"Киев – богатый. Состоятельность расслабляет". Архитектор Антон Герасимович о влиянии войны на город и города на мозг

Другий рік поспіль Київ опиняється в топ-10 найгірших для життя міст світу за версією The Economist.

Проблеми столиці можна було б списати на війну, якби російські ракети та хаотична забудова не мали спільний вплив на Київ – вони роблять його некомфортним, небезпечним для ментального здоров'я та життя.

37-річний архітектор, дизайнер та міський планувальник Антон Герасимович досліджує, як на мозок людини впливає міське середовище, та звертається у своїй професії до азів нейробіології.

В інтерв'ю УП Антон розповідає про безпечні таємниці та сенсорну депривацію. Про парканізацію Києва та бетонізацію річок. Про виклики війни, блекаути та кліматичні зміни. А також про погляд іноземців на столицю України.

"Мене засмучує парканізація Києва"

– Антоне, на якому поверсі ти живеш? 

– На другому. До цього жив на восьмому.

– Тобто зараз твоєму мозку більш-менш комфортно і в тебе краща соціальна поведінка? Розкажи про це детальніше.

– (Усміхається). Є такий урбаніст Єн Ґейл, він чітко роз'яснює переваги життя на середніх поверхах з точки зору соціальної активності. А науковець Колін Еллард пояснює ці переваги з погляду нейробіології: мільйони років еволюції не пройшли дарма, людство раніше майже ніколи не жило вище дерев.

Якщо казати про соціальну поведінку, у нас є зв'язок з вулицею, людьми. Ми – "соціальні тварини". Бачити життя вулиці – великий плюс. Для багатьох таким плюсом є краєвиди з вікна на великій висоті. Але для стресостійкості, для здоров'я організму краще жити на п'ятому, шостому, максимум сьомому поверхах.

Згідно з дослідженням, яке описав у "Мові шаблонів" Кристофер Олександер, існує кореляція між частотою виходів на вулицю і висотністю. Що вище живеш, то рідше вийдеш, скажімо, в парк. Тобі банально ліньки, бо твій мозок намагається економити калорії.

– Як впливає міське середовище на наш мозок?

– Це багатошарова тема: починаючи від впливу зелені до освітлення. Нам, наприклад, потрібно більше дерев з високою розлогою кроною. Є теорія, що людина пішла з савани, тому мозку комфортні подібні пейзажі. Такі дерева дають тінь, а завдяки оголеному стовбуру – зоровий контакт з вулицею, міським середовищем. Це дає відчуття безпеки. 

Ось я дивлюся зараз у вікно (кав'ярні – УП), і мене дуже засмучує парканізація Києва. Наш мозок сприймає паркани, що їх начебто встановлюють з міркувань безпеки, як додаткові бар'єри. Ми так влаштовані, що шукаємо захисту і шляхи відходу. Якщо є додатковий бар'єр, то може бути на один шлях відходу менше – це породжує стрес.

Паркани між дорогою та тротуарами я називаю "оградкамі". Так, вони необхідні, але точно не в усіх місцях. Є багато методів, як зробити вулицю безпечною, відкритою і дуже затишною. 

– Що ще дозволяє вулицям бути комфортними на рівні підсвідомості?

– Мозку весь час потрібна інформація. Постійно вивчаючи все, що навколо нас, він кожні 5–6 секунд шукає щось нове. Прямі вулиці, проспекти не відкривають значущої, нової сенсорної інформації. Шлях, який простежується до горизонту, викликає нудьгу, втому. Він здається довгим.

Існує поняття "безпечна таємниця", про яке каже Ґейл. Вона є на вулицях звивистих, відкриває щось нове для мозку, захищає його від, так би мовити, сенсорної депривації. В цьому сенсі в Києві є хороші, цікаві місця на Подолі, в районі Золотих воріт або в районі Львівської площі.

Читайте також: Київ дерусифікований. Як виглядає вулиця Героїв Зміїного в Бортничах і чому Google Maps досі рясніють Марксом та Толстим

[UPCLUB]

"Яскравий і живий навіть під прицілом Путіна"

– Архітектор Чаплинський каже: середовище в Києві так створено, що всі перебувають у напруженні. Ти згоден?

– Колись я описував для себе Київ трьома словами: агресивний, небезпечний, некомфортний. Можливо, в мене профдеформація. Тому я днями запитав у своїх іноземних друзів, як вони сприймають Київ. 

Мій колега урбаніст з Нідерландів, який дуже любить Україну, написав (зачитує з планшета): "Багатошаровий, дружній. Брудний. Жвавий, сучасний. Приховані скарби. Перевантажений. Депресоване лівобережжя". 

А це від моєї подруги зі США: "Порівняно з Тбілісі Київ здається величезним, яскравим і живим. Навіть під прицілом Путіна. Гарне поєднання людей, мистецтва, історії та потворних речей" (сміється).

– В тебе є що додати?

– Київ – доволі небезпечне для мозку місто. Насамперед через вибір модерністського напрямку розвитку, що його започаткували в першій половині 20 століття. Це – дороги, машини, машини, машини. І "спрол" міста (urban sprawl; розростання міста за рахунок забудови вільних приміських зон, будівництва нових доріг, які тільки збільшують затори – УП).

В Європі розвернулись у зворотній бік ще, мабуть, із 70–80-х минулого століття і навіть раніше. Ми ж продовжуємо інерційно рухатися шляхом модерністів.

– Уявімо місто Київ як мозок. Правий берег – це його права півкуля, яка, як відомо, відповідає за творчість, дозволяє фантазувати. Чи сприяє цьому правобережжя Києва?

– Історично склалося так, що Київ з його центром розвивались на правому березі, і там завжди була найбільша активність. До того ж так влаштована планета, що праві береги зазвичай більш високі, круті, менше затоплюються, а значить – безпечніші. 

Я б сприймав місто не як мозок, а як організм. Мозок я собі уявляю як наш муніципалітет. Якщо є проблеми з мозком, то весь організм починає погано функціонувати (усміхається).

– І все-таки давай закінчимо порівняння Києва з мозком. Якщо лівобережжя столиці – ліва півкуля, то вона має відповідати за логіку. Ти її бачиш на лівому березі?

– В часи СРСР існувала політика забудови нових житлових районів, але як такої політики розвитку міста не було. По факту її немає зараз. Київ досі розвивається за генпланом 2002 року. Особисто я зараз не бачу логіки в тому, як розвивається лівий берег, крім отримання прибутків девелоперами.

 – Ти там часто буваєш?

– Ні. Я там бував (посміхається), коли там у мене був офіс. Але навіщо мені туди їздити зараз? Ще й з поганою логістикою (через затори на мостах та зупинку метро під час повітряних тривог – УП).

– Є давній жарт, що лівий берег – то вже не Київ. Теж так вважаєш?

– Ні, я мислю категоріями адміністративних одиниць і районів (сміється). Я розумію, що для людей є свої плюси на лівому березі. Особисто для себе я їх не бачу. Колись їздив туди тільки заради шопінгу. 

Але лівий берег Києва місцями насправді не такий страшний, як хтось про нього говорить. Проте автомобілізація та висотна забудова його вбиває.

Читайте також: "Дивіться, яка дичина!". Що приховують зарості Совських ставків, і чи можна врятувати зелений Київ

"Швидка адаптація в умовах невизначеності"

– Багато хто вважає війни природним станом людства. Але нумо все ж таки сприймати війну як хворобу. Що треба зробити Києву та іншим містам, щоб зміцнити "імунітет"? 

– Ми ще досі не усвідомили навіть всі виклики, які були пов'язані з ковідом. І тут нашаровуються нові виклики масштабної війни, що триває. 

Головною стратегією міста має бути швидка адаптація та баланс в умовах невизначеності. Якщо казати про Київ, йому, на мій погляд, загрожує найменша небезпека порівняно з багатьма іншими населеними пунктами. Це фінансовий центр країни, тут акумульовані значні ресурси.

Таким містам, як Харків, адаптуватися треба набагато швидше, бо це буквально питання їхнього виживання. 

Кажучи, наприклад, про енергетику, то шлях тут для всіх один – диверсифікація, відновлювальні джерела енергії: сонячна, вітрова генерації, біомаса.

Треба нарешті навчитися заощаджувати – у нас це дуже інертний процес. Люди починають це робити, але все одно – "гуляємо, як востаннє". В той час як Європа, де немає війни, давно шукає і знаходить альтернативні джерела енергії.

Заощадження має бути міською політикою. Гарний приклад – Миколаїв, де вже є проєкти та стратегії комплексних заходів щодо його розвитку. Тому що в Миколаєва, який фактично стоїть на лінії фронту, немає вибору – або ти гинеш, або посилюєш стійкість.

– Що можна зробити саме зараз, щоб бути незалежними від блекаутів?

– Кооперуватися з сусідами, ставити генератори і насоси, щоб вода була, щоб ліфт працював. Звертатися до програм іноземних донорів, державних програм. Зараз такі часи, що ваша енергонезалежність у ваших руках багато в чому. 

– Як оцінюєш ситуацію з бомбосховищами в столиці?

– У нас є державні будівельні норми, які насправді доволі жваво оновлюються, вже регулюють питання захисних споруд, приміщень подвійного призначення для цивільного захисту. Укриття – це вже базова потреба під час оренди чи купівлі житла.

В Києві, на мій погляд, біда з уже існуючими сховищами, з доступом до них, їхнім станом та наявністю в старих житлових масивах. В багатьох районах немає де сховатися. 

Україна в цілому має глобально переосмислити питання укриттів.

– Є на кого рівнятися?

– Є досвід Швейцарії, Фінляндії. Після звільнення від російської окупації фіни всю подальшу історію готувались до нападу Росії. П'ятдесят років вони будували, укріплювали захист. Фінляндія має кілометри тунелів і навіть цілі підземні "міста" подвійного призначення. Зараз на місці сховищ функціонують парковки, басейни, спортзали.

Фінляндія послідовно, десятиліттями зміцнювала спроможність захистити населення від атак РФ, готувалася до криз. А в Швейцарії, згідно з політикою нацбезпеки, є місце в бомбосховищі для кожного громадянина (на майже 9 млн населення – УП).

В Україні тільки починається рух у бік подібних об'єктів. В Харкові побудували підземну школу, в Запоріжжі теж почали будівництво. Але в Києві такого досі немає.

– Це таке самозаспокоєння через те, що фронт далеко, і в Києві найкраще в Україні ППО? 

– Київ – заможний. Заможність розслабляє. 

Дивіться також: Миколаїв. Один день у найбільшій підземній школі, на яку зібрали читачі УП

Чимало вулиць у Києві – колишні річки

– Цього літа Київ якось особливо поплавило. Як має змінитися місто, щоб більш-менш комфортно існувати в новій реальності?

– Глобально ситуація з кліматом тільки погіршуватиметься. Років за 15–20 в Києві буде, як в Одесі, але там є море. В Києві є дуже багато асфальту, мощення. Дуже багато землі закрито, вона не дихає.

Нещодавно я слухав подкаст, де депутатка Ксенія Семенова казала, знов-таки, про те, що чиновники досі живуть у парадигмі автомобілецентричного розвитку міста. Авто – це "статус". Громадський транспорт – "для безхатьків та пенсіонерів". Треба міняти цю свідомість.

Ще нам потрібно більше тіні, більше води. Нам треба просто перестати косити траву. Я давно намагався зрозуміти, навіщо вони це роблять?

– Закупили газонокосарки – що ж їм, стояти без діла?

– В мене є теорія, що роблять це для зберігання робочих місць, освоєння бюджетів. Тендериш газонокосарку, потім якісь розхідники, паливо і так далі. 

Скошена трава не тільки зменшує прохолоду, а ще й впливає на біорозмаїття. На естетичний вигляд міст зрештою. 

Нам потрібно більше багаторічних квітів та трав. Має бути і розумна політика покосів: в які періоди, в яких місцях та як коротко скошувати. 

Минулої осені я помітив реконструкцію на Богдана Хмельницького, ближче до Макдональдса, де посадили багаторічні трави. Це зробило вулицю більш масштабною для ока і більш комфортною, бо це живий, легкий, приємний бар'єр між дорогою і пішохідною частиною.

– Ти згадав слово "вода", але з цим в Києві проблема. Річку Либідь хочуть далі ховати в бетон. Озеро Синє не квапляться відновлювати. Озера на Осокорках забудовують.

– Це якась кричуща некомпетентність – весь час намагатися ховати воду в колектори. У нас в Києві чимало вулиць – колишні річки: Юрківська, Глибочицька. Хрещатик. В місті множать так звані теплові острови. Ми, знов-таки, рухаємося досі шляхом модерністів – закатати річку в асфальт, щоб зробити чергову дорогу. 

– Хтось скаже, що Либідь – не річка, а "стічна канава".

– Якщо ви скидаєте в Либідь шкідливі речовини, сміття, проблему не вирішите, накривши її бетоном. Либідь все одно впадатиме в Дніпро. 

Головна проблема – в швидких, непродуманих рішеннях. У нас немає стратегії довготривалого розвитку як міст, так і в цілому України. Я думаю, що це пов'язано і з тим, що країна не мала сталості через постійні кризи, ковід, а тепер ще повномасштабну війну.

Якщо казати загалом про концепцію позбавлення від теплових островів, то сюди входять не тільки такі очевидні речі, як озеленення та вода. Це, зокрема, менше цементної ФЕМ-бруківки, світловідбиваючі елементи на дахах, більше дренуючих покриттів, які дають ґрунту "дихати".

Наприклад, у США, в Лос-Анджелесі, дороги фарбують спеціальним білим розчином. В Британії створили асфальт, який всмоктує воду, працює як дренажна система. А у нас ховають землю під цементну бруківку, яка не дозволяє місту дихати.

– Попри всі недоліки і проблеми, за що любиш Київ?

– За ті шматки живої природи, які ще вплетені в його тканину, за ландшафт. За його інтернаціональність і субкультурність. За сформовані сильні мікрогромади, наприклад, у Подільскому і Солом'янському районах, які можуть відстоювати свої інтереси. 

Навіть з біологічної точки зору дуже важливо мати ком'юніті, до якого ти себе відносиш. Мозок економить енергію, не витрачає більше зусилля, щоб зрозуміти, в якій ти "зграї" в цьому навколишньому середовищі. 

– Ти працював над 3D-візуалізацією середньовічного Києва. Тобто з уявою в тебе все гаразд. Якими були б слова жителя стародавнього Києва, якби він потрапив у наш час? 

– Мені здається, все було б, як у фільмі "Прибульці" з Жаном Рено. Він би одразу сокиру в капот першого зустрічного авто кинув (сміється). Не знаю, мабуть, так…

Минулого року я відчув себе жителем стародавнього Києва під час блекаутів, коли йшов у парку біля Михайлівської площі. Все було темне, тільки в соборі світилися вікна від свічок. Я зрозумів, що саме це і тільки це бачили вночі наші предки. 

Якби хтось із них потрапив у сучасний Київ, відчув би шок. Від такої кількості інформації в середньовічної людини нейрони перегоріли б. 

Євген Руденко – УП