250 КАБов меньше чем за неделю, или Стабилизация фронта. Репортаж из-под Липцов
Зранку 10 травня 2024-го російські війська розпочали новий наступ на Харківщину, прорвавши український кордон. Вони стрімко просунулися вперед, вдруге окупували низку населених пунктів та майже знищили прикордонний Вовчанськ, у якому зараз точаться бої. Водночас на іншій ділянці нового фронту противника зупинили біля села Липці, що має стратегічне значення для Харкова.
"Українська правда" побувала під Липцями та поспілкувалася з військовими 13-ої бригади НГУ "Хартія" про загальну ситуацію на цьому напрямку та специфіку ведення бойових дій. А також поговорила з однією з лічених мешканців села Слобожанське за чотири кілометри від лінії фронту про життя під обстрілами та небажання залишати рідну домівку.
"Противник намагається просунутися вперед, але не виходить"
"Тут я зі своїм штабом планую й організовую дії підлеглих військ: на даний час – оборону. Прийде наказ – будемо планувати та керувати наступом", – каже командир батальйону оперативного призначення бригади "Хартія" з позивним "Живчик".
Живчик – кадровий військовий, перебуває на фронті з початку повномасштабної війни. Народився в селищі на Луганщині, навчався на офіцера в Харкові.
"У мене з дитинства було дві мрії: стати трактористом або людиною з погонами, – усміхається круглолиций Живчик та пояснює свій позивний: – Я не маленький хлопчик, але й не спортивний. Спочатку хотів (обрати позивний – УП) Колобок чи Вінні Пух. Переді мною стояла пляшка "Живчика": там яблуко було, теж кругле. Потім мій тодішній комбат каже: "Словотлумачення твого позивного означає "сперматозоїд". Кажу: "Бачите – без мене б навіть вас не було".
Спочатку Живчик виконував завдання на прикордонні Харківщини, потім – у Серебрянському лісі на Луганщині, зараз – знов у Харківській області, поблизу Липців. "Хартію" перекинули на цю ділянку відразу ж після початку нового російського наступу.
Військові називають кілька причин, через які росіяни могли розпочати цей наступ: щоб відтягнути українські сили та тримати тут наші боєздатні частини, щоб їх не перекидали для оборони або контрнаступу на схід чи південь; деморалізація – не лише військових, а й цивільних, зокрема харків'ян; а також сам Харків.
Село Липці тут є стратегічно важливим населеним пунктом. Від нього до Окружної дороги Харкова – менше ніж 20 км, до центра міста – приблизно 30 км. До обласного центру з села веде пряма асфальтована дорога. Тож захоплення Липців не лише б дозволило окупантам діставати до міста з РСЗВ, але й суттєво б спростило їм логістику.
"На даний час ми контролюємо цю дорогу, і 92-га бригада з флангу, – пояснює Живчик. – Можливо, ми зараз підемо вперед, коли ще добряче нанесемо ураження по їхній піхоті, щоб мати пріоритет у людях. А якщо вони (росіяни – УП) контролюватимуть цю дорогу, то зможуть далі наступати, підвозити нею людей і боєприпаси".
Під час цього наступу росіяни атакують переважно малими групами, пересуваючись ярами та територіями, наближеними до води. Це приносить Силам оборони чимало проблем: частково не дозволяє використовувати наявні на цій ділянці фортифікації. До того ж вони були збудовані під тактику противника зразка 2022-го, коли той атакував "у лобову" колонами з технікою. Окрім того, під час просування малими групами обмежені можливості використання артилерії.
"Коли їхатиме рота з технікою, ми заздалегідь виявимо її та "перемішаємо" засобами артилерії. А коли кущами, ярами лізуть 5–6 людей, їх навіть із дрона не завжди вдається виявити, – наголошує командир батальйону. – Починається стрілецький бій, і ми не кожним вогневим засобом можемо вразити (ту ділянку – УП), бо є ризик "насипати" по своїх. Якщо постовий профілонив – результат відомий".
Натомість розвиток дронів суттєво обмежує можливості використання бронетехніки, тому обидві сторони, якщо і долучають її до операцій, то "акуратно і мінімально".
"Характер війни став більш технологічний, – каже Живчик. – У 2022-му я зі своїми хлопцями бачив, як танк виїжджає навпроти нас на іншу висоту і з прямої наводки по нас стріляє. Зараз fpv злетів, долетів – танк нас вже не мучає. Вийти та розстрілювати якусь позицію ані ми собі не дозволяємо, ані вони, бо це одразу мінус техніка. РЕБи виручають, але це не панацея. Ми не розуміємо, на якій частоті зараз полетить (fpv) – може, вже на якійсь новій, на яку в нас немає РЕБу".
