"Врач закрыл своим телом ребенка в момент взрыва". Глеб Емец о работе кардиохирургов в условиях войны
8 липня 2024 року російська ракета поцілила по території дитячої лікарні "Охматдит".
Руйнувань зазнав не лише один із її корпусів, але й приміщення її сусіда – Центру дитячої кардіології та кардіохірургії, де на ту мить саме розпочалась одна з операцій: лікарі мали рятувати серце восьмимісячної дитини.
Фото цього малюка на операційному столі згодом розлетілось у ЗМІ та соцмережах. Його опублікував кардіохірург Гліб Ємець.
Він – син відомого українського лікаря та колишнього міністра охорони здоров'я Іллі Ємця. Зараз Гліб – завідувач відділення в клініці для дорослих Центру кардіології та кардіохірургії. Він проводить унікальні операції на серці, зокрема без розрізу грудної клітини та зупинки серця.
Що зараз із дитиною, фотографію якої опублікував Гліб? Як кардіоцентр налагодив свою роботу після ракетного обстрілу? В яких умовах доводиться працювати кардіохірургам під час війни? Та як Росія протидіє Україні в медичній площині?
Про це "Українська правда" поговорила з Глібом Ємцем. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
"Кардіохірург закрив своїм тілом дитину в момент вибуху"
– На фотографії, яку ви опублікували в день обстрілу, дитина лежить на операційному столі, а навколо – купа пилу й вибиті вікна.
Як склалася доля цього маленького пацієнта?
– Фотографія – не моя, її зробив один із анестезіологів.
Цій дитині – 8 місяців, і вона була в дуже важкому стані ще до операції: її нижня половина тулуба недокровопостачалася.
У момент вибуху їй вже розітнули грудну клітину, але ще не встигли підключити апарат штучного кровообігу. Якби дитині на той час зупинили серце і весь пил з вікон потрапив би всередину нього, то був би дуже великий ризик інфекційних ускладнень.
Ніхто не знав, у якому стані після вибуху апаратура. Ударною хвилею були пошкоджені операційні, реанімація, повністю зруйнована вентиляційна система і було дуже ризиковано взагалі перебувати в приміщенні.
Кардіохірург, який проводив оперцію, в момент вибуху не впав на підлогу, а своїм тілом закрив цю дитину. Потім вони промивали їй грудну порожнину, щоб вимити весь пил, який потрапив усередину, щоб не допустити розвиток інфекції. Потім грудну порожнину закрили, дитину перевезли і вичекали кілька днів, щоб подивитися, чи не прогресує інфекція. На щастя, все обійшлося.
Нашу дитячу службу ми за 3–4 години перемістили до нашого дорослого центру на вулиці Юрія Іллєнка, 24: організували для неї простір, окреме відділення.
У нас раніше було 4 операційних у дитячому корпусі та 5 – в дорослому. Зараз тільки 5 операційних, тому ми в три черги оперуємо пацієнтів. Починаємо о 8 ранку і закінчуємо дуже-дуже пізно. Але проблема навіть не в кількості операційних, а в реанімації, бо дитяча реанімація – не така, як у дорослих, а довша – 5–6 діб.
– Частині дитячих пацієнтів через це ви змушені відмовляти?
– Є пацієнти, які мають різні вроджені вади серця, але операцію для них можна на якийсь час відкласти. Але, на жаль, є критичні вади серця, які треба оперувати або в перші години, або в перші дні життя. Таким пацієнтам ми не можемо відмовляти. В основному це новонароджені діти, яких ми забираємо безпосередньо з пологового. Бо якщо їх не прооперувати в перші години життя, вони помруть.
Відновлення нашого дитячого корпусу ми зараз намагаємося провести якомога швидше. Найскладніше – вентиляційна система, яку треба повністю замінити, а для цього нам потрібно повністю роздовбати усі стіни, забрати стару вентиляційну систему, імплантувати нову і зашити все. Це досить складна робота. Плюс деяке обладнання в операційних треба замінити. Це два апарати штучної вентиляції легень.
Наш дитячий кардіоцентр фактично єдиний в Україні, який повністю надає безоплатну допомогу дітям до 18 років, починаючи від всіх обстежень і аналізів до найдороговартісніших операцій.
"Моєму найстаршому пацієнту – 101 рік"
– Перші 50 днів повномасштабного вторгнення ви і ваші колеги фактично прожили в лікарні. Чому так сталося?
– 24 лютого в мене була запланована операція в пацієнтки у критичному стані. Коли я приїхав о 5:30 на роботу, то зрозумів, що маю бути відповідальним за всіх, хто перебував у лікарні на той момент. Окрім наших співробітників це 120 пацієнтів, з яких 37 важких.
Ми сформували дві повноцінні операційні бригади, організували пункт прийому поранених на першому поверсі.
Також нас покликали в госпіталь МВС, який поруч із нами, бо в них були проблеми з судинними хірургами.
Коли ми з моїми колегами приїхали туди і побачили, як молоді хлопці пошматовані лежать у довжелезний ряд, якому не видно кінця, я вперше зрозумів, що таке війна.
У пацієнта, для якого нас викликали, були множинні пошкодження м'яких тканин та розірваний плечовий суглоб і два колінних. Ми мали зробити реконструкцію плечової артерії, щоб він не втратив руку. Нам це вдалось.
– Враховуючи, що у вашому центрі було багато пацієнтів у критичному стані, малотранспортабельні, як ви вирішували питання їхнього безпечного перебування у вас? Чи спускали їх в укриття?
– Ренімаційних пацієнтів не було змоги відносити в підвал, але тих, які самостійно дихали і потребували, наприклад, тільки кисневих масок з балонами, ми спускали. Навіть наші дівчата-медсестри на собі несли їх.
– Район, де розташовані і дитячий, і дорослий корпуси вашого кардіоцентру – місце, де дуже багато прильотів. У цих умовах ви продовжуєте проводити надскладні операції. Як вам вдається при цьому зберігати сконцентрованість?
– Стіни під час операції точно трусилися багато разів. Відчуття, що "це все", не було, бо поруч зі мною – мої колеги.
– Яку найскладнішу операцію вам довелося виконати за цей період?
– На 9-ий день повномасштабного вторгнення десь о 4-ій ранку до нас привезли людину з Інституту Стражеска. Коли її завезли в реанімацію і я на неї подивився, то спочатку навіть не зрозумів, чи це чоловік, чи жінка. Людина виглядала дуже погано. Серце в неї вже майже не скорочувалося. Я розумів, що якщо за першу годину нічого не зробити, то її не стане.
Операція досить довго тривала: десь 14 годин. Чому було дуже складно? Тому що ми до цього не спали майже 18 годин. І на момент завершення цієї операції були вже 36 годин без сну.
Через два місяці ця людина прийшла на огляд до кардіолога. Це була дуже гарна жінка. Я запитую в лікаря: "Хто це така?". А мені кардіолог каже: "Це та пацієнтка, яку на 9-ий день повномасштабки нам привезли".
– Ви оперуєте дорослих. Скільки років вашому найстаршому пацієнту?
– Це Петро Самойлович, йому 101 рік. Ми його прооперували, коли йому було 97. За нього тоді ніхто не хотів братися, він був у дуже важкому стані.
Зараз він живе повноцінним життям. Прекрасна людина. І ми ні разу не пожалкували, що зважилися на цю операцію.
Зараз у нас близько п'яти майже 100-річних пацієнтів. Я особисто вважаю, що кожна людина має право на життя. Неважливо, якого вона віку.
– Як часто вам доводиться зараз оперувати військових?
– Приблизно 4% наших пацієнтів – військові. Для нас велика честь допомагати їм. Часто ці військові після операції намагаються якомога швидше повернутися на фронт. Це викликає повагу.
"Мені спокійно, коли я оперую"
– Ми часто чуємо, як Росія протидіє Україні в культурній площині, в історичній площині. Чи є якась протидія з боку Росії в медичній сфері щодо України?
– Раніше, коли я їздив на конференції і бачив, як росіяни себе позиціонують, це виглядало смішно, бо академізму в них дуже мало, але думки про себе вони надзвичайно великої, нібито всі вони нобелівські лауреати. Це завжди викликало посмішку.
Щодо протидії можу навести приклад із моїм батьком кардіохірургом Іллею Ємцем. Наприкінці існування СРСР він провів першу операцію з трансплантації магістральних судин. Це був прорив у радянській медицині. Він підготував про це публікацію і відправив її в найвідоміший кардіологічний московський журнал. Вони відмовили. Але через три роки вони випустили таку ж статтю, коли самі вже почали робити такі операції.
– Бути сином відомого кардіохірурга для вас перевага чи, можливо, виклик?
– І так, і так. Коли я навчався в школі, в університеті, то мене при знайомстві завжди представляли: "Це – син Іллі Ємця". Мене це сильно дратувало, і я вирішив, що коли-небудь стану більш відомим, ніж мій батько. Це переросло для мене навіть у певний комплекс. Але зараз цього вже немає.
Коли мій батько каже: "Моєму наймолодшому пацієнту дві години життя", – я кажу: "А моєму найстаршому вже сто один рік". І ми так жартуємо одне з одним.
Я вважаю свого батька генієм. Гадаю, років через п'ятдесят, коли будуть порівнювати його і Амосова, то рівень буде приблизно однаковий, бо те, що він зробив для української медицини, точно вагомо.
– Як професія впливає зараз на ваше життя?
– Коли я засинаю, то замість того, щоб рахувати овець, рахую шви, коли нитка проходить крізь судини. І коли в мене 200 швів, я засинаю. Тобто це вже професійна така деформація. Мені спокійно, коли я оперую, і цікаво.
Коли я їжджу у відрядження, то завжди хочеться назад, навіть попри війну. Я б міг отримати престижне місце роботи за кордоном. Для мене це не велика проблема. Але я вірю в Україну і радий, що я – українець.
Я впевнений, що з часом західному світу буде багато чому в нас повчитись.
Софія Середа, УП
