Война без глянца. Как историк и военный Евгений Луняк вдохновился казацкими летописцами и начал вести дневник войны

Коли Євгену Луняку було 8, він страшенно захопився 19-річною дівчиною, чорнявою, з карими очима.

Ця панна недолюблювала англійців, носила чоловічий одяг, спілкувалася з архангелом Михаїлом, встигла покомандувати військом та здобути низку перемог, була спалена на вогнищі, а за кілька століть визнана святою. Звали її Жанною д'Арк.

Почувши про неї від старшого брата, Євген вперше замислився про те, щоб стати істориком.

Потім у його житті з'явилися Стародавній Єгипет і Стародавня Греція. Євген читав історичні книги та мріяв про те, що колись буде розкопувати залишки зниклих цивілізацій.

Він дорослішав, його домашня бібліотека зростала. Одного дня Євген зрозумів, що вести розкопки потрібно не там. Українська історія має стільки білих плям, що всіляким єгиптологам та антикознавцям залишалось тільки лікті гризти. А яка доба могла найбільше зацікавити такого мрійника, як він? Звісно, козацька.

Серед численних героїв козацької України Євгена надихали не тільки отамани та гетьмани. Був ще один тип людей, який його зацікавив – козацькі літописці. Вони брали участь у походах і при цьому вели щоденники. Їхні записи стали цінним джерелом для дослідження української історії.

Вивчаючи ці нотатки, Євген навіть не уявляв, що одного дня спіраль історії почне новий виток, і він сам стане тим, про кого читав у книжках. Козацьким літописцем. 

У 2014 році Луняк вступив до лав українського війська та придбав собі маленький блокнот. 

– Я подумав тоді: от ми маємо таку ж ситуацію (як і кілька століть тому – УП), ми козаки сучасності. Але багато фактів, які я зараз добре знаю, забудуться, – пояснює він. – І це надихнуло мене тоді, в 2014-му році, вести щоденник. 

У 2022-му війна перейшла до нової стадії, і після семирічної паузи Луняк знов взявся за ручку.

Його щоденник – це літопис буднів українського бійця. Без метафор та пафосу, а навпаки – з максимальною простотою та беземоційністю, де на одній сторінці зустрічаються і смерті, і святкування. Бо саме таким є життя.

А ця стаття – не тільки про літопис, але й про його автора. Євгена Луняка, доктора історичних наук, професора, викладача історії, а разом з тим – старшого лейтенанта, офіцера Збройних сил України і сучасного літописця.

З щоденника Євгена Луняка

Липень 2023-го

Щойно дізнався, що помер внаслідок поранення водій-електрик Володимир Ф***. Ми всі сподівалися, що він одужає, але поранення були дуже тяжкі, вражені внутрішні органи.

Ми зайшли на позиції. Виїхали десь о 3.30. Кілька разів, як йшли, потрапляли під обстріл, зокрема касетами. Але, на щастя, з нами все добре. 

Зараз розмістилися в російському бліндажі. Він досить добротний. 

П*** сказав, що його вчора вночі контузило. Я порадив йому звернутися сьогодні до лікаря, щоб зафіксувати травму.

Три дні були на позиціях. Кілька разів намагалися вразити російські вертольоти. 13.07 Т*** зробив пуск зі "Стінгера". 14.07 він зробив пуск зі "Стріли". Але жодного разу, наскільки це видно, ціль чогось не була вражена.

Сила власного прикладу

В біографії Євгена Луняка є Дніпродзержинськ і Кам'янське, два відмінних між собою міста (хоча допитливий географ скаже: це один населений пункт, просто з 1936 по 2016 він існував з радянською назвою). В Дніпродзержинську більшість містян говорила російською, а поблизу міськради стояв пам'ятник одному з організаторів "червоного терору". А Кам'янське повернуло собі історичну назву, знесло монумент Дзержинському, а головне – колишні однокласники і знайомі Луняка, що живуть тут, заговорили українською.

Якщо на Дніпропетровщині пройшли дитинство та юність Євгена, то його зріле життя пов'язане з Чернігівщиною – на початку нульових Луняк одружився та переїхав до Ніжина. І майже відразу взявся викладати українську історію в Ніжинському держуніверситеті імені Миколи Гоголя. Заклад цей унікальний, зокрема, тим, що від часів, коли тут навчався Гоголь, і дотепер він розташований в одній і тій самій будівлі.

З Ніжина Луняк двічі їздив на Майдани – в 2004-му та 2013-му. І з Ніжина він пішов на війну в 2014-му.

– Коли почалась анексія Криму, я розумів, що якщо не захищати свою країну, то її не буде, – пояснює своє рішення Луняк. – Я не тільки викладав своїм учням історію, я вчив їх патріотизму. 

І я себе спіймав на думці, що якщо буду далі вчити патріотизму, але не буду у війську, то не буде прикладу цього патріотизму. А найкраще ж вчити на власному прикладі.

Читайте також: "Це моє особисте пекло". Як окупували Крим: новини, які ми (майже) не помітили в лютому 2014-го

На той момент за його плечима була військова кафедра в Дніпропетровському держуніверситеті. Але чи навчали там студентів військовій справі? 

Луняк згадує атмосферу, що панувала в середині 90-х серед військових: армія розвалюється, вишкіл слабкий. "Якщо піде так далі, то в майбутній війні нам треба сподіватись лише на гуманність нашого супротивника", – сказав якось Євгену один із викладачів.

В тому, що сподіватися на гуманність росіян було не варто, Луняк зміг пересвідчитися восени 2014-го. Його 1-у танкову бригаду направили в район Донецького аеропорту, де вони контролювали "дорогу життя" до "кіборгів". Луняк возив танкістам воду, харчі, пальне, медикаменти.

– Моя задача була забезпечувати. Інколи кажуть: "Чи брали ви участь (в боях за ДАП – УП)? Ну якщо ти під обстрілами привозиш боєприпаси, ти участь береш? – питає Луняк. – Якщо в ці боєприпаси прилетить снаряд, то від тебе мало що залишиться.

З щоденника Євгена Луняка

Серпень 2023-го

Нас постійно бомбили й обстрілювали. Але все добре. 31.07 увечері о 19:00–21:00 я розвідав всю посадку праворуч. Знайшов західний гранатомет, який умовно назвав "Джавеліном". Бачив, очевидно, тіло загиблого росіянина, присипане землею. Багато бомб, касет, мін, що не розірвалися. В кінці посадки розбиті російська гармата й БТР. Гранатомет принесли сюди.

О*** і ще 8 людей збираються у відпустку. Він нервується. Чекає на відпускний лист.

***

5–7 серпня були на позиціях. Коли міняли групу, привітали Б*** з Днем народження. Постійно були обстріли. Особливо в крайній день. Крили посадку. Снаряди вибухали за нами, а потім перед нашою позицією в полі. Слава Богу, в нас все добре. Постійно молюся за наших хлопців. Але по рації чуємо про дуже великі втрати в мехбатів – 200 і 300.

Сьогодні Петя розповів, що росіяни мінують наші посадки, заходить спецура, плюс постійні обстріли. Тому такі значні втрати. 

День, коли Луняку подарували хрестик

На шиї Євгена Луняка висить дерев'яний хрестик – він отримав його в подарунок від волонтера 14 жовтня 2014 року, на свято Покрови. Він запам'ятав цю дату не тільки тому, що це День українського козацтва та День захисників і захисниць України. Саме 14 жовтня Луняк мав вирушати на чергове завдання. Але виявилося, що в бригаду мають приїхати волонтери, яких окрім Євгена ніхто в обличчя не знав. І тому зустрічати їх відправили Луняка.

І ймовірно, врятували йому життя. Те місце, куди він мав прямувати спочатку, потрапило під щільний обстріл. Тоді отримав поранення і за три дні помер один із "кіборгів" – капітан Володимир Тітарчук на псевдо "Теща". Луняк відтоді не знімає хрестик з шиї, а пам'ять командира разом з товаришами вшановує щороку.

В 2014 році він і почав вперше вести свій щоденник. Спочатку це був маленький записник. Але коли Луняк побачив, що справа набуває серйозних обертів, то купив великий блокнот. І майже повністю його списав.

– Я намагаюся занотовувати те, що вважаю найсуттєвішим, найяскравішим, – ділиться він своїми принципами роботи козацького літописця. – І, до речі, це не завжди ті події, що є набагато більш глобальними та важливими. Але в цьому сутність психіки. 

Є подія, свідком якої ти був – наприклад, біля тебе вибухнув снаряд, і він тебе не поранив. І в той же день була проведена якась важлива військова операція. Але цей снаряд для тебе буде набагато більш яскравий.

Блокнот Луняка може засвідчити, що в армійському житті снаряди не тільки вибухають – іноді їх доводиться нести. Військовий згадує, як під час боїв за ДАП йому дали завдання терміново привезти снаряди. Разом із побратимом він приїхав до тилового пункту управління і не знайшов нікого, хто допоміг би їм завантажити ящики.

– Напевно відпочивали, була неділя. На фронті немає вихідних, але в тилових частинах вихідні є, – каже Луняк. – На жаль, ситий голодного не розуміє.

Чекати на допомогу в них не було часу. Один ящик важив 53 кілограми. Того дня вони вдвох завантажили приблизно 6 тонн снарядів.

З щоденника Євгена Луняка

Березень 2024 року

Трапилося горе. Вранці мені повідомив комбат. Загинули Коля *** і Коля ***. Я їх бачив, але ще не дуже познайомився. Вони були новачками.

Увечері святкували день народження М***. Подарували гроші і рожевеньке порося, яке купила моя Маргарита (донька – УП).

Мій Нестор (позашляховик, куплений на кошти благодійників – УП) потребує ремонту. Згнила балка.

Приклад національного героїзму

– Перші дні (повномасштабної) війни. Питають: "Хто з добровольців піде в секрет, спостерігати за пересуванням ворога?". І всім так боязно. По-перше, зима, дуже холодно. По-друге, якщо ворог почне наступ, та людина не зможе нікуди відступити, бо ця територія вже буде контролюватися противником.

І ось один літній чоловік, 62 роки, каже: "Я піду. Буду спостерігати, і якщо щось важливе, по телефону повідомлю".

Він пішов у секрет. І лише на другий день ми згадали, що його не поміняли. Людина знаходилась там понад добу. Викопала собі невеличкий окопчик і лежала, спостерігала за ворогом. Мінусова температура, 62 роки.

Він сказав: "Я все розумію – війна, забули". І потім я дізнався, що цей чоловік – полковник авіації.

Коли Луняк розповідає про велику війну, він небагатослівний, якщо йдеться про степи Донеччини, де воює його бригада, або про життя під обстрілами. Навіть зустріч на фронті з власним студентом він описує стримано: "Це було дуже приємно". 

Проте історії Євгена сповнюються барвами, коли він згадує перші дні опору: тоді він та інші місцеві добровольці стали на захист Ніжина.

Він розповідає про те, як чув гуркіт російської техніки та розумів, що цей день може стати в його житті останнім. Тому що коктейлями Молотова й одним гранатометом на всю групу не можна зупинити ворожі танки. 

Як просив у військкоматі дати йому не тільки автомат, але й пістолет. Відмовили. А вже 25 лютого, після російського обстрілу передмістя Ніжина, де добровольці намагалися побудувати рубіж оборони, Євген вивозив поранених і загиблих, а також і зброю, що залишилась на місці влучання. 8 автоматів та 5 пістолетів він зібрав та повернув в Ніжинський РТЦК.

Як нові герої Крут валили дерева та розставляли протитанковий дріт на дорозі від Крут до Ніжина. Це зупинило наступ росіян з того боку і дозволило українським артилеристам знищити російське угруповання в Крутах.

Як до добровольців підійшов 79-річний ніжинець і попросив поставити його за кулемет. "Я кулеметник. Можу розібрати та зібрати його із заплющеними очима, – сказав він. – Зір вже не той, але ви мені будете показувати напрямок, і я буду стріляти".

Як Луняк стояв в обороні на східній околиці Ніжина в перші дні: в мороз, без їжі та теплого одягу. Радів маленькій канапці з салом, яку вони з побратимами поділили на всіх. І як місцеві жителі, дізнавшись про їхнє чергування на посту, почали приносити своїм захисникам банки з помідорами, варену картоплю, гарячу каву, шубу та чоботи.

Найкращим роком в історії пострадянської України був 1991-й, впевнений історик Луняк. Тому що в ньому була мить неймовірної єдності – на Всеукраїнському референдумі 90% громадян проголосували за створення незалежної держави. Після цього розумієш, чому з понад двох років повномасштабної війни офіцер Луняк здебільшого говорить про її початок – тому що це також пік згуртованості народу.

– У 2022-му році Україна показала великий приклад національного героїзму, – каже Євген. – Ті, хто не тікали – гуртувалися. Хтось брав зброю, а хтось намагався допомагати. 

А зараз, на жаль, ми бачимо, як люди розповідають, що ухилилися від війни. Розумієте, якщо хтось вас б'є, він не зупиниться тільки тому, що ви від цього втомилися.

З щоденника Євгена Луняка

Квітень 2024 року

Вчора їздили в Покровськ. Помився в Кураховому. Постригся в Покровську. Відправили зайві речі посилками. Через новини дізнався, що росіяни захопили Новомихайлівку й наближаються до Парасковіївки й Костянтинівки. Багато літає FPV і "Ланцетів". 

Завтра йдемо у посадку. Мають прийти в Покровськ завтра колеса для "Мазди".

***

Загалом нам пощастило. День був дуже спокійний. Вранці вздовж дороги пролетів лише один FPV. Та й той нам пощастило збити. Ми випустили в нього по магазину з автоматів кожен. І хоча він полетів далі й скрився за деревами, а я навіть доповів, що не збили, О*** бачив, що він вибухнув на околицях села. Тож з почином нас. 15.04 ми збили перший ворожий літальний об'єкт. Дуже раді. Навіть відсвяткували це трохи. Хлопці нас привітали. 

Вручили А*** ввечері подарунки, бо сьогодні вранці він знову поїхав у відпустку. Відсвяткує свій день народження вдома. Подарували йому триммер.

***

В Євгена Луняка немає ритуалу, коли він сідає писати свій щоденник. Він не варить для цього каву, не запалює цигарку. Зі стін бліндажа не сиплеться земля і є вільні кілька хвилин – от і всі необхідні умови, щоб взятися за ручку.

Щоденник на війні дисциплінує. А ще просіває описане крізь сито часу. Пізніше Луняк перечитує написане і розуміє, що іноді гучні події насправді є другорядними. Натомість яскравіше виблискують речі побутові, ті, що здавалися неважливими.

– Дуже часто війну прийнято подавати якось патетично. У нас створюється імідж воїна як людини зі сталі, з міцним потужним характером, сталевою волею, – критикує військовий. – Але є різні люди. Всі живі. В кожного є свої слабкості, свої страхи, свої переживання.

Щоденник – річ особиста. Але Луняк не виключає, що одного дня, коли війна дійде кінця, а інформація в його записах вже не міститиме потенційної військової таємниці, він збере свої блокноти в єдину книгу.

Це буде чесна розповідь про війну. І точно без глянцю.

Рустем Халілов, УП