Исследовательница Марьяна Буджерин: Было бы очень странно, если бы Украина сохранила возможности для быстрого восстановления ядерной программы
Після зустрічі з Дональдом Трампом президент Володимир Зеленський розповів, що попередив кандидата на посаду очільника Білого дому: або Україна буде в НАТО, або в України буде ядерна зброя.
Ця заява українського президента викликала неабиякий резонанс у міжнародному співтоваристві, а німецьке видання Bild з посиланням на неназваного українського чиновника написало, що в України є матеріали та знання, як створити ядерну зброю.
У Міністерстві закордонних справ України одразу ж спростували цю інформацію, назвавши її інсинуаціями про розробку Києвом зброї масового знищення. Згодом подібні плани заперечив і сам Зеленський.
"Українська правда" вирішила розставити крапки над "і" та внести ясність про те, що собою нині являє ядерний потенціал України, наскільки його відновлення теоретично можливе (спойлер – навряд) та які б це могло мати наслідки для Києва в осяжній перспективі.
Для цього ми поспілкувались із українською дослідницею з Гарвардського університету Мар'яною Буджерин. Це перша в історії жінка-лауреатка премії Colby Military Writers' Award 2024, яку вона отримала за книгу "Успадкування бомби: розпад СРСР і ядерне роззброєння України".
"Відмова від ядерних боєголовок була безальтернативною"
– Заява президента Зеленського про НАТО або ядерну зброю викликала жваве обговорення в міжнародному експертному та політичному середовищі. А Bild ще й докинув дров у обговорення інформації про "декілька тижнів", які нібито потрібні Києву, щоб відновити ядерну програму. Звідси перше запитання: чи мають підстави подібні заяви?
– Мені би видавалося дуже дивним, якби Україна справді за останні десятиліття напрацювала технології, якимось чином роздобула цикл розробки ядерного палива, високозбагачений уран чи плутоній, який необхідний для ядерної зброї. Це було би для мене великою несподіванкою.
– Давайте тоді спробуємо пояснити, що загалом являв собою ядерний арсенал України, який називали третім у світі на момент розпаду СРСР. Як виглядала українська ядерна зброя і як саме ми могли її використовувати?
– По-перше, те, що Україна успадкувала в 1991-му році, це була частина ядерного арсеналу іншої країни, розробленого для стратегічних цілей тієї країни. Це справді був третій за величиною ядерний арсенал у світі, але його треба було ще суттєво адаптувати до нових українських стратегічних реалій. Щоб стримувати не Сполучені Штати й НАТО, на які він був націлений, а Росію, все треба перебудовувати.
По-друге, самі ядерні боєголовки були розроблені, збудовані, складені докупи в Росії, на російських заводах і лабораторіях. Вони просто були дислоковані на системах та носіях в Україні. І лише деякі з цих носіїв вироблялися в самій Україні.
В Україні залишились шматки радянського військово-промислового комплексу: той самий "Південмаш" у Дніпрі, харківський "Хартрон", "Луч". Було багато стратегічних підприємств, в основному в Дніпрі, Харкові, Києві, які брали участь у великій радянській ядерній програмі.
Ядерна програма, це не тільки боєголовка, це також і носії, які повинні доставляти боєголовки до цілей. З носіями в Україні, для того щоб почати свою власну програму, було досить добре.
– А чого в нас не було?
– Способу розробити свої власні боєголовки, коли радянські вже треба буде виводити з експлуатації. Їх треба було перш за все утримувати, здійснювати нагляд кожні три роки. Для цього їх переважно вивозили на Арзамас в Росію, а потім назад привозили.
Якщо думати про власну зброю, то треба було напрацьовувати всі ці частини ядерного комплексу, які залишилися в Росії, яких у нас не було. Це не було неможливим, особливо на той час. Були вчені, був досвід, були підприємства, які брали безпосередню участь у якихось частинах цього процесу. Але треба було інвестувати в ці потужності, їх набудовувати.
– Про що саме йдеться?
– В першу чергу про повний цикл ядерного палива. У нас в Україні є родовища і копальні урану в Жовтих Водах. І перший крок переробки його на так званий жовтий кек (порошок уранового концентрату – УП). Потім ще передбачається 2 чи 3 ступені збагачення урану, щоб створити ядерне паливо. І потім уже цей збагачений уран, коли його достатньо збагатили, з газу знову треба конвертувати в метал. Тобто там така алхімія відбувається.
Для цього необхідні досить великі потужності, підприємство з переробки з центрифугами, які збагачують уран, виділяють ізотоп урану 235, бойовий уран. Це те, що зараз намагається зробити Іран і за що його роками дуже сильно б'ють по голові різними санкціями.
– Чи були в Україні такі центрифуги? Бо в нас часто ходять чутки, які переважно ведуть у Чорнобильську зону. Та й загалом, чого з цих елементів ядерного ланцюга, про який ви говорите, в Україні немає?
– По суті, всього, крім видобутку і первинної переробки урану. Решти немає.
Центрифуга, може, десь якась одна загубилася – я не знаю, ніколи не чула. Але завод збагачення, якщо ви просто загуглите, то побачите, що це сотні й сотні центрифуг. Величезна інфраструктура. От Іран, наприклад, намагається її заховати під землю, щоб не розбомбили. Але знову ж таки, це десятиліття, це дуже великі площі. Там однією центрифугою не обійдешся.
Здається, в 1993 році український уряд розглядав наукову доцільність побудови потужностей зі збагачення урану для мирних цілей. У нас було 15 атомних реакторів, а паливо для цих електростанцій постачалося тільки з Росії. В принципі, в той момент Україна могла якось поставити питання руба і сказати: "Нам треба власні потужності зі збагачення і для створення палива для своїх власних атомних електростанцій".
Точно не знаю, чому в плані цивільної енергетики ми не спромоглися розробити цей цикл палива. Але був навіть список підприємств в Україні, які могли долучитися до розробки власної центрифуги, дизайну і побудови центрифуг. Тобто чисто промислова й наукова спроможність була. Йшлося про гроші, яких у 1990-х у країни не було.
– Якби ми не підписали Будапештський меморандум, чи могли б докрутити повноцінний ядерний цикл?
– Будапештський меморандум був тільки однією з частин врегулювання ядерного питання в Україні. Це була така безпекова частка. Інші були фінансові.
Україна отримувала компенсації за речовини – за високозбагачений уран, плутоній, що був у боєголовках. Ще частина була списанням боргу за газ, який тоді був нібито високим. І насамкінець американська технічна й економічна допомога. США вплинули на Світовий банк чи Міжнародний валютний фонд, коли Україні видавалися великі структурні фонди для введення гривні та стабілізації макроекономічної ситуації.
Нічого цього би не було, якби Україна відтягнула процес роззброєння.
Будапештський меморандум був підписаний з огляду на ці безпекові аспекти. Для України це був стратегічний безпековий крок, і вона за це хотіла у відповідь гарантії. Те, що ми отримали в Будапештському меморандумі, очевидно, не було гарантіями. І ті люди, котрі були переговорниками, і навіть президенти Кравчук, а потім Кучма, вони це добре розуміли.
У МЗС був проєкт тристороннього юридично зобов'язуючого договору між Україною, Сполученими Штатами і Росією про надання гарантій безпеки, де було прописано багато чого, плюс передбачалося введення санкцій проти сторони, яка порушить меморандум. Але американці вперлися рогом, що ніяких юридичних зобов'язань, нічого нового вони Україні дати не можуть.
Сам по собі Будапештський меморандум важливий як політичний документ, який визнає українські легітимні безпекові вимоги, скажімо так, безпекову ситуацію на той момент. Але його треба було між 1994 і 2014 роками чимось наповнювати. Там не прописані методи покарання порушника.
Ну і плюс на той час Україна вже погодилася вивести ті боєголовки, які були на території країни. Але якщо не було власних потужностей їх замінити через 10–15 років, коли цей час прийде, якщо не було циклу палива, то фактично й не було ядерної збройної програми, яка би могла підтримувати чи оновлювати цей ядерний потенціал.
Ці боєголовки треба було вивести. А от носії Україна не мусила всі знищувати.
– Які саме носії в нас залишались?
– Стратегічні бомбардувальники Ту-95 та Ту-160, біля тисячі крилатих ракет Х-55, які йшли як у звичайному, так і в ядерному оснащенні. Зараз ми бачимо, що Росія використовує у війні проти нас ті самі Ту-95, Ту-160 і з тими самими ракетами серії Х.
Мені здається, в Україні був би справжній потенціал якогось стримування і, можливо, навіть на майбутнє ядерного, якби зберегли ті носії. Боєголовки віддали, ок. Тобто Україна була б неядерною державою де-факто – це фактично і було ядерне роззброєння.
Україна могла принаймні тимчасово не приєднуватися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї і не брати тоді на себе зобов'язання. Тому що коли ти входиш у договір, то відмовляєшся від права в майбутньому розробляти цю зброю.
– Чому ми тоді вирішили, що підтримуємо договір про ядерне нерозповсюдження?
– Нам американці ще у вересні 1991 року поставили так питання, що Україна не матиме дипломатичного визнання, якщо вона не пообіцяє приєднатися до договору про нерозповсюдження як неядерна держава.
"Ядерний потенціал України розташований у Чорнобильській зоні, у сховищі відпрацьованого ядерного палива"
– Уявімо, Україна вирішила, що не бачить іншого шляху, як відновити ядерний арсенал. Теоретично за який час Київ міг би його відновити та скільки це могло б коштувати?
– На початок 1990-х оцінювали побудову тих промислових потужностей, які потрібні для власної ядерної програми, десь у 2 мільярди доларів. І плюс – мінус від 5 до 7 років.
– А якби зараз це відбулося?
– Зараз у час війни дуже важко порахувати. По-перше, це, мабуть, буде дорожче, тому що все стає дорожче з часом. По-друге, в таких безпекових умовах, які ми маємо, Росія в першу чергу почне лупити так, як Ізраїль лупить по іранських ядерних інсталяціях. Дещо можна розбудовувати під землею.
Є два шляхи побудови ядерної зброї – урановий та плутонієвий. Найшвидше для нас було би, як у Пакистані, шляхом відчленування плутонію. Фізики можуть більше розповісти, але, наскільки я розумію, можна задіяти відпрацьоване ядерне паливо з Чорнобиля, із закритих реакторів, де його тонни.
Специфіка реакторів така, що на виході відпрацьоване паливо має досить великий вміст плутонію, в тому числі і збройного плутонію. І плутонію для бомби треба набагато менше. За даними МАГАТЕ, критично важлива для однієї бомби кількість цього матеріалу – це 22 кілограми високозбагаченого урану або 9 кілограмів плутонію.
Пакистан якраз ішов двома шляхами – високозбагачуваний уран і відчленовувати плутоній. З ураном у них було багато проблем, і вони пішли плутонієвим шляхом. Я так думаю, що в Україні є такий потенціал, він там у Чорнобильській зоні, у сховищі відпрацьованого ядерного палива.
Але під землю це не закладеш, воно буде назовні. Думаю, що це не стільки технологічно важко, як важко це буде вберегти від російських спецслужб та від російських ударів усім, що вони мають.
"Балістичні ракети були б достатньо потужним засобом конвенційного стримування"
– Уявімо, що на всі прохання про НАТО Україні відмовляють. Який механізм стримування Україна може використовувати, якщо не ядерний?
– Є така концепція як звичайне стримування, тобто стримування звичайними засобами. Це балістичні ракети. Зараз вони на нас літають, але Україна вже давно могла би і свої розробити.
По-перше, договір про скорочення кількості ракет середньої та меншої дальності розвалився ще в 2018 році. Я пам'ятаю, тоді була в Києві, зустрічалася з людьми і казала: "Чуваки, це відкриває політ дальності від 500 до 5500 кілометрів!". Це те, що нам було заборонено. 5500 кілометрів – це якраз ті відстані, на які нам треба літати, щоб цілити в певні стратегічні цілі на європейській частині Російської Федерації.
Балістичні ракети важче перехоплювати, вони за природою – гіперзвукові. Тобто ракети середньої, меншої дальності, начинені дуже високопотужною конвенційною вибухівкою. І якщо достатньо мати таких, що могли б тримати під прицілом, скажімо, основні командні пункти в тій самій Москві чи їхні стратегічні бомбардувальники на авіабазах, думаю, це би було достатньо потужним засобом конвенційного стримування.
– 27 серпня президент Зеленський сказав, що ми вже успішно випробували свою балістику. Про яку саме ракету може йтися і чи це реально?
– Думаю, що балістичні ракети малої дальності – досить реально, тому що в нас вже були розробки. Певні стадії концептуальні, навіть прототип був збудований. Це питання серійного виробництва. Так, на початку війни повністю розбомбили "Південмаш", але думаю, що вони, мабуть, відразу перенесли виробництво кудись, вони розуміли, що туди прилетить. Я не знаю, не маю якоїсь більш детальної інформації, але зважаючи, що розробки того самого "Сапсану" існували ще з початку 2000-х, то думаю, що це досить реально.
– Ще трохи про елементи стримування. Представляючи "План перемоги", президент говорив про неядерний стратегічний пакет. З огляду на те, які держави отримали на ознайомлення таємний додаток до нього, українські експерти припустили, що може йтися про розміщення в Україні далекобійного озброєння на кшталт американських ракет Tomahawk або європейських Land Cruise Missile з радіусом дії приблизно 1500 кілометрів. Це можуть бути саме вони?
– Можуть бути. Навіть було б дуже добре, якби союзники поширили дію цих систем на територію України або поділилися з нами цими системами. Я не думаю, що це досить імовірно. Але такого типу системи – також є дієвий засіб стримування, як на мене.
"Українська ядерна історія – дуже поганий приклад для режиму нерозповсюдження"
– Якби теоретично Україна таки сказала: "Ви нас не чуєте, значить, ми йдемо далі". Які були б дії з боку держав ядерного клубу, щоб стримати Україну в тому, щоб розвивати ядерну програму?
– Щонайменше припиниться допомога з боку Заходу. Навіть якщо не буде введено якихось обсяжних санкцій з огляду на те, що, можливо, вони поспівчувають з українських обставин, продаж чи передача військової допомоги, зброї припиниться повністю. Ну і різні інші вливання в бюджет для цивільної економіки і так далі.
Всі інші країни будуть виступати в ООН і дуже сильно засуджувати. І, можливо, буде навіть введений якийсь рівень санкцій проти України. Це так сталося у відношенні до Пакистану й Індії, які в 1998 році задекларували себе як ядерні держави. Ясна річ, це нікому не сподобалося. Був певний пакет санкцій щодо Пакистану, якісь обмеження, але ні Індія, ні Пакистан фактично не вважаються підсанкційними режимами.
Вони якось спромоглися собі зробити ядерну зброю і уникнути найгірших ексцесів. Але це було тоді. Як це все буде виглядати зараз? Можливо, трішки інакше стосовно України. Єдине, що жодна з цих країн дуже сильно від Заходу в той час не залежала, як ми зараз. Ми зараз виживаємо…
– Дослідники кажуть про те, що нинішня ситуація провокує неядерні держави почати міркувати про свій ядерний статус. Чи ви очікуєте, що в майбутньому країни, які зараз не мають ядерного статусу, але мають для цього можливість і гроші, увійдуть до ядерного клубу? І які це можуть бути країни в найближчій перспективі?
– Українська ядерна історія й теперішня ситуація це, очевидно, дуже поганий приклад для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Була країна, мала принаймні опції, принаймні вибір якийсь, принаймні потенціал ядерний, цю зброю стримування. Вона пішла назустріч, доєдналася до договору про нерозповсюдження, тому що хотіла увійти в міжнародне співтовариство на позитивних умовах в обмін на оці зобов'язання, як би ми їх не називали, по Будапештському меморандуму.
І тут через 20 років один із підписантів його порушує, а інші досить стримано ставляться до своїх зобов'язань стосовно цього документа. Тобто це підриває взагалі довіру до системи режиму нерозповсюдження. Я не бачу зараз безпосередньо якогось ефекту доміно у світі. Я думаю, з багатьох причин.
Але Іран стане ядерною державою тільки тому, що вони дивляться на Україну і розуміють, що довіряти ядерним державам не варто з їхніми обіцянками. Якщо Іран розробить і задекларує власну ядерну зброю, тоді стане стільки ж ядерних держав поза межами договору про нерозповсюдження, скільки є всередині нього. Всередині договору нібито як легітимні ядерні держави, які все одно зобов'язуються скорочуватися і роззброюватися згідно з договором, США, Росія, Китай, Франція, Англія, а поза договором – Ізраїль, Пакистан, Індія, Північна Корея і скоро буде Іран. Тобто 5 і 5.
Тут уже сама цінність договору нівелюється. Тому що ідея договору стримати розповсюдження до інших країн. А тут уже стільки поза договором, скільки всередині.
Я думаю, сам договір почне тріщати. І якщо він не втримається як система стримування, тоді буде ще важче стримати амбіції інших. І з ядерним Іраном, я думаю, Саудівська Аравія буде наступна. Вони вже досить сильно розвивають цивільну атомну енергетику, а це такий перший крок. Там і спеціалісти, і певні технології.
Саудити будуть на це дивитися, Єгипет буде дивитися уважно на такий ядерний варіант. Цілком можливо, що турки також, незважаючи на те, що вони в НАТО і незважаючи, що вони є країна, на території якої розміщена американська атомна зброя. Залежно, як їхня політика піде, як будуть справи на Близькому Сході. В Азії далі, в Тихоокеанському регіоні, я думаю, Південна Корея найбільш реальний потенційний кандидат на озброєння. У них вже дуже багато всього є.
– А в Європі такі країни могли бути?
– У Європі НАТО ніби використовує цю функцію. Якщо НАТО розвалюється через Трампа і виводять американські війська, тоді поляки, мабуть, дуже сильно подивилися би на такий варіант.
Євген Будерацький, Севгіль Мусаєва, УП
