Крепость "Ролит". История одного дома с привидениями и его обитателей

Будинок номер 68 на київській вулиці Богдана Хмельницького нагадує орденоносного старигана, чиї "подвиги" губляться в минулому, і якими саме вони були – часом краще не знати. З тією лише відмінністю, що на його потертому фасаді замість орденів і медалей – меморіальні дошки. Їх аж 29 – з перевіреною часом формулою "тут жив і працював".

Старого сьогодні оточують салони краси, нотаріальні контори та турфірми, на які він поблажливо дивиться з висоти своїх 90 років і семи поверхів. Мовляв, усе минає і це минеться.

Околишні жителі знають цей будинок як "письменницький". Більш просунутим у краєзнавстві він відомий як "Роліт" – житловий кооператив "РОбітників ЛІТератури".

Ідея зібрати українських письменників під одним дахом народилася в середині 1920-х у Харкові. Так напередодні 1930-го року там з'явився будинок "Слово".

Київські "інженери людських душ" також були не проти вирішити своє квартирне питання.

"Повитягаємо наших поетів і романістів з їхніх комунальних конур у пристойні окремі квартири. Може, краще писатимуть", – казав прозаїк Іван Ле, який опікувався цим проєктом. Людина зі зразковою пролетарською біографією, він увійшов в історію літератури як автор роману про переможну ходу радянської влади в Середній Азії і доносів на колег.

Місце для майбутнього будинку знайшли на схилі колишнього Святославового яру – на розі сучасних вулиць Б. Хмельницького та М. Коцюбинського. Авторами архітектурного проєкту в стилі конструктивізму стали Василь Кричевський, один із засновників Української академії мистецтв, і його учень – архітектор Петро Костирко.

Від величі початкового задуму зрештою мало що залишилося – бюджет різали нещадно. Стелі письменницьких квартир стали нижчими, коридори вужчими, вікна меншими, кімнати тіснішими.

Лише в останню мить у кресленнях з'явилися крихітні 2,5-метрові кухні. Замість них для письменницької комуни планували загальну їдальню в підвалі. За однією з ролітівських легенд, Іван Ле власноруч накреслив у проєкті закуток, де мешканці будинку зможуть "пити вдома чай".

У книзі "Таємниці письменницьких шухляд" Станіслава Цалика та Пилипа Селігея читаємо спогади доньки одного з ролітівців – поета Івана Гончаренка. "Мама розгублено запитала в чоловіка: "Ваню, що ж це за кухня?", на що поет відповів: "Не бійся, за рік – другий настане комунізм, їжу безкоштовно даватимуть у їдальні, а ми вдома будемо тільки розігрівати!".

Перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва в червні 1934-го пришвидшило неквапне будівництво Роліту й у грудні того ж року тут оселилися перші мешканці. А 1939-го добудували ще один 7-поверховий корпус, облицьований коростенським гранітом сірого кольору. Самі ролітівці називали його "панський" на відміну від першого – "разночинського".

Проєкт київського архітектора Миколи Сдобнєва передбачав величезний вестибюль і квартири з просторими робочими кабінетами та кімнатами для домашніх робітниць.

Як стверджує ще одна ролітівська легенда, до того, як будувати "панський" корпус, довелося знести старий будиночок на його місці. Коли зносили, наштовхнулися на замурований у стіні скелет. Міліція встановила, що злочин стався ще за клятого царизму, тому кримінальну справу порушувати не стали. 

Втім, у письменницьких шафах вистачало і власних скелетів.

36 жильців Роліту були репресовані в 1930–50-ті роки.

Саме в ролітівській квартирі 31 на першому поверсі щоночі дослухався до тупоту чобіт за дверима Микола Бажан. Він завжди тримав напрасовані штани біля ліжка – не хотів у спідньому зустріти непроханих гостей із НКВС. Але замість арешту 1939-го Бажан отримав орден Леніна – радянська влада любила гратися зі своїми підданими в кота й мишку, тримаючи їх в ідеологічному тонусі. 

Саме сюди в квартиру 38 переїхав Павло Тичина з харківського будинку "Слово". І саме тут, за словами Василя Стуса, "геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичина".

Саме в ролітівську квартиру 21 навесні 1944-го після десяти років гулагівських таборів повернувся назавжди переляканий Остап Вишня. 

Саме тут у квартирі 24 після двох десятиліть у таборах 1957-го року оселився один із перших пайовиків письменницького кооперативу – Борис Антоненко-Давидович. А після його смерті в тій самій квартирі жив ще один дисидент і політв'язень, засновник Української Гельсінської групи Микола Руденко.

Таким був цей ковчег української літератури радянських часів. Де гнані сусідили з гонителями, стукачі чаювали з тими, на кого писали доноси, а лауреати й орденоносці віталися у дворі з дисидентами.

Цього року Роліту виповнюється 90. 65 із них київський художник і онук одного з перших ролітівців Матвій Вайсберг живе в цьому будинку.

Ми зустрілися з Матвієм, щоб розпитати його про те, як це – прожити все життя в одній і тій самій квартирі. А також про легенди письменницького будинку, відчуття дому і досвід бездомності навесні 2022-го, дорожній щоденник війни на ста аркушах чорного паперу, дороги, які мають завершуватися поверненням, і мужність бути.

Дім 

У внутрішньому дворику впадає в око стенд "Я живу в музеї Роліт" з прізвищами колишніх мешканців будинку в алфавітному порядку. 

Музею тут, звісно, немає. Проте є бажання нинішніх жителів, більшість із яких не мають жодного стосунку до письменницького пантеону, пишатися причетністю до цього місця.

Дід художника Вайсберга в списку під номером 11. Поет Матвій Гарцман 1943-го зник безвісти на фронті під Києвом. Йому було 34 роки.

– У певному сенсі дідові "пощастило". Якби не загинув на війні, його розстріляли б 1952-го разом із друзями з Єврейського антифашистського комітету, поетами і мешканцями нашого будинку – Давидом Гофштейном, Лейбом Квітком.

Мандруємо з Матвієм путівником по ролітівському всесвіту. Класики оживають в історіях, про які зазвичай умовчують підручники з історії літератури.

Літера "К" – Кіпніс.

– Письменника і перекладача Іцика Кіпніса 1948 року заарештували й відправили в табір у Сибіру, вийшов звідти 1955-го. Жив у сусідньому під'їзді, ходив собі в кіпі, читав у скверику поруч Тору. Одного разу мама мене до нього привела – я щойно до художньої школи вступив. Він мені показував якісь книжки й листівки, де були намальовані дивовижні янголи з червоними крилами на синьому тлі. І розповідав про художника, з яким спочатку дружив, а потім посварився. Я нічого не зрозумів, але прізвище художника запам'ятав – Марк Шагал.

Літера "П" – Пригара.

– В 53-ій квартирі жила дитяча письменниця Марія Пригара. Її книжки перекладали різними мовами. Але найбільше нас з моїм другом дитинства і її онуком Льошкою Сапсаєм тішив переклад німецькою повісті "Михайлик – джура козацький". В кінці книжки був словник з поясненнями незрозумілих для німців слів і понять. Наприклад, "отаман – оберкозакенфюрер", "хорунжий – унтеркозакенфюрер".

Літера "С" – Сосюра.

– Сосюри жили над нами у квартирі 34. Дружина Володимира Миколайовича – Марія Гаврилівна приходила ставити клізму моєму прадідові. 

Знаєте, що означає на тодішньому сленгу "жопис", "допис" і "мудопис"? "Жены писателей", "дочери писателей", "мужья дочерей писателей".

У дворовому просторі "жопис" були навіть яскравішими й помітнішими, ніж їхні чоловіки.

Дружина Сосюри – тітка Мура – це взагалі легенда нашого будинку. Сосюру я бачив кілька разів, а тітку Муру – щодня. Коли був маленький, вона скаржилася моїй бабусі, що я лаюся у дворі. Як з'ясувалося, я виконував пісню про "шаланды, полные кефали", але оскільки не знав, що таке "биндюжники", співав "пердюжники". І тітка Мура мене за це затаврувала ганьбою.

Літера "Ш" – Шпак.

– Поет, письменник і перекладач Микола Шпак дружив із моїм дідом. Загинув у Києві під час окупації в 1942-му. Його видав німцям інший мешканець Роліту – Аркадій Любченко. Той, який у фільмі "Будинок "Слово". Нескінченний роман" йде з Хвильовим по селах під час Голодомору.

Двірники у "старорежимних" дворах – окремий всесвіт.

– Скільки пам'ятаю, двірниками у нас завжди були дядя Ваня і тітка Марія. Мама казала, що дядя Ваня спився, бо йому Максим Тадейович Рильський менше ніж червонець не давав, коли через двір проходив. На пляшку він завжди мав. 

Узагалі тут дивне місце. Я не люблю це слово – "успішний". Але хтось із нащадків письменників реалізував себе, а хтось маргіналізувався. Деякі історії – як із грецької трагедії: той помер, цей спився, хтось зник, і наче їх і не було. 

Немов підслухавши останні слова, звідкись із дворового простору матеріалізується пом'ятий чоловік із похміллям на обличчі. Він явно має намір отримати невеликий ранковий донат на поправку здоров'я.

– Вибач, я зайнятий, – швидко каже йому Матвій і, вже звертаючись до мене: – Його дід був письменником. Повз нього пройти, це завжди якісь гроші віддай. Зараз чіплятиметься. Давайте до мене заскочимо.

На початку 1990-х у Матвія Вайсберга гостювали шведські журналісти. Повернувшись додому, вони написали, що київський художник працює на кухні 2 на 3 метри, а погляд у нього важкий, наче у героя фільму "Жертвопринесення". 

– До 2011 року в нас у квартирі ремонтів узагалі не було, можна було побачити всі культурні шари, – сміється Матвій, демонструючи свою "фортецю". – Щоб ви розуміли, коли наш друг і сусід робив у себе ремонт, він знайшов за батареєю обойму від німецького пістолета.

Мою кімнату дружина називає "вольєрою" і намагається заходити сюди не часто. Площа – метрів 16. Колись по фрамузі вікна проходила дерев'яна перегородка. З одного боку жила моя тітка зі своїм чоловіком, з іншого – я з батьками. У сусідній кімнаті – моя бабуся, у третій – сім'я, яку вона прихистила після війни, бо, як я розумію, їм ніде було жити. У трьох кімнатах мешкали дев'ятеро людей, а на кухні уживалися чотири господині. 

Вдова загиблого на війні поета Матвія Гарцмана – "баба Ніна" – після визволення Києва від німців повернулася в Роліт з евакуації. Але ненадовго. У 1952-му в розпал боротьби з "безрідними космополітами" вона отримала свій вирок. Щоправда, не за політичною, а за кримінальною статтею – за те, що продала у дворі кілька дитячих речей.

– Мій прадід, який жив у цій же квартирі, віруюча людина, на суд над бабою Ніною привів мін'ян – десять євреїв, і вони молилися за його невіруючу доньку прямо в залі засідань. Бабусі дали 10 років таборів із конфіскацією – по року за кожного єврея. Ті, хто прийшли конфісковувати майно, ховали очі. Брати нічого було. Якісь старі спідниці, табуретки. 

Баба Ніна вийшла з табору лише 1955-го. На київському вокзалі її зустрічав Рильський із квітами. Вона запитала у Максима Тадейовича: "Чому ви мене зустрічаєте, я ж злочинниця?". На що він відповів: "Яка ви злочинниця, ви – мучениця".

За словами Матвія, те, що Роліт переставав бути суто письменницьким, стало помітно з 1970-х. Хтось із перших пайовиків загинув у таборах або на фронті, хтось помер, хтось переїхав до нових будинків неподалік. 

У 1990-х тут почали купувати квартири "люди з вулиці". Але вони швидко зрозуміли, що для них це житло не становить цінності. Не той рівень комфорту. Люди з грошима тут здебільшого не затримувалися. А окремі "неофіти" почали цікавитися історією будинку навіть більше, ніж вцілілі старожили. 

– Нещодавно сюди переїхав відомий театральний режисер Діма Богомазов. Зазвичай люди, коли переїжджають у старі будинки, цікавляться, а які перекриття, а які підлоги, а які стелі? А Діма із захопленням і захватом запитував, а тут що, а тут хто?

Матвій показує місце у дворі, де колись росло величезне дерево. Спочатку його обрізали, потім і зовсім спиляли. Майже за Кортасаром:

"А метелики все прилітали, згадуючи невтомно:

там, де повітря пусте, – крони були густими;

і довго сидів нерухомий 

цвіркун в полоні печалі,

і пташки звивали гнізда

на гілках своєї уяви".

– Коли дружина Сосюри померла, а моя бабуся поїхала до Німеччини на початку 2000-х, будинок осиротів. Вони були подругами, обидві сиділи. Моя бабуся взагалі була енциклопедією нашого будинку. Вона прокидалася і казала: у нашому домі живуть стільки-то письменників, стільки-то вдів письменників, стільки-то дітей, стільки-то собак, кішок. Питаю, звідки ти знаєш? Каже: мені не спалося, я всіх порахувала.

Баба Ніна прожила чи то 92 роки, чи то 93. Коли з табору виходила, їй у документах наплутали рік народження. Вона померла в Німеччині й незадовго до смерті казала мені: "Хоча б одним оком на Київ подивитися". 

Цей страшний сентимент я по-справжньому зрозумів навесні 2022-го.

Бездомність

Починаючи з 1990-х, поки зухвалі та вродливі художники-"авангардисти" деконструювали світ і танцювали на його уламках, наче цар Давид перед ковчегом Заповіту, Вайсберг зводив стіни. На своїх картинах. Із своїх картин. Не для того, щоб сховатися за ними – про правило двох стін тоді ще мало хто здогадувався, або відгородитися від світу. А для того, щоб зберегти і розфарбувати свій світ.

Перша його "Стіна" народилася на початку 2010-х за мотивами ілюстрацій Гольбейна-молодшого до Старого Заповіту. 32 роботи – рівно стільки вміщувалося на великій стіні в його майстерні.

Друга "Стіна" Вайсберга – 28 робіт, присвячених Революції гідності. Картини, які і сьогодні, десять років по тому, майже фізично пахнуть паленою гумою і сльозогінним газом. Перші кілька майданівських картин він написав на фрагментах зі старозавітної серії – з ними і прибіг на Майдан.

Згодом жахи перекочували в його сни. В одному з інтерв'ю в березні 2014-го він зізнався: "У мене навіть сни, як дійсність: ще недавно ночами я постійно боровся, тепер мені сниться тема окупації. Якось наснилося, ніби я відчиняю двері будинку і розумію, що там, за ними, хтось є, хочу закрити їх і не можу. Намагаюся кричати, але кричати не виходить, крик ніби застряг у горлі, і від цього хрипу я прокидаюся".

24 лютого 2022-го він прокинувся від того, що страшні сни стали реальністю, а стіни, що мають захищати, розчинилися в повітрі. 

– Залишити 16-річного сина в Києві я не міг, евакуюватися категорично відмовлявся. Дружина і син сказали, що або їдемо всі, або залишаємося. А син мені тоді нагадав анекдот про єврея і потоп. Пам'ятаєте? Вода прибуває, усі метушаться, Єврей стоїть перед будинком: "Моя віра міцна – мене Бог врятує". Підпливає один човен, другий, третій: "Давай із нами". "Мене Бог врятує". Нарешті єврей розуміє, що води по горло і навколо нікого. Піднімає очі до неба і кричить: "Боже! Я в тебе так вірив! Чому ти залишив мене?". "Ідіоте, – відповідає Бог, – я тобі три човни посилав..."

У підсумку нас просто вивезли. Зателефонували друзі й сказали, що ми маємо годину на збори – після "Стіни" я нібито в розстрільних списках. Думав, що їду на три дні, максимум на тиждень. Чотири дні ми тільки кордон перетинали. Кілька разів у напівбожевільному стані я намагався втекти дорогою. Але стало зрозуміло, що того разу вона веде в один бік.

В Польщі друзі подивилися на його стан і сказали: "Їдемо в магазин". І повезли до крамниці художніх матеріалів "Koh-i-Noor". Звідти він вийшов зі ста аркушами чорного паперу і думкою про те, що зможе повернутися додому не раніше, ніж змалює усі аркуші.

– Це було моїм порятунком від божевілля. Я призначив собі лікування – малювати один аркуш А4 на день. Коли виходило два, коли нічого. Наразі із сотні аркушів є понад вісімдесят – щось загубилося, щось дарував. Так з'явився "Дорожній щоденник" – одна з найважливіших моїх серій. Я викладав ці малюнки в інтернет, бачив відгуки і розумів, що вони комусь потрібні.

Навесні 2022-го він потрапив на Венеційську бієнале. Їхати туди не хотів, але друзі присоромили: "Чуваче, це твоя робота". Так з'явився проєкт Piazza Ucraina. На колонах висіли відбитки робіт українських художників, які після 24 лютого рятувалися тим самим, чим і він – роботою. Вайсберг попросив, щоб на тій виставці просто неба вмикали звук – сирену повітряної тривоги в ті моменти, коли вона була в Києві. Здається, італійці на це тоді так і не наважилися.

– На жаль, Україну як велику мистецьку країну не знають у світі. І ми повинні про це розповісти, а не просто прокричати "Малевич – наш". Малевич-то наш, але це треба показати. Провести цю лінію – від візантійської ікони до Павла Макова включно. Коли я познайомився із вдовою Олександра Архипенка, ледь з глузду не з'їхав. Архипенко з Пікассо ручкався. Шагал із Кіпнісом дружив. Це і є теорія трьох рукостискань у культурі. Це квиток зовсім в інший клас, коли за кордоном розуміють, що у нас такі художники і таке коріння.

Божевільної весни 2022-го він, атеїст і єврей, малював страсті Христові – розп'яття, зняття з хреста, покладання в труну. І це теж дивним чином наближало його до дому.

Ще одна серія робіт Вайсберга – "Тонка червона лінія" з'явилася після того, як він побачив у мюнхенській Гліптотеці розбиті статуї грецьких воїнів. Усе, що від них залишилося – ноги, тулуби, голови, руки. Скульптури, поневічені часом. Саме тоді йшли бої за Маріуполь. Алюзія з героями "Азовсталі" вразила, і він почав малювати тих грецьких воїнів. Їх треба було на щось "поставити" на малюнку. І тоді з'явилася червона лінія олівцем. Задовго до того як нудотні розмови політиків про "червоні лінії" стали повсякденністю війни.

– В моєму житті бувало, що я залишав Київ на кілька місяців. І в іншій ситуації із задоволенням пожив би в тому ж Мюнхені. Тим паче, що під кінець нашого перебування мені пропонували безкоштовну майстерню. 

Але не зараз. Ніколи не думав, що в мене буде цей сентимент, як моя бабуся казала – "хоча б одним оком подивитись".

Повернення додому

Коли Вайсберг із сім'єю повернувся до Києва в травні 2022-го, на весь ролітівський будинок світилися 5–6 вікон. Він вийшов на Пейзажну алею, де завжди натовпи, і зустрів десяток людей, дев'ять із яких були його друзями або приятелями.

Простір світу стиснувся до території, де всі одне одного знають. Як у біблійні часи, коли праведниками і святими виявлялися не далекі й недосяжні стрьомні чоловіки з німбами над головами, а твій приятель чи сусід.

Багато років тому, в 1990-х, Вайсберг з однодумцями назвали себе ар'єргардом – як антитеза атракціонам актуального мистецтва, за якими часто не було нічого, окрім порожнечі в яскравій обгортці. "Скільки можна бути авангардом? Будемо ар'єргардом!". Зрозуміло, що хтось повинен цей взвод, батальйон, роту, не знаю, але хтось повинен захищати спину". 

Напівжартівлива метафора сьогодні набула буквального сенсу. 

– Намагаюся робити, що можу. Наскільки багато можу, не мені судити, але іноді здається, як із "Дорожнім щоденником", що люди цього чекали. Іноді мистецтву іманентна якась цілющість. А іноді буває мистецтво прямої дії, коли я продаю свої роботи, і завдяки цьому на фронті зараз їздить декілька бусиків.

Влітку 2022-го художник поїхав до Одеси. Він не збирався писати море. Допоки не побачив на горизонті кораблі – це був перший чи другий день зернового коридору. Повернувся до Києва й одразу став "фарбувати" море з ниткою кораблів вдалині. Так з'явилася серія "Караван".

Всі нові роботи Вайсберга про війну. Навіть якщо він малює застиглих в акрилі й олії, як мухи в бурштині, горобців, то називає цей цикл "Реквієм за горобцями".

Якщо у 2014-му майданівська "Стіна" була кульмінацією війни, то сьогодні війна перетворилася на нескінченний щоденник, що фіксує щоденну банальність жаху. Здатність помічати навколо щось, окрім стрічки новин і некрологів – рідкісний дар.

– Сьогодні живеш у постійному жаху від того, що гинуть люди – молоді, старі, діти. Але навіть на цьому тлі розумієш, яка в нас красива країна. Зі своїми недоліками, з вічним хейтом, з деякою провінційністю чи консервативністю, як хочете називайте. Але це моя країна з моїми людьми, яких об'єднує те, що Пауль Тілліх називав "мужністю бути". 

Життя на межі сьогодні переповнене битим склом під ногами, розтрощеним камінням, сиренами повітряних тривог, запахами згарищ, попелом фото з родинних альбомів. Чи складатиметься з цього нова мова мистецтва?

Вайсберг переконаний, що це відбувається вже зараз.

– Мій друг Даумантас Тодесас із Литви зробив копії голови пророка Мойсея, запропонував художникам із різних країн розписати їх і так висловити своє ставлення до тих, хто не захотів бути рабами. І привіз ці роботи до Києва. 

Виставка, яка складалася з двох проєктів – "Мандри Мойсея" і "Тонка червона лінія" – проходила на території Бабиного Яру, у спортзалі "Авангард", куди 1 березня 2022-го влетів хвостовик від російської ракети. 

Ми зробили ремонт, але частково залишили спалену підлогу, обвуглені тренажери, чорні стелі, розбиті дзеркала. Там був моторошний запах гару. Кімнату, де стояли тренажери, залишили як є, і вони були схожі на здиблені хрести. Вихід з Єгипту і сорокарічні мандри пустелею, Голокост, Бабин Яр, де російська ракета вбила людей, моя "Червона лінія" – усі ці історії накладалися одна на одну. Люди приходили на виставку, приносили уламки ракет і шахедів в зал і плакали.

Як і харківський художник Павло Маков, Вайсберг повернувся додому – до свого міста, де по 2–3 рази на день лунають сирени повітряної тривоги. І зрештою видихнув. 

"Моя улюблена Італія – але мені стало ніяково. Я почав втрачати там сенси. Зрозумів, якщо не стане України – нахєра мені це все?" – відповідає Маков ще до того, як встигаєш його запитати, навіщо він повернувся під щоденні обстріли.

На це саме запитання Вайсберг із усмішкою старозавітного мудреця відповідає притчею про те, що від долі не втечеш. До купця прибіг переляканий слуга і сказав, що на базарі в Багдаді побачив смерть. Слуга попросив коня, щоб втекти і сховатися в місті Самарра. Купець дав йому коня, а сам пішов на базар, де зустрів стару й запитав в неї: "Чому ти злякала мого слугу?". "Я не лякала його, – відповіла вона. – Просто здивувалася. Я не очікувала побачити його в Багдаді, бо сьогодні ввечері в нас із ним побачення в Самаррі".

Вайсберг – глибоководна риба, здатна насичуватися киснем і сенсами лише в природному для себе середовищі. Для Олександра Ройтбурда таким місцем була Одеса, для Павла Макова − Харків, для Матвія Вайсберга − Київ, квартира в Роліті, майстерня неподалік у пішій досяжності. 

– Не дарма кажуть, що кожна дорога має завершуватись поверненням. Для чогось же мені цей досвід навесні 2022-го потрібен був. Можливо, для того, щоб повернутися.

Кам'яні профілі деяких колишніх мешканців Роліту, що прикрашають його фасад, мовчазно погоджуються з Вайсбергом. Що таке Голгофа, яка прикидається Олімпом, і вимушена втеча від себе справжніх без права на повернення, вони точно знають.

Михайло Кригель, УП