Я очень долго думала, что все украинское – "деревенское" и "стремное" – блогер и "амбассадор всего украинского" София Безверхая
Ще не так давно ця дівчина говорила російською, дивилась російські серіали, не дуже цікавилася політикою та історією. Нині ж Софія Безверха – популярна культурна блогерка KRAPKA.KRAPKA та "амбасадорка всього українського".
У її TikTok та Instagram – тисячі підписників та мільйони переглядів і реакцій. У своїх постах та відео вона знайомить читачів зі знаковими українськими культурними діячами, забутими традиціями та автентичним українським одягом.
"Я стільки років провела в хибному усвідомленні, що українське – це щось таке "сільське", "стрьомне", а все інше – європейське чи, прости господи, русская культура – це щось "велике". Ми маємо дуже багато всього! Просто треба це знати. І мені здається, що мені життя не вистачить, аби про це все розказати", – зізнається зараз Софія.
Яким був її шлях до пізнання української культури? Чому сучасному поколінню важливо знати про Розстріляне відродження? Як соцмережі обмежують українських блогерів у правді про історію України?
Про це "Українська правда" поговорила з культурною блогеркою Софією Безверхою.
Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
"Я дуже довго була "вне политики" та історії"
– У тебе в Instagram написано, що ти – "амбасадорка всього українського". Утім, мені сподобався інший опис, який ти до себе використала, – "ластівка, яка нарешті повернулася у своє гніздо".
Чому ластівка? І як довго тривав твій шлях до цього гнізда?
– Видно, хто читав дописи, а не тільки шапку профілю (усміхається – УП).
Дитиною я проводила літо в селі Максимівка під Кременчуком у татової мами. Там було дуже багато ластівок, і вони були такі красиві! Я за ними спостерігала і сказала своє перше слово: "Пка" – тобто "Пташка".
Чому я говорю, що я – "ластівка, яка нарешті повернулася у своє гніздо"?
Я дуже довго – десь до 20 років – була "вне политики", не цікавилася історією. Попри те, що я склала ЗНО з історії на 197,5 балів із 200, у мене в голові не сформувалися причинно-наслідкові зв'язки, чому не варто ходити на концерти російських груп, чому не варто говорити російською мовою…
Тобто в мене не було цього стержня, який був, наприклад, у моєї мами, яка все життя говорила українською мовою в Кременчуці, будучи на держслужбі. Вона ніколи не переходила на російську, а я, намагаючись бути зручною, намагаючись вгодити людям, постійно це робила.
Я не усвідомлювала сили мови, чому вона – наша зброя, наш кордон. Я не усвідомлювала, за що вбивали українців Розстріляного відродження, хоча знала про той період. Я приходила з пар і вмикала по приколу "Ранеток" (російський серіал УП).
І коли в мене це усвідомлення виникло, я відчула, що повернулася в рідне гніздо, як пташки, яких я бачила у дитинстві в селі у бабусі.
– Як твоє оточення сприйняло твій перехід на українську? І в чому для тебе різниця між спілкуванням російською і спілкуванням українською, окрім ідеологічного аспекту?
– Одного дня я прокинулася і просто видалила російську розкладку з усіх своїх гаджетів, прийшла на роботу, де ще вчора говорила російською з деякими своїми колегами, і почала говорити тільки українською.
І ніхто мені не почав казати: "А що це ми такі патріоти стали? Що це ми перейшли на українську?". Не було такого. Дехто навіть почав потроху переходити у розмові зі мною на українську. І це було дуже класно!
Коли зараз я вмикаю якісь свої аудіо в Telegram чи відео п'ятирічної давнини, я себе слухаю і це не той голос, не той навіть темперамент. Це взагалі не я! Я цілком змінилася, стала іншою в плані характеру, більш свідомою, ніжнішою, перестала бути нарваною, перестала так багато матюкатися. І немає цієї якоїсь злоби, єхидності, токсичності. Тобто з українською мовою у мене просто все це зникло.
– Ти з Полтавщини – регіону, який має особливий діалект. Чи використовуєш ти у своєму спілкуванні, постах, виступах слова з полтавської говірки?
– Дуже довго я думала, що слова, які я чула від мами в дитинстві – "вивірчуєшся", "цеберко", "пошаробуримось", – вона сама і придумала, бо вони звучали дивно, ти їх не зустрічав у літературній мові.
Зараз, коли ми створили з моєю подругою Женею проєкт про Полтавщину "Тутечко", я відфоткала 450 сторінок рідкісного словника середньонаддніпрянської говірки, і читаю, згадую ті слова, які говорила моя прабаба.
Зараз ми намагаємося використовувати ці слова і у сторіс, і у відео, і в дописах і отримуємо дуже багато відгуків від людей, які кажуть: "Боже, я ніби повернулася додому, ніби знову біля своєї бабусі".
І в мене самої ці слова зараз є і мені так любесенько. Я згадую, як казала прабаба моя мені оце "самий найлуччіший", "ти моя любісінька". Це настільки рідненьке, мені це додає якоїсь теплоти і згадки про тих людей, яких уже немає з нами.
"У час, коли усе летить шкереберть, треба опиратись на свою культуру і мову"
– Свій культурний блог ти почала незадовго до повномасштабного вторгнення з відео про Розстріляне відродження. Чому саме цю тему ти обрала, щоб почати свою історію як амбасадорки всього українського?
– На той момент моя сторінка вже існувала рік точно.
Коли я її створювала, перше слово, яке спало мені на думку для нікнейму, було "krapka", але воно було вже зайняте і я ще раз написала "krapka". Тобто тут ніяких супер прихованих сенсів нема. Хоча зараз, коли я вже "амбасадорка всього українського", люди вбачають сенс: що це – дві крапки над "Ї", бо я ж постійно говорю про мову, про українську ідентичність.
Свою сторінку я створювала як робочу, щоб показувати на ній прикраси, які робила. Але в листопаді 2021-го я прокинулася і зрозуміла, що хочу зробити рілс про Розстріляне відродження.
Сценарій до нього написала, поки їхала на роботу. Там йшлося, як восени 1937 року капітан Матвєєв за допомогою посіпак розстріляв власноруч 1111 осіб в урочищі Сандармох, серед яких було до 300 українців.
Зі зйомкою допоміг мій хлопець. Я вдягнулася у стилі початку 20-го століття, стала під кущем під будинком, взяла у руки величезну квітку, яку в кінці відео розтоптала. І одразу завантажила це в ТікТок та Instagram.
– Яку реакцію аудиторії ти побачила?
– На той момент мої дописи набирали 400–500 лайків, а це відео зібрало, здається, 3 тисячі.
Я зрозуміла, що це відео багато дивляться, багато коментують, багато репостять, що на мене підписуються. І в мене був такий шок, що наступні 2–3 дні я нічого не могла ні робити, ні постити. Мені здавалося, що я не достойна того, щоб до цих людей вийти. І я тоді в депресняк такий впала. Думала, що люди від мене очікують чогось екстраординарного.
Але спойлер: це не так. Люди просто хочуть бачити в тобі людину, як ти розвиваєшся, як ти думаєш, як ти ростеш. І це спрацювало. І от після того я почала присвячувати свій контент передовсім українській темі.
І, звісно, після початку повномасштабного вторгнення інтерес зріс в дуже багато разів, бо коли все летить шкереберть, коли ти не маєш, на що опертися, треба опиратися на свою культуру, на свій рід, на свою мову.
"Я – голос тих людей, які його не мали"
– У своєму блозі ти знайомиш читачів зі знаковими українськими культурними діячами, забутими традиціями та автентичним українським одягом. Про що з цього тобі найцікавіше розповідати?
– Напевно, про історії людей. Я стаю голосом для тих із них, хто цього голосу не мав. Це люди, закатовані під час Голодомору, Розстріляного відродження. Мені хочеться їх показувати як живих людей, які стають ближчими до тебе через особисті історії: які в них були кохання, що вони їли на сніданок, яким спортом займалися.
Коли я готую сценарії своїх відео, то у мене постійно сльози: історію будь-якого нашого митця, історика, духівника, політика – це постійне "засудили", "розстріляли", "переслідували", "вбили", "повісили". Це дуже болючі історії, але в них дуже багато про життя, про віру в свою ідею.
– Яка з цих історій особисто тебе зачепила, вразила найбільше?
– Це історія Алли Горської. Її історія дуже-дуже схожа на історії багатьох українців.
Алла Горська була десь до 30 років тупо в російському контексті. Її батько Олександр Горський був партійною шишкою. Вона жила декілька років у Москві, пережила дві блокадні зими в Ленінграді. І лише після Другої світової повернулася в Київ.
Вона починає вчити українську десь у 30 років, бо усвідомила, що жити на території України означає знати історію, знати мову, говорити нею.
Вона їде з чоловіком в села для того, щоб знайомитися з українською народною культурою. Вона дізнається про Миколу Куліша, розстріляного 1937 року. І так само вона дізнається про Михайла Бойчука і "бойчукістів", про Биківню і те, що там лежать розстріляні українці.
Вона пише владі без кінця-краю, думаючи, що вони про це не знають. І за це її вбивають: цинічно – як написано, "ударом тупого предмета по голові", коли вона поїхала забрати свою швейну машинку до свекра у Васильків. Її знайшли за декілька днів у льосі, свекра знайшли теж – із відрізаною головою на коліях.
Це зламана доля, зламана сім'я. І ця історія мене найбільше вразила, бо в ній багато українців можуть впізнати себе: як, будучи взагалі "вне политики" і поза українським контекстом, потім покласти своє життя за це. І я усвідомлюю, що ця історія про мене теж.
– Якби у тебе була можливість подорожувати у часі, з ким із тих героїв чи героїнь, про яких ти розповідаєш, ти б хотіла особисто зустрітися і поговорити?
– Дуже складне питання, бо мені на думку спадає зараз багато людей. Напевно, я б хотіла поговорити з Оленою Пчілкою. Це дуже недооцінена постать. Зараз про неї вже починають більше говорити.
У школі ми про неї чули як просто авторку дитячих якихось оповідань і як про маму Лесі Українки. Але це – одна з перших феміністок, потужна націоналістка. Вона писала п'єси, вона грала сама в театрі, вона читала лекції, вона – перша жінка-академік в Україні. Вона все своє життя намагалася довести, що українська мова придатна для наукового, культурного, політичного життя.
Для мене це просто ікона. Так, вона була трохи тиранічна у ставленні до Лесі Українки і в цілому така жінка-головнокомандувач. Але що робити? Така от вона була. І мені хотілось би з нею поговорити, запитати, за що триматися, що робити, якщо українців, їхню віру в себе, історію, культуру постійно знищують.
І мені хотілось би її запитати, як їй вдалося виховати шестеро неймовірно крутих, свідомих дітей у час, коли вже всюди панував "русский мир".
А ще мені б хотілося подивитися на її вбрання.
"Я б відрізала руки тим, хто ріже старовинні сорочки і рушники"
– До речі, про одяг. Ти сьогодні дуже гарно вбрана, власне, як і у всіх відео в твоєму блозі.
Ти якось сказала, що намагаєшся зараз інвестувати у свій спадок. Наприклад, купуєш хороші, автентичні прикраси, вишиваєш сорочки.
Скільки сорочок ти вже вишила? Як багато часу в тебе займає процес роботи над однією?
– У січні був рік, як я вишиваю сорочки. Протягом нього я вишила 6 сорочок.
Зараз у мене в процесі дві сорочки: одна – за мотивами ескізів Василя Кричевського, інша буде шовком білим по білому – я її побачила на виставці у Національному музеї історії України.
– Як ти ставишся до того, коли беруть старі рушники чи старі сорочки, перерізають їх, перекроюють і використовують їхні елементи вже в більш сучасному одязі?
– Дуже погано. Я б відрізала руки цим людям.
Навіть якщо на тій сорочці є пляма або дірочка, або якщо там реально від рукава лишилася половина, це треба зберігати.
І я зараз часто бачу навіть зірок чи публічних осіб у таких "дизайнерських" речах. Та і бренди є такі, які таке роблять. Це – жах. Це жодним чином не продовжує історію цієї речі. Це цю річ знищує.
І я ловила багато хейту, коли писала, що це не ок. Мені скарги кидали або щось на кшталт: "Ви забороняєте нам поширювати культуру".
– Якщо говорити загалом про українських дизайнерів, українські бренди, які відтворюють автентичні речі у своїх колекціях, що ти бачиш? Як багато в цьому шароварщини?
– З того, що я бачу у своїй бульбашці, це не крінж. Тобто люди намагаються пірнути якось глибше, ніж просто "ми побачили це десь на фотці і зараз відтворимо". Тобто я бачу класний, дорослий і свідомий підхід.
Та й загалом українці від початку повномасштабного вторгнення дуже зацікавилися саме українською культурою, тим, як насправді виглядав наш одяг, якими були наші традиції, і їх вже не можна намахати, випустивши несмак.
"Українська культура "маленька", бо ви її не знаєте"
– Зараз у твоєму інстаграмі понад 200 тисяч підписників. Хто твоя аудиторія?
– Це – дуже різні люди. Мене може читати як підліток з якогось села чи маленького містечка, який не має доступу до музеїв-виставок, у якого зросійщене середовище, так і моя бабуся, якій 75 років і яку виростили "советским человеком".
Після моєї історії про депортацію кримських татар вона мені зателефонувала, плакала і казала: "Я не знала про це нічого". І в неї серце просто рвалося, коли вона дізналася історію про Василя Стуса, казала: "Якби я знала, що у 1985 році його вбили, я б викинула той партійний квиток".
Тому аудиторія реально дуже різна. Це переважно 25–34-річні жінки. Багато з них – ті, хто зараз вимушено за кордоном.
– Якось твоє відео поширив Алан Бадоєв, який ще донедавна був у максимально російському контексті. Якою була твоя перша думка, коли ти це побачила?
– Алан Бадоєв поширив допис про те, як жили митці в будинку "Слово". Там було про Розстріляне відродження, про їхній побут і про те, що з ними зробили. У мене був шок, бо я знала, що він не славився своїми ультраукраїнськими поглядами до цього. Але тут я зрозуміла, що ці дописи допомагають зрозуміти людям те, яка українська культура крута і чому в нас її немає.
Не слухати про те, що: "Украинская культура маленькая, мы ничего не можем без России". Вона "маленька", тому що ви її не знаєте, а, по-друге, її просто планомірно знищували століттями. Вона лежить у Сандармоху, вона лежить у Биківні, вона лежить у багатьох безіменних братських могилах в усіх містах України, де просто розстрілювали за те, що ти – українець. І мені хочеться зараз її підіймати і розповідати людям про неї.
– Багато блогерів зараз стикаються в соцмережах із блокуванням свого контенту через певні слова. Наприклад, "війна", "ракети", "обстріл", "вбили".
Наскільки часто це відбувається з твоїми дописами? І що ти робиш для того, щоб зменшити цю тенденцію?
– Якщо твій акаунт уже під прицілом, якщо вже там був видалений контент до цього, то достатньо декілька скарг, щоб знести його.
Через це я постійно змушена змінювати певні слова. Наприклад, пишу "вони", "країна 404". Бачила, що зараз, намагаючись обманути алгоритми соцмереж, дехто пише "янсур", тобто "русня" задом наперед.
Коли я монтую відео і роблю до них субтитри, то постійно замінюю слова "розстріл", "смерть", "війна", "обстріл", "ракета". Бо за це як мінімум знижують охоплення, особливо в ТікТок.
І ти реально живеш в якомусь сюрреалізмі, коли тебе вбивають кожен день ракетами, снарядами, а ти не можеш про це прямо писати. Тобі ще й можуть сказати: "Ваш контент видалений, бо у вас – мова ворожнечі". А коли м*скалі щось пишуть про нас, що ми – "нацисти", що нас "треба всіх убивати", то "баба не чує" і "баба не бачить". Настільки це сумно…
– Що українцям читати або дивитися, щоб краще пізнати українську культуру, окрім твого блогу?
– Я б точно порадила людям почитати книжку "Найдовша подорож" Оксани Забужко, книжки Віри Агеєвої, істориків Володимира В'ятровича, Ярослава Грицака.
Зараз, на щастя, є дуже-дуже багато книжок, де систематизовані наші певні історичні етапи.
Ну і читайте блоги. Наприклад, Ірини Побідаш, яка по-новому відкриває українську класику, Богдани Неборак, яка популяризує читання.
На YouTube це "Реальна історія", "Історія без міфів", "Загін кіноманів".
– А куди б ти порадила поїхати, щоб побачити Полтавщину нормальної людини?
– Я б порадила їхати в Опішне. Це прекрасне місце, колиска українського гончарства.
Там можна познайомитися з традиціями гончарства, піти в музей мистецької родини Кричевських, подивитися на колекцію сорочок, рушників, скринь, самому спробувати щось зліпити на гончарному крузі, поїсти страви з "Енеїди".
Там є величезний скульптурний парк просто неба, де можна гуляти кілька годин поспіль.
Це – неймовірне місце, де можна відпочити тілом і душею, а ще дізнатися , що наша культура – це не шаровари – вареники – сало, а глибина, яку ще осягати й осягати.
Софія Середа, УП