Оборонці сходяться на тому, що ключових цілей на цій ділянці росіяни не досягли, адже в іншому разі в Липцях Сили оборони "вже б точно не сиділи".
Зараз фронт у районі Липців, каже Живчик, вдалося стабілізувати. Противник, за його словами, "намагається просунутися вперед, але в нього нічого не виходить". Лінія зіткнення пролягає на півночі від Липців, дістатися самого села окупантам не дали. Західніше, в районі села Глибокого, потрохи рухається вперед 92 бригада. Зупинити противника допоміг бойовий досвід військових та дозвіл США бити по цілях на території Росії.
Проте, хоча обстрілів і поменшало, ворог продовжує гатити по Липцях та навколишніх населених пунктах. У селі, кажуть військові, вже не залишилося цілих будівель, а жителів "давно не бачили" – принаймні на шляхах військової логістики. За даними голови Харківської РДА Володимира Усова, в Липцях залишаються 47 осіб.
"КАБи, ствольна артилерія, танки, міномети, постійно десь "Ланцет" гуляє", – перелічує Живчик.
На столі перед командиром батальйону лежать цигарки з російським акцизом.
"Під Липцями на нас вийшла група противника, хлопці її знищили. Це один із трофеїв, – киває він. А, відповідаючи на запитання, чи кращі українські цигарки, ніж російські, посміхається: – Шо то гадость, шо то".
Живчик зв'язується з командиром роти оперативного призначення з позивним Старий.
"До тебе хочуть приїхати, щоб інтерв'ю дав – не бригадні, але наші, – каже він та жартує: – Візьмеш журналіста і поїдете з ним із КПВТ стріляти по противнику".
"Переграти та знищити"
Дорогою до Старого заїжджаємо до "бази" аеророзвідників, де вони відновлюються після роботи на позиціях. Хтось лежить на дивані й гортає стрічку в ТікТок, хтось – ласує пиріжками.
"Графік – чотири / чотири", – каже тимчасово виконуючий обов'язки головного сержанта взводу, молодший сержант Владислав із позивним "Малахіт". Він отримав його на честь аватарки в Signal – зеленого каменю.
Владислав народився в Рівному, до великої війни працював кухарем у Києві, а в грудні минулого року став аеророзвідником.
"На початку подобалися сухпайки нові, але (за цей час) їх стільки з'їв, що вже не лізуть", – усміхається він, відповідаючи на запитання про армійський раціон.
Зона інтересу аеророзвідників – село Лук'янці та навколишня територія, край оборони противника. Працюють на "Мавіках" – на "відтяжці" (на дистанції в кілька кілометрів), щоб не підставляти піхоту.
"(Окрім, власне, аеророзвідки – УП) скидами також займалися – знищували живу силу противника, бліндажі, склади БК. У кацапів більше дронів, fpv, розвідувальних дронів", – розповідає Владислав.
"Проте ми ефективніші, – додає кремезний командир підрозділу аеророзвідки Арес, який носить псевдо на честь давньогрецького бога війни, й розпливається в усмішці: – Фараони, Цезарі, такі люди у нас тут.
Пілоти – насамперед розвідники, і їхні навички, що шліфуються роками, дають нам змогу досягти паритету з РФ навіть у дронах".
Війна, наголошують оператори дронів, йде не лише на полі бою, але й поза ним. "Змагання" в хитрощах тривають постійно, як і процес удосконалення, бо "те, що працювало пів року тому, вже не працює".
"В інтернеті є популярна фраза – "переиграть и уничтожить", у нас так постійно, – пояснює Малахіт. – Вигадати щось хитріше, ніж вони, скористатися моментом, поки вони ще розгублені, й знищити якомога більше ворога. Деякий час використовували банки з-під енергетиків, робили саморобні "взривпакети". Вигадували запальну суміш, мішали бензин, всілякі хімікати. Робимо саморобні міни".
У цих "змаганнях", кажуть пілоти, свою ефективність продемонстрував ударний український дрон Vampire, який росіяни прозвали "Бабою Ягою". Він може скинути досить великий боєприпас – і при цьому влучніше, ніж міномет і навіть артилерія.
"Ми чули перехват розмови, де ворожий офіцер говорив, що "Баба Яга" наносить їм більше втрат, ніж увесь наш контрнаступ", – стверджує Владислав.
З урахуванням специфіки роботи аеророзвідникам краще час від часу "переїжджати".
