Курская операция показала: их можно так же рвать на куски. История 25-летнего Героя Украины Юрия Жуковца
Юрій Жуковець – капітан і командир розвідроти 103 окремої бригади територіальної оборони ім. митрополита Андрея Шептицького. У свої 25 він вже Герой України.
До повномасштабного вторгнення Юрій очолював агентство з нерухомості та виховував двох дітей. Зараз він вже понад 2,5 року зі зброєю в руках захищає країну на передовій. Жуковець встиг повоювати на Харківщині, Донеччині, Сумщині та взяти участь у Курському наступі.
Під час однієї з операцій на Курщині в серпні цього року він отримав п'ять кульових поранень. Нині Юрій проходить реабілітацію та невдовзі планує повернутися до свого підрозділу.
"Війна не настільки романтизована, як нам про це розказували у фільмах і книгах. Війна взагалі жахлива штука. У ній мало чого прекрасного", – зауважує Жуковець.
Яку роль ТРО відіграла в Курській операції? Як працюють розвідники в теробороні? Чи потрібно запроваджувати мобілізацію тих, кому менше ніж 25 років?
Про все це "Українська правда" поговорила з Юрієм Жуковцем.
Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
"Ти розумієш, що нарешті війна буде і на їхній землі"
– Як це – бути Героєм України в 25 років?
– Напевно, так само, як і бути просто людиною в 25 років.
Практично кожен, хто зараз перебуває у війську, виконує якісь задачі і є героєм для нас, для нашої нації. Тому я себе відчуваю як звичайний військовослужбовець, який виконує свій обов'язок.
Я в принципі практично не уявляв, що звання "Герой України" можна отримати. Мені здавалося, що це щось недосяжне.
– Ви, зокрема, воювали на Курщині. Чи впливало на вас психологічно те, що доводиться заходити на територію ворога?
– Це було на ентузіазмі й на адреналіні. Це був той момент, коли ти розумієш, що нарешті війна буде і на їхній землі. Плюс із часів Другої світової ніхто цього не робив. Відповідно можна всьому світу показати, що не така вже і неприступна ця країна, що в неї є свої слабкості, що її можна прорвати. Якщо мати трішки більше засобів, сил і натхнення, їх можна так само рвати на шматки.
Гадаю, для всіх було показово, наскільки багато їхньої території ми забрали за короткий час.
– Як місцеве російське населення реагувало на захід українських військових на їхню територію?
– Якщо згадати, як героїчно реагувало наше населення, коли заходили росіяни, будуючи барикади, зупиняючи танки, то тут такого не було. Ніхто нічого взагалі не казав. Вони тихенько ховались по підвалах, по своїх будинках, хтось просто стояв, дивився на тебе.
– Під час однієї з операцій на Курщині ви отримали поранення. Як це сталось?
– Ми йшли на зачистку населеного пункту і, коли я опинився на подвір'ї одного з будинків та повернув за ріг, на мене там уже чекав російський військовослужбовець, який мене і розстріляв.
Я отримав п'ять кульових поранень: дві кулі потрапили мені в ноги, одна куля потрапила в живіт, і вона пробила кишку, ще дві кулі мені попали в ліву руку.
Ми під'їхали до нашого медика, мені почали надавати медичну допомогу, я передав командування, бо мені важливо було, щоб мої люди всі вийшли цілі, живі та здорові.
Слава Богу, на всю цю задачу я був один "трьохсотий". Тобто ми її виконали успішно.
– Вам доводилося брати російських полонених. Як би ви описали їх середньостатистичний портрет?
– Налякані та брехливі. У них звучали всього дві тези: "Окрім Курщини ми ніде не були" і "Ми строковики". Але коли ти потім береш їхні документи і дивишся, що цим хлопцям по 35, то в тебе вже закрадаються сумніви, як може бути строковик у 35 років.
Чому ми взяли багато полонених? Тому що частина російських солдатів просто тікала, боялась вступати в бій, була немотивована, відповідно їх було легко взяти в полон.
"Іноді ТРО виконує задачі, які переважають компетенцію ЗСУ"
– Якщо говорити конкретно про вас і про роботу вашого підрозділу, якою зі своїх операцій ви найбільше пишаєтесь?
– Одна з цікавих операцій була в Рижівці на Сумщині. На початку літа "Ахмат" (російський чеченський спецпідрозділ – УП) доповів, що взяв наше село, повісив там прапор. Але ми були тим підрозділом, який зайшов після "Ахмата", зняв їхній прапор і повісив наш назад.
Такі задачі якраз максимально можуть охарактеризувати ТРО. ТРО – це підрозділи, які виконують специфічні задачі, які іноді навіть переважають компетенцію ЗСУ. Деякі операції ТРО виконувала на рівні з ССО та іншими, брала участь у Харківському контрнаступі. Тобто довела, що є абсолютно таким самим підрозділом Збройних сил, як і інші.
Плюс ТРО це такий підрозділ, куди всі прийшли добровільно, без якогось військового досвіду. Відповідно, швидко утворилося братерство та максимальна підтримка один одного, бо всі почали здобувати цей бойовий досвід в один момент.
– Яким є ваш головний принцип як командира в роботі зі своїми підлеглими?
– Думка мого підлеглого важлива. У нас ніколи не було ситуації, коли нам озвучувалася задача, і я одноосібно ухвалював рішення, як ми будемо працювати.
Я завжди обговорюю зі своїми хлопцями кожну задачу, і кожен може висловити свою думку. Лише після того, як я всіх вислухаю, я ухвалюю рішення, як ми будемо діяти.
На мою думку, це ключовий фактор, чому ми працюємо успішно. Люди розуміють, що їх чують, вони знають, що вони беруть участь у житті підрозділу, що їхня думка не пустий звук, що з ними завжди рахуються.
– Як ви виходите із ситуацій, коли ваші бійці бояться або втрачають мотивацію?
– У нас є братерство, у нас є домовленість між собою, що кожен за кожного відповідає. Ми не зацікавлені в тому, щоб вказувати на слабкі сторони наших бійців чи намагатись десь їх поставити в незручне становище, бо чогось не вміють чи чогось не знають.
Я особисто намагаюсь завжди дізнатись, у чому проблема, але в принципі на задачах у мене такої ситуації не траплялось. Чому? Тому що паніка переважно буває від незнання, від дефіциту інформації, а у нас із цим недоліків немає.
Тому в безпосередньо моїх хлопців я паніки на задачах не бачу. Переважно достатньо звичайної розмови, просто нагадати, як ми діємо, і все.
– Скільки років вашому найстаршому підлеглому і скільки наймолодшому? І з ким працювати легше?
– Найстаршому, напевно, буде 54 (можу рік – два туди – сюди помилитись). Наймолодший – 23 роки.
Неможливо сказати, з ким легше. З однієї сторони, в людини є свій життєвий досвід, бачення, розуміння, як воно має бути. З іншого боку, коли це молода людина, то вона робить все переважно на адреналіні, на емоціях, і тобі доводиться навпаки щось зупиняти.
Тому не варто зациклюватись на тому, з ким має бути легше, із ким – важче. Потрібно дивитись на те, яка людина, які в неї є індивідуальні якості. Тільки потім ти зможеш зрозуміти, як тобі працювати з нею. І це не від віку залежить абсолютно.
Від віку єдине, що залежить – фізична витривалість: скільки і чого людина може чи не може зробити. Я бачив хлопців 20–25 років, які фору дадуть будь-кому, тому що вони мотивовані, психологічно сильні, стійкі, виконують задачі.
З іншого боку, буває, що молодим страшно працювати, а там стоїть чоловік 55 років із кулеметом і просто шарашить все підряд. Навіть білка пробігла, а він по ній з РПГ стріляє через проблеми із зором, бо думає, що це м*скаль лізе.
"У нас дуже класна країна можливостей, і ти розумієш, що тобі є що втрачати"
– Ви долучились до сил оборони в 23 роки – 25 лютого 2022 року. Чим було зумовлене ваше рішення?
– Моя головна мотивація полягала в тому, щоб моя дружина і діти були в безпеці. Я навіть не думав, що треба ховатись чи кудись виїжджати. Мені було зрозуміло: якщо прийде ворог, його треба зупиняти.
У нас дуже класна країна можливостей, і ти розумієш, що тобі є що втрачати: своє майбутнє і свою батьківщину, яку тобі передали предки, за яку вони пролили велику кількість своєї крові. Плюс ти розумієш, що вже історично було показано, що буває, коли приходить Росія: це і голодомори, і репресії.
От у мене були такі думки, і з цими думками, в принципі, і йшов до ТЦК.
– Як на ваше рішення тоді відреагували рідні і що відповіли в ТЦК?
– ТЦК тоді і ТЦК зараз – це два різних органи. Тоді в них був настільки великий приплив людей, що вони не розуміли, що з цим робити. Вони тоді переважно брали людей з досвідом, які вже воювали хоча б в АТО, а сильно молодих хлопців не хотіли брати. І це було трохи прикро насправді.
А що до рідних і їхньої реакції, то дружина, гадаю, розуміла, що я так зроблю. Рідні теж сприйняли це як належне.
– Які якості ви відкрили в собі після того, як стали військовослужбовцем?
– Військова служба, напевно, більше дисциплінує.
– Які навички з цивільного життя допомогли вам під час роботи вже командиром?
– Мені дуже допомогла моя юридична освіта. Бо, зачеплю, мабуть, для кожного зараз болісну тему, армійська документація – найжахливіше, що є в нашому війську.
У тебе є 18 журналів, і ти повинен розібратися, як їх вести, а вони всі ведуться по-різному. Тому мені було дещо простіше з цим.
– Ви – приклад людини, яка долучилась до війська у віці, який є не обов'язковий для мобілізації. Зараз є багато розмов про необхідність знизити мобілізаційний вік. Хтось говорить про те, що він має починатись із 20 років, хтось взагалі пропонує ставити цей граничний поріг з 18-ти. Якої ви думки щодо цього?
– Я би не опускав мобілізаційний вік, тому що людина до 22–23 років здобуває дуже важливий життєвий досвід, проходить навчання.
Водночас у нас є механізми, які дозволяють людям у такому віці за бажання долучатися до війська.
У мене в підрозділі є медик, якому 23 роки. Він взагалі навчався в Польщі і, напевно, планував там далі жити, але почалася повномасштабна війна, і він приїхав, вступив до лав ЗСУ і почав захищати нашу державу. Він – великий молодець.
З іншої сторони, в принципі набагато легше воювати, коли ти молодий. У мене була ситуація, коли ми проводили евакуацію в одному з населених пунктів на Харківщині. Треба було винести пораненого: спуститись на 350 метрів униз в якесь болото, чагарник. Але у старших бійців то спина боліла, то коліно. Не знаю, відмазки чи ні. Але за пораненим довелось іти мені.
Тому моє особисте бачення: я б не зменшував мобілізаційний вік, але я б подумав, як агітувати юне населення, щоб воно саме доєднувалося до лав ЗСУ.
"Ми зберегли нашу країну і це – найважливіше. Гордість бути частиною цього"
– Коли ви ставите лікарям запитання про те, як швидко можете повернутися до свого підрозділу, що вони вам відповідають?
– Із цим питанням важко. Не зрозуміло, наскільки швидко зростуться кістки на руці, що буде з кишківником. Напевно ще 2–3 місяці лікування треба, місць реабілітації і, можливо, можна буде повертатися.
Мені дуже пощастило з лікарями на кожному етапі: мене швидко зібрали, позашивали і, відповідно, у мене зараз чудово проходить реабілітація. Я не можу на щось скаржитись, я не відчуваю дискомфорту, болю. Так, можливо в мене не всі пальці ще працюють на повну, але як мінімум відновлена дрібна моторика.
– Ви зараз прийшли до нас у військовій формі. Як люди на вулицях реагують, коли бачать вас у ній?
– Дуже по-різному. Мій аксесуар на руці, гадаю, він більше привертає уваги, ніж форма.
Я взагалі вважаю, що в нас суспільство ділиться на два типи: ті, чиї рідні й близькі на фронті, і ті, хто ніяк не залучений до війни. Оце дуже важливо і дуже відрізняється реакція на війну саме по цьому принципу.
– Ви – батько двох дітей. Що ви розповідаєте своїм дітям про війну?
– Моїй меншій – чотири роки. Я сильно з нею про війну не спілкуюсь. Поки що рано. Але вона, звісно, знає, що я воюю. Старша, вона вже сама все бачить, відповідно їй зайвий раз нічого пояснювати не треба. Кожен раз нагадую, якою ціною нам усе дається і чому це треба цінувати.
І взагалі, мені здається, в школі потрібно робити акцент на тому, щоб діти розуміли, з чим ми стикнулися, який у нас є сусід. У дітей треба виховувати цей патріотизм. Нашим дітям потрібно розуміти, що в майбутньому, якщо вони будуть лояльно ставитись до Росії і росіян, якщо вони будуть запрошувати до себе такого сусіда, вони зіткнуться з тим, із чим зіткнулися ми.
– Що для вас означає зараз бути українським військовослужбовцем?
– Перш за все це відчувати гордість за таких самих хлопців, за таких самих військовослужбовців, які виборюють нашу державність. Ми все ж таки зупинили ворога, відсунули його, і вже така країна, як Україна, вона 100% буде.
Ми зберегли нашу країну і це – найважливіше. Гордість бути частиною цього великого організму, який зміг це зробити і показати всьому світу, що не настільки важлива кількість, як якість.
Софія Середа, УП
