В плен я никогда не пойду. Последний бой штурмовика Медяника на Курщине

На початку вересня 2024 року інтернет-ресурси РФ повідомили: "Бойовик ЗСУ Віктор Медяник записав передсмертне відео. Йому пропонували здатися, але він вирішив залишитись у Курській землі". 

Росіяни показали лише декілька секунд ролика, який знайшли в соцмережах. 

24-річній кулеметник 95-ої бригади та ультрас полтавської "Ворскли" фільмував свої бої, в тому числі й останній. В Instagram цей матеріал виклала Олена Гаврилова, мама штурмовика з позивним "Мед", коли отримала його тіло та телефон. 

"Росіяни спотворили це відео, – каже вона журналісту УП. – Взяли те, що їм треба". 

Слова воїна, який прийняв свій останній бій та загинув під час артобстрілу, в реальності звучали так: "Все – х***я. Сусідню посадку взяли п*д*р*си. Кричать: "Хохли, здавайтеся". Обіцяють голову відрізати. Але ми вчора їм насипали нормально. Х*й ти мені, чеченець й*б**ий, голову відріжеш".

"Насправді Вітя дуже поважав національний рух чеченців, – зазначає Олена Гаврилова. – Не кадирівців, а саме ічкерійців, які борються за свою свободу. Його кумиром був Тимур Муцураєв".

В інтерв'ю УП мати десантника, яка збирає підписи під петицією щодо присвоєння сину звання Героя України, розповідає про активізм Меда, його шлях у штурмовики та останню волю бійця.

Далі – пряма мова.

Цікаво

Я народилась на заході України, але до 18 років прожила в Якутії – батьки поїхали на заробітки на Крайню Північ РФ. Тато працював газоелектрозварювальником на золотодобувних копальнях, мама – завгоспом школи.

Я повернулась в Україну 1998 року, поступила вчитися в Полтаві, де жила моя тітка. Через два роки народився син.

У дитинстві Вітя був тихим хлопчинкою. Я навіть думала: "І чого це він нікуди не ходить, ніде не гуляє?". Зазвичай друзі приїжджали до нього на цілі вихідні. Проводили весь час у його кімнаті. 

Він захоплювався історією, багато читав. Пристрасть до книжок йому прищепив, я так думаю, полтавський дід. У школі Віті все давалося, в принципі, легко, але вчитися він не любив. Бувало, у старших класах прогулював уроки. 

Він любив волю.

Коли почався Майдан, син зацікавився націоналістичним рухом. Знайшов собі однодумців, став ультрасом полтавської "Ворскли" – так закінчилось моє спокійне життя. Але почалось його, цікаве (усміхається).

Під час Майдану йому було чотирнадцять. Поривався їхати у Київ, але тоді я ще мала на нього вплив. Могла ще трошки сказати: "Ні – це ні!".

Коли в 2014-му почалася війна, дуже шкодував, що не може піти на неї. Боявся, що виросте, а історія складеться без нього. Тому всю свою енергію направив у патріотичний рух, в мітинги, акції протесту.

Він ріс політично активним, але ніколи не хотів вступати в будь-яку партію.

Постійно десь пропадав, переживав за молодь Полтавщини. В 19 років ходив із балончиком фарби, замальовував на стінах міських будинків адреси на телеграм-канали з наркотиками, "закладками".

Читайте також: "Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів

Зважено

В дитинстві Вітя взагалі не був спортивним. У нього була зайва вага, і я його трохи змушувала займатися фізичними вправами (усміхається). Він взяв себе в руки після вісімнадцяти років. А потім, коли вже пішов воювати, взагалі важив 70 кілограмів.

Якій професії присвятити своє життя, він толком не знав. Якоїсь ясності в голові не було. Казав, наприклад, що міг бути гідом – це йому було цікаво.

Я хотіла, щоб він їхав поступати в інше місто. "Нє, мам, я люблю Полтаву. Хочу тут бути", – відповідав. 

Він закінчив наш інститут торгівлі за спеціальністю "Менеджмент" за рік до повномасштабного вторгнення. Спочатку працював в одній фірмі на закупівлі зернових. Потім прийшов працювати до мене, на мою агрофірму – ми теж займаємося переробкою зернових. Але я бачила, що це не було його покликанням.

Наприкінці літа 2021 року ми встигли разом поїхати у Львів та Карпати, хоча Вітя не любив з нами їздити відпочивати. 

Спочатку заїхали машинами з друзями в Буковель. Потім стало зрозуміло, чого він погодився: в ті дні, що ми були у Львові, відбувся якийсь мітинг біля пам'ятника Бандері (сміється).

У січні 2022 року Вітя вирішив поїхати з нами в Андорру. "Ок, давайте, хочу нарешті подивитись на Європу", – сказав, ніби відчуваючи, що більше такої можливості не буде. 

Від лиж у захваті не був, але Андорра і Франція йому дуже сподобались. Він хотів, щоб і у нас так було.

Ми повернулись наприкінці січня. На мої питання, чи буде велика війна, він говорив: "Поки Бог на нашій стороні. Вони не зайдуть, поки на вулиці квашня".

А потім сталося 24 лютого. Моя фірма активно почала волонтерити, допомагати крупами. На Харків не було постачання, на Чернігів з нашою продукцією машини проривались. Був сильний ажіотаж, багато роботи. 

Якось я телефоную: "Син, чому не допомагаєш?". Він відповів: "Мені треба подумати". Я відволіклась на роботу, дивлюсь потім в Instagram – моя дитина вже у військовій формі. 

"Де ти?", – питаю. "Не хвилюйся, я на Київщині, волонтерю". Хоча він вже був у теробороні. Нічого мені не сказав та поїхав. 

Він думав над цим декілька днів. Його рішення було зваженим.

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Жорстоко

Спочатку Вітя служив у теробороні, потім пройшов навчальну військову підготовку з гурівцями, у спецпідрозділі "Стугна". Був там чотири місяці. Казав, що не треба йому грошей. Виїжджав на завдання.

За віком його не мобілізовували, а контракт я його просила не підписувати, щоб ним не зв'язувати себе на декілька років.

Пізніше він проходив тренування в "Правому секторі". В серпні 2022 року повернувся додому, і я видихнула: "Фух!". Але згодом Вітя сказав, що збирається в 93-ю бригаду ("Холодний Яр" – УП). Туди його кликала дівчина, яка вчилася з ним у школі в паралельному класі. 

18 серпня він дізнався про загибель свого кращого друга Артема Медведєва, теж ультрас, з яким вони разом пішли в "Стугну". І в день загибелі Артема почалась офіційна служба Віті – він підписав контракт з 93-ою .

Спершу потрапив у підрозділ "Сенека". Був оператором дрона та аероскопа (система виявлення дронів – УП). Але його цікавили бойові дії, і на той момент бути дронщиком для нього було надто нудно, надто безпечно. 

Після того, як він побігав з гурівцями, йому дуже хотілось у піхоту. "Мама, ти не уявляєш, які там герої!" – казав він.

Вітя був у Соледарі, дев'ять місяців у Бахмуті. Потім працював у Роботиному в складі 78-го полку, а далі опинився в 95-ій бригаді.

Одного разу, в серпні минулого року, йому дали відпустку на десять днів. Він приїхав додому. Змінився і зовні, і внутрішньо. 

Мрія бути штурмовиком здійснилася десь за два місяці до загибелі в Курській області – в Торецьку, де він виконував перше подібне завдання. Не був на зв'язку сім днів.

Вітя не боявся смерті, нічого не боявся. Його Бог беріг, і всі думали, що з ним нічого не може статися. 

Його більше всього розривало, коли гинули друзі. Першим Артем Медведєв. Потім, коли він вже у 93-ій був, Саша Сокол. Про нього він розповідав: "Літав, як Бог".

Тільки загибель друзів сильно била по ньому на війні. Вже в Торецьку одного з його побратимів так і не дістали з дев'ятиповерхівок. Його мама досі каже: "Поки тіло не отримаємо, він для нас живий".

Тоді, за два місяці до Курська, Вітя мене попросив: "Мама, як би жорстоко це не звучало, хочу, щоб ти знала: якщо мене оголосять зниклим безвісти, мене ніколи не чекай. Це буде означити, що моє тіло не можуть дістати. Знай, що в полон я ніколи не піду".

Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Мужньо

В нього завжди було "все дуже добре" – що на війні, що до неї. 

У свої активістські справи він нас не посвячував. Тільки по зламаному носу, побитому обличчю було зрозуміло, що щось було (усміхається).

У нас в Полтаві в 2017 році був дуже шумний мітинг, де Вітя прийняв, так би мовити, перше бойове хрещення. Це була акція протесту в центрі міста проти незаконної забудови в "Газетному ряду" (арка "сталінки", де продавали газети – УП) – там хотіли побудувати кафе.

Приїхали тітушки з Кременчука, і трошки наших хлопців отмєтєлілі. Потім хлопці отмєтєлілі їх (сміється).

Коли я забирала з мітингу Вітю на машині – тоді в мене була Toyota Highlander, – він дуже соромився. Хвилювався, щоб ніхто не побачив це авто, бо там всі хлопці скромні.

У нього були забиті ребра, зламаний ніс, який наступного дня в лікарні по живому вправляли. Вітя сказав: "Не треба наркозу, я буду терпіти". І він не пікнув. Я була в той момент у кабінеті і разом із травматологом дуже вразилася.

"Мамо, ми маємо бути активними, – відповідав він на питання, навіщо йому все це. – Нам жити в цій країні, і від нас залежить її майбутнє".

Можливо, це гучні лозунги, але він реально в це вірив у свої тодішні 17 років. Потім, коли вже воював, казав: "Мені треба захищати матір та сестру".

Я знала, що він був на Курщині з самого початку операції. Останні два місяці свого життя він знімав багато відео. Їх я змогла побачити лише після його загибелі. Коли побратими повернули його телефон – весь побитий з тильної сторони, але із вцілілим екраном.

Мені сказали, що він загинув 22 серпня ввечері. А останнє його відео записано в цей день о 18:38. Воно триває вісім хвилин. Вітя з жалем каже, що закінчуються патрони. Думаю, це останні хвилини його життя. Як розповіли побратими, він зі свого кулемета багато кадирівців знищив. 

Тіло Віті потім евакуювали по-темному. І, наскільки я знаю, ту позицію потім відбили.

Як бився син, я дізналася саме з цих відео на його мобілці. В нього завжди було шикарне почуття гумору. І навіть у Торецьку або там, на Курщині, він жартував до останнього. 

Він був дуже сильним оптимістом. 

Одного разу під час телефонної розмови Вітя розповів, як хоче бути похованим: "Хочу лежати на алеї героїв. Хочу, щоб на поховання прийшло багато військових. Щоб не було багато слів. Щоб мене проводжали фаєрами. Не хочу, щоб хтось ридав".

Все так і сталося: фаєрів було неміряно; а я трималася, як могла, щоб не плакати.

Так, я – мужня жінка: я поховала мужнього сина.

Євген Руденко – УП

[UPCLUB]