Белорус со знаком качества. Как участник двух Олимпиад стал добровольцем в Украине
"Добры дзень. Дзядзька", – вітається Павло Шурмей і протягує міцну руку, яка щонайменше в два з половиною рази більша за мою, бо його зріст – понад 2 метри.
Ми зустрілися в одному з парків Харкова, куди він прийшов у вишиванці кольору оливи з шевроном полку білоруських добровольців імені Кастуся Калиновського.
47-річний велетень із позивним "Дзядзька" воює за Україну з початку повномасштабного російського вторгнення.
В минулому він – білоруський веслувальник, учасник двох Олімпіад 2004 і 2008 років. До 24 лютого 2022-го жив на три країни: Сполучені Штати Америки, Білорусь та Україна.
Початок великої війни застав Шурмея в США.
Його дружина, українська веслувальниця Олена Буряк, на той момент була в Миколаєві. Вона відразу написала Павлу, що місто обстрілюють ракетами. А він, довго не роздумуючи, вирішив летіти до України.
Дзядзька долучився до полку імені Калиновського з моменту його заснування 9 березня 2022-го. Зараз виконує обов'язки командира цього військового підрозділу.
"Обов'язки командира полку – підтирати велику кількість срак, сюсюкатися, бо всі ж добровольці. Як щось хороше трапляється, так – "ми ж у лавах ЗСУ", а якщо не так, то – "ми ж добровольці", маміни царапінкі", – жартує Дзядзька в розмові з УП.
"А насправді, мої головні завдання – зробити полк більш боєздатними, прозорим і зрозумілим білоруській громадськості, щоб більше людей поповнило наші лави, аби менше воїнів загинуло, щоб, коли настане момент визволяти Білорусь, було чимало людей із досвідом, навколо яких ще більше білорусів змогли б об’єднатися", – додає Шурмей.
Завдяки високому зросту і спортивній статурі Шурмей, який до 2022-го не мав жодного бойового досвіду, став кулеметником.
"Коли розбирали, хто чим займатиметься, виявилося, що для роботи з великокаліберними кулеметами не залишилося нікого. Мене запитали: "Дзядзьку, будеш ними займатися?". Я погодився", – пригадує він.
Проти Дзядзьки порушені дві кримінальні справи в Білорусі та Росії – за участь у війні на українському боці. Він реагує на них з іронією, називаючи себе "білорусом зі знаком якості".
На початку розмови Павло одразу запитує, якою мовою будемо спілкуватися. Домовилися, що він – білоруською, а я – українською. Ми говорили майже дві години і жодного разу не перепитували одне в одного значення тих чи інших слів.
Павло Шурмей розповів "Українській правді" про те, як він став Дзядзькою, як йому "пощастило" під Бахмутом, про Лукашенка, який намагається всидіти на кількох стільцях, репресії в Білорусі та про те, чому білоруська влада боїться полку Калиновського.
Далі – його пряма мова.
"Якби я не був "Дзядзькою", був би "Бабаєм"
В лютому 2022-го питання йти, чи не йти воювати за Україну, для мене взагалі не було.
Я з дитинства цікавився історією. Підручники, які читав, були переважно про історію СРСР. А про Велике князівство Литовське – територію сучасної Білорусі, писали зовсім трохи у контексті: "під гнітом польських і литовських феодалів білоруський народ прагнув союзу з братньою Росією".
З часом я дізнався більше, і стало зрозуміло, що все прочитане раніше – брехня. Радянська влада намагалася знищити історію Білорусі. Ми мали знати тільки про одного "старшого брата", який вирішуватиме за нас усе – долю, життя, шлях.
Ще на початку російської агресії в 2014 році я думав долучитися до українського війська, але не зробив цього, бо хвилювався за свою матір, яка жила в Білорусі. На той момент це була дорога в один кінець. Білоруські добровольці, які в 2014-му приєдналися до оборони України, не змогли зрештою повернутися додому.
Але в 2022 році я не зміг не стати на захист України. І питання не в дружині-українці, не в сім'ї. А в тому, що орду треба ставити на місце. Росіяни вже в Україні. Вони прийшли як додому, зламали двері, поставили на коліна, приставили зброю до потилиці, зґвалтували, вбили жінок, матерів, дітей.
Треба було раніше зупинити цю орду.
