"Более ярые, чем мужчины". Как бучанские ведьмы и валькирии уничтожают "Шахеды" из пулеметов "Максим"

Сію тобі в очі, сію проти ночі

Буде тобі, враже, так, як відьма скаже

 Енджі Крейда. "Враже"

Після шикування на місці збору під Києвом лунає жіночий сміх.

– Ну що, дівчата? На шашлики?

– Ага, – відповідає жартом на жарт Юлія з позивним "Дзиґа". – В піксельних купальниках.

Вранці 24 лютого 2022 року в столичному салоні краси, де працювала Юля, сказали: "Збирайте речі, паспорти, вивозьте дітей". Дзиґа виїхала з Києва на четвертий день повномасштабного вторгнення. Опинилася в Польщі. Але за три місяці повернулася.

"Дуже хотілось додому, – каже вона. – Зараз не можу собі пояснити, нащо взагалі виїжджала. Це було якесь спонтанне рішення. Мабуть, на емоціях. Хотілось зберегти дитині психіку, але там психіці набагато гірше, ніж вдома". 

Повернувшись в Україну, Юля надягла сережки у формі "Мрії", знищеної в Гостомелі, та пішла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ). Там стала командиром однієї з вогневих мобільних груп, що полюють на дрони та ракети РФ.

На рахунку бучанських "Відьом" і "Валькірій" – так назвали жіночі групи ППО в Бучанському ДФТГ – вже декілька знищених "Шахедів" і влучання в північнокорейську балістику.

УП розповідає історію захисниць неба та показує їхню роботу.

Олена "Мала"

У червні цього року Олена, лікарка-терапевт приймального відділення поліклініки в Бучі, поверталася з Одеси, де святкувала своє 26-річчя. 

Поки подруга Ангеліна вправно керувала своєю Mazda – до столиці дівчата дістались всього за чотири години, – Олена побачила в Instagram запрошення до Бучанського ДФТГ. Так дівчата опинилися серед добровольців мобільної групи "Відьми". 

На бронежилеті Олени наліпка "Мала". Запитання, чому вона отримала саме такий позивний, зайве. В її тихому, рівному голосі багато підліткової ніжності. Але під час бойових виїздів тембр голосу Малої не має значення – до справи беруться гучні кулемети. 

Олена – родом зі Львова. 2023-го поїхала до сестри в Київ, влаштувалася працювати за фахом у Бучу. 

"Давно хотіла доєднатися до Сил оборони, – каже вона. – В мене багато пацієнтів, не було можливості поєднувати роботу зі службою. Але в ДФТГ таку можливість знайшла".

В сім'ї Олени чимало військових. Прадід служив в ОУН, прабабуся була там зв'язковою. 

Хресний почав водити Малу в тир, коли їй було лише п'ять років.

"Тут, у тренувальному центрі, мені дали постріляти з "Браунінга". На ураження одинадцяти повітряних цілей витратила 25 патронів. Велика влучність, малий розхід боєприпасів, тому командир сказав: "Будеш кулеметницею!", – усміхається медикиня.

Десять пострілів на секунду, шістсот на хвилину, калібр 7,62 міліметри – "Максими", з якими працюють "Валькірії" та "Відьми", лише для невігласів допотопна зброя.

 "Багато хто сміється, але хочу вам пояснити: вони досить ефективні, – каже начальник штабу Бучанського ДФТГ, 51-річний полковник Андрій Верлатий. – У них гарна кучність стрільби. І головне, що вони не перегріваються.

"Ми використовуємо спарені "Максими", – продовжує полковник Верлатий. – Кулеметниця та помічниця за секунди міняють боєприпаси, лента за лентою. Машинка фактично не випадає з бою, влучно знищує ворожу техніку. 

Тільки в цьому місяці два з трьох "Шахедів" збито саме з "Максимів". Один – з ДШК".

Валентина "Валькірія"

Вибух – сіро-чорний дим. Добровольцям у лісі під Києвом показують, що таке електричний спосіб підриву пластиду.

"Ого! Всього двадцять грамів – і так гучно, – дивується Валентина з позивним "Валькірія". – Уявіть, якщо "Шахед" вибухне!". 

"Якщо він впаде і не вибухне, не можна підходити, – попереджає інструктор. – Треба огородити зону. Там до 50 кілограмів бойового заряду. Якщо лупане, мало не покажеться".

В лютому 2022 року ветеринар Валентина опинилася в окупації в своєму будинку під Бучею. Бачила ворожі вертольоти та літаки. Чула бомбардування гостомельського аеропорту, обстріли Бучі та Ірпеня. 

За три тижні жінці пощастило вирватися з оточення. Виїжджали увісьмох на одному авто.

"Змогли тільки собаку забрати, вдома залишились троє котів, – згадує Валькірія. – Поки на нашій вулиці не було людей, всі коти згуртувались. Ходили разом, з десяток їх, може, навіть більше. 

Коли я повернулась, подивилась на ту зграю – ніхто з них не бився за воду, за корм. Тварини так само згуртувались тоді, як і люди".

Два місяці тому Валентина приєдналася до добровольців Бучі. Найважчим тоді здавалося фізичне навантаження. Двічі пройшовши смугу перешкод, жінка задоволено усміхнулась: "Думала, що це неможливо. Все було на адреналіні. І чого я там боялась?!".

 "Моє місце – тут, – впевнена Валькірія. – Без нас ця війна не закінчиться. Досить вже вдома, на кухні сидіти. Можна взяти зброю, прийти захищати шматочок нашої землі, нашу громаду. 

 Чоловіки йдуть на фронт, а ми їх заміняємо. І ми бачимо, що можемо".

 Читайте також: "Циркон", "Шахед Ы" та інші іграшки Путіна. Київські експерти показали нутрощі повітряної зброї РФ

[UPCLUB]

Ангеліна "Форсаж"

 За декілька років стажу за кермом Ангеліна – та сама, що їздила з подругою Олею на псевдо "Мала" в Одесу – зміцнила свою впевненість у керуванні автівкою.

"Коли ми з нашим зброярем поїхали одного разу на полігон, той сказав, що схуд на декілька кілограмів, – усміхається Ангеліна, водійка мобільної вогневої групи "Відьми". – Він і дав мені позивний "Форсаж" – я дуже швидко їжджу".

 Форсаж родом із Луцька. В цивільному житті – лікарка-анестезіолог, реаніматологиня. Працює в Бучі. Служить на пікапі, називає його "Метла".

Під вибухи та рев російських літаків у день повномасштабного вторгнення Ангеліна поїхала на роботу. Опинилась в окупації. Бачила скалічених дітей, поранених цивільних. Коли з'явився "зелений коридор", виїхала на вільну територію з пацієнтами.

 Коханий дівчини після вторгнення пішов добровольцем у піхотинці. Вона ж і надалі працювала в операційній, цього літа підписала ще й контракт із ДФТГ.

 "Хлопець дуже нервує, але підтримує, – каже Форсаж. – Пише: "Обережно там. Приїдеш після тривоги, обов'язково відпиши, відплюсуйся, що все ок". Такого, щоб він не хотів мене відпускати (в ДФТГ – УП), не було. Він знає, що ми з ним робимо спільну справу".

Тривога – виїзд на вогневу позицію – чекаєш – збиваєш. В короткому алгоритмі бойової роботи, яким ділиться Ангеліна, закладено багато адреналіну, що його щоразу відчувають дівчата.

 "Від кожного збитого "Шахеда" – радість і натхнення, – пояснює вона. – Тому що дрон не поцілить у чиюсь домівку. 

 Чи важка робота вночі? Важка, але для мене звична. Так, інколи холодно, сиро стояти на позиції. Але хлопцям на "нулі" або в полоні теж нелегко".

Юлія "Дзиґа"

"Слухайте уважно, жінки! – лунає голос інструктора. – Мені не потрібна ваша фізуха, ясно? Мені потрібно, щоб голова працювала, щоб ви не впіймали стан ступору, ясно?"

Під час навчальних підривів у лісі добровольці вчаться, куди бігти, як правильно падати на землю, яке приймати положення, щоб вберегти артерії від уламків. 

На тренуваннях, на бойових чергуваннях киянка Юля на псевдо "Дзиґа" почувається комфортно. Рік у ДФТГ та особливості характеру додають їй впевненості. 

"В мене спосіб життя такий: крутитися та скрізь встигати, – каже дівчина, яка очолює мобільну вогневу групу "Валькірії". – Тому в мене і позивний "Дзиґа". Коли йшла сюди, рідні та друзі не здивувались, бо вони мене знають". 

"Після вторгнення я думала про щось подібне (приєднатися до Сил оборони – УП), – продовжує розповідати Юля. – Але не розуміла, як це організувати, на кого залишати дитину. Коли з'явилась можливість поєднувати цивільне життя зі службою, я одразу пішла".

Мета, що тримає Дзиґу в ДФТГ, така ж зрозуміла, як і контури її сережок у вигляді літака "Мрія".

"Хлопці йдуть на фронт, а ми тут, захищаємо небо, наших дітей, цивільних, які позаду нас. Чи може бути більшою мотивація?" – каже Дзиґа.

Читайте також: "Не ний!". Чого навчають юних українців у патріотичному таборі в Холодному Яру

Енергія

У когось чоловік загинув на фронті, хтось чекає на рідних з полону, хтось пережив окупацію – відтінків горя та рішучості в жіночій групі ППО чимало.

Дві з "відьом" вже підписали контракти зі Збройними силами. Одна стала командиром взводу вогневої підтримки в штурмовому батальйоні. Інша проходить офіцерські курси, готується командувати трьома екіпажами реактивних систем залпового вогню.

В квітні цього року багато чоловіків добровольчого формування територіальної громади Бучі також пішли на фронт.

"Людей не вистачало, – згадує начальник штабу, полковник Андрій Верлатий. – Вирішили залучати молодь, яка не підлягає призову, хлопців від 20 до 25 років. Але вони у нас трошки трусливі, на жаль, хоч і патріотичні. 

Коли хлопців запрошували, вони думали, що одразу після закінчення контракту з нами їх можуть автоматично забрати у військо. Але це не так".

Вихід знайшли разом із жінками, що вже були під командуванням Верлатого. Вони привели своїх подруг – так у квітні створили першу жіночу мобільну вогневу групу ППО.

"Вона добре відпрацювала під час однієї з атак, – розповідає полковник. – Зачепили північнокорейську ракету – вона брякнулась. Тоді працювали декілька груп, і спільними зусиллями цю ракету збили крупнокаліберними кулеметами та "Максимами"".

Кажуть, двічі в одну вирву снаряд не падає. Двічі в одну річку не ввійти. Але кошмарний урок, що його засвоїла Буча в 2022 році, спонукає не довіряти заспокійливим приказкам.

"Я бачу, що жінки, які до нас приходять, часом більш вмотивовані, ніж чоловіки, – каже Андрій Верлатий. – Багато з них до цього були мамочками, берегинями.

І тут прийшли п***ри, які зруйнували їхнє життя. Вивільнили таку енергію, яку не треба було навіть чіпати. 

Не дай Боже прийти росіянам сюди знов! Буде для них біда. Бо українська жінка більш затята, ніж чоловік".

Євген Руденко, Алекс Климов (відео, фото) – УП