Как в Запорожье сохраняют связь с родными городами жители Мелитополя, Бердянска и Токмака

На великій дошці з назвою "Твоя ідея для твого міста" прикріплені кілька сотень жовтих і блакитних папірців. На них від руки написані побажання мешканців окупованого росіянами Мелітопольського району Запорізької області – про те, що треба зробити на рідній землі одразу після її звільнення від російських військ. 

"Зробити велодоріжки", "Алею вшанування пам'яті загиблих воїнів ЗСУ", "Муніципальний театр", "Завод переробки сміття", "Хочу МакДональдс", "Фестиваль черешні" та сотні інших маленьких мрій. Серед цих записів є і такі, що більше схожі не на план, а на крик душі: "Щоб росіяни якнайшвидше покинули місто. Галина Іванівна" або "Депортувати "усіх тварюк" із рідного міста". 

Ця дошка ідей – у Запоріжжі, у просторі "Саме тут", який працює вже два роки, надаючи різноманітну допомогу мешканцям Мелітополя й навколишніх районів. 

25-річна Аліна неодноразово зверталася сюди по юридичну та психологічну підтримку, а зараз прийшла зі своєю чотирирічною донькою по гуманітарну допомогу. До повномасштабного вторгнення вона жила в одному з сіл у Мелітопольському районі, а з початком великої війни перебралася до Запоріжжя. 

Фармацевт за фахом, жінка не може вийти на роботу в аптеку, оскільки не має з ким лишити дитину вдома. Дитячі садочки на прифронтовій території не працюють офлайн, як і школи, тому вона шукає підробітки в інтернеті – перекладає і редагує тексти. 

Аліна думає звернутися ще й до дитячого психолога, бо її донька лякається будь-яких гучних звуків. "Коли грім, вона кричить і тягне мене за руку у коридор, не кажучи вже про вибухи", – розповідає жінка, чекаючи на свою чергу по гуманітарку. 

Незважаючи на палюче сонце в літню спеку, його промені не потрапляють у це приміщення. Замість вікон тут фанерні дошки. Шостого квітня в результаті російського обстрілу Запоріжжя був пошкоджений і цей мелітопольський хаб. 

Попри проблеми з працевлаштуванням і дитиною, Аліні у Запоріжжі комфортніше, ніж деінде. Насамперед через те, що це відносно близько до її села, яке поки що перебуває в окупації. А також тому, що тут є хоч якісь соціальні зв'язки. Багато переселенців з її району теж живуть у Запоріжжі. 

"Дуже страшно їхати туди, де ти нікого не знаєш", – пояснює вона. А дехто живе в Запоріжжі тому, що їхні рідні служать тут у Збройних силах, додає жінка. 

Специфіка Запоріжжя полягає якраз у тому, що більшість внутрішніх переселенців (ВПО) тут – це мешканці окупованих районів області. Станом на кінець травня в Єдиній інформаційній базі ВПО в Запорізькій області налічувалось 226,3 тисячі переселенців – за обсягами це як населення міста Тернопіль. 

Потреби переселенців за понад два роки життя у великому індустріальному місті також змінилися. Якщо в 2022-му люди, що виїжджали з окупації, потребували їжі, одягу, засобів гігієни, ліків і тимчасового прихистку, то зараз найгостріше для них стоїть питання житла, роботи та шкільної освіти, яка все ще здійснюється онлайн, каже Олександр Свистун, виконавчий директор Асоціації нескорених громад. 

Нові мешканці поступово адаптувалися до життя в Запоріжжі, деякі асимілювалися. Багато хто і після двох років проживання в новому місті підтримує зв'язок із рідними громадами. "Якщо ми цей зв'язок обрубимо, то хто тоді буде повертатися після визволення?" – каже керівниця гуманітарного хабу "Саме тут". Вона просить не називати своє прізвище, оскільки її рідні живуть на окупованій території. 

Ленін не танцював

Директор мелітопольської дитячої школи мистецтв Артем Шулятьєв із гордістю показує нове приміщення цього навчального закладу в Запоріжжі. Воно розташоване в сучасному молодіжному центрі. Барабани, гітари, яскраві малюнки на стінах, різнокольорові пуфи в холі. Дітям-переселенцям віком від 6 до 17 років тепер є, де збиратися в Запоріжжі та розвивати свої таланти.

Але у квітні 2022 року Шулятьєву довелося пройти все те, що й іншим переселенцям: виїзд із окупації, проблеми з житлом, роботою і пошуком себе в обласному центрі. Після того, як 26 лютого 2022 року російські війська увійшли в Мелітополь, дитяча школа мистецтв закрилася і не працювала весь березень. Та кілька співробітників обманом виманили директора до школи – їм нібито треба було забрати звідти свої речі, а він же мав відкрити будівлю. 

Коли ж Шулятьєв прийшов на місце, то замість вчителів побачив чотирьох окупантів, які провели його в кабінет на "розмову". Один із них поцікавився, чи зберігаються в школі праці Леніна. "Ленін не співав і не танцював, тому його праць у школі мистецтв бути не може", – відповів мелітополець. Росіяни наполягали на тому, щоб він запустив навчальний процес.

На той момент двох директорів мелітопольських шкіл, які відмовилися від співпраці з росіянами, вже викрали. Тож Шулятьєв розумів, що його головна мета – це вийти з приміщення. Пообіцявши провести розмову з колективом, він повернувся додому і виїхав із міста з дружиною, донькою та сином. 

За два роки життя в Запоріжжі вони змінили вже п'ять орендованих квартир, хоча в Мелітополі у них лишилися три власні. Оренда житла в Запоріжжі – величезна проблема для переселенців, каже він. 

Минулого року чоловік організував гурток гри на гітарі для дітей у "Саме тут" і всіляко допомагав центру. У 2024 році завдяки грантовій підтримці міжнародних партнерів мелітопольській дитячій школі мистецтв вдалося відновити свою роботу в Запоріжжі. 130 дітей навчаються тут безкоштовно співу, гри на фортепіано, гітарі, скрипці, барабанах, малюванню та акторській грі. 

Поступово в різні приміщення переїхали й деякі управління міської ради, кажуть у "Саме тут". Спортивне – винайняло спортзал і відкрило спортивні секції. Освітній хаб планує запустити школу змішаного формату, яка б поєднувала офлайн- і онлайн-навчання. А медицина з липня буде функціонувати в лікарні. 

У "Саме тут" тим часом запустили нову послугу – асистентів ветеранів, а також організовують літній відпочинок в Україні та за кордоном для школярів. При цьому є велика група переселенців, яких цікавить лише гуманітарна допомога, пайки й нічого більше, визнають у центрі. 

Після минулорічного контрнаступу, на який мешканці Мелітополя покладали великі сподівання, багато людей впали в ступор, оскільки втратили надію швидко повернутися додому, каже Шулятьєв. Плани, як і саме майбутнє, невизначені. Ще важче стало, коли держава зрізала виплати переселенцям. Дехто навіть повернувся жити після цього в окупацію.

Найважче до змін адаптуються діти. 12-річна донька після чергового переїзду на іншу орендовану квартиру взагалі не хоче заводити нових знайомих, бо не хоче знову втрачати друзів, розповідає керівник дитячої школи мистецтв.

Лікарі-переселенці 

У Запоріжжя релокуються установи не лише з Мелітополя, але й інших міст Запорізької області. Наприклад, у листопаді 2023 року тут відкрилася Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування. Її очолює Євгенія Тупозлієва. До повномасштабного вторгнення вона жила й працювала в Бердянську. 

У двоповерховому медичному закладі працюють переселенці з окупованих Токмака, Бердянська, пошкодженого бойовими діями Оріхова, що розташований під українським контролем, та й самого Запоріжжя. Установа запускалася з нуля.

Спочатку набрали адміністративний і молодший медичний персонал. У клініці нічого не було, згадує Тупозлієва те, як вони разом розчищали приміщення від сміття та бруду, а потім готувалися до відкриття. 

Поступово в штаті з'явилися терапевт, сімейні лікарі, невропатолог, ендокринолог, дитячий лікар. Найпізніше доєдналася гінекологиня. Усього тут зараз 13 лікарів. З'явилася лабораторія, де можна здати аналізи.

А втім попервах проблема полягала в тому, що про існування цієї лікарні в Запоріжжі мало хто знав. 

"В обідню перерву наші дівчата роздають візитівки на вулиці", – розповідає директорка. Також про медзаклад дізнаються під час видачі гуманітарної допомоги, яку організовує біля клініки Токмацька військова адміністрація. Таким чином переселенці дізнавалися, що їхні лікарі з Токмака, Бердянська, Оріхова тепер теж тут. 

Гінекологиня Наталя Анісімова, що доєдналася до медколективу в квітні, 20 років працювала завідувачкою жіночої консультації Токмацької лікарні. Вона з жахом згадує перші тижні роботи в окупації. 

"Прийшла жінка на прийом. Я її питаю: "Ви живете статевим життям?". А вона: "У мене чоловіка танком роздавило під адміністрацією", – розповідає гінекологиня. 

Вона виїхала з Токмака 13 квітня 2022 року, оскільки психологічно не могла виносити окупацію. "Я там жити не можу. Чому я маю брати російський паспорт? Чому я маю платити податки в їхній бюджет? Вони потім стріляють цими податками по нас", – каже лікарка. 

Приїхавши до Запоріжжя, Наталя Анісімова спершу шукала роботу для доньки-медсестри, а не для себе. Найважче було опинитися за бортом, пояснює вона, після того, як ти присвятив усе життя роботі, але раптом більше вже нікому не потрібен. Коли ж рідна Токмацька лікарня покликала її на роботу на пів ставки, вона вирішила почати нове професійне життя. 

Пацієнти пішли до лікарки: і переселенці, і запорізькі. "Позавчора були 4 жінки!" – радісно розповідає Анісімова. 

Усі послуги в цій медичній установі безкоштовні, включно зі здачею аналізів, а це вагомий чинник для переселенців, кажуть у клініці. Лабораторія може потягнути 350 людей на добу, але поки що середній показник лабораторії – це 25 осіб, каже Оксана Петровська, що 26 років пропрацювала в лабораторії в Оріхові. 

Вона, як і інші лікарі Токмацької багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування, натхненно розповідає про те, які послуги може надати їхній медичний заклад у Запоріжжі. Але коли лікарі згадують своє минуле життя до повномасштабного вторгнення чи говорять про майбутні плани, вони, як і інші переселенці, часто не стримують сльози. 

Насамперед усіх лікарів тут тримає робота і "що ти у Запоріжжі комусь потрібен", пояснює Петровська. Тому що в кожному місті знайдуться люди, які скажуть на переселенців "понаєхалі" – від цього нікуди не дітися. В клініці ж усі розуміють одне одного – і лікарі, і пацієнти. 

Але мета медзакладу ще й у тому, щоб зберегти кадровий потенціал області, пояснює Тупозлієва. Бо після визволення окупованих територій хтось має повертатися і працювати вдома. "Ми будуємо нове життя на уламках старого", – каже директорка. 

Сестра-господиня Світлана висаджує і поливає квіти біля лікарні – так само вона робила і в рідному Токмаку. 

Крістіна Бердинських

Фото – Дмитро Cмольєнко 

Ця публікація створена для Української школи політичних студій та "Української правди" за підтримки Фонду "Партнерство за сильну Україну", який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції