Янки из Крячковки. Как отчаянный американец строит свой рай на "кровавых землях"
"Історій усього чотири. І скільки б часу нам не залишилося, ми будемо переказувати їх", – писав Хорхе Луїс Борхес.
Під номером другим у його списку була історія про повернення героя. Приміром, про Одіссея, який після десяти років поневірянь морями та островами повернувся на рідну Ітаку.
Пригоди Юрка Фединського з цього ж ряду. З тією лише відмінністю, що повернувся він туди, де ніколи не був – на батьківщину предків.
Попри те, що 49-річний Фединський живе в Україні чверть століття, для багатьох він так і залишився божевільним, який покинув США та оселився в сільській глушині на Полтавщині.
На шляху до раю
Якби пазл долі Юрка Фединського склався інакше, сьогодні він міг би жити в місті Ролі – столиці штату Північна Кароліна, де провів 15 років. Мати передбачуване майбутнє, отримувати річний дохід в розмірі під 50 тисяч доларів, раз на рік відвідувати місцевий художній музей з колекцією робіт "малих голландців". Або переїхати до Нью-Йорка, вивчитися на стоматолога чи юриста.
Але щось пішло не за планом – програма "успішного успіху" на Юрку дала збій, проте увімкнулися інші налаштування.
"Дід не хотів бути адвокатом, а хотів бути геологом і грав на флейті. Тато теж, напевно, не хотів копатися в чужому роті. Як і тисячі хлопців та дівчат його покоління, він грав на гітарі й цікавився рухом хіпі. Але суспільство вимагає заробляти гроші, тому вони пішли на компроміси…
І дід, і тато стали гарними спеціалістами. Але я не такий, як інші родичі, не йду на компроміс. Якщо суспільство від мене щось вимагає, то я плюю на ті речі", – розповідає Юрко про те, як йому вдалося уникнути спокуси стати успішним адвокатом, як дід, чи стоматологом, як батько.
Навіть без ДНК-тестів родинна палітра Фединського вражає різноманіттям. Його батько – американець Ерік Бревер, чий рід із Західної Європи – Ірландії, Німеччини, країн Скандинавії. Рід по материнській лінії – з України. Мати Юрка, Христина Фединська, походить з козацького роду Чайковських. Її батьки були змушені тікати з України від сталінських репресій та Другої світової. Спочатку виїхали до Австрії, згодом – до Канади, і зрештою осіли в США.
В 17-річному віці Юрко обрав прізвище матері, а не батька. Пояснював це тим, що найбільшу спорідненість відчував саме з українською гілкою свого генеалогічного древа.
З дитинства він захоплювався музикою, а його мати підтримувала це захоплення як могла: хлопцю ставили платівки з класичною та народною музикою – українською і європейською. Згодом він і сам почав грати. Спершу було домашнє фортепіано, пізніше – рок-гітара, мандоліна, бандура, кобза. Першу музичну освіту Юрко отримав у Детройті, два роки подорожував Америкою з концертами української музики.
Нарешті 1998-го 23-річний американець робить найдивніший вибір свого життя. Він вирішує повернутися на батьківщину предків – "криваві землі", як назвав Східну Європу в своїй книзі американський історик Тімоті Снайдер.
Годі й казати, що це його рішення викликало шок у родини. Десь на пологих пагорбах Північної Кароліни плекати в собі міф про далекий і недосяжний рай, їсти борщ і вбиратися у вишиванки на свята – одна історія. А раптом переїхати жити в незрозумілу і лякаючу Україну кінця 90-х – геть інша.
– "Вони знищили нашу родину (ту її частину, яка не емігрувала до США – УП), а ти йдеш назад до тієї страшної комуністичної імперії?" – питала мене бабуся. А я відповідав: "Розумію, але давай я спробую".
Після переїзду до України він навчався в двох консерваторіях, працював з Київським кобзарським цехом і гуртами "Гайдамаки" та "Древо". Юрко каже, що донині навчається кобзарюванню. В японського самурая й українського кобзаря немає мети – лише шлях.
В Україні Фединський зустрів свою майбутню дружину Марію і 2010-го року вони нарешті обрали місце, де будуватимуть свій персональний рай. Рай мав назву Крячківка і розташовувався за дві сотні кілометрів від Полтави.
Крячківка обітована
Справжній рай має бути загублений і трохи занедбаний.
Що ближче до Крячківки, то гірший інтернет, тому розраховувати на геолокацію не випадає. Так само, як і на дорожні вказівники. Подорожній має відчувати близькість Крячківки серцем.
Місцеві подейкують, що в Крячківці приблизно 300 дворів, але порахувати точну кількість мешканців не так легко. Люди приїжджають "напливами". Взимку їх менше, влітку й восени – більше, адже багато хто має тут "дачі". Від початку великої війни людей, які осіли в селі, побільшало, бо ж сюди переїхали чимало переселенців із Луганщини й Донеччини – родини з маленькими дітьми, молодь, пенсіонери.
Серед стовпів місцевої економіки і дозвілля – аграрне підприємство, будинок культури, в якому інколи проводять концерти, і сільський "бар" з красномовною назвою "Градус".
Шукаючи подвір'я родини Юрка, зупиняємося біля першого двору. Жінка порпається в клумбі. На прохання вказати дорогу суворо відповідає, що не знає ніяких Фединських. Одразу розумієш, що ворог-диверсант не має жодних шансів отримати від місцевих будь-яку корисну для себе інформацію. Принаймні з першої спроби. З другої – інша річ. Зрозумівши, що ми не відчепимося, та трохи подумавши, вона таки вказує дорогу, тицьнувши пальцем позаду себе.
Якщо згадати голлівудські фільми на кшталт "Сам удома" і увімкнути дедукцію, нескладно зрозуміти, де саме живе колишній американець. У Крячківці лише кілька дворищ без парканів і огорож – і належать вони родині Фединських: Юркові та його батькові Ерікові. Той інколи приїжджає сюди влітку. Мати Юрка теж приїжджала в гості до сина, невістки та онуків, яких у Крячківці в неї аж п'ятеро – 14-річний Мирослав, 13-річні близнючки Наталя й Адріана, 7-річна Леся-Христина і 2-річна Квітослава.
– Вільний, тихий рай. Дуже гарне місце, куточок світу, схожий на околичне місто в Америці, де кожен має свою ділянку, – замість привітання промовляє до нас Юрко, високий, світловолосий, усміхнений чоловік із блакитними очима. Зовні він схожий на Івасика-Телесика з української народної казки, який подорослішав і злегка осучаснився.
Нібито відповідаючи на питання, яке не встигаю поставити – чому саме Крячківка? – він каже: "Це дешевше, ніж Київ, здоровіше, ніж Київ, та і недалеко від Києва". А головне – він відчуває, що це його місце. Місцеві мешканці впевнені, що колись Крячківка була козацьким селом, частиною Миргородського полку, одного з найвідоміших полків Гетьманщини. І Юрко сподівається, що в майбутньому знову ним стане.
Дворищу, в якому живе родина Фединських, орієнтовно пів століття. Надворі тепло, квітнуть фруктові дерева, від будинку віє ароматом яблучного желе. Віконні рами облямовані пофарбованою в зелений цеглою. Коло вхідних дверей можна побачити написи, які залишили колишні господарі: "11-50, 10-50, 3-50, 8-50, 6-50…". Чи то засічки часу, чи то ціни в місцевій крамниці. Археологам майбутнього буде над чим ламати мозок.
Трішки віддалік, углиб у двір, стоїть майстерня, в якій Юрко проводить чи не найбільше свого часу. У ній Фединський навчав майструвати музичні інструменти не лише українців, а й іноземців – американців, французів, японців.
За майстернею – дровник та псяча буда. А далі простяглося невелике поле. Саме там у майбутньому Юрко хоче побудувати кобзарський музей. За його задумом, це буде солом'яна, так звана тюкова хата, досить велика, щоби вмістити кілька десятків відвідувачів. На першому поверсі Фединський хоче облаштувати танцювальний зал та представляти експонати кобзарської культури, а на другому – відвідувачі зможуть відпочивати та залишатися на ніч.
Стосунки з односельцями могли би бути окремою темою для серіалу про життя американця в глибинці на Полтавщині. Юрко каже, що в селі його називають паном – жартома чи ні, хтозна. Він не ображається.
Чи став за 14 років життя в Крячківці Юрко Фединський своїм серед своїх? Сам він вважає, що якщо односельці і ставляться до нього стримано, то лише через те, що він каже забагато правди, яка є болючою для них.
– Люди вже мають інтернет, телефони, авто, але все одно тут ізоляція, закритий простір. Сидять на московських серіалах, слухають ту музику. Вони так само в СРСР живуть і кажуть: "Це наші рідні традиції, що ти маєш проти, нахабний янкі? Ми любимо пити горілку, дивитись московські серіали та мати дискотеки, після яких народжуються небажані діти. Ми з совка, і що?" .Як добрий "пан", я не хочу, аби вони знищили себе чи отруїли. Тому я говорю про це. Не для того, щоб їм було соромно. Однак зазвичай їм соромно, – ділиться своєю непозбувною бентегою Юрко.
З 2015-го року він організовує в Крячківці мистецький фестиваль "Древо роду кобзарського", який сам же і заснував. Зазвичай фест триває три дні – люди грають, танцюють, співають і малюють. Подію проводять просто неба. Організовувати дійство допомагають дружина Марія, її брат, інколи – діти й односельці, оскільки на фестиваль у найкращі роки приїжджали до 200 гостей, зокрема й з-за кордону.
Юрко пригадує, що в перші роки мав проблеми з місцевою владою.
– От тоді я відчував дух Сталіна. Казали: "Яке право ти маєш на нашій території проводити міжнародний кобзарський фестиваль? Ти хто?". А я кажу: я вільна людина і я створив свій фестиваль. А якби ви дійсно були управлінням культури, то ви б спитали, не хто буде виступати і за які гроші, а приїхали і побачили, як треба робити справжній культурний фестиваль.
Місцеві мешканці також спочатку сприймали фестиваль з осторогою.
– Знаю, що деякі й хотіли б прийти, але їм то дивно. Тут немає алкоголю, немає "Лісапетного батальйону", а люди мають якийсь кайф від цього. Їм дивно, – каже Фединський. – Я розумію, що треба час і зусилля, аби розвивати та сприймати якусь альтернативу, аби відкинути те, що створили в СРСР… А взагалі-то в нас у Крячківці чудові люди.
Кобзарювання на війні
Велику війну Юрко зустрів під час гастролей Київщиною. Він планував їхати до військових на схід України з бандуристом Тарасом Компаніченком та капеланом Сергієм Цьомою. Проте війна скасувала їхні плани. Музиканти на якийсь час застрягли в Києві.
Від початку повномасштабного вторгнення Юрко створив гурт "Кобзарська армада", який виступає для військових та цивільних у прифронтових містах. Серед музикантів – учні Фединського, які приїздили до нього в Крячківку навчатися та майструвати музичні інструменти. Час від часу до гурту приєднуються іноземці. Кілька місяців тому до поїздки на фронт долучився лірник-поляк.
У березні 2022-го Фединському запропонували виступити в Ірпені. Саме тоді половину міста контролювали українці, іншу захопили росіяни. Юрко попередив своїх учнів із "армади" про небезпеку, однак ті пішли за ним. Однак той виступ не відбувся. На одному з блокпостів музикантів не пропустили українські військові, коли почули акцент Юрка.
– Солдат каже: "А, ще один янкі. Я тебе не пущу. Твій друг із The New York Times загинув годину тому і я не хочу мати на руках кров ще одного американця". (Йдеться про Брента Рено, який готував фільм про біженців для журналу "Time" – УП). І я подякував Богу. Бо якщо нам кудись не треба, то Бог закриває дорогу. Проте перші три місяці ми багато кобзарювали. За один день могло бути до п'яти концертів, – згадує Юрко.
Під час цих поїздок Юрко не раз згадував слова своєї бабусі, яка просила його не повертатися в Україну.
– Її найбільший кошмар міг стати абсолютною реальністю в перші місяці війни.
Назавжди він пам'ятатиме поїздку і виступ перед українськими захисниками на Донеччині.
– Ми мали їхати за танком чотири години через різні селища. Там були обстріли весь час, того дня "гради". Я був стомлений від тієї дороги, хотів спати. У маленькій хаті в січні було дуже тепло. Але поспав лише пів години, встав і почав кобзарювати. Світла не було, та й воно не було потрібне. В хаті було небагато вояків, можливо п'ять. Але це були ті п'ять, що залишилися від, мабуть, трьохсот, – згадує Юрко.
Окрім виступів на фронті і в прифронтових містах на сході України їздить він і на гастролі за кордоном. Головна мотивація – за пожертвування з таких турів можна придбати необхідне для військових чи витратити їх на бензин, щоби поїхати виступати перед воїнами.
***
Кілька разів у розмові з Юрком Фединським ми приходимо до, можливо, головного рішення в його житті – для більшості нелогічного і тому дивного. До точки його повернення в Україну.
Простір варіантів, як може скластися доля людини – один із найзахопливіших квестів. Де починається і де закінчується гравітація твого роду або тиск суспільства і починається власний вибір? Чому цей вибір на черговому перехресті біографії саме такий, а не інакший? Де межа, за якою зворотного шляху вже немає? Питання, на які не може бути універсальної відповіді. Бо щоразу пазл, складений із обставин і власних виборів, неповторний, як відбитки пальців людини.
Ще наприкінці 1990-х, задовго до двох Майданів і війни, Юрко вважав, що саме в Україні вирішуватиметься майбутнє світу. Він хотів бути до цього дотичним. "Американець трохи з придур'ю", – думали про нього. Аж допоки після 2022-го це відчуття України не стало відгукуватися мільйонам людей.
На відміну від багатьох Фединський знав, що колись так буде, і був до цього готовий настільки, наскільки це взагалі можливо.
– Я не той, хто приїхав у гості. Я приїхав додому. Спробував, і все вийшло. Сподіваюся, бабуся дивиться на мене з небес і думає: "Як добре, що вони його не знищили", – усміхається Юрко своєю невикоріненою американською усмішкою.
І цим словам Івасика-Телесика, що подорослішав і говорить українською з непозбувним акцентом, чомусь віриш.
Євгенія Мазниця, для УП
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
