Авиаудар возле рынка, эвакуация через "не хочу" и раненая Любовь. Один день в прифронтовом Купянске
Куп'янськ – місто в Харківській області, що розташоване на річці Оскіл. Вже 27 лютого 2022-го його окупували росіяни. Але за пів року, 10 вересня 2022-го, під час Харківського контрнаступу, звільнили ЗСУ.
Майже одразу після деокупації росіяни почали хаотично гатити по Куп'янську, завдаючи йому чисельних руйнацій і жертв серед цивільних. Водночас здавалося, що стратегічного значення для "театру війни" це не має: тривалий час лінія зіткнення на цьому напрямку залишалася більш-менш стабільною.
Проте за останні місяці ситуація суттєво загострилася. Росіяни ведуть на лівому березі Осколу інтенсивні штурмові дії, намагаючись взяти Куп'янськ у "кліщі". Відстань від лінії фронту до кордону міста скоротилася вдвічі – до 2,5 кілометрів.
Окупанти постійно обстрілюють Куп'янщину з різних видів озброєння – використовують, зокрема, артилерію, РСЗВ, керовані авіабомби та fpv-дрони.
Нещодавно Харківська обласна військова адміністрація подала до Кабміну запит щодо зміни статусу для кількох населених пунктів, включно з Куп'янськом, від зони можливих бойових дій на зону активних бойових дій. Ще з 2023-го тут оголосили обов'язкову, а з жовтня цього року – посилену обов'язкову евакуацію цивільних.
Попри це, за даними місцевої влади, в місті на правому березі Осколу досі перебувають 2,5 тисячі людей, на лівому – 236 (загалом на лівобережжі громади – 1,4 тисячі). Дітей на Куп'янщині вже не залишилося.
"Українська правда" з'їздила до Куп'янська разом із волонтерами, поспілкувалася з місцевими жителями, які евакуюються, а також з тими, хто лишається.
Під час перебування в місті ми на дві хвилини розминулися з півторатонною авіабомбою, через яку загинула жінка, а ще десяток людей отримали поранення.
Щоденний квест
"До неділі шикарно вивозили людей (до 20 жовтня на Харківщині було хмарно – УП), а тільки сонечко вийшло – дрони розліталися, за вчора – три ударних fpv, – каже волонтер Андрій Васянович, керуючи джипом із правим кермом. – Якщо опинишся не в той час не в тому місці – може бути горе, а так можна "пролетіти" спокійно".
Андрій – волонтер координаційного гуманітарного центру, що зв'язує між собою волонтерів, поліцію, ДСНС та людей, які евакуюються. До повномасштабної війни працював інженером у харківській компанії інтернет-провайдері. Волонтерством почав займатися з 26 лютого 2022-го, з допомоги 92-ій бригаді. Цьогоріч евакуював людей із Вовчанської громади, потім переключився на Покровський напрямок. Віднедавна – координує евакуацію на "першій лінії" на Куп'янщині.
З колонок автівки грає Rammstein, слідом – трек гурту "Тік" з промовистою назвою "Кацапи". Вздовж траси стелиться густий ранковий туман. На півдорозі до Куп'янська його змінює яскраве сонце. Андрій надягає темні окуляри й зачитує повідомлення з телефона: "Пишуть, що небо чисте. Але це ненадовго".
Сьогодні волонтери отримали з Куп'янська й навколишніх населених пунктів 27 заявок на евакуацію 36 людей. Зокрема 20 заявок – із лівого берега Осколу, де ситуація критична. Серед жителів, які лишаються там, є й ті, які повернулися з евакуації.
"Деякі виїжджали і поверталися по чотири – п'ять разів, – стверджує волонтер. – Зараз на лівий берег повернутися вже не можна".
Процес евакуації починається з подачі заявки на "гарячу" лінію та на 102. Звечора оператори опрацьовують усі заявки. Зранку поліція, ДСНС і волонтери виїжджають на місця й проводять евакуацію. Спочатку людей перевозять до безпечного місця, потім – до іншої локації, де на них чекають автобуси. Й звідси вже везуть у Харків.
З початку жовтня, за даними місцевої влади, з Куп'янської громади вивезли вже понад дві тисячі цивільних, зокрема 1700 з лівого берега. Найбільше, каже Андрій, було 280 за день.
"Обстріли збільшуються – більше людей виїжджають, – пояснює волонтер. – У тих, хто відмовляється їхати, (головна причина) – домівка. Погоджуються, лише коли будинок розбили. Люди дуже не хочуть виїжджати, сльози бачимо постійно. Кожен день різний: спланувати, як буде через 10–15 хвилин, неможливо. Тому щодня це квест – як оперативно й безпечно вивезти людей".
Острівець життя
На жовтневому небі над Куп'янськом сьогодні ані хмаринки. Невеличкий ринок на околиці міста виглядає оазисом серед пустелі. Замовляємо в ларьку з екзистенційним написом "Все относительно и абсолютно" каву. Згодом до нього заходить бабуся.
"А ви пішли погуляти?" – питає її продавчиня Ольга, заварюючи нам американо.
"Нє, мені треба шо-то котам купити, шо в гаражах, – каже Валентина Василівна. – Своїх домашніх не знаю, чим кормити. Дорогой корм. Я все время им Pro Plan куриный покупаю. 1,5 килограмма стоят 600 гривен. Тот, что по 100 гривен, они есть не будут".
Валентині Василівні 76 років. Народилася на Сумщині, в Куп'янську вже майже 30 років. Приїхала сюди працювавати з Харкова з чоловіком, полковником міліції.
"Муж уже 24 года на кладбище, – позіхає вона. – И на кладбище боюсь идти, давно была. Сестра – в Черкассах, дочка (младшая) – в Харькове. Старшая умерла, внучка в Польше".
Окупацію Валентина Василівна перебувала тут, у Харкові востаннє була в 2017-му. Живе одна з двома кішками – Сонєю та Анфісою, яких їй ще до від'їзду принесла онука.
На питання про евакуацію обидві жінки усміхаються.
"А вы сразу даете ключи и квартиру?" – іронізує Ольга й додає, що віддасть ключі від своєї оселі, лише якщо їй запропонують житло в тихому місці.
Валентина Василівна також поки не збирається їхати. Каже, що комунікації в неї вдома поки є. Та й залишати кішок не хоче. Хоча обстрілів лякається, особливо вночі, й валізи вже зібрала.
"Никто меня с кошечками не хочет брать – ни дочка, ни сестра, – жаліється вона. – Что мне с ними делать – не знаю. Я ж их не выброшу. Внучка говорит: "Я бы их забрала в Польшу". Но на них очень долго документы надо оформлять".
Поки ми розмовляємо, раз-у-раз лунають глухі вибухи.
"Це, по-моєму, наші щас стріляють, – каже пенсіонерка. – Я по звуку вже розлічаю. Думаю, шо колись заключимо мір. Ну скільки ж можна погібать людям?".
Біля іншої торгової точки нас гукає ще одна бабуся. Людмила народилася в Куп'янську й усе життя прожила тут, 15 років пропрацювала в морі прачкою та коком. За дев'ять днів до повномасштабного вторгнення повернулася з чергового закордонного плавання й захворіла. З початком великої війни почала втрачати свідомість. Коли місто вже окупували, пішла до лікарні. Звідти її вивезли на тимчасово окуповані території. Півтора місяця вона провела в медзакладі в Луганську.
"Вони мене без дєнєг забрали. Стану під аптеку і просю на аналізи, – згадує вона. – 22-го іюля мені щитовидку вирізали. Я казала (в лікарні), шо за Україну, ми "Червону калину" слухали – і руські, і українці – прямо у палаті".
Додому Людмила повернулася ще до деокупації. Найперше в Куп'янську впали в око прапори, що розвісили окупанти – "розові тряпки їхні "ЛНРрівські". Проте згодом почався Харківський контрнаступ.
Рідні Людмили зараз у Польщі. В Куп'янську вона мешкає одна з собакою і котом. "Бахають", каже, постійно, але до Харкова також не хоче, бо "там так само стріляють".
"В окупації я не збираюся бути, але не хочеться з дома їхати – я стільки наїздилася за свою жизнь, – пояснює вона. – Була і у Срєдізємном морі, на Канарах, в Африкі, в Уругваї. Посеред Тихого океана ще – космонавти сказали, шо там скоплєніє риби, й ми пішли через всю Атлантику, через Дрейк.
Думаю, ми переможем. Ну на шо нам ті руські? Ми їх сюда не звали. Я їздила через оту Росію й бачила, як вони живуть. Там такі мусорки були! Казали (на Захід) – "прогнівший капіталізм". А я як поїхала за граніцу і глянула – які там доріжки, машинки, чистота. А чому в них научишся, (у Росії)? Самі не живуть і нам не дають".
На крайньому ряду ринку зустрічаємося поглядами з добродушною жінкою. На прилавку в неї розкладені шкарпетки та інші речі першої необхідності.
"Шо ви хочете в мене купити? – посміхається Любов, додаючи, що вони тут обережні, бо вдивляються в людей, намагаючись розпізнати диверсантів, "засланих козачків". – Єслі б я сиділа в квартирі, як кажуть російською, "сошла б с ума". А так у нас йде спілкування. Люди підходять, щось питають. Це наше життя".
Любов – також із Сумської області. На Куп'янщину переїхала в 1976-му через свого чоловіка – підполковника запасу, який отримав сюди призначення. Працювала фельдшеркою на лівому березі Осколу. Вісім років тому чоловік помер. Під час окупації Любов перебувала в місті. Напередодні звільнення поїхала до Петропавлівки на лівий берег, плануючи повернутися додому після деокупації.
"Вже заходили ЗСУ. Тікали ці на танках – хотіла сказати німці – росіяни, – згадує вона. – Вони нас не розстріляли, бо думали, шо ми теж тікаємо в Росію".
Першу зиму після деокупації, згадує Любов, містяни ледь пережили – тоді "місяць не було ані світла, ані води". Зараз комунікації в неї вдома поки є.
"Місто поки тримається, але все приближаються (росіяни), – каже Любов. – Тут дуже важко психологічно. У 2023-му на Крєщєніє, коли летіли на школу-інтернат три ракети – такий жах був… Цивільне населення їх не хвилює, бездумно нас знищують".
Любов вважає, що стійкість закладена в українцях на генетичному рівні. Як приклад наводить історію своєї родини, з сільської інтелігенції.
"Мої батьки важко пережили Другу світову, – розповідає вона. – У мами було троє діток – двоє маленьких, пів року і півтора, вмерли від голоду. В одній половині будинку жили німці, а в другій – мама з дітками. Маємо стержень до виживання".
Згодом жінка планує евакуюватися на свою малу батьківщину – до міста Лебедин на Сумщині. Хоча й ухвалює це рішення з важким серцем:
"Мені вже 71. Ви ж розумієте, що таке покидать свою квартиру... Хоч я откликі чула, що в гуртожитку в Харкові нормально зустрічають, нормальні умови. І взагалі Харків – молодець, а Київ не розуміє, в якому ми положенні важкому".
Жоден з нас ще не знає, що в Харкові Любов опиниться вже за декілька годин.
"Вітаємо, евакуація"
Виходимо з ринка й проходимо щонайбільше 200 метрів. Раптом земля під нами здригається, й повітря, здається, теж. З-за житлових будинків починає валити дим. Згодом виявляється, що біля ринку росіяни вдарили авіабомбою ОДАБ-1500.
"Вранці ляпнуло по переправам, там залишилися поліцейські, – каже Андрій. – Тепер – сюди. (Притетіло) прямо там, де базарчик – вам пощастило. Це найбільший базар, там постійно тусила толпа. Тому все очікувано".
Трохи оговтавшись, на "швидкій" з волонтерами їдемо в інший район на евакуацію. Зупиняємося біля житлової багатоповерхівки зі слідами влучання.
Волонтери виходять із машини й опускають пандус. Інтенсивно стукають у двері квартири та забите фанерою вікно на першому поверсі. За мить із квартири виходить чоловік із милицями.
"Вітаємо, евакуація", – кажуть волонтери. "Треба було хоча б заздалегідь зателефонувати", – нарікає чоловік. "Так ми вам додзвонитися не можемо, – пояснюють волонтери. – Збирайтеся". Чоловік телефонує матері, яка живе поруч.
"За заявкою двоє людей, один – маломобільний, Юрій Сергійович, 38 років", – читають волонтери й виносять із квартири речі: великий туристичний рюкзак, валізу, коробку з монітором і пакет.
Тим часом із сусіднього під'їзду лунає пісня російського гурту "Агата Кристи" – "Как на войне". Чистий сюр: особливо враховуючи, що один із засновників групи Вадим Самойлов – затятий пропагандист війни проти України ще з 2014-го.
"С*ка, ноги задовбали", – каже Юрій, виходячи з квартири й зачиняючи двері на ключ.
"Це ви, виходить, довго сидіти не можете?" – питають волонтери.
"Двосторонній сакроілеїт, – відповідає той. – Ні сидіть, ні стоять не могу довго".
За допомогою волонтерів Юрій заходить до "швидкої" та лягає на ноші. Невдовзі з'являється його мати й також сідає до автівки. Її будинок теж зазнав пошкоджень через обстріли. Вікна і двері в ньому відновили за програмою єВідновлення, але дах не відремонтували, бо "немає сенсу".
"Постоянно бах-бах, у нас всьо врємя трєщіни замазують у коридорі, у ванній, – каже Валентина Миколаївна. – Як десь бахнуло недалеко – опять трєщіни. І шифєр теж тріскається".
Поруч із дверями у під'їзд – список мешканців із прізвищами. Юрій був останнім, хто залишився. В будинок "прилетіло" 1 жовтня 2024-го, поки він перебував в обласній лікарні в Харкові – тоді росіяни поцілили поруч із нею. Проте чоловік повернувся додому і після цього. Після "прильоту" спеціально для його квартири включили газ та воду. До обстрілів, каже Юрій, він давно звик.
"Вообщє пофіг (на обстріли), – усміхається він. – В сентябрє 2022-го, коли Україна сюди зійшла, у нас місяць не було ні свєта, ні води, ні газа, ні хрена – на кострє жрать готовили. Мама свідєтєль – сиджу у неї в огороді, костьор, там борщ варю, щось ще готовлю, і снаряди над головою туди – сюди".
Юрій народився в Куп'янську. Понад 10 років працював у водоканалі, "зімой – по коліна в холодній воді", через це отримав "повний набір" хвороб: двосторонній сакроілеїт, артрит коленного суглоба, остеопороз двох гомілкостопів. З 2017-го має II групу інвалідності. В Куп'янську перебував протягом усієї окупації.
"Я б і дальше сидів тут, просто мені врача надо постоянного, а тут ходить проблематично, – ніби виправдовується він за свою евакуацію, поки ми їдемо. – Але врачі работають. Я МСЕК проходив на той неділі – продовжити (групу інвалідності). Лікарі кажуть, що з каждим годом буде хуже".
У Харкові син із матір'ю домовилися поки пожити у знайомих, а "там видно буде". До рідного міста Валентина Миколаївна все одно сподівається повернутися. Її чоловік поки залишається: каже, що його "отсюда не випреш".
Родина Юрія зараз перебуває в Німеччині. Сам він із інвалідністю також міг би виїхати за кордон до сім'ї. Але наразі не планує: "Вообщє нема желанія туда єхать".
Кров і порожнеча
Автомобільне сполучення через Оскіл в районі Куп'янська лишається неможливим. Через руйнування переправи волонтери та поліція не можуть відреагувати на чимало заявок – більшість із них надійшла якраз з лівого берега.
"На мою думку, ця переправа більш безпечна, ніж інші, але небезпечна в тому, що "пристріляна", – каже Андрій. – П'ять днів тому її так само зруйнували, але це сталося вночі. Відремонтували, й вдень ми відпрацювали. Наразі вирішують питання, човни шукають. Чекаємо ще годину".
Поки простоюємо, скролимо стрічку новин. У ній ХОВА звітує щодо "прильоту" по Куп'янську: "З-під завалів деблокували жінку у важкому стані. Внаслідок авіаційного удару постраждали чотири особи. Частково зруйнована двоповерхова торговельна будівля, пошкоджено 12 кіосків та скління вікон нежитлових будівель". Згодом кількість постраждалих збільшиться до десяти, а 73-річна жінка помре в лікарні.
За годину після "прильоту" повертаємося на ринок. У будівлі "Посаду" за кілька десятків метрів від ринку зяє гігантська діра, повсюди розкидані уламки. Навколо територію оточили поліцейські.
Точки на ринку, де ще годину тому вирувало життя, виглядають розбитими й понівеченими. Торговці згрібають розсипи скла й намагаються врятувати з-під завалів товар. Через появу журналістів вони роздратовані: мовляв, де ми – там "прильоти". На прилавку, де лежав товар Любові, – порожньо. Поруч – сліди крові.
"Любу знаю, – киває на наше питання чоловік, який розбирає завали. – Кров текла по її обличчю. "Швидку" я викликав, вона приїхала. А що з нею далі – не знаю. Олю також забрали на "швидкій".
Повертаємося на проміжну точку евакуації. Просимо волонтера підкинути до центру. Дорогою бачимо у вікно місто, з якого ніби висмоктали все життя. Зупиняємося навпроти краєзнавчого музею – 25 квітня 2023-го в нього влучила російська ракета й вбила двох співробітниць.
Торік поруч були руїни історичної будівлі – зараз не залишилося і їх. Зате побудували бетонне укриття – всередині мінімалізм, такий собі куп'янський хюґе. Проте здається, що ним ніхто ніколи не користувався.
Хоча візуально за рік руйнацій у Куп'янську не стало більше, за відчуттями все кардинально змінилося. Не так давно тут ще працювала кав'ярня харківської мережі Makers, а поруч роздавали гуманітарку. Зараз нічого цього вже немає. На вулицях безлюдно і тривожно.
Проте тут, на правому березі, кажуть у місцевій адміністрації, ситуація "важка, але контрольована": критична інфраструктура працює; лікарні, магазини, банкомати, "Укрпошта" – також, електрика та газ є. У зв'язку з наслідками обстрілів з'явилися проблеми з водопостачанням, але до кінця тижня їх обіцяють усунути. Натомість на лівобережній Куп'янщині – справжнє пекло.
"На лівому березі громади відсутня критична інфраструктура, електро-, водо-, газопостачання, мобільний зв'язок, соціальна інфраструктура, – коментує УП начальник Куп'янської міської військової адміністрації Андрій Беседін. – Лікарні, аптеки, "Укрпошта" не працюють, комунальні підприємства не мають можливості функціонувати у зв'язку з критичними руйнуваннями та обстрілами".
Задля хоча б примарної безпеки пересуватися містом краще під деревами. Але скоро листя з них опаде й ховатися від дронів стане ще складніше. Поки крокуємо в бік від центральної площі, на якій немає жодної людини, поруч зупиняється військова автівка. З вікна визирає військовий: "Хлопці, ви обережно, бо fpv-шки!"
"На старості лєт вузлики склала і поїхала"
Тільки-но повертаємося на проміжну точку евакуації, привозять жінку з села на лівобережжі Осколу. Вона представляється як Олексіївна. Все життя цієї людини вмістилося в три клунки. У селі, каже вона, з 73 будинків заселеними залишається, "може, десяток".
"З сєнтября 2022-го по май 2023-го ми були без світу, але тоді дали. А тепер об'явили, шо відключили і більше не дадуть, – каже Олексіївна. – Газу нема. Слава Богу, пічка єсть. Мужа немає вже шостий год. Я до нього даже на кладбіще не могу піти, нас туди не пускають. Нема магазинів. Робила хоч маршрутка, могли їздити (в сусіднє село за продуктами). А тепер вже нічого – ні свєту, ні газу, ні маршрутки".
Навесні в будинку Олексіївни вибуховою хвилею вибило скло у сімох вікнах. Їх закрили целофаном.
"Хорошо, шо є дрова, але їх на зиму не хвате, – жаліється вона. – Холодно, кушать нє пріготовіть. Значить, тікати надо. Я до послєднєго не хотіла уєзжать. Но вже дальше нема тєрпєнія".
Позавчора Олексіївна залишила заявку на евакуацію. Каже, що чекала вчора цілий день і сьогодні пів.
"Страшна ніч була – ті ж кидають, – зітхає вона. – Я сиділа сьогодні на лавочці за двором, чуємо – (дрон) дрижчить, потом десь замовк. А ми злякалися: "Щас щось як кине". У понеділок йду – як стрельнуло. Воєнні раз – і в укритіє. Кажуть: "Жіночка, ви що, не боїтеся?" Кажу: "Боюся". Но йду".
Через зруйновану автомобільну переправу Олексіївні довелося переходити Оскіл пішохідною. Поліцейські забрали її з дому й довезли до неї. А на правому березі жінку вже чекав патруль, який транспортував до волонтерів.
"Я єлє хожу, з серцем мені плохо, – бідкається Олексіївна. – В нас мост був, він пробитий. Кажу: "Хлопці, я ж боюся висоти!". А вони: "Ми тебе проведемо". За руку взяли, по досточках провели мене з кравчучкою".
Житла у Харкові в Олексіівни немає, "в общежитії з роду не жила". Багато років вона пропрацювала на заводі, проте має пенсію лише 3050 гривень.
"Ті збираються, ті – не хотять усе бросать, а мені вже всьо равно стало. Нема того, шо було колись, – каже вона й одразу ж зізнається, що все ж не хоче їхати. – Я б іще сиділа – шо б ждала, не знаю. У ноябрі буде 71 год, я там прожила все врємя. А тепер на старості лєт вузлики склала і поїхала".
"Краще поїхати, але залишитися живим, й дом не врятує від ракети", – попереджає Андрій.
"Я знаю, – відповідає Олексіївна. – Що ж я не бачила чи не чула?".
"Зашили, травма голови"
Подальше очікування виявляється марним – автомобільну переправу через Оскіл так і не відновлюють. Вже за дві години, о 17:00, в Куп'янську розпочнеться комендантська.
"Знімаємося, їдемо на Харків", – каже Андрій у телефон.
Через зруйновану переправу із 36 заявлених людей сьогодні вдалося евакуювати тільки дев'ять. З лівого берега – одну Олексіївну. Сьогодні, каже Андрій, там працювала лише поліція та ДСНС – до тутешніх сіл краще їхати "на броні" або з РЕБом.
"Багато людей залишилося на лівому березі в небезпеці, – наголошує волонтер. – Щойно нам дадуть можливість забрати їх, одразу намагатимемося витягти".
Повертаємося в Харків і паркуємося біля транзитного пункту на околицях міста. Тут людей, яких евакуювали, реєструють й надають допомогу від різноманітних фондів. Потім, якщо їм є, де жити, везуть далі по місту й Україні; якщо немає – розміщують у гуртожитках.
У травні, коли росіяни відкрили на Харківщині новий фронт, згадує Андрій, тут були скупчення. Проте зараз ажіотажу немає. А тих, кого сьогодні евакуювали з Куп'янщини, вже повезли далі. Рушаємо й ми.
Андрій висаджує нас біля метро. Тільки-но виходимо з автівки, телефонує Любов.
"Я в Харкові, в обласній в лікарні, – каже тихий голос на тому кінці дроту. – З поля бою мене одразу забрала "скора". Зашили, травма голови. Щас на капельниці".
На питання, чим ми можемо допомогти, жінка просить привезти пляшку води та гігієнічні засоби – шпиталізували її без нічого. Купуємо продукти та їдемо до лікарні.
Заходимо до палати, де лежать троє жінок. Й не одразу впізнаємо в одній з них – з перев'язаною бинтами головою – нашу героїню. Постраждала просить не вмикати світло й скаржиться на головний біль.
"Неожиданно прильот був. Я бачила, як летіло, – каже Любов. – Постраждали у нас там всі. Єслі б трошки ближче стояла – вже б всьо".
Кілька днів по тому під час нашої розмови голос Любові в телефоні звучатиме сумно, але вже бадьоріше. З лікарні її мають виписати до середини листопада.
Дмитро Кузубов, фотографії – Іван Самойлов