Після 24 лютого 2022 року війни я не був у Білорусі. Моєї мами не стало в серпні 2022-го. На жаль, я не встиг із нею попрощатися.
За кілька днів після початку великої війни я полетів зі США до Польщі. 1 березня приземлився у Варшаві. У місцевому білоруському центрі збиралися добровольці.
Білоруська діаспора в польській столиці допомогла мені зібрати амуніцію й медикаменти. Польські спортсмени-веслувальники дістали для мене мікроавтобус, на якому ми вирушили до України. Ввечері 8 березня були вже в Києві.
Наступного дня білоруські добровольці оголосили про створення батальйону імені Кастуся Калиновського. Командир "Йорік" одразу сказав вибрати собі позивні. Якби я не був "Дзядзькою", був би "Бабаєм". Забув у той момент про це слово. Ну, "Дзядзька", то "Дзядзька". Не тьотка ж (сміється).
Я виріс у великій родині і мав чимало дядьків. Вони не були набагато старші за мене, але я все одно називав їх дядьками. Вони у відповідь почали жартома і мене називати дядьком. Так і вибрав собі позивний.
На самому початку білоруські добровольці базувалися разом із загоном територіальної оборони "Азова" в Києві. Одразу нас ніхто не збирався кидати в бій, як м'ясо. Ми пройшли кількатижневий курс молодого бійця. Людей із військовим досвідом серед нас було небагато, але ми намагалися якнайшвидше всьому навчитися.
Через фізичні дані мені легше бігти з важкою зброєю. Так я одразу став кулеметником. Мені видали ручний кулемет Калашникова (РПК). З ним я і поїхав на перший виїзд в Ірпінь в 20-х числах березня 2022-го.
Пробули там 6 днів. На Київщині сталася історія, яку я назавжди запам'ятаю. Познайомився з українським бійцем. Ми мали разом боронити будинок, але за 30 хвилин він загинув на моїх очах. Пахове поранення. Він просто стік кров'ю за кілька хвилин.
Наприкінці березня ми повернулися з Ірпеня, а наступного ранку поїхали підписувати контракти на проходження служби в Збройних силах України.
Читайте також: "Кажуть, в Києві справжня війна. Як добре, що я не там". Один день у посадці з Аль Каїдою – сапером батальйону "Ахіллес"
"Коли мені ніхто не нагадує про поранення, я не згадую"
У січні 2023-го ми з побратимами мали виконати бойове завдання в Бахмуті. Нам потрібно було на "Хамві" провести ротацію бійців. Погодні умови були такі, що, окрім "Хамві", туди ніщо не могло доїхати. Тільки "гусениці", яких у нас тоді не було.
Доїхали майже до місця призначення. "Хамві" заглох. Ми зустрілися з групою, ротацію якої мали провести. В цей час нас побачив ворожий безпілотник, хоча це було вночі. Почався обстріл. Двоє хлопців отримали поранення. Я залишився з ними, інші перемістилися на безпечнішу позицію.
За деякий час до мене повернувся водій-білорус. Ми викликали евакуацію. Вона виїхала в наш бік. І саме в цей момент почався другий обстріл. Останній постріл вдарився об дерево, під яким ми ховалися. Нас посікло осколками снарядів.
Хоч у моєму медичному висновку написано, що це важке поранення, але, впевнений, що мені пощастило. А напарнику – менше. Він живий, але отримав серйозні поранення. Зараз лікується в США.
У мене був повністю перебитий променевий нерв у лівій руці. Але добре, що не зламав кістку, не зачепив артерію чи вену. І ще осколок залишився у правій руці. Я навіть не одразу зрозумів, що в мене проблеми з правою рукою.
Пам'ятаю, що ліва рука просто теліпалася, а правою я навіть тримався за поручні під час евакуації. Тільки за тиждень у лікарні виявили, що в мене осколок у правій руці. Зробили операцію, щоб його витягти. Пробували кілька разів, але не вдалося. Сказали, що краще там залишити, щоб не пошкодити нерви, артерію чи ще щось.
Коли мені ніхто не нагадує про поранення, я не згадую. За кермом їжджу, можу все робити цією рукою. Беру участь у бойових діях.
Читайте також: "Ходять чутки, що нам під Бахмутом землю видають, тільки треба забрати". Репортаж з позицій гаубиці М777"
"Доки Лукашенко при владі, Україна ніколи не буде в безпеці"
Ми в полку намагаємося говорити білоруською мовою. Люди, які не хочуть вивчати рідну мову, вивчатимуть мову того, хто їх захопить. Те, що частина людей в Білорусі не знають рідної мови – наслідки цілеспрямованої російської політики, яка скерована на знищення ідентичності. Росія намагається знищити все національне, щоб потім їхні танки могли заїжджати без проблем.
Лукашенко – путінський кріпак. Путінський режим окупував Білорусь, а Лукашенко продав батьківщину, щоб втриматися при владі.
Доки Лукашенко при владі, Україна ніколи не буде в безпеці. Бо 24 лютого 2022 року через Білорусь в Україну йшли колони техніки. Ракети запускали з білоруської території.
Лукашенко з самого початку кричав про "Киев за три дня". Мені здається, якби в Путіна одразу щось вийшло, він би вступив у війну. І на парад росіян у Київ приїхав би. Але коли він побачив, що в Росії нічого не виходить, вирішив поки нікуди не лізти – подивитися, чим все закінчиться.
Він намагається всидіти на кількох стільцях, але це може змінитися в будь-який момент. Ба більше, РФ може змінити його на зручнішого для себе чергового кріпака.
Лукашенко – монстр, який хоче залишити для себе можливості довше втриматися при владі. І поки він при владі, Україна не може бути впевнена, що з північного напрямку не підуть танки або не полетять ракети.
Навчання російських військових і розміщення ядерної зброї на території Білорусі – це робиться щонайменше для того, аби залякати українців, Європу, НАТО. А, як максимум, щоб використати територію Білорусі для того, щоб вдарити тактичною ядерною зброєю, наприклад, по Україні або Литві.
Коли нам кажуть: "Що ви, "калиновці", жадаєте принести війну в рідну Білорусь?", ми відповідаємо, що не хочемо цього.
В Україні ми бачимо, що таке війна, на відміну від Лукашенка і його генералів, які вважають, що це іграшки. І своєю поведінкою – тим, що стали кріпаками Росії, – довели Білорусь до такого стану, що через них білоруський народ може дізнатися, що таке війна.
Якщо білоруси думатимуть, що "від них нічого не залежить", вони можуть відчути війну на власній шкірі.
Читайте також: "Армія Лукашенка. Як організована армія Білорусі та які існують сценарії нападу на Україну з півночі"
"Без крові владу в Білорусі змінити не вдасться"
Після президентських виборів у Білорусі в 2020 році народ помилково вирішив, що ситуацію в країні можна змінити мирним протестом. Люди сподівалися, що вони покажуть усьому світу й Лукашенку, що його не підтримує більшість.
Але людина має розуміти, що просто так – "безкоштовно" – тобі нічого не дадуть. Ти маєш усвідомлювати, що доведеться зробити дуже складний крок. Це може коштувати тобі свободи, здоров'я, життя, але без цього нічого не буде. Україна живе в такому стані. Не знаю, чи білоруси вже зрозуміли, що без крові, на жаль, не вдасться змінити владу.
Насправді, в 2020 році позиція Лукашенка була дуже хиткою. За тиждень після виборів він приїхав на один із білоруських заводів. Вийшов до людей, а вони йому почали кричати: "Пішов геть! Пішов нах*й!". По Лукашенку було видно, що він шокований, мовляв: "Як так? Як ви так зі мною?".
Існує думка, що Росія тоді могла би ввести війська в Білорусь, щоб подавити протести. Але це могла би бути зовсім інша історія.
Білоруси мають розуміти, якщо вони живуть із такими принципами в голові, що "я нічого не вирішую", "моя хата скраю", "все вирішать за мене", тоді за тебе все і вирішать.
У нашому полку дуже багато добровольців, яким саме 2020 рік розплющив очі на ситуацію в Білорусі і російський вплив на неї. Саме тоді багато з них виїхали до України і згодом приєдналися до ЗСУ.
Ще один показовий особистий момент. В мене була компанія друзів у Білорусі, де я був одним із наймолодших. Багато серед них служили в радянській армії. Вони завжди негативно ставилися до Лукашенка, але до Путіна нормально. Після 2014 року, коли ми зустрічалися, все могло початися спокійно, а потім мало не доходило до бійки.
Вони мене жартома називали "хохлопіндосом" і "жидобандерівцем". А після подій 2020 року майже всі, умовно кажучи, 8–9 людей з 10, зрозуміли, що Путін ще гірший за Лукашенка. Вони на власній шкірі відчули це.
Знаєте, якщо думати, навіщо йти воювати за сусіда, треба усвідомлювати, що після сусіда прийдуть у твій дім.
Як у старому гімні УПА: "Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ". Мене навчив боротися спорт. Якщо ти програв, це сталося не тому, що хтось із суперників тебе переграв. Ні, він сильніший за тебе, він краще тренувався. Отже, ти маєш працювати більше. Маєш розуміти, що все залежить від тебе, а не від когось іншого.
Є така фраза: "Кожен народ заслуговує на свого керівника". На жаль, на Білорусь вона так само поширюється. Білорусь у 1994 році послухала голову колгоспу, який присів на вуха після розвалу СРСР, коли всі хотіли стабільності, безкоштовної медицини, нормального заробітку. Він тоді казав: "Я вам усе поверну. Все у нас буде". Ось уже 30 років "усе в нас є"...
Читайте також: "За 200 метрів від загрози. Як укріплюють кордон із Білоруссю і чи чекають на наступ Лукашенка"
"У Білорусі зараз правовий дефолт"
Сім'ї білоруських добровольців, які воюють за Україну, перебувають у небезпеці.
Щойно спецслужби Білорусі дізнаються про такі факти, у їхніх рідних відразу починаються обшуки, їх допитують і переслідують, заводять кримінальні справи, конфіскують майно, змушують відрікатися від близьких на камеру, а потім показують ці відео по телебаченню. Навіть батьків або 70–80-річних дідусів і бабусь наших хлопців і дівчат викликають на допити.
Репресії в Білорусі дуже жорстокі. Можуть подзвонити комусь із добровольців з номера тата чи мами і показати, як їх катують – палять п'ятки і б'ють. Вони можуть робити з людьми абсолютно все, навіть забити до смерті, і їм нічого за це не буде.
У Білорусі зараз правовий дефолт. Незалежних адвокатів позбавили ліцензій. Люди просто не мають можливості захищатися. Десятки в'язнів закатовані до смерті. В Білорусі завжди все було жорстко, а після 2020 року репресії посилилися.
Білоруські добровольці взагалі під особливим наглядом спецслужб. Бо опозиційні до Лукашенка збройні формування – це для нього загроза №1. Білоруська влада дуже боїться полку Калиновського. Тому лукашенківські агенти прицільно стежать за нами.
В березні 2023 року проти мене порушили кримінальну справу в Білорусі – "за екстремізм і участь у бойових діях на боці України". А на початку червня 2024 року – в Росії.
Як я про це дізнався? У березні минулого року мені почали дзвонити знайомі, вітати, казати, що я – білорус зі знаком якості. У нас є жарт: якщо проти тебе відкрито кримінальне провадження в Білорусі, значить, ти робиш добру справу.
Потім почали писати журналісти, просили прокоментувати, що я відчуваю.
А що я можу відчувати? Ми зараз сидимо, розмовляємо, а в будь-який момент може прилетіти ракета. Що може змінити кримінальна справа в Білорусі чи в Росії? Я тільки жартую, що тепер не можу особисто полетіти в Росію, тому замість себе відправлю БПЛА (сміється).
Білоруси мають зрозуміти, що наше майбутнє залежить від нас самих. Не варто сидіти і чекати, поки Україна, Європа чи Америка вирішать нашу долю. Ми самі – володарі свого майбутнього. Допомагають тільки тим, хто бореться.
Україна після перемоги захоче розмовляти з білорусами, в яких вона впевнена. Найбільш упевненими можна бути тільки в тих, хто проливав свою кров за Україну.
Наші люди воюють не заради того, щоби просто воювати, а заради перемоги України і визволення Білорусі.
Полк імені Калиновського – це майбутня основа силових структур і політичної еліти вільної Білорусі. Логічно, що Україні краще підтримувати зрозумілого і прогнозованого партнера у вигляді нашого полку.
Друзі, бійці полку білоруських добровольців імені Кастуся Калиновського збирають кошти на купольний засіб РЕБ для групи вогневої підтримки батальйону "Волат".
Ціль: 280 000.00 ₴
Посилання на банку
Номер картки: 5375 4112 2003 7696 PayPal: byryakelena@icloud.com
Ангеліна Страшкулич, УП
