Сергей Притула: Для врага самолеты F-16 будут главной целью в воздухе
Сергій Притула метушиться. Він спускається з шостого поверху офісу свого фонду і рухається у внутрішній двір, щоби зняти відео для соцмереж на фоні кількох сотень дронів, які незабаром відправлять на фронт.
У Притули вібрує iPhone, який весь час його відволікає. Йому постійно надзвонюють куми, яких у колишнього шоумена назбиралося більше як сорок.
– Алло, кумась! – радісно піднімає слухавку волонтер. – Всіх уб'єм, так-так, переможемо. Дякую-дякую!
Збоку всі ці телефонні розмови виглядають комічно. Річ у тому, що ми записуємо інтерв'ю в день народження Притули.
Попри особисте свято, засновник благодійного фонду помітно нервує. Не через те, що йому стукнуло 43 роки. А через запуск збору на 160 мільйонів гривень заради того, щоб купити тисячу приладів нічного бачення.
Збір був запланований на три дні, але його довелося продовжити ще на день, щоби дозбирати необхідну суму.
В новому інтерв'ю "Українській правді" Сергій Притула розповідає про проблеми з мобілізацією в Україні, аналізує, як змінилися потреби Сил оборони за останній час, закликає парламентарів забрати депутатський мандат у Миколи Тищенка.
Також волонтер критикує владу за тиск на бізнес та неправильну державну політику щодо українців, які перебувають за кордоном.
Якщо вас цікавить повна версія інтерв'ю, дивіться його у відеоформаті.
"В інтересах війська гроші можна брати навіть у дідька лисого. Але є люди, гірші за дідька"
– Давай почнемо інтерв'ю з донатів. Збори зазвичай проводяться через банківські рахунки. А якщо люди приносять тобі гроші готівкою, чи ти береш їх?
– Я не беру. У нас у фонді є спеціально навчені люди, які беруть ці гроші і кладуть їх на рахунки фонду.
У нас немає кешових операцій як таких. Наприклад, у Тернополі недавно був, де дітки в школі зробили календар і його продавали. Так діти назбирали, здається, 45 тисяч гривень і запросили мене в школу, щоб передати гроші. Прийшов, ми поспілкувалися, пофоткалися. І я просив учительку: йдіть у банк, будь ласка, бо я не буду у вас кеш брати.
– Чи у твоїй волонтерській діяльності бувало таке, що ти відмовився брати гроші на потреби війська в людини з неоднозначною репутацією?
– Так, прецеденти були. Їх небагато. Прізвищ називати не буду, бо це буде некрасиво з мого боку.
Я розумію, що в інтересах війська гроші можна було би брати навіть у дідька лисого, але проблема в тому, що людина, про яку говорю, гірше за дідька. І я не хотів зшиватися хоч яким-небудь кейсом із цією людиною. Тому ми відправили до нього представників іншого фонду, які взяли ці гроші.
– Це бізнес чи політика?
– Мікс. Це бізнес і політика.
– Якби умовний Юрій Бойко прийшов до тебе з донатом, ти б у нього взяв?
– Якби Юрій Бойко прийшов би давати гроші, швидше за все не я взяв би, а він зловив би ляща. Дуже неприємна мені людина, не хочу навіть про нього говорити.
Кілька разів наша команда не брала кошти в певних бізнесів, які хотіли перетворити фонд на пральну машинку для власної репутації.
Ми не можемо брати гроші у компаній, які були НАЗК визнані спонсорами тероризму.
Був період, коли ми не звіряли ці речі, а потім ми такі: стопе, секундочку, перепрошую, спочатку вийдіть з російського ринку, бо нам через вас прилітає репутаційно, тоді будемо балакати.
Зараз спостерігаю, як деякі неоднозначні компанії донатять на ініціативи інших колег, сподіваючись, що коли їх візьмуть за яйця, то їхні мільйонні донати будуть індульгенцією. Це дуже примітивне мислення (посміхається).
"КАБи частково є російським "геймченджером" війни"
– Чи змінилися потреби війська за останні місяці? Якщо так, то як саме?
– На одне з чільних місць по запитах вийшли засоби радіоелектронної боротьби. Наразі це виглядає як найкритичніша потреба.
Забезпечення, наприклад, дронами уже все-таки вийшло на певний рівень. На жаль, держава ще не встигає нарощувати темпи так, як я принаймні сподівався на початку року.
Нещодавно був в одній бригаді, там працює толковий аналітик. Він дав можливість ознайомитися з середньомісячними показниками застосування дронів і їхніх втрат. Цікаво, звідки от вони їх беруть. Кожного місяця приходять сотні дронів. Приблизно 48% – це волонтерські організації, а решта сама бригада купує, територіальні громади допомагають. Тому тут ще пахати і пахати. Але все одно стабільність є.
– Ми записували інтерв'ю з командиром батальйону К-2 Кирилом Вересом, де він розповідав, що в росіян дуже хороший РЕБ. Що ми протиставляємо ворогу в радіоелектронній боротьбі?
– Зараз досить велика палітра виробів. Просто ми, скажімо так, з певним запізненням ломанулися в цю сферу. Були лідери в цій царині, почнемо умовно з "Квертус" (український виробник РЕР та РЕБ – УП), які робили антидронові рушниці, то вони вже мали деякі напрацювання і швидше включилися в цей процес.
Проблема з РЕБ в тому, що в цьому кейсі немає універсального рішення.
Наприклад, у мене двоє людей із фонду останні місяців вісім з полігонів не вилазять. Вони постійно тестять РЕБ і дрони одне з другим – ми і те закуповуємо, і те закуповуємо. Тобто це не просто один якийсь РЕБ – поставили, включили, все. Ні, це 5–6 типів різних засобів радіоелектронної боротьби.
– Вже цього літа літаки F-16 з'являться в Україні. У суспільства великі очікування щодо F-16. Які твої реалістичні очікування щодо появи F-16?
– На жаль, F-16 – це не панацея. Чи вони класні? Так, звичайно. Чи вони принесуть користь? Так, звичайно. Чи вони зможуть докорінно вплинути на перебіг подій на фронті? Навряд чи.
Почнемо з того, а яка кількість F-16 зайде цього літа? Ми остаточно цього не знаємо.
Далі – їх так само треба охороняти. Воно все працює в комплексі.
F-16 як частина загальної системи оборони – це, звичайно, дуже круто. Але сказати, що вони будуть грати вирішальну роль, у мене, вибачте, язик не повертається.
Плюс я дуже хочу побажати максимально успіху і сталевих нервів пілотам, які будуть управляти F-16. Тому що для ворога це буде за пріоритетом ціль №1 в українському повітрі.
Ми вже це проходили з танкістами, коли відбувалося полювання на Abrams та Leopard. Підбити Leopard для росіян було щось на кшталт показати вєлічіє. Шиза повна, словом. І, на жаль, те саме буде стосуватися F-16.
"Український бізнес треба цілувати в одне місце і дякувати за те, що він дає робочі місця"
– Чи за час повномасштабної війни ти зустрічався із Зеленським?
– Ні, я останній раз бачився з ним у 2020 році перед місцевими виборами. Зараз у верховного головнокомандувача є кратно більше справ, аніж зустрічатися з Притулою. Хоча я, відверто кажучи, чекаю на зустріч (усміхається). Тому що президент підписав наказ про нагородження мене орденом За заслуги ІІ ступеня. Може, мені його колись вручать.
– Як на третьому році повномасштабної війни держава ставиться до волонтерів? Це партнерство чи обережність до вашої діяльності?
– (Усміхається) Відверто кажучи, таке відчуття, що ніяк зараз держава до волонтерів не ставиться.
2022-й – це був рік, коли все суспільство дуже сильно напряглося.
Тобто ріст важливості та впливовості волонтерських ініціатив у суспільстві був дикий. Волонтери були чарівниками, які можуть дістати все, що завгодно від Starlink до "Байрактара", від тепловізора до супутника. І це заставляло переживати деяких людей.
Коли в квітні 2022 року русню вибили з Київщини, до столиці поверталися всі ті, хто "мужньо тримав фронт у Мукачівському котлі" і почав готуватися до якихось виборів.
Ми на них дивилися, як на божевільних. Тому що які вибори? Де вибори, що ви, пацани, мутите? Але люди живуть у цій парадигмі, у них є своя система координат – стежать, щоб той не виріс, той щоб не висовувався, якісь кадрові зміни, ротації аби відбувалися.
У 2023 році ми вийшли на такий уже інституційний діалог, на базі парламенту представники фондів зустрічалися з головами комітетів, головою Верховної Ради, представниками Кабміну, інших структур. І це був цікавий досвід напрацювання діалогу, вибудовування, який потім реалізовувався в деякі законодавчі ініціативи, за що велика вдячність Роману Грищуку (депутат фракції "Слуга народу" – УП) як представнику адекватного крила у Верховній Раді України.
Сьогодні мені здається, що частка залученості волонтерської допомоги в глобальній картині забезпечення війська дуже сильно сплюснулась. Це не квітень – березень 2022-го, коли 50% бронежилетів надавала держава, а 50% давали волонтери. Зараз з бюджетом у 1,7 трильйона гривень, десятками мільярдів західної допомоги держава почала нормально розвертатися, проводити масштабні закупівлі.
Волонтерам завжди було важливо, щоб держава не заважала. Держава не допомагає і не заважає. Тому все нормально, так тримати.
– Бізнес вам, думаю, заздрить.
– Бізнес заздрить. Тут, у Києві, ми бачимо верхівку айсбергу. Коли ти виїжджаєш у регіони – бізнес реально плаче в прямому сенсі цього слова. Тому що дикість у стані війни – побори, викручування рук у переносному сенсі місцевими можновладцями – це просто істерика. Як таке може бути, я не розумію.
– Ваш фонд часто партнериться з українськими компаніями та брендами в різних ініціативах. За останній рік ми чули дуже багато історій про тиск на бізнес. Чому в часи війни держава не допомагає бізнесу?
– Немає культури взаємостосунків між владою на різних рівнях і бізнесом.
Хоча бувають винятки. Я нещодавно з одним серйозним бізнесменом спілкувався в одному з регіонів і запитував: "Як у вас стосунки з місцевою владою?". А він каже: "Прекрасні. У нас джентльменська угода: ми не ліземо в політику, вони не лізуть в бізнес, яким займаємося ми".
А загалом від початку незалежності у нас бізнес лежав під поборами, починаючи від фіскалів, закінчуючи МВС, СБУ і так далі. Чому раптом вони мали змінитися під час війни? Так, правоохоронці на деякий час у стані шоку, набрали повітря в легені, затамували подих, а потім такі: "Слухай, ану дивись, схеми робочі, працюємо далі, вперед".
Інша справа, що бізнес зараз, мені здається, став краще здатним до самоорганізації. Рано чи пізно всі мали зрозуміти: без об'єднань, без умовної профспілки, без союзів протистояти чиновницькому свавіллю чи силовикам буде вкрай важко. По одному всіх можуть попереламувати. І, наприклад, на кейсі Мазепи було видно, як бізнес об'єднався.
Вони в хорошому сенсі цього слова підняли гриву, передали привіт у певні кабінети. Просто бізнес вважає за неповагу подібну поведінку з одним зі своїх. Треба казати чесно, що Мазепа – контраверсійна постать, проте станом на сьогодні це український бізнесмен, який є визнаний на Заході та приносить гроші в бюджет.
Тому бізнес вважає, що не можна таких людей класти лицем в асфальт і в кайданках везти до Києва. Це неповага. Бізнес треба поважати, особливо той, який не виїхав з України, не релокувався кудись у Польщу чи Німеччину, який зберіг тут робочі місця і виплачує податки.
Даруйте, але український бізнес треба цілувати в одне місце і кожен день дякувати за те, що вони дають людям роботу, сплачують податки, за які тримається наша армія.
Офіс придумав дуже цікаве рішення – створити Раду підприємців при ОПУ. Туди зайшли хороші, порядні бізнесмени. Деякі з них є донорами нашого фонду, ми пишаємося таким партнерством.
Але мені здається, що було би правильно йти по юридично зрозумілому вивіреному шляху, тому що ці от загравання Офісу з бізнесом, я вже їх бачив на своїй пам'яті 100 500 разів.
У нас є бізнес-омбудсмен Роман Ващук. Його не люблять в Офісі, але він наділений повноваженнями. Вони законодавчо визначені. Це його робота. Ващук дуже на характері чоловік, він реально може рубатися, захищати.
Тому було би класно, якби і бізнес сильніше вмів об'єднуватися і бачити у деяких людях провідників своїх вимог.
"Немає нічого гіршого, аніж розчарований українець"
– Думаю, ти бачив новини про депутата Миколу Тищенка й відео, як його охоронці скручують бійця "Кракена". У час війни неможливо проводити будь-які вибори, це заборона закону про воєнний стан. За таких умов, що суспільство може робити, щоби тримати представників влади в межах адекватності, на твою думку?
– Стосовно Тищенка – це питання насправді до парламенту. Давайте так: є очевидні речі: Коля – долб***б, це зрозуміло. Але ж є великий український парламент, який намагається всім довести, що він не іграшка в руках Офісу президента, що він не слабкий і на щось спроможний. Не може бути цехової етики в таких питаннях.
Я просто хлопця, якого крутила охорона Тищенка, знаю особисто. Син (позивний – УП) воює давно, це хлопець з навколофутбольного двіжу Дніпра. Дуже відповідальний хлопчина. Молодий, але завзятий.
І такі, як Коля, які відсиджувалися десь на Закарпатті під час повномасштабного вторгнення, мали би таким, як Син, цілувати ноги. Але якщо людині не дано, то не дано.
Я би дуже хотів, щоб парламент зібрався, депутати переговорили, понятійно прийняли рішення позбавити депутатського мандата до бісової матері і хай ним займаються правоохоронці.
– Як загалом можна впливати на владу зараз?
– Практично ніяк. Тому що і якихось масових заходів не проведеш, будь-які зібрання – це безпековий ризик.
З іншого боку, давайте відверто: у суспільстві немає глибокого запиту на те, щоб двіжувати проти влади на місцях чи на загальнонаціональному рівні.
У Зеленського на сьогоднішній день досить суттєва підтримка в українському суспільстві. Так, людям не подобається Єрмак, людям не подобається Татаров, людям не подобається ці "5–6 ефективних менеджерів" в його найближчому оточенні. Але тут спрацьовує прекрасне правило, що цар хороший, а бояри – погані.
Проте суспільство в часи війни делегувало дуже багато повноважень, мовляв, "ок, під час війни ми готові змиритися з тотальною централізацію влади в руках окремої групи осіб. Головне – щоб був толк". Чи є він? Питання дискусійне.
Влітку 2022 року відбувся прецедент. Одне з опитувань громадської думки в Україні показало незвичну картинку довіри до державних інституцій. У нас же вони, державні інституції, завжди лежали на дні щодо балансу довіри / недовіри.
Завжди в топі були Збройні сили, волонтери і церква. Все решта – вниз. Літо 2022-го, в топах: ЗСУ, інститут президента, парламент, Кабмін, СБУ, прокуратура – всі в плюсах. Люди сказали: "Камон, все, любимо, довіряємо, ідіть працюйте, даємо карт-бланш, робіть все, що можна". Це було таке вікно можливостей.
Можна було країну навіть у часі війни перевернути з ніг на голову і зробити з неї цяцьку. Грудень 2023-го – повертаємося назад: все в мінусах, крім Збройних сил, президента, волонтерів, церкви.
Це означає, що ті, на кого люди покладали сподівання, їх не виправдали. Немає нічого гіршого, аніж розчарований українець. Щоправда, проблема українця в більшості випадків у тому, що він занадто швидко зачаровується.
"Коли хочеш, щоб хтось тебе захищав, людину треба гарно попросити, а не волокти"
– Є потреба, в якій волонтери безсилі – це люди. Ви не можете забезпечити армію людьми. Чи правильно відбувається зараз мобілізація в Україні?
– Насправді 24 людини з фонду на фронті. І маю всі підстави вважати, що список буде поповнюватися і приростати.
Ніколи не буде такого мобілізаційного протоколу, щоб він всім сподобався. Це апріорі неможливо. Багато хто за різних обставин буде вважати, що мобілізація є несправедливою.
Я вважаю, що із законом про мобілізацію, який був прийнятий у травні, ми дуже сильно спізнилися. Його треба було приймати ще рік – півтора тому. Тому що він принаймні показує правила гри.
Але, на жаль, хаос зберігається. Мобілізовувати треба не просто всіх підряд.
Мобілізація повинна закривати конкретні потреби відповідно ще й до фаху людини. Прикладів знаємо безліч. Приміром, коли людині, яка могла б займатися батальйонним зв'язком, кажуть: "Тепер ти – кулеметник". А людині, яка гранатометник, кажуть: "Тепер ти – оператор FPV". А чоловіку 50 років, він коли надягає окуляри, його нудить і не може літати. Схожих випадків по сьогоднішній день багато.
Є брак гідності в мобілізаційному процесі. Не можна поводити себе з людьми в такий спосіб, як це, на жаль, часом трапляється. Тому що коли їде фура, яка везе ліки, на блокпосту її зупиняють, а водієві дають бойову повістку і в тапках везуть на "Десну" – це не добре.
Коли людям не дають часу закрити якісь справи свої, попрощатися, поцьомати дітей, закрити кредит, переоформити якісь папери – це не добре.
Коли ти хочеш, щоб хтось тебе захищав, людину треба гарно попросити, а не волокти.
І зрештою, ще один момент, який не вирішив ні закон про мобілізацію, ні діджиталізація – у нас дуже багато чоловіків мобілізаційного віку сидять вдома вже два роки, нікуди не виходять.
Їх можна, звичайно, засуджувати за те, що вони бояться йти на війну. Але чому їм не запропонували якусь альтернативу? Вони ж і не у війську, і не приносять користь економіці.
О'кей, давайте, може, нехай ці хлопи ідуть на завод, фігачать по 16 годин на день і роблять снаряди? Ну якщо ти не йдеш у військо, то мусиш щось робити для війська. А так вони просто сидять вдома, користі – нуль.
З цим сегментом людей треба щось робити.
– Ми багато говоримо про виклики після війни. За останні два з половиною роки ти трохи їздив по світу, зокрема зустрічався з діаспорою. Чи держава зараз правильно працює з людьми, які вимушено виїхали з України?
– (Замислюється) Питання таке, із зірочкою, Романе. Є люди за межами України і є люди в Україні. Зараз між ними все глибша і глибша прірва відбувається.
Страшні речі, які відбуваються не без підігріву російських спецслужб, і які дуже активно працюють у нашому інформаційному середовищі – це протиставлення військових і цивільних. І друге, ще страшніше, це протиставлення українців в Україні українцям за межами України. І найгірше, що зробила держава нещодавно – це стала на один із боків.
Обмеження тих чи інших сервісів, яке відбулося для певної категорії українців за межами України – це крок, щоб сподобатися людям всередині країни, тому що вони вже тут, треба їм подобатися. І люди стоячи аплодували.
Бо "ви всі виїхали за кордон, ви ж всі ухилянти, чого ти не вертаєшся захищати Україну?". Люди не зовсім усвідомлюють, яким боком нам це вилізе.
Коли закінчиться війна, нам треба, щоб всі вони із-за кордону приїхали сюди. Нам не вистачатиме робочих рук – їх вже бракує, бізнес загинається, тому він відстоює позицію економічного бронювання, на яке інша категорія суспільства не погоджується.
Якщо ті люди не повернуться в Україну, то на нас упаде таке навантаження по роботі, ми будемо доздихувати, тому що в нас жахлива демографічна ситуація.
У нас дуже різко постаріла нація, тому що за кордон виїхали жінки в репродуктивному віці, діти і трошки мужиків. Якщо держава хотіла напихати конкретно ухилянтам, то я назву як мінімум два методи, як це можна зробити.
Метод номер один: не в Романа Кравця і не в Сергія Притули є списки тих уродів, які виїхали по "Шляху" і не повернулися. А ОВА ними володіють.
Так зробіть, бл*ха, список, розкидайте його по посольствах і консульствах. Людей, які приходять у сервісні центри і які є в цьому списку, грайте зі всієї сили (емоційно).
І ще другий метод: якщо людина приходить у консульство, а в неї в паспорті немає печатки про перетин українського кордону, то цілком імовірно, що людина десь по Карпатах добиралася до Румунії чи Тису перепливала. Обмежуйте її в консульських послугах.
Людину, яка виїхала за кордон законно, нам треба зберегти для України в післявоєнний період. А, можливо, і до завершення війни вона може повернутися, бо, блін, нас категорично стало менше.
І після війни найбільшими викликами будуть: збереження єдності українського народу, а друге – це демографічна біда.
– Пані Лібанова каже, що в нас зараз приблизно 31 мільйон людей в Україні…
– А коли відкриються кордони – ще виїдуть люди для возз'єднання з сім'ями, тому що багато кому немає куди повертатися.
Через це ми повинні розглядати всіх наших людей за кордоном як інструмент впливу на підтримку України в інших державах.
І це дуже великий комплекс робіт від облаштування роботи з осередками, школи українські, гуртки, література, бібліотеки, фестивалі. І закінчуючи розширенням можливості людям брати участь у голосуваннях. Тому що на всю Польщу чотири виборчі дільниці – камон, це ж навіть не смішно.
– Чи не боїшся, що коли закінчиться війна, ми тут одне одного перегриземо?
– Я боюся, щоб це не трапилося до її завершення. Тому що натяки на це є.
Дуже часто люди хочуть комусь відірвати голову, але оскільки до москаля важко дотягнутися, то під руку попадає той, хто ближче. І просто б'ють по своїх.
Треба триматися купи і берегти менталку.
Роман Кравець, УП
Фото та відео Назарій Мазилюк
