Цикличность службы и неоплачиваемый отпуск. Как сделать мобилизацию успешной и дать отдохнуть бойцам

Військові, що воюють у зоні бойових дій тривалий час, регулярно проживають два великі тригери.

Перший провокують здорові чоловіки мобілізаційного віку, які насолоджуються життям у тилу й не хочуть іти воювати. 

Теперішні бійці (колишні інженери, автослюсарі, ІТівці, підприємці), що з перших тижнів повномасштабної війни добровільно пішли в ЗСУ, спостерігають за такими людьми під час відпусток або на лікуванні. І поміж собою зневажливо називають їх "накачаними й обпісяними бородатими принцесами, ненародженими для війни". 

Другий тригер пов'язаний із першим і може здатися парадоксальним. Це робота Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, яка дратує подвійно. 

По-перше, якимось "дивовижним" чином "бородатим принцесам" вдається прослизнути крізь сито мобілізації, і в бойові бригади з подачі ТЦК масово потрапляють люди, котрі стають тягарем. А звільнити їх у період воєнного стану практично неможливо. 

По-друге, методика роботи ТЦК, прозвана в народі "примусовою бусифікацією", отримала цілком зворотний ефект. 

Цивільні чоловіки, мотивовані воювати за свою країну, давно закінчилися – вони пішли в Збройні сили України на початку війни. Утім, мобілізаційний резерв для поповнення бойових бригад у країні все ще більш ніж достатній. Однак іти в ЗСУ військовозобов'язані категорично не хочуть. 

Читайте також: Старим тут місце. Як ЗСУ стали армією 40+ і чи вплине зниження мобілізаційного віку на боєздатність

Крім природного страху загинути на війні (який притаманний усім без винятку і який можна перемогти, чому є безліч прикладів) є й інший страх – штучний, навіяний "бусифікацією" від ТЦК. 

Цивільна людина, котра раніше не мала відношення до армії, спостерігає за брутальними методами ТЦК, які іноді мають трагічні наслідки для мобілізованих, і вирішує, що в бойових підрозділах із новобранцями поводяться аналогічно. А це не так! 

Примусова "бусифікація" завдає величезної шкоди як самому процесу мобілізації, так і бойовим бригадам. Вдавати, що жорсткі дії ТЦК нормальні, а критикувати їх означає підтримувати ворожу ІПСО – це створювати в країні, що воює, ще одну паралельну реальність. 

Бойові підрозділи відверто не сприймають методику роботи ТЦК, тому що бачать якість мобілізованих новобранців. У публічній площині це несприйняття проявляється поки що в делікатній формі. Якщо ТЦК всюди публічно підкреслюють, що є підрозділами ЗСУ, то бойові бригади, відкриваючи рекрутингові центри, починають із заяви: ми – не ТЦК. 

Саме відкриття рекрутингових центрів бойовими підрозділами свідчить, що політичне і військове керівництво зрозуміло: мобілізації від ТЦК треба дати якусь здоровішу альтернативу. Ідея цілком правильна, проте має один суттєвий недолік… 

Про відсутність світла в кінці тунелю

Для військових, котрі тривалий час воюють у зоні бойових дій, є два основні тягарі. Про перший ітиметься трохи нижче, а другий – це невизначеність строків і  термінів служби, або, кажучи образно, відсутність світла в кінці тунелю. Відомий афоризм – "пішов добровольцем, отримав довічне" – саме від цієї невизначеності. 

Найважчий цей тягар для тих, хто пішов у ЗСУ з самого початку, особливо – хто воює в піхотних / штурмових підрозділах.

Тривала служба з відсутністю нормальних побутових умов, кваліфікованої медичної допомоги, під постійним стресом і психологічним пресингом має багато побічних наслідків. Це і хронічні хвороби, які неможливо вилікувати в умовах бойових дій чи під час коротких відпусток. І руйнування особистих стосунків із тими, хто чекає в тилу. І перманентна втома, яка знижує бойову ефективність. 

"Відсутність світла в кінці тунелю" підштовхує деяких бійців шукати легальні лазівки для звільнення із ЗСУ (оформлення опікунства, одруження з багатодітною жінкою тощо). Частина військових починає шукати розраду в алкоголі чи чомусь важчому. Хтось подається в СЗЧ (самовільне залишення частини). 

Війна колись закінчиться, тоді буде доступна різнобарвна статистика з бойових частин, і відкриється величезне поле для діяльності військових психологів. 

Багато бійців, котрі воюють із початку повномасштабки, сподівалися, що в змінах до закону про мобілізацію пропишуть озвучену в публічному просторі норму в 36 місяців, після якої можна буде звільнитися. Однак їхні надії не справдилися. 

Саме ця норма – відсутність чітких строків і термінів служби (поряд зі страхом воювати і відсутністю мотивації) – є однією з головних причин небажання йти в ЗСУ.

Цивільні чоловіки бачать, як їхні мотивовані знайомі, друзі чи рідні воюють від початку повномасштабки без жодної чіткої перспективи повернутися додому. А примусова "бусифікація" стає додатковим стимулом ховатися чи форсувати Тису. 

Про батіг без пряника

Кожна нормальна нація, ставши жертвою нападу і опинившись під загрозою знищення, буде захищати себе будь-якими методами. Примусова мобілізація у військо в разі відсутності добровольців – один із вимушених, але виправданих способів. 

Однак примусова "бусифікація" – не вихід, це тупцювання на місці.

Зробити мобілізацію успішною здатні дві речі. Перша – зміна її методів. 

Початок уже покладено – відкриття рекрутингових центрів бойовими частинами. Однак це лише пів шляху. Друга половина – чітке визначення строку служби для мобілізованих. Після закінчення якого – не демобілізація (яка неможлива до закінчення воєнного стану й високої активності бойових дій), а тривала неоплачувана відпустка з можливістю добровільного скорочення за бажанням військового.

Для новобранців строк служби за мобілізацією може становити один рік, де перші три місяці триває навчання, а решту – служба в зоні бойових дій. Далі неоплачувана відпустка на 6 місяців із можливістю скорочення за бажанням бійця. 

Якщо війна затягнеться надовго, наступний цикл – рік у зоні бойових дій і три місяці неоплачуваної відпустки з можливістю добровільного скорочення. Йдеться саме про неоплачувану відпустку, а не ротацію бойової частини в тил, під час якої деякі командири здатні влаштувати щоденне 4-разове шикування і діставати бійця з присікуваннями, чому його форма – мультикам, а не піксель.

Бійцям потрібен повноцінний відпочинок. До того ж неоплачувана відпустка зекономить значні бюджетні кошти. 

Абсолютна більшість бійців після піврічного чи кількамісячного відпочинку повернеться в бойові частини без додаткових нагадувань. Бойові підрозділи на рівні відділення – взвод – рота давно стали дружніми колективами, які бійці сприймають не інакше як другу родину. Не повернутися в яку – значить зрадити бойових товаришів. 

Стосунки між побратимами на лінії вогню дуже відрізняються від цивільного життя й мають свій магнетизм. Для когось додатковим вагомим аргументом є й висока зарплата. 

Абсолютна більшість бійців, котрі воюють тривалий час, повернуться, незважаючи навіть на найбільший тягар війни – втрату товаришів… 

У випадку, якщо норма про циклічну службу буде реалізована швидко, першу неоплачувану відпустку для тих, хто воює з самого початку, можна буде давати вже наприкінці року. Масовість відпусток залежатиме від кількості новобранців, яка, без сумніву, зросте, якщо відповідні зміни в законодавство будуть внесені. Тоді бійці, які перебувають на передовій уже понад 2 роки, нарешті отримають час, щоб поправити здоров'я, повноцінно відпочити, вирішити господарські й особисті питання… Зрештою, витратити зароблені потом і кров'ю гроші.

Циклічність служби однозначно різко зменшить кількість СЗЧ і відшукування різних лазівок для звільнення із ЗСУ. 

Щоб внести норму про циклічність служби, немає необхідності змінювати Конституцію, достатньо внести зміни в кілька законів, зокрема в закон "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". 

На ці зміни підуть усі фракції Верховної Ради, бо останнім часом влада, намагаючись закрити військові потреби, тільки закручує гайки – застосовує батіг, не пропонуючи пряника. А хлопці, що воюють понад два роки, давно заслужили пряник у вигляді якщо не звільнення, то хоча би повноцінного відпочинку.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади