На пятый день непрерывных штурмов ребята начали терять сознание. История боев на островах Днепра от боевого медика "Гризли"
"Ось вона, хвилина слави", – іронічно всміхається "Грізлі", сідаючи навпроти. Пригладжує довгу бороду, мружить втомлені очі.
Приміщення, де ми сидимо, освітлює маленька, тьмяна лампа. Тепло, пахне кавою. Відчуття домашнього затишку, утім, оманливе і зникає одразу після вибухів надворі. "О, близько. Міномети", – коментують хлопці.
Неподалік проходить передова лінія оборони на правому березі Дніпра. Про південний фронт у публічному просторі зараз говорять відносно мало, враховуючи активність ворога на інших гарячих напрямках. Тут немає "нуля" у звичному розумінні, адже природною лінією розмежування слугує річка Дніпро.
Однак ця особливість не робить південний напрямок спокійним – ворожа авіація вщент знищує прибережні населені пункти КАБами, цілодобово працюють FPV, РСЗВ, важка артилерія, танки, міномети.
Основне завдання Сил оборони, які тримають оборону на Херсонщині – не дозволити росіянам зайти на правий берег Дніпра. Саме цю задачу і виконують зараз підрозділи 126-ої окремої бригади ТрО 30-го корпусу морської піхоти, де служить чоловік із позивним "Грізлі".
1 березня 2022 року Грізлі мав обійняти посаду старшого помічника капітана торговельного судна. Натомість 25 лютого 2022 року пішов до війська. Побачив на вулиці оголошення, написане на картоні маркером: "ТрО" – і вказівна стрілка.
Спочатку дуже хвилювався, що бойові дії пройдуть повз нього і він не встигне "побачити кацапа вживу". Тоді Грізлі не міг знати, що за деякий час не просто побачить ворога майже впритул, а й візьме на себе керування важкою операцією з утримання позицій на островах.
Далі – розповідь бойового медика Грізлі про перший стрілецький бій, тиждень штурмів, героїзм хлопців, зневіру, надію, шаурму після повернення з пекла, про мотивацію перемогти ворога та маленьку американську мрію.
"На Козачих Лагерях я вперше по-справжньому усвідомив, що таке війна, смерть. І на власні очі побачив кацапа"
У травні 2022-го я перевівся до лав 126-ої окремої бригади ТрО стрільцем. Отримав бойовий досвід під Миколаєвом. Там я постійно знаходився на СПшках (спостережних пунктах), в окопах, але контактних боїв не було. Потім мене поставили на посаду бойового медика.
Я, якщо вже за щось беруся, маю стати в цій справі кращим, тож почав опановувати тактичну медицину. Пройшов базові курси, але більшість навичок і знань передав побратим Сет (позивний – УП), який взяв мене під своє крило. Ну а далі – все на власному досвіді.
Мій перший вихід на лівий берег був на Козачі Лагері. Там я, мабуть, вперше по-справжньому усвідомив, що таке війна, смерть. І на власні очі побачив кацапа, як і хотів: вороги були буквально в десятьох метрах від нас.
Перший стрілецький бій був дуже важким психологічно. Кулі свистять над головою, ти не розумієш, де свої, де чужі, попри це маєш знайти в собі сили й мужність піднятися і йти допомагати пораненому.
Найважче в такій ситуації – не втратити здоровий глузд, зберегти спокій, не піддатися емоціям. Тому що інстинктивно хочеться знайти якусь ямку, лягти і просто чекати, коли це все закінчиться. Але воно так не працює. Бо ти маєш робити свою роботу.
Мене тоді контузило і разом із іншими пораненими я чекав на евакуацію. Але знову почався бій, хлопці не вивозили, і я вирішив залишитися, щоб допомогти їм. Так, я частково втратив зір внаслідок контузії, але міг надати першу допомогу, пересуватися, стріляти.
Тоді під час бою ми винесли з-під обстрілів важко пораненого командира взводу. Запросили термінову евакуацію. На щастя, знайшовся драйвер, який погодився, незважаючи на обстріли, сісти на човен і забрати командира.
А я вийшов разом із усіма вже після виконання завдання. Я й досі притримуюся такого принципу: разом прийшли – разом пішли, ніяк по-іншому.
"На двох точках, які мали тримати 20 людей, ми залишилися вп'ятьох"
Найважчим для мене був крайній вихід на дніпровські острови. Все пішло не за планом, обставини максимально склалися не на нашу користь, і почалася імпровізація…
Ми виходили на підкріплення до хлопців з іншого батальйону. Мали їх підтримати, доповнити і разом тримати ці позиції. Але щойно ми висадилися з човнів на острів, почався серйозний бій. Противник підійшов упритул до позицій.
На той момент більшість хлопців, яких ми мали посилити, вже були з різними ступенями поранень, бо вони не перший день тримали позиції. А коли зайшли ми і почався бій, "затрьохсотилися" (отримали поранення) одразу всі, включно із старшим нашої групи.
Хлопці були вимушені терміново евакуюватися. Формально ми залишилися без старшого. Я взяв командування на себе. Чому я? Мабуть, тому що зберігав холодний розум і голосніше за всіх кричав у рацію (сміється). Але насправді ми все робили разом.
Отже, в результаті на двох точках, які мали тримати 20 людей, ми залишилися вп'ятьох – з мінімумом БК і тільки зі стрілецькою зброєю, бо кулемети були пошкоджені. Провіанту і води теж майже не було. Так сталося, що половину ми змушені були викинути в момент заходу на острів, бо не було можливості це все нести. А друга половина була знищена скидами й артобстрілами.
Ми пили воду з калюж, з Дніпра, їли залишки сухпаїв, залишених хлопцями. Але це було не найбільшою проблемою. Ворог дуже наполегливо хотів зайняти ці позиції та постійно намагався штурмувати. До того ж, росіяни розуміли, що ми залишилися в меншості й не припиняли атакувати – стрілецькі бої, постійні скиди з дронів…
Читайте також: Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра
Чотири доби ми взагалі не спали, ніхто не зімкнув очей. А на п'ятий день організм сказав: "Досвідос", і хлопці почали втрачати свідомість через виснаження і відсутність сну. Просто вирубалися, чекаючи наступного штурму.
Це було надзвичайно важко фізично, але ще більше морально. Хоча хлопці з нашого берега робили все можливе, щоб ми не почувалися покинутими, проте неможливо було позбутися відчуття, що ти тут швидше за все залишишся…
Так ми протрималися тиждень. Потім хлопці із суміжних підрозділів погодилися нас поміняти, і ми вийшли – знесилені, але живі. Коли зістрибнув із човна, цілував берег. Таким щасливим я ще ніколи не був.
Найбільшим бажанням на той момент було з'їсти чогось жирного, шкідливого. Тож найперше, що я зробив, повернувшись у "цивілізацію" – з'їв шаурму.
Ми з хлопцями відмовилися від подальшої евакуації в шпиталь, бо, окрім накопичених контузій, ніяких серйозних поранень ніхто не мав. А вже за кілька днів стан погіршився: в мене знову майже зник зір, тоді вже я погодився на поїздку в шпиталь.
"Цей досвід показав, що я сильніший, ніж думаю"
Усі події в житті змінюють людину. Але це був інтенсивний курс. Я став упевненішим, спокійнішим. Зрозумів, що в жодному випадку, в будь-якій ситуації не треба опускати руки. Треба боротися до кінця. Цей досвід був найважчим у моєму житті, але він показав, що я сильніший, ніж думаю.
Що допомагало триматися увесь цей час?.. Це не перший наш бойовий вихід, ми розуміли, що і як треба робити. Плюс, реально стали в нагоді постійні злагодження і тренування.
Але найголовніше, мабуть, це впевненість у побратимах, які були поруч. Ти знаєш, що тебе не кинуть, з тобою будуть стояти до кінця. І водночас розумієш, що так само не можеш підвести хлопців, як і вони тебе. Ось так ми і трималися один за одного. Це запорука успіху завжди й у всьому.
Є у нас, наприклад, хлопець із позивним "Цікавий". Якось я з іншим побратимом стояв на передовій позиції, а Цікавий знаходився на позиції за нами. За декілька хвилин після початку бою в нас із побратимом одночасно заклинила зброя. Ворог штурмує, тисне, суне на нас. І раптом ми чуємо фразу: "Цікавий, крию!". Цей шкет зростом півтора метри встає з окопу і, мов маленький Рембо, починає валити по "зеленці". Ми впали і навкарачки відповзли, доки він прикривав наш відхід.
Чесно, я не очікував такого вчинку від Цікавого. Це був його перший бойовий вихід, хлопець нещодавно мобілізувався, окрім злагоджень на полігоні спільної роботи ми не мали.
Героїчні вчинки були щодня… І у кожного. Всі відпрацювали понад свої можливості, на 110%. Знаєте, був момент у житті, коли я почав розчаровуватися в людях. Але в бригаді зустрів дуже багато класних хлопців, друзів, з якими я хотів би спілкуватися й після війни. Я дійсно вважаю своїх побратимів другою родиною.
"Треба знімати рожеві окуляри і працювати на перемогу. Інакше це буде дуже довго"
Робота в обороні – це насправді складніше, ніж може здатися на перший погляд. Ви ж бачите – вздовж берега усе зруйноване, пересуватися тяжко. Постійні артобстріли, цілодобові атаки дронів. Логістика дуже ускладнена, кожна евакуація – це спецоперація.
Але важливість оборони правого берега очевидна – не допустити сюди ворога. Бо це призведе до повторної окупації міст та сіл Херсонщини. Росіян з таким трудом звідси вибили, що не можна дозволити їм зайти знову.
Зараз усі українці мають долучитися до боротьби. На жаль, я бачу таку невтішну тенденцію, що війна стосується лише тих, хто вже воює, та їхніх родичів. Усі інші живуть, як завжди. Ну, і періодично жаліються на незручності на кшталт вимкненого світла. Люди звикли. Війна стала нормою.
Треба знімати рожеві окуляри і працювати на перемогу. Інакше це триватиме довго. Найгірше, що може статися – воювати будуть наші діти й онуки. Я дуже цього не хочу. Так само, як не хочу, щоб мої діти жили з паспортами Російської Федерації, щоб у них вдома висів триколор і портрет цього диявола (Путіна). Не хочу, щоб до моїх батьків прийшли і сказали: "Тепер це не ваш дім і не ваша земля". Тому я тут.
Звісно, я втомився, як і всі. Працюю на внутрішніх резервах. Сили дає розуміння того, що не можу залишити хлопців, з якими багато чого пережив. І надія на те, що війна скоро закінчиться перемогою та я зможу повернутися до нормального життя.
Я з великим задоволенням повернувся би до своєї цивільної професії. Мені часто сниться, що я в морі – дуже сумую за своєю роботою, бо справді її люблю. До того ж, я з дитинства мріяв стати капітаном. Це моя мета.
А мрія… Знаєте, я встиг побувати в багатьох країнах. Найбільше подобаються нордичні пейзажі, льодовики, скелі, суворий клімат. Раніше дуже любив відпочивати на природі, рибалити, ночувати в палатках. Так от – більше не хочу такого відпочинку…
А от чого дійсно хотілося б – купити мотоцикл "Харлей" і проїхати всю Америку.
Аліна Логвиненко, 126-та окрема бригада 30-го корпусу морської піхоти
Фото з особистого архіву Грізлі