"Ми не любимо заїжджати на позиції, які ворог міг "спалити", де є ознаки обстрілів, – каже Малахіт. – Бо якщо ворог знає про позицію, періодично туди дивитиметься й може нас побачити. Ворога не можна недооцінювати, бо як тільки починаєш його недооцінювати, розслабляєшся – і це твоя смерть".
"Тут ми воюємо за посадки"
Командир роти оперативного призначення Старий родом із Херсонської області ("тієї частини, що вже звільнили"). Як і Живчик, він – кадровий військовий. Службу починав у 2017-му в Києві. З грудня 2023-го й до початку нового російського наступу на Харківщині перебував у Серебрянському лісі.
"Оперативність, з якою сюди втягнулися наші Сили оборони, була така, що можна ставити у приклад, – наголошує Старий, дивлячись в екран, що сусідить з іконою. – П'ять місяців ми виконували бойові завдання в Серебрянському лісі. Й за ніч хлопці знімаються з позицій, під ранок виходять бригадою з усім майном, зі зброєю. Й вже наступного вечора повністю виставляються".
Під Липцями бойові дії відбуваються переважно в полях. Тож вони тут суттєво відрізняються від тих, що були в Серебрянському лісі. Ландшафт ускладнює обом сторонам наступ.
"Ліс, напевно, можна прирівняти до міських боїв – обмежена видимість, завали дерев, – пояснює командир роти. – У Серебрянському лісі дуже багато заболочених місцевостей, ти можеш зустріти противника, коли він вже перед тобою. А тут ми воюємо за посадки. Дерев дуже мало й насамперед поля – коли гарна погода, весь рух у наш бік відразу буде помітно, не встигнуть навіть виїхати з посадки".
Чи не найбільшу проблему для військових зараз створюють російські КАБи, які росіяни продовжують використовувати з великою інтенсивністю. Дефіцит засобів ППО не дозволяє Силам оборони знищувати їх носії – винищувачі Су.
"По цьому рубежу оборони чи наступальних дій на десяток кілометрів "прилітає" 250 КАБів" менш ніж за тиждень", – зауважує Старий.
КАБами, кажуть військові, можуть вдарити по їхніх позиціях, "прорядити посадку крок за кроком" або поцілити "у домівку, якщо їм у ній щось не сподобалося". Окрім прямої загрози життю, авіабомби також грають деморалізуючу роль.
"Чуєш у повітрі ворожий літак і як мінімум вже переживаєш, чи не по тобі летить, – зізнається Малахіт. – Якщо є "зелена пляма" і туди падає КАБ – посадочки вже нема, ти вже там нічого не побудуєш, а якщо будуватимеш – будеш як на долоні".
Хоча американська військова допомога, пояснює Старий, й не була спрямована на піхотні підрозділи, зараз "стало в рази легше: наша артилерія працює дуже щільно, літуни теж працюють дуже добре". Зброї, за його словами, військовим наразі вистачає.
На квадроциклі рушаємо до позицій аеророзвідників, що на "відтяжці" від піхоти.
Проте, каже Арес, "міномети, РСЗВ, "стволка" (ствольна артилерія – УП) вже туди дострілюють".
Біля входу в бліндаж заряджається Старлінк. Оператори дронів кажуть, що їм доводилося перебувати в фортифікаційних спорудах, де неможливо було випрямитися на повний зріст, натомість тут – доволі просторо.
Біля дальньої стінки стоїть двоповерхова койка, на якій відпочивають троє військових. Інший у цей час їсть кашу та розігріває воду на горілці, ще один чергує біля гаджетів у кутку.
"Бліндаж зробили до нас, а ми другий накат робили, койки. Маємо газ, світло", – усміхається з ліжка Олександр на псевдо "Шкода", який перебуває тут третій день.
"Він людям у цілому шкоду приносить", – зі сміхом пояснює позивний його побратим.
До повномасштабного вторгнення Олександр навчався на залізничника в Харкові та працював черговим на залізничній станції в Кривому Розі. Після початку великої війни служив на Херсонському напрямку, потім – на Донеччині, тепер, як каже сам, захищає Харків.
Чи повернеться він у майбутньому до роботи на залізниці, Олександр не знає. Проте впевнений в іншому: "після війни" він будуватиме свою сім'ю, життя, буде багато відпочивати та подорожувати.
"А чого їхати? Вірю, що все буде добре"
Село Слобожанське розташоване за Руськими Тишками та Борщовою, між якими два роки тому проходила лінія зіткнення, й межує з Липцями. Дорогою зустрічаємо спалену українську САУ "Богдану" з прапором одного з військових формувань та чимало зруйнованих будівель.
У Слобожанському на перший погляд майже немає ознак цивільного життя. Постійно лунає гуркіт артилерії, а часом і стрілецької зброї. До лінії фронту звідси – орієнтовно чотири кілометри.
Поле за побитими будинками нагадує "музей війни" з тією різницею, що війна ще далека від фінішу. Замість експонатів тут хвостовики від РСЗВ, величезна заповнена водою вирва з-під КАБу та протитанкові міни. Серед усього цього мирно пасуться корови. Одна з них зі скривавленою ногою – напередодні наступила на "лепесток".
До повномасштабної війни в Слобожанському мешкало понад 1000 жителів, тоді як зараз, за словами місцевих, до 20 (офіційно – 39). Серед них і Людмила, власниця пораненої та ще 19-ти корів. Доки шукаємо її, зустрічаємо військового з позивним "Дєд".
"Справи чудово, – каже він. – Два дня ходжу їб*шити зі "Джмеля"".
Побратими описують Дєда як серйозну людину, яка у свої 50+ "бігає на рівні з молодими" й "ходить зі своїми пацанами на всі п*здорези". Дєд виглядає щонайбільше на 45 та за рівнем впевненості нагадує героїв голлівудських бойовиків. У руках він тримає гвинтівку українського виробництва.
"Краще, ніж "Калаш": легенька, маленька, п*здяче добре. Давайте покличемо (Людмилу – УП)".
Раптом військовий стріляє з гвинтівки у повітря. Вуха відразу наповнює суміш свисту та шуму. Проте Людмила так і не приходить. Тим часом у небі дзижчить дрон.
"О, наші підняли ретрик! – каже Дєд. – На дроні ретрик (ретранслятор – УП), пульт передає на нього сигнал й він корегує fpv, що летить. Росіянам зараз сюрприз піде".
Людмилу зрештою зустрічаємо на обстріляній зупинці на трасі. Під акомпанемент вибухів вона захоплено спілкується з місцевим дідусем. Поруч проїжджає бронетехніка.
"Учора й сьогодні всю ніч були обстріли, – розповідає вона. – Я біля лісу живу, городами ходжу. Там і підвал є. Дорогою ходити боюся, бо наші хлопці гасять із лісу, а ті (росіяни – УП) "отвєтку" дають".
Людмила не виїжджала з рідного села й під час окупації з березня по вересень 2022-го. Залишалася тут із 19-річним сином, якого росіяни називали "наводником" і погрожували розстріляти.
"Стукають у хвіртку: "Машина нужна", – згадує вона. – А я: "Может, тебе еще Су-25 подогнать? Вы ж вторая армия мира, а пришли у меня 41-й "Москвич" брать?" Він стояв-стояв і каже: "Я вас услышал". І йде. Кадирівці під'їхали на "девятке": "Нам запчасти нужны". Повітря набрала й кажу: "Я вам что, СТО? Это ж 41-й "Москвич", а у вас "девятка". Сіли та поїхали".
Під час окупації Людмила "не мовчала". Після того, як 17 березня 2022-го донька виїхала до країн Балтії, її взагалі "прорвало".
"Вся їхня техніка стояла в лісі, вони грузили "Урагани" та їхали на Борщову (сусіднє село – УП) й Харків бомбили, – згадує вона. – Пішла (до них – УП) і кажу: "Грузитесь, бл*ди? Едете Харьков бомбить? Х*й вы его возьмете! Чтоб вы со своим карликом недоношенным… я его навеки проклинаю!" А вони – (одразу) тікати в будинок.
Найнебезпечнішим місцем у нас був луг. Виходжу о пів на шосту, наді мною дрон наш зависає, хлопці дають пів години, щоб я вигнала худобу на луг, й починають обстріл".
Торік син Людмили поїхав, зараз він працює в Харкові. Донька, хоча й навідувалася до матері з онукою, також не повернулася. Вже цьогоріч, напередодні нового російського наступу, українські військові розклали тут протитанкові міни.
"Я жену корів, і хлопець кричить: "Там міни!". Кажу: "Я сьогодні там вже двічі була", – усміхається Людмила. – Міни зверху лежать, корови обходять. Підриваються на "лепестках" – з того боку ними все заброшено. Їм ратиці, як тюльпани, розкрило".
Трасою знову проїжджає бронетехніка. Лунає потужна канонада. Ми вже тривалий час перебуваємо на відкритій місцевості, тож військові зауважують, що потрібно їхати. Проте Людмила лишати рідне село не планує:
"А чого їхати? Вірю, що все буде добре".
Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой
