"В Курске получим максимальное сопротивление". Курская операция глазами трех бойцов

Від початку Курської наступальної операції Сил оборони на території Росії минуло вже два тижні. Станом на 20 серпня українська армія захопила понад тисячу квадратних кілометрів ворожої території та 93 населені пункти.

Кінцеву мету операції та деталі її виконання бережуть у секреті. Стримана офіційна інформація звучить тільки з вуст президента Володимира Зеленського і головнокомандувача Олександра Сирського, який, за даними УП, є головним ідеологом раптового наступу. 

Військовослужбовці основних підрозділів, які беруть участь у наступі – 80, 82, 61, 22, частини 95, 5 та інших – обережно розмовляють із журналістами і в страшенну спеку закривають обличчя бафами перед камерою. Причин такої поведінки дві: страх за своє життя під час роботи на ворожій території та нерозуміння, чим ця операція закінчиться.

"Українська правда", витримавши перший тиждень інформаційної тиші, намагається по клаптиках збирати інформацію про український наступ у Курській області. 

Ми розповідали, як починалася операція та яким може бути її замисел, показували, як тепер виглядає держкордон на Сумщині й захоплене прикордоння Росії, а також пояснювали, яких правил має дотримуватися Україна під час бойових дій на території Росії.

У цьому матеріалі на основі розмови з трьома учасниками операції ми вирішили розповісти, чи захищеним був кордон України в Сумській області до початку цієї операції, як виглядало російське місто Суджа в перші дні наступу й наскільки небезпечно наразі виконувати завдання на території Росії. 

Також розказані ними історії породжують кілька запитань, зокрема: чому росіяни так швидко й легко змогли відійти з прикордоння в Курській області, а також що чекає українську армію на підступах до самого Курська.

Далі – пряма мова військових, стилістика збережена. Повні імена, точні назви підзрозділів і специфіка задач, назви населених пунктів на території Росії – приховані на прохання героїв та з міркувань безпеки.

Валерій: Кацапи очікували на наш наступ, але не розуміли його масштабів

Валерій – військовослужбовець Державної прикордонної служби. 27 років. До початку Курської операції впродовж понад два роки за допомогою дронів моніторив ситуацію на одній із ділянок державного кордону України в Сумській області. 

До початку цієї операції обстановка на сумському кордоні була більш-менш спокійною. 

От Юнаківка (село за 7 км від кордону – УП) була повноцінним населеним пунктом, там працювало кілька магазинів і навіть хлібопекарня. Час від часу росіяни обстрілювали – РСЗВ, міномети, КАБи, – але часто була тиша. Тиждень КАБи, тиждень тиша. У населеному пункті, де була наша позиція, навіть проведене світло працювало. 

Сухопутної війни як такої тут не було, були тільки заходи російських ДРГ. Хлопці говорили, що їм це все нагадувало зону АТО–ООС. Періодично працювали FPV або "крила" (великі розвідувальні дрони – УП): "Орлани", "Зали", "Суперками". Росія постійно досліджувала нашу територію, вони прямо над Сумами літали.

Пункт пропуску "Юнаківка – Суджа" ми не контролювали. Справа в тому, що кордон хвилястий, до нього немає жодного прихованого нормального під'їзду, там скрізь поля. Є місця, де ми в ямі, а росіяни на горі – сидіти там просто заради сидіння немає жодного сенсу (перші позиції української армії в деяких місцях були за 3–7 км від держкордону вглиб області – УП).

Уся операція (наступ на Курську область – УП) була дуже засекреченою. 

Між своїми проходила інформація, що ніби як щось має бути, до того ж повз нас йшла техніка. Але про початок ми дізналися в день операції, о п'ятій ранку 6 серпня. Тоді ми якраз змінили нічний коптер на денний і побачили на стрімі, як перші батальйони заходили зривати російські "зуби дракона". 

Наша чергова служба така: "А що взагалі відбувається?".

У коптер ми бачили, як два батальйони (Сил оборони – УП) накатали дорогу через поле, розірвали "зуби", закинули "Змія Горинича" (радянська установка для розмінування – УП), підірвали міни, накатали трасу, і вже о сьомій ранку поїхала перша броня.

Думаю, що кацапи очікували наш наступ, але, можливо, не розуміли його масштабів, наскільки далеко він може зайти. З передніх позицій вони пішли, але далі, на більшості позицій, вони сиділи до останнього. Пам'ятаю, як по одному з їхніх бліндажів відпрацював наш танчик, а звідти вийшов чувак без броні й спокійно перейшов в інший бліндаж! Ми ще тоді подумали: під чим вони взагалі?

Інженерні споруди в росіян були дуже потужні. Хлопці, які їздили туди бронею, казали, що в них реально побудовані підземні міста – з норами і переходами. 

Інтенсивний наплив нашої техніки був приблизно перших чотири дні операції. Заїжджали наші військові, накатували дороги, був постійний двіжняк. Ми спостерігали за рухом наших підрозділів, вишукували позиції росіян, щоб їх звідти вибити.

Тепер ми більше в режимі очікування – а що ж буде далі? Після того, як росіяни підтягнуть свої сили. Іноді мені здається, що ми рухаємося занадто швидко. Я навіть не розумію, як? Можливо, це пов'язано з тим, що в них на позиціях стоїть багато строковиків.

Що цікаво: росіяни почали все більше працювати КАБами по своїх селах, на початку операції вони так не робили. Я так розумію, що це відповідь на те, що вони нічого не можуть зробити з просуванням наших хлопців.

Як я налаштований стосовно цієї операції? Минуло два тижні, думаю, що зараз цей рух має десь зупинитися.

Зараз усі радіють: "Клас!", "Наші прорвали!, "Наші полізли". Але, можливо, не всі розуміють, якими можуть бути наслідки для Сум і прикордоння. Росіяни можуть почати все руйнувати під нуль – просто обкладуть п'ятикілометрову зону КАБами. 

Зараз треба не святкувати, а активніше включатися в допомогу – РЕБ, FPV-дрони, Mavic. Треба зробити все, щоб цей наступ дійшов до своєї мети. Щоб не сталося, як минулого року на Бєлгородщині: РДК-шники зайшли через Велику Писарівку, усе класно, а потім росіяни зрівняли із землею і пункт пропуску, і саму Велику Писарівку.

[UPCLUB]

Шен: Коли ти в куражі, ти робиш вєтєр

Шен – військовослужбовець однієї з бригад ДШВ. 33 роки. Зачищав населені пункти на території Росії під час Курської операції. Отримав уламкове поранення під час штурму одного з будинків, де перебували військовослужбовці російської армії. Нині лікується. 

Приблизно за рік до операції ми почали підозрювати, що має бути наступ на Курську область. Розроблявся такий план "Прокляті землі". Пам'ятаєте, як у новинах з'явилася інформація, що ми в Бєлгородській області? Цей прохід створювався для того, аби пізніше завести туди наші війська. Усе просто відкладалося через брак людей і техніки. 

Перед початком самої операції у нас була підготовка на полігоні – ми зачищали будівлі, відпрацьовували маневри. У нас були спеціальні макети з урахуванням того, що на нас може чекати в наступі – засідки, розвідка боєм, що робити, якщо стався контакт з ворогом, а треба далі пробивати дороги.

Втім, інформації стосовно самої операції було мінімум. Чим менше знають військові, тим легше їм виконати задачу. Я дуже радий, що з нашого боку цього разу була інформаційна тиша.

На початку серпня ми приїхали на Сумщину, почали проводити рекогностування місцевості – їздити по карті, налагоджувати взаємодію з тутешніми бригадами, прикордонниками. 

І потім раз, у якийсь момент нам клацають пальцями, і за 2–3 години до операції кажуть: "Ви висуваєтеся на територію Росії". Наш підрозділ заходив за штурмовиками, ми мали закріпитися на певному рубежі. Зараз ми його подолали і разом зі ще однією бригадою ДШВ рухаємося далі.

Пам'ятаю, що в Суджу я зайшов удень 10 серпня. Якщо чесно, я уявляв собі все намного мрачнєє, а там – європейське місто! Правда, зараз воно вже не таке презентабельне… бо ж відбуваються рейдові дії. У Суджі цивілізація, хороший асфальт, можливо, це пов'язано з тим, що це прикордоння. Живуть заможні люди – дорогі автівки, будинки, ремонти. 

Коли ми зайшли в місто, там майже нікого не було. Частково йшли перестрілки, десь щось наше лежить підірване, десь лежать пару російських розстріляних військових. 

Моїм завданням була зачистка – я мав перевірити кожен будинок, хоча там взагалі нікого не було. Це вже зараз, коли ми рухаємося глибше, бачимо більше людей. Як вони на нас реагують? Як на військових. Людина зі зброєю автоматично не викликає довіри. Але спротиву з їхнього боку я не побачив. Я побачив реакцію абсолютно мирного населення.

Перші чотири росіянина, яких ми взяли в полон, були геть молодими контрактниками. Це погранці з Брянська, Новгорода. А на Кліщах (село Кліщіївка під Бахмутом – УП), пам'ятаю, ми брали в полон бійців з Москви, Пітєра.

На початку операції ми часто натрапляли на їхніх пограничників, навіть майорів, вони пачками здавалися. А дорогою до Курська нас уже чекали регуляри (російська регулярна армія – УП). Вони барикадувалися в будівлях, відстрілювалися. Тому ми зазивали нашу артилерію, розбирали будівлі й тоді вже заходили на зачистку. Якщо була змога, брали когось у полон, щоб виявити додаткову інформацію.

Відсотків 80–90 російських військових здавалися самі. Я думав, що вони в такий спосіб хочуть нам щось показати – може, вони хочуть затягнути нас на свою територію, щоб потім взяти в кільце? Чому вони не укріпили своє пограниччя?

Але зараз вони укріплюють Курськ, там ми отримаємо максимальний спротив. На нас чекають веселі часи.

16 серпня, коли ми зачищали села дорогою до Курська, я отримав поранення. Там був пагорб, на пагорбі будинок, а в будинку російські військові. Ми мали підійти, розвідати обстановку й прийняти рішення, що робити. Врешті ми вирішили залякати їх артилерією!

Але в той час по нас почав працювати 82-й міномет, і в один момент рикошетом від дерева мені прилетів уламок в ногу. Якби він рухався по прямій траєкторії, я б лишився без ноги.

Подумав тоді: "Ну піз*єц, ну опять, ну знову!". Це вже моє третє поранення за війну. Знову залишу пацанів, не буду в курсі подій. Коли ти в куражі, на вістрі ножа, ти робиш вєтєр. А коли ти випадаєш, то все, ламається вся взаємодія. Коли тобі прикриває спину твій братан – це одне, ти в ньому впевнений, коли нова людина – це зовсім інше відчуття. І щоб це відчуття змінити, треба врємя, а нам його бракує.

Чи відчував я себе окупантом, стоячи в Суджі? Пацани між собою так говорили, але в мене такої емоції не було.

Я відчував себе людиною, яка хоче щось принести в жертву заради миру на своїй землі. Це, як у шахах: я заводжу більше фігур на чуже поле, щоб отримати перевагу на своєму. Думаю, що ми хочемо зробити розмін. А для цього треба добре закріпитися.

Санчес: Розумна операція – нарешті!

Санчес – розвідник однієї з бригад ДШВ. 25 років. Брав участь у зачистці сіл на території Росії під час Курської операції. Продовжує виконувати завдання на території Росії.

До 6 серпня я був у відпустці за сімейними обставинами, міняв дитині підгузки по ночах, а потім раз – і Сумщина. На момент мого приїзду задача (операція – УП) тривала вже три дні. Вона мене не лякала… я б сказав, що вона мені дуже сподобалася. Розумна, дуже розумна операція – нарешті!

Коли ми стояли в обороні, я виконував задачі по мінуванню, іноді людей заводив на позиції. А тут – засідки, зачистки! Це просто якийсь кураж. Не для всіх, звісно…

Росіяни повинні зрозуміти, як це – війна на їхній території. Хоча це дуже відрізняється від того, що вони роблять у нас. Подивіться на Суджу – вона ціла. Це не Бахмут, не Мар'їнка, не Авдіївка. Так, звичайно, десь є розбиті будинки, без цього ніяк, але місто зовсім не в нуль знищене. Ми не звірі.

На свою першу задачу я пішов 16 серпня – нам треба було зачистити вулиці в одному населеному пункті й завести туди хлопців. Це вже було далеко, дуже далеко за Суджею.

Як тільки ми туди прийшли, почули голоси двох військових (російських – УП), вони якраз поверталися з позицій. Ми заховалися в посадці, принишкли, а потім крикнули: "Зброю на землю!". Один ніби послухав, уже хотів класти автомат, але другий почав знімати зі зброї запобіжник – довелося ліквідувати. Вони були наполовину в цивільному, наполовину у військовому – штани з форми, десь побрали куртки, бо холодно вже.

Як часто ми просто так зустрічаємо на вулиці російських військових? Усе залежить від задачі. У цьому випадку ми просто зайшли їм у тил, спрацював ефект несподіванки. Вони не очікували нас побачити. Потім ми ще наткнулися на закинуту хату "ахматівців" (бійців чеченського батальйону "Ахмат" – УП), зачистили вулицю, завели хлопців і повернулися додому.

Поки в мене не було дружини і дитини, мені було простіше ходити на задачі. Я раніше дуже легко міг погодитися піти в те місце, куди ніхто не хотів йти. Хоч моя посада і дозволяла цього не робити. 

Як би я назвав усе те, що зараз відбувається в Курській області? Я б хотів сказати, що це помста. Але… це не виглядає як помста. Ми не розбомблюємо будинки до нуля, не вбиваємо цивільних. У Суджі я бачив, що наші роздають воду, їжу.

Ми спокійно реагуємо на цю операцію. Від неї одні плюси, крім того, що ми втрачаємо своїх людей. Але росіяни їх так само втрачають, стягують резерви, тепер їм треба думати не лише про те, як наступати на сході, а й як оборонятися в Курській області. 

Я дуже люблю вчити історію й знаю, що колись Курська й Бєлгородська області були українськими територіями. Деякі місцеві он досі українською говорять. Але це все було давно. Тому, заїжджаючи туди, я відчуваю, що їду на чужину. Коли дорогою назад бачу напис "Україна", стає легше. 

Це дуже правильно, що ми перенесли туди війну. Наступ на їхню територію – це теж один з видів оборони.

Скажу ще таке: люди мають розуміти, що це все робиться не просто й на цьому не варто хайпувати. Прикольчики, мемчики. За цю операцію віддається багато. Але якщо ми її робимо, то від неї є користь. 

Ольга Кириленко, УП