Работаем в окопах и во время спецопераций в России – командир батальона "Госпитальеры" Зинкевич

"Госпітальєри" – найбільший український медичний добровольчий підрозділ. Формат, у якому працює цей батальйон, не має аналогів у світі. "Госпітальєри" без легалізації, на безоплатних умовах надають повноцінну допомогу офіційним підрозділам армії.

10 років тому цей підрозділ створила 18-річна медикиня-доброволиця Яна Зінкевич. 

До цього її підштовхнула розповідь капелана, з яким вона опинилася разом в одному з підвалів у Пісках під час обстрілу з "градів". Саме він розповів їй про чернечий лицарський орден римсько-католицької церкви "Госпітальєри".

"Тієї ночі я зрозуміла: якщо виживу, значить, треба створити якийсь взвод, назвати його "Госпітальєри" і зайнятися евакуацією поранених", – розповідає Яна.

Відтоді вже 10 років поспіль українські "Госпітальєри" рятують життя бійців. Зокрема, працюють з їхніми пораненнями просто під обстрілами, евакуюючи військових безпосередньо з лінії бойового зіткнення. 

6 липня 2024 року Яна Зінкевич відзначатиме перший ювілей своєї "дитини". 

"Я уже не уявляю себе без підрозділу і розумію, що я з ним – до кінця. Це – моя дитина, яку я виховую і рощу", – каже командир батальйону.

Як змінилася робота підрозділу за ці 10 років? Із якими викликами зустрічається командир добровольчого медичного батальйону? Та що будуть робити "Госпітальєри", коли завершиться війна? Про це "Українська правда" поговорила з Яною Зінкевич. 

Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

"Ми охоплюємо велику частину фронту"

– Ви якось сказали: "Війна вчить розумінню того, ким ти є насправді". Що ви зрозуміли про себе за ці 10 років війни?

– Мабуть, насамперед, що я – сильніша, ніж мені здавалося, що я можу здобувати репутацію серед будь-яких людей, зокрема у великих колективах чоловіків. 

А ще зрозуміла, що маю особливу організаторську здібність і що її треба використовувати по максимуму.

– Ваша організаторська здібність проявилася у вашому добровольчому батальйоні "Госпітальєри", який займається медичною допомогою пораненим бійцям. 

6 липня підрозділу виповнюється 10 років. Із якими емоціями ви будете зустрічати його перший ювілей?

– Насамперед трішки із сумом, тому що ми маємо втрати. Наприклад, цього травня загинуло троє наших "госпітальєрів": Сергій Казнадій ("Гера"), Олександр Кучерявенко ("Кузьма") та Ірина Цибух ("Чека"). Це для нас складно. 

Але водночас і з надією та зі сподіваннями, тому що 10 років – перший наш ювілей, але далеко не останній. 

За ці 10 років ми дуже виросли й охоплюємо тепер велику частину фронту, займаємося евакуацією з першої ланки, працюємо на стабілізаційних пунктах. Це – наш внесок у боротьбу, і з кожним роком ми лише прогресуємо та збільшуємо свою потужність.

– Як би ви описали портрет середньостатистичного "госпітальєра"? Хто він або вона?

– Мабуть, у нас в батальйоні зараз переважає молодь, тобто люди до 30 років. В принципі переважно були в рівній кількості чоловіки і жінки. 

Але зараз трішки все змінюється, бо багато чоловіків мобілізується. Тому у нас залишається все більше жінок. Скоро буде жіночий підрозділ (усміхається – УП).

– Ви називаєте своїх "госпітальєрів" кошенятами. Чому так?

– Цій звичці вже багато років. Нові люди, які проходять наш вишкіл, щоб вступити в батальйон, стають "кошенятами". "Кошенятами" вони є, поки не пройдуть 3 ротації. 

– Скільки часу триває підготовка "госпітальєра", перш ніж він поїде на свою першу ротацію?

– Зараз у нас є два види вишколів. 

Один – для вогневиків і водіїв. Він триває 7 днів. Другий – для медиків і парамедиків. Він триває 14 днів. За цей час вони вивчають основні протоколи надання допомоги, методи взаємодії з іншими підрозділами, вчаться користуватись раціями, будувати правильно своє пересування.

– Чи є випадки, коли людина хотіла долучитися до "Госпітальєрів", але в процесі підготовки ви або вона зрозуміли, що не підходите одне одному? Наскільки часто таке трапляється?

– Для нас стандартною є інша ситуація, коли на наш платний вишкіл записується, наприклад, 20 людей, серед яких лише 1–3 людини хочуть долучитись до батальйону. Але після завершення навчання вже переважна більшість групи хоче до нас потрапити.

– На яких напрямках зараз найбільше і найчастіше працюють екіпажі "Госпітальєрів"?

– Частина – на Харківщині, частина – Запоріжжя, частина – Херсон, частина – Донецький і Луганський напрямки, частина – на Сумщині. Але також ми працюємо під час спецоперацій на російській території.

"Частина підрозділів остерігається з нами працювати"

– Чи вплинуло якось на роботу "госпітальєрів" те, що в багатьох військових підрозділах з'явилися власні медичні служби, які часто мають непоганий рівень? 

– Це чудово! Це те, чого ми добивалися всі ці роки. Тому що ми перестанемо існувати тоді, коли ми перестанемо бути потрібні. 

Зараз, на жаль, ще не всі підрозділи мають свою добру евакуацію і не всі мають хороші якісні медичні підрозділи. Але з кожним роком їх стає все більше, і це надзвичайно позитивні новини.

– В чому головна різниця між парамедиками батальйону "Госпітальєри" та парамедиками Збройних сил України?

– Мабуть, різниці ніякої немає, тому що ми виконуємо однакові функції.

Раніше відсутність зброї була нашою відмінністю. Але в перший день повномасштабного вторгнення ми її отримали офіційно. Тому тепер різниці між нами я не бачу. 

– Окрім "Госпітальєрів" в Україні є й інші медичні формування. Наприклад, Польовий добровольчий медичний шпиталь імені Миколи Пирогова. Якщо говорити про різницю між вами, чи є вона?

– Мабуть, різниця у тому, що ми – підрозділ, який має парамедиків і працює на першій ланці евакуації з поля бою. А в них більше лікарський підрозділ, який працює на стабілізаційних пунктах, у лікарнях, вони беруть участь в операціях. 

– Є також медики, які працюють у складі міжнародних організацій. Наприклад, "Лікарі без кордонів". 

– Вони також не працюють в окопах, як ми, і займаються більш вторинною ланкою евакуації: працюють на медеваках, реанімобілях, довозять поранених до стабілізаційних пунктів чи до лікарні.

– Чи є у світі взагалі якась подібна організація, схожа на вашу? Чи "Госпітальєри" – унікальний батальйон?

– У нас – унікальний досвід. Ми добровольчий підрозділ, не легалізований, який працює на межі домовленостей між підрозділами і нами. Я не чула, щоб такий випадок був у світі.

– Як ви обираєте підрозділ, з яким будуть працювати ваші екіпажі? 

– Кожного разу все по-різному, але зазвичай ми отримуємо від підрозділу письмовий запит на наш штаб, у якому вони просять нас виділити певну кількість екіпажів для проведення, наприклад, евакуації з передової або для евакуації зі стабілізаційного пункту. Після цього ми з ними зв'язуємося, узгоджуємо умови роботи нашого екіпажу та заступаємо на чергування.

– Наскільки часто бувають випадки, коли ви розчаровуєтеся в такій співпраці?

– Частина підрозділів трішки остерігається з нами працювати, тому що думає, що їх покарає керівництво за це. Буває, що підрозділ просто не вміє працювати з добровольчими формуваннями. 

А іноді бувають випадки, що бойові медики підрозділу не хочуть висуватися на передову і перекладають все на наші екіпажі. Це здебільшого роблять мобілізовані люди, які або бояться за своє життя, або їх поставили на ту посаду, до якої вони ставляться негативно і з якої хотіли б перевестися. 

– Кожна евакуація коштує вам від 5 до 25 тисяч гривень. Від чого це залежить? 

– Залежить від того, чи нас заправляють і чи нас харчують. Основні витрати на ротації у нас це, звісно, паливо.

"У перші дні великої війни ми були одним із найбільш забезпечених підрозділів"

– Ви завчасно готували свій підрозділ до повномасштабного вторгнення. Звідки у вас була впевненість, що насувається щось серйозне, коли багато хто не вірив у реалістичність такого сценарію? І наскільки ця підготовка допомогла "Госпітальєрам" 24 лютого?

– Ми готувалися з квітня 2021 року. Це було завдяки, мабуть, виключно моїй інтуїції: я була впевнена, що росіяни рано чи пізно зроблять повномасштабний наступ. А тоді ще й з'явилися передумови для цього – скупчення російських військ на нашому кордоні. Для мене було очевидно, що вони нападуть, що це – тільки питання часу. 

Тому ми почали якісну і велику підготовку: робили закупку рюкзаків, медицини, амуніції, всього, що могло б знадобитися нам у перший період, коли ніяких закупівель не можна буде здійснити.

У перші дні великої війни ми були, мабуть, одним із найбільш забезпечених підрозділів, бо мали в що одягати наших "госпітальєрів", що їм видавати для роботи. 

Також наша підготовка дала нам можливість якісної координації: ми створили групу по областях у месенджерах, і кожен місцевий підрозділ знав, скільки у них є людей, де вони зустрічатимуться, як добиратимуться, хто яким транспортом їхатиме. 

– У вересні 2022 року Петро Порошенко (очільник фракції, до складу якої входить Яна Зінкевич як народний депутат – УП) передав "Госпітальєрам" спеціальний робот для евакуації поранених із поля бою. Ви зазначали, що ця машина допоможе врятувати більше поранених бійців. 

Як проявив себе цей робот під час роботи? Що можна сказати про його результативність?

– Він може заїжджати на тривалу відстань на тих ділянках, де неможливо дійти пішки або доїхати на транспорті, і евакуйовувати на собі до 2 лежачих пацієнтів. 

Ці півтора року цей транспорт використовувався більше в навчаннях ДШВ, тому ми на передовій ще його не встигли випробувати, але плануємо.

– У вас є ще один специфічний транспортний засіб – евакуаційний автобус "Австрійка", який доставляє поранених бійців на далекі відстані по території України. В чому його особливість? 

– Це дуже якісний евакуаційний транспорт, який має і лежачі місця, і сидячі. Ним уже евакуйовано понад 4 тисячі людей. 

Він названий у нас на честь нашої загиблої посестри Австрійки, яка загинула в ДТП попереднього автобуса. Ми таким чином вирішили вшанувати її пам'ять.

– Скільки "Госпітальєрів" загалом загинуло за 10 років цієї війни?

– 26 людей. Серед них є і цивільні втрати (коли представники підрозділу загинули не під час виконання бойових завдань – УП)

– Враховуючи, що всі "госпітальєри" – добровольці, на яку допомогу можуть розраховувати їхні сім'ї в разі їхньої загибелі?

– У нас є внутрішнє страхування, і коли в нас загине парамедик, водій чи вогневик, то ми виплачуємо компенсацію в 1 мільйон гривень від нашого підрозділу та супроводжуємо родину загиблого далі: забезпечуємо продуктами, речами.

– "Госпітальєри" не лише гинуть, а й потрапляють у полон. Скільки зараз представників вашого батальйону – у росіян і чому їх не вдається повернути?

– Загалом у нас в полоні було 7 медиків. Зараз лишається двоє – Бізон і Дрім. Вони були захоплені в Маріуполі і вже в полоні понад 2 роки. Є проблема, що у них – невизначений статус, тобто вони і не цивільні, і не військові. Тому дуже складно їх включити у список на обмін, росіяни це не роблять. Скільки це буде тривати, поки що, на жаль, не зрозуміло. Хоча зусилля всі докладають для того, щоб цей обмін здійснився.

– Травень став непростим місяцем для "Госпітальєрів" – ви втратили одразу трьох членів своєї команди. Чи означає це те, що росіяни більш прицільно почали бити по евакуаційному транспорту українських парамедиків?

– Цієї уваги до наших екіпажів з боку росіян ніколи не бракувало, на жаль. Тобто треба розуміти, що вони стараються вивести з ладу саме медиків і командирів, бо це деморалізує весь підрозділ. Якщо ти розумієш, що немає медиків, які тобі можуть допомогти, то набагато страшніше перебувати на позиціях.

– Протягом останнього року росіяни дуже активно використовують FPV-дрони й інші види БПЛА. Наскільки це ускладнює роботу бойовим медикам і евакуацію поранених? 

– Дуже ускладнює.

До того ж нам необхідно закупляти тепер нове майно – РЕБи. Вони мають бути на кожному автомобілі. Матеріально це дуже ускладнює нашу ситуацію, бо зараз благодійників стає все менше і менше, і "вільних" коштів також.

– Російські війська застосовують не лише дрони, але й засоби хімічної зброї. Як часто ви зустрічалися з такими випадками?

– Періодично ми отримуємо виклики на евакуацію бійців, які постраждали від хімічної зброї. Наприклад, нещодавно були опіки обличчя і отруєння різними газами, які перешкоджали диханню. Таких бійців, на жаль, досить багато.

– Як часто "Госпітальєрам" доводиться надавати допомогу пораненим російським солдатам?

– Це відбувається регулярно – декілька разів на місяць. Ми надаємо їм допомогу, бо це насамперед наш обмінний фонд, який дозволить звільнити наших бійців з російського полону.

– Минулого року було дуже багато дискусій, чи треба дозволяти бойовим медикам переливати кров на перших ланках евакуації. Чи переливають кров "Госпітальєри"? 

– Переливання крові на передовій підвищує шанси пораненого бійця вижити. Ми використовуємо суху плазму, тому що вона може зберігатися в більш простих умовах. Були випадки, що ми робили переливання на "Австрійці", бо була в цьому необхідність. 

– Як змінилася роль парамедиків на полі бою за останні 10 років війни? 

– У перший рік війни, в 2014 році медиків було надзвичайно мало, тому якщо підрозділ мав свого медика, це був унікальний випадок.

Тепер підрозділи мають власну евакуацію або використовують наші добровольчі підрозділи для цього. 

"Я пішла в політику, бо Зеленський став президентом"

– Минулого року ви на певний період випали з керування батальйоном через проблеми зі здоров'ям. Як це вплинуло на діяльність "Госпітальєрів"? 

– Батальйону було важко: і в координації, і в плані забезпечення, тому що в основному на підрозділ мені вдається збирати кошти. 

Але в цей час підставили плече мій чоловік і мій вітчим. Вітчим займається автомобільним транспортом нашим усім, а чоловік виконував функції фактично заступника. І ось вони двоє на цей час взяли керування батальйоном на себе. Тому що я була в медикаментозному сні.

– Із якими головними викликами в керуванні батальйоном ви як командир зараз зустрічаєтеся?

– Мабуть, із мобілізацією. Дуже велика кількість наших бійців мобілізується, і нам треба встигати навчати нових людей. 

Основною опорою нашого батальйону зараз стануть молоді люди до 25 років. І це супроводжується певними викликами: і недостатністю досвіду, і тим, що якщо ми несемо втрати, то це дуже складно, коли це молода людина. Але, в принципі, ми готові до цих викликів.

– Як ви зараз конкуруєте з офіційними військовими підрозділами в складі Збройних сил? Адже вони можуть гарантувати якісь умови, фінансове забезпечення. Чим ви залучаєте нових людей зараз до себе? 

– До нас приходять саме ідейні люди, яким не важливе матеріальне становище, їм важливе виконання роботи на передовій. Тобто це люди, які в цивільному житті працюють або навчаються, але знаходять час для ротацій у нас.

– На початку розмови згадали, що "Госпітальєри" не мають офіційного статусу. Чи впливає це якимось негативним чином на умови вашої роботи? Наскільки це ускладнює їх?

– Дуже ускладнюється ситуація з бойовими розпорядженнями. Зазвичай ми стараємося їх отримувати, щоб люди були якоюсь мірою захищені, щоб було офіційне підтвердження, що вони на передовій. Але що далі, то складніше отримувати БР, і це ускладнює нашу роботу.

– Наскільки це демотивує ваших підлеглих?

– На жаль, демотивація від цього є, цього уникнути ми не можемо. Але в принципі всі докладають зусиль і працюють далі.

– Чи маєте ви співпрацю з Командуванням медичних сил? Чи допомагає воно таким підрозділам, як ваш, чи навпаки – є дискомунікація, яка заважає вашій роботі?

– Я б сказала, що є дискомунікація. Вони не розуміють взагалі нашого призначення на фронті, думають, що ми це робимо для якогось покращення матеріального становища. Вони не вірять в те, що наші бійці виконують ці функції безкоштовно. І це, звісно, дуже демотивує. Тому взаємодія у нас, скажемо так, не дуже.

– Яким ви бачите розвиток "Госпітальєрів" у найближчій часовій перспективі?

– Мабуть, наші функції особливо змінюватися не будуть: ми будемо продовжувати надавати допомогу на першій ланці евакуації. Це те, в чому ми сильні.

Взагалі я планувала зробити реабілітаційний центр. Але тільки коли моя каденція народного депутата закінчиться.

– Чи не розчарувалися ви за цей час у своєму рішенні долучитися до політичної діяльності? Адже останні 5 років ви народна депутатка та входите до фракції "Європейська солідарність".

– Я пішла в політику через те, що Зеленський став президентом. Для мене це було шоком, для мене це було повним нерозумінням. Я пішла в політику, щоб бути певною противагою цьому. 

Зараз ми уже певною мірою заручники, тому що ми не можемо переобиратися під час військового стану, тобто ми будемо депутатами до кінця війни. І це, звісно, досить складно. Але я розумію, що це мені дає можливість допомагати людям, тому я використовую свою посаду для цього.

– І на війні, і в політиці щодо жінок є багато упереджень та стереотипів. Де найскладніше вам?

– Мені було спочатку складно на війні. Коли я стала командиром, мені потрібно було здобувати довіру і повагу людей, які старші за мене на 10, на 20, на 30 років. І це все були чоловіки. Це трошки ускладнювало життя. Але, в принципі, я швидко здобула їхню повагу та довіру і з часом уже абсолютно впевнено керувала підрозділом.

Софія Середа, УП