдної зупинки в Коктебелі, щоб сісти на автобус додому. 

Замість автобуса поруч з Іриною зупинилася набита чоловіками срібляста "Шкода". Троє з пасажирів ховали обличчя за балаклавами. Четвертий, на правах головного, мигнув посвідченням співробітника ФСБ і наказав сідати в автівку – для розмови. Якоїсь миті Ірина спробувала чинити опір, тоді її просто затягли в машину. 

Так Данилович опинилася в застінках ФСБ. 

До будівлі кримського управління її завели з чорним мішком на голові. Оглянули одяг і речі, зафіксувавши процес на камеру. Серед речей, які дістали з її сумочки й ретельно розглянули, був і футляр для окулярів.

Понад тиждень Ірину тримали в підвалі ФСБ, не повідомивши рідним і не потурбувавшись оформити навіть документи для затримання. Били, морили голодом і холодом, погрожували вивезти в ліс і закопати. Зрештою змусили підписати чисті аркуші.

"Після цього вони вийшли і довго про щось шепотілися за дверима, кудись телефонували. Повернулися і сказали, що у мене в чохлі були не окуляри, а вибуховий пристрій, – розповість Данилович під час перших свідчень у суді. – Нібито їм щойно хтось зателефонував і сказав про це. "Ось щойно ми хотіли повернути тобі сумку, залізли, а там, виявляється, вибуховий пристрій". Я почала кричати, що це вже переходить усі межі їхньої кровожерливості".

Крики не допомогли. Данилович відправили під варту – тепер уже офіційно. А в грудні 2022-го засудили до 7 років ув'язнення та штрафу. Формально – за звинуваченням у зберіганні вибухових речовин.

– Це тому, що Іра займалася громадянською журналістикою, – називає справжню причину вироку українська правозахисниця Ірина Сєдова. – Вона писала про права медпрацівників під час Covid-19. Вона вела свій блог. Вона активно публікувала у соцмережах суспільно важливу інформацію. Сфабрикувавши цю жахливу кримінальну справу, росіяни намагалися остаточно знищити свободу слова на півострові.

В обвинувальному висновку не розслідується, де вона нібито взяла вибуховий пристрій, для чого і що збиралася з ним робити – підкреслила сама Данилович у своїй останній промові. Натомість у кримінальній справі є цілий том з інтерв'ю, які вона давала різним ЗМІ.

Символічно, що одна з перших новин про саму Данилович у публічному просторі з'явилася ще в січні 2016-го. Тоді ФСБ допитувала її щодо роботи Українського культурного центру в Криму – напрям діяльності якого зрозумілий з його назви. 

Коли за шість років чекісти знову будуть її допитувати напередодні арешту, коло їхніх інтересів не зміниться: вони намагатимуться отримати від Ірини інформацію про кримських активістів.

Ще в сімферопольському СІЗО у Данилович почалися проблеми зі здоров'ям. За кілька місяців вони загострилися настільки, що активістка навіть оголосила сухе голодування через відсутність медичної допомоги. Її батько, Броніслав Данилович, розповідав журналістам, що до арешту Ірина була повністю здоровою людиною, і вважав, що все змінили періодичні побиття та умови утримання в СІЗО.

Коли після вироку Данилович етапували в колонію в Ставропольському краї, ситуація погіршилася.

– Вона почала втрачати слух на ліве вухо. Коли Ірина приїхала до виправної колонії, медпрацівниця їй сказала, що коли ти остаточно оглухнеш, то вухо боліти в тебе перестане, – каже Ірина Сєдова. – Зараз ситуація погіршується. Вона скаржиться на оніміння (ліва сторона її тіла німіє після мікроінсульту – УП), на болі в серці та втратила слух на одне вухо. Їй перестали давати навіть ті ліки, що призначили в Сімферополі.

Раніше про стан здоров'я Ірини розповідав її 78-річний батько, сам хворий на онкологію. Броніслав Данилович активно займався адвокацією звільнення доньки та контактував із правозахисниками і ЗМІ. Але хвороба взяла своє, і 1 серпня цього року його не стало.

– Я іноді прокидаюся і ловлю себе на думці: ось я прокинулася, а ніхто (за мною) не прийшов. Отже, вже сьогодні не прийдуть, – так ще в 2017 році Ірина Данилович зізнавалася, що не виключає обшуків і арешту. 

П'ять років по тому, коли вона буде повертатися з нічної зміни, їй не дозволять лягти спати.

Невидимі українці

Заступниця начальника Департаменту міжнародного співробітництва Офісу генпрокурора Ірина Діденко час від часу бере свідчення в людей, яких повернули з російських місць утримання. 

Діденко каже: їй ще не траплялось випадків, коли, захопивши людину, росіяни її не катували. Жодного.

– Коли я взялася за ці справи, логіка підказувала, що мають катувати за щось. Наприклад, вибити якісь свідчення, – зазначає Діденко. – Як виявилося, це не так. Скільки ми спілкувалися з потерпілими, їх катували просто так. Там дні катувань визначені, години катувань. Кожна в'язниця в Російській Федерації змагається одна з одною, в кого будуть "цікавіші" катування.

Один із прикладів того, що логіки катувань не існує, розповідав Діденко українець, якого вдалося повернути. Йому ставили питання на множення тризначних чисел. Якщо він давав правильну відповідь – його били, якщо неправильну – били ще сильніше. 

– Погрози – то звична річ, катування електрострумом – то до всіх, – каже Діденко. – Плюс дуже багато елементів сексуального насильства.

Чи ставляться до дівчат краще, ніж до хлопців? Навпаки, хлопці казали, що вони (російські тюремники) спеціально відкривають вікна в камерах, де утримуються хлопці, щоб вони чули, як катують жінок. Це як окремий вид катування чоловіків – що вони не можуть вступитися, захистити жінку.

Українці, які змогли повернутися на волю, розповідають про існування спеціальних камер – в них не тримають ув'язнених, замість цього обладнали приладдям для тортур. В їхніх розповідях орвеллівський морок з його кімнатою 101 переплівся з безвихіддю кафкіанського "Процесу". Коли людину утримують у неволі, але навіть не кажуть, в чому її звинувачують.

Історії Клетченко, Власової та Данилович стали відомі насамперед тому, що перейшли до судової зали. Але більшість цивільних українців Росія утримує інкомунікадо – не підтверджуючи факту затримання, без доступу до адвокатів чи листування (саме в такому статусі перебувала і Вікторія Рощина). Тому вони залишаються невидимими – для своїх родичів, для правозахисників, для українських правоохоронців та суспільства.

Невідомо, в якому місці вони перебувають, в якому стані, чи живі вони взагалі. Якщо їм вдається передати рідним якусь інформацію – це вже диво. Здебільшого про їхню долю вдається дізнатися з розповідей українців, які в якийсь момент були поруч із ними, а тепер їм пощастило звільнитися.

– Цивільних затримують і не оголошують їм ніяку підозру, їх не транспортують в сталі місця утримання, навіть в ізолятори, – розповідає виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко. – РФ утворила на окупованій території місця утримання, які неможливо контролювати. Туди не прийде умовна моніторингова місія. Часто це поліцейські відділки або якісь приміщення в адміністративних будівлях, підвали. Туди неможливо потрапити адвокату чи листа написати. 

Так Вікторію Рощину понад рік утримували в невстановлених місцях: ймовірно, в Мелітополі, потім перевели в Таганрог. 

Коли людина під тортурами визнає "провину", висуваються обвинувачення й умовно з СІЗО Таганрога або з поліцейського відділку в Маріуполі людину переводять до СІЗО в Ростові або до Донецька – залежить від статті. Зазвичай українцям інкримінують одну з двох статей: шпигунство або диверсійна діяльність. Якщо людина на окупованій території встигла отримати російський паспорт, то можуть звинуватити і в державній зраді.

Проте, коли людина потрапляє в російську пенітенціарну систему, в неї є шанс хоча б якимось чином з'явитися на радарах, сповістити рідних через адвоката, не зникнути в нетрях російських катівень.

Трагізм у тому, що реальний тюремний строк за цих обставин може здатися меншим лихом.

***

У вересні цього року незалежна міжнародна комісія ООН із розслідування порушень в Україні виступила зі звітом, в якому заявила про нові докази катувань Росією українських цивільних та військовополонених. Говорячи про тенденції, комісія дійшла висновку про узгодженість практик катувань у місцях утримання українців і про застосування сексуального насильства як форми тортур майже в усіх цих центрах ув'язнення.

Спілкуючись з людьми, яких вдалося звільнити, прокурорка Ірина Діденко підводить до висновку, якого немає у звіті комісії. Якщо тебе забирають, ізолюють і катують через те, що ти українець – хіба це не геноцид?

– Як вони вибирають, кого затримувати? Якщо це були спочатку депутати, активісти, журналісти – тобто ті, хто може формувати точку зору людей в регіоні, то потім вони (окупанти – УП) пішли просто по хатах. З хати в хату. За що забирали? Будь-що, пов'язане з Україною – одразу забирали, – каже вона.

Діденко ніколи не забуде, як брала свідчення в потерпілої з Херсонської області. Ту викрали з будинку, били, катували, ґвалтували, погрожували вбивством, вивозили в поле і стріляли над головою. 

Речовий доказ її "злочинних дій" був один – магнітик з прапором України.

Рустем Халілов, УП