Ирина "Чека" Цыбух: В 2014 нашим уязвимым местом был восток. Сейчас, дай Бог, чтоб им не стали мои одноклассники во Львове
29 травня 2024 року на фронті загинула медик добровольчого батальйону "Госпітальєри" 25-річна Ірина Цибух із позивним "Чека"
Серед найвідоміших медиків добровольчого батальйону "Госпітальєри" однозначно є 25-річна Ірина Цибух.
Волонтерка, колишня медійниця Суспільного, активістка у сфері політики пам'яті, принципова (за відгуками деяких знайомих – аж занадто), красива й страшенно закохана в український схід людина.
Ірина, як вона сама каже, як особистість виросла на сході, хоч приїхала сюди вже майже повнолітньою.
Ще до повномасштабного вторгнення вона волонтерила для військових по всьому фронту, проводила лекції про Революцію гідності (і свою участь у ній) у Костянтинівці, знімала проєкт про деокупацію захоплених бойовиками міст у Маріуполі та свій перший документальний фільм про життя і потреби тутешніх підлітків "Відстань" у Мар'їнці. Презентацію останнього в Сєвєродонецьку та Києві 24 лютого 2022 року зірвала російська армія.
В Ірині добре видно людину, яка відчула і пропустила крізь себе війну до 2022 року. З першими перемогами, Мінськими домовленостями і волонтерським забезпеченням армії.
Нині на сході вже третій рік Ірина працює бойовою медикинею. У березні 2024 вона стала лауреаткою премії УП 100. Сила жінок.
Ми зустрічаємося з нею в Краматорську, в будинку військових однієї з бригад ДШВ, яких свого часу вона пораненими вивозила з позицій. Тут Іра, перериваючись на наші запитання, чекає свого чергування на евакуацію.
В інтерв'ю "Українській правді" Ірина Цибух розповідає, як у неї зародилася любов до Донеччини та Луганщини, чи змінився цей регіон за десять років війни, наскільки побачене нею на фронті збігається з тим, що декларує державна політика.
Львів / Макіївка, перша поїздка в Костянтинівку, зміни в настроях місцевих і боротьба замість миру
– Ірино, з чого почалася ваша зацікавленість, можливо, навіть любов до українського сходу?
– Любов – це дуже складний процес, і тільки десь за крайній час, відчувши сповна Аллу Горську, в мене вийшло сформулювати уявлення про цю любов до Донеччини і Луганщини. І це про людське зусилля відчути себе українцем.
Найбільше я люблю тут не ці прекрасні заходи сонця, ландшафти з туристичним потенціалом, а людей, які, як і Алла Горська, відчувають потребу самоусвідомлюватися. Совок не дав їм ґрунту, тому в них є потреба визначити себе і зрозуміти, а потім дослідити.
І для цього замало вдягнути вишиванку, як на Галичині, для цього потрібно проявити силу волі, піти проти течії. І ось ці люди, які підтримували мою ідею проводити лекції про Революцію гідності в школах, проявляли цю силу волі.
Люди без усвідомленого ґрунту не можуть протистояти російській пропаганді і всім цим наративам про "не все так однозначно". Для них все було однозначно і вони могли це пояснити.
Власне, з цього і почався мій контакт з людьми тут, яких я страшенно полюбила. Які набагато сильніші за мене і моїх друзів. Бо вони тримали цей український схід, вони відстоювали українськість цього сходу.
Це схід не Яника, а козацьких паланок, людей, які тікали від розкуркулення і репресій, які шукали собі кращого життя, які здатні себе істотно відчувати та розуміти. І я вірю, що цей дух сходу обов'язково відновиться, як тільки помруть усі поодинокі ждуни, які тут лишилися.
Лиш би ми могли перемогти цю війну.
– Скільки вам було років, коли ви вперше сюди приїхали?
– Мені було 17. Це такий найсвітліший, найнаївніший час, коли я думала, що достатньо приїхати в школи Донеччини і Луганщини, сказати, що Америка нам не платила гроші на Майдані, і нас любитимуть. Втім, виявилося, що російська пропаганда працювала превентивно, і конструкти, які сіяли тамтешні дорослі, були недискутабельні.
Я була точно не готова почути від вчительки української мови у кабінеті з рушниками, що "Майдан – це прищ на жопі", "Нащо ви приїжджаєте, нащо ви це робите?". Тоді це було великим потрясінням.
Натомість у нас з'явилася аудиторія підлітків у школах. Я називала свою роботу – сіяти сумнів до того, що вони чують на своїх кухнях від батьків.
Зараз ці діти, які діти… ці дорослі люди вже у Збройних силах, хтось переїхав на захід України. Одна дівчинка, яку я зустріла в Костянтинівці, сказала, що ми своєю лекцією витягнули її з дна.
– Чи стало більше проукраїнських людей на Донеччині та Луганщині?
– Я думаю, що тут просто криза ідентифікації, і з приходом великої війни