Герой Украины "Каштан": Я говорил, вы руку мою отрубите и привезите домой, если не сможете забрать тело

У 49-річного Руслана Панезьорова обличчя людини, створеної для того, щоб будувати, а не руйнувати. Але останні десять років він – "людина війни". 

В армії Руслан загалом чверть століття. А війна почалася для нього 8 березня 2014-го, коли він із побратимами з 80-ки, десантно-штурмової Галицької бригади, висунувся на схід країни. Саме він підняв прапор Повітряно-десантних військ над міськрадою після звільнення Слов'янська від сепаратистів влітку того ж року.

"Ми думали: та скільки тих сепаратистів. Зараз швидко владнаємо це питання, і все закінчиться! Це не було схоже на війну – це було схоже на розборки, щось партизанське.

Слов'янськ був для нас історією про перемогу. Я вірив, що все закінчилось, ми навели порядок і поїдемо додому. Поки не знав, що попереду Луганський аеропорт", – згадував він.

"Розборки" затягнулися на роки. На початку повномасштабного вторгнення 2022-го Руслан знищував мости в районі Миколаєва та Вознесенська, згодом брав участь у контрнаступі на Харківщині, боях за Бахмут і Кліщіївку.

Навесні 2024-го він отримав важке поранення, нині проходить лікування та реабілітацію у Львові.

Про свої нагороди командир групи інженерного забезпечення Панезьоров розповідає без пафосу й неохоче – майже як усі, хто отримав їх за роботу "в полях". В квітні 2022-го його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня ("За Вознесенськ, ми там добре попрацювали, щоб спрямувати ворога в напрямку "російського воєнного корабля"). А в серпні 2024-го він отримав "Золоту Зірку" Героя України. Як сам каже, "напевно, як підсумок всієї цієї двіжухи". 

На питання про те, чи змінилося в суспільстві за чверть століття ставлення до військових, відповідає з помітним сумом:

– Як вам сказати… Не змінилося. Якщо ти військовий, тебе розуміє сім'я, найближчі люди, побратими. Змінилося те, що зараз в нас більша армія. Мільйон військових, разом із родинами – це 5–6 мільйонів, які нормально одне до одного ставляться. Ну, ще змінилося ставлення до нас тих, хто був в окупації. Коли ми звільняли їх, то відчували повагу.

Руслан Панезьоров розповів УП про перехрестя своєї долі, 13-ий стрибок з парашутом, який ледь не став для нього останнім, роботу сапера в сірій зоні, російський "лендліз" для українського війська, і про те, що розповідатиме про цю війну онукам, які, як він сподівається, не стануть "людьми війни".

Далі його пряма мова.

Вибір шляху і 13-й стрибок

Перехрестя долі – це найцікавіше в житті.

Кудись на заробітки, на базар, або тебе підбирає злочинне угруповання. Такий собі вибір я мав у свої 24 роки, коли закінчив Вінницький інститут з дипломом "інженер-механік". Міг би працювати на якомусь машинобудівному заводі. Але в кінці 1990-х заводи були розвалені.

Тому пішов на строкову службу. В кого були гроші, як і зараз, відкупилися, в кого не було – вперед до війська. Через рік підписав контракт, друзі дивилися на мене, як на божевільного, бо вони вже стали на ноги, пролізли кудись. 

Із яскравих спогадів кінця 1990-х – мій перший день народження в армії. Сиджу на карантині десь у курилці. Їм тістечко, запиваю солодкою водою – щастя. Навколо мене такі самі строковики, по два тижні чи по місяцю служать. Лише там відчув, що для мене означає сім'я. Ще вчора вона була поруч, а сьогодні бац – ти в іншому середовищі й тобі просто треба вижити.

Запам'ятав 13-ий стрибок з парашутом. Наче вже є досвід, але так складається, що тебе життя вчить: хлопче, ти ще нічого не знаєш, зараз ми тебе покрутимо біля яру і спиною об землю бахнемо, щоб ти зрозумів, як керувати парашутом. Загалом на сьогодні маю більше 120 стрибків, крайні вже не рахував перед великою війною.

За ці 25 років в армії все було. Навіть таке, що я хотів звільнитися. Тоді вже був контрактником і так сталося, що командир мене нахер посилав на шикуванні. Я розвертався, йшов, писав рапорт, що хочу звільнитися. Ротний підписав, а начальник служби сказав: "Ти що, дурний? Командир зараз злий – минеться". Але цей випадок закарбувався – не кожного дня тебе перед строєм нахер посилають.

Колись ще до 2014 року в нас були миротворчі місії в гарячих точках: Косово, Ліберія, Ірак. Я готувався, але зрештою нікуди не поїхав. В Іраку наші хлопці отримували по 600 доларів на місяць. Поляки – по 2 тисячі, американці – 6 тисяч. Я думав: "Я що, хуже поляка? Буду за 600 доларів там сидіти. Якщо так доля складеться, то і до мене гаряча точка прийде". Вона і прийшла.

Початок війни, перший обстріл "градами" і пастка для росіян

Дотепер у мене в шухдядці лежать обгорілі перчатки, які були зі мною з самого початку війни.

8 березня 2014-го ми на БТР з частини виїхали на погрузку – в невідомість. Далі рейди по прикордонню, звільнення Слов'янська. Я тоді був у батальйоні найстарший, 39 років. Мав досвід і життєвий, і по службі, не хотілося падати мордою в болото, намагався себе вести гідно.

Читайте також: "Ми думали, що все закінчиться у Слов'янську, і ми будемо героями". Початок війни 2014-го у спогадах трьох десантників

З тих моментів, які дотепер зі мною – заїзд у Луганський аеропорт, коли нас вперше обстріляли "градами". Тоді я побачив, що може зробити артилерія, авіація. Була посадка – немає посадки, нічого немає, лише кратери – місячний пейзаж. 

Перше поранення було в Луганському аеропорту. Потім друге поранення в Новосвітлівці. Туди заїхали регулярні війська росіян, їхні танки з посадки стріляли по нас. Я думаю: "Йомайо! З цими танками треба щось робити". А нас було дуже мало, і з протитанкових засобів – лише ручні гранатомети. 

Коли зрозумів, що противник слухає наші радіопереговори, виходжу на командира роти, кажу: "Дякую за "ромбики" (ромб – тактичний знак танку на карті – УП), що приїхали вночі з розвідниками". Він спочатку не зрозумів. Кажу: "Юра, ті "ромбики", що ти вночі нам прислав. При в'їзді в лісі вони сховалися". І на другий день противник як почав артою по тому лісі гатити – по своїх.

Читайте також: М'яка сила. Комбриг 80-ої бригади про оборону Луганського аеропорту

Іншого разу на наш блокпост заїхав російський БТР з десантом. Ми без прапора стояли, і вони приїхали до нас питати, як справи – думали, що ми сепаратисти.

Зав'язався бій. Тоді ми вперше зрозуміли, що з нами воюють не сепаратисти-партизани, а російські кадрові військові.

[UPCLUB]

Робота в сірій зоні, російський лендліз, забобони і прикмети

2022-го до останнього не вірилося, що москаль так зухвало попре. Мені і досі не віриться, що люди можуть в центрі Європи таку м'ясорубку влаштувати.

Моя робота – ставити міни, робити проходи через заміновані території, наводити мости, будувати дороги.

Я доволі багато вже зруйнував, але будувати цікавіше.

2023-го року під обстрілами робили міст між Костянтинівкою і Бахмутом. Потім вся наша логістика йшла через цей міст. Цікаво було – ти стоїш на ньому і дивишся вниз, а там висота з п'ятиповерхівку.

На початку повномасштабного вторгнення ми працювали нахабно. Могли виїхати ближче до противника в сіру зону, де він нас не очікував, навіть на джипі, скинути все своє, джип поїхав, ми відпрацювали, повернулися на точку. Навіть 2023-го ще можна так було працювати. А зараз один за одним настільки пильно спостерігають, що зробити щось непоміченим дуже складно.

З появою великої кількості FPV і розвідувальних дронів, денних, нічних, навіть вийти в сіру зону можна лише коли дощ або туман і нічого не літає. За інших погодних умов хіба що везіння допомагає дійти, відпрацювати і повернутися.

Найбільша дупа в роботі сапера – це коли ти вже спалився, ворог тебе помітив, по тобі влупашили, міномет, артилерія, РСЗВ, стрілкотня. Працювати вже не дадуть, думай, як відповзти, сховатися і чекати слушного моменту.

Типові поранення – втрата кінцівок. Це стається найчастіше, коли сапер втомився, втратив пильність і наступив на міну. Максимальну уважність можна тримати 40 хвилин, годину. На адреналіні можеш кілька годин працювати, якщо ще по тобі артилерія не працює. А потім, як би ти не хотів, все одно увага розпорошується.

Читайте також: "Кажуть, в Києві справжня війна. Як добре, що я не там". Один день у посадці з Аль Каїдою – сапером батальйону "Ахіллес"

Часто нашим головним постачальником боєкомплекту є не західний лендліз, а затрофеєні боєприпаси росіян. Після звільнення Ізюма ми багато чого там познаходили. До того ми ці міни бачили тільки на картинках, а тут бач, міни-пастки, міни-сюрпризи. Хто знав, що шукати і де, то він довго потім це використовував.

Радянські протитанкові міни 1957-го року знаходили. На позиціях росіян бачив кулемети "Максим", карабіни теж, напевно, з Громадянської війни.

Якихось специфічних саперських забобонів не згадаю, принаймні в моєму підрозділі. Хіба що таке було: хлопці почали роздавати інтерв'ю, а потім по одному стали "трьохсотитися" або гинути. Якось так наклалося, збіг обставин. Після того вони вже бояться давати інтерв'ю.

Ну і ще в кожного є якась "щаслива" річ, яку він завжди на виходи з собою бере. У мене це карабін і ножик.

Їх мені подарував канадський десантник, коли багато років тому ми були на навчаннях у Литві. Каже: "Я з ними воював в Афганістані 2 роки. Вони принесли мені удачу. Може, тобі принесуть, не знаю, як доля складеться". Вони дотепер зі мною. 

Війна поза планом

Війна – це така історія, коли все може піти не за планом. 

В травні 2022-го нарізають нам задачу: при в'їзді в Білогорівку зі сторони річки поставити два мінні шлагбауми і їх охороняти. Там є верхня і нижня вулиці. Я з двома бійцями йду на нижню, а побратим із позивним "Академік" – на верхню. А перед тим вночі росіяни навели понтони через річку і переправили на нашу сторону десяток танків і БМП.

І тут нам поступає команда – відкрити на верхній вулиці шлагбауми, бо до нас їде на підмогу три танки з сусідньої бригади. Відкрили шлагбаум. Заїжджають танки, саме біля хати Академіка стають, стволами в наш бік дивляться. Мене щось взяли сумніви, що це наші танки. Я своїм хлопцям кажу: "Давайте я зараз на горбочок піднімуся – в мене є бінокль, подивлюся ближче".

Дивлюсь в бінокль – орки, тактичні знаки в них були круги. Кажу: "Коля, відходь. Вискакуй через городи, тікайте, бо зараз піхота спішиться, попадете в полон".

А від мене до них метрів 400, і жодного протитанкового засобу немає, ні РПГ, нічого. І ми давай відходити з тієї вулиці. Слава Богу, всі відійшли. На щастя, в сусідньому підрозділі були "джавелінці". Кажу: "Хлопці, можна з "Джавеліна" по них постріляти". Провели їх окольними шляхами, показав їм точку. Вони постріляти – на раз – два. Один танк підбили.

Війна як наркотик

10 років на війні так чи так накладають відбиток, навіть якщо ти наразі в тилу. Їдеш на машині, намагаєшся поставити її під деревом, щоб не було видно зверху. Зупиняєшся десь у посадці чи в лісі – дивишся під ноги. Щось лежить – краще обійти. Воно відкладається як інстинкт, який краще підтримувати, ніж збити руку, як то кажуть.

Війна – це запах спаленої трави, запах ґрунту, запах пороху. Війна – це адреналін. Але тих, хто відчував би задоволення від цього наркотику, я не зустрічав. Є задоволення, коли ти виконав завдання, повернувся, всі твої живі, ти був на волосині від смерті, але звідти вийшов не пошкоджений разом із товаришами. Але такого, щоб люди прямо кайфували від цього, не бачив.

Колись на пенсії буду старим, сивим, з вусами, спокійним, у селі, з онуками, курчата навколо.

Розкажу онукам, як діставали із сірих зон тіла загиблих побратимів. Ми всіх своїх забрали за винятком одного, якого не змогли. Просто не встигли. Бійці мають бути впевнені: що б там не сталося, їх заберуть – пораненими чи вбитими їх заберуть.

Інколи як ішли, я казав хлопцям: "Якщо мене там завалять, ви хоч руку мою відрубайте – привезіть додому руку, якщо не зможете забрати тіло". Це жорстко, але це так.

У 2014 році я мав три поранення: опіки, осколкове в руку і контузія при відході з Луганського аеропорту.

На сьогодні додалося одне важке, його я зазнав 28 травня цього року. Зараз відновлююся, вже можна сказати, відновився, проходжу ВЛК і буду повертатися до своїх.

Михайло Кригель, УП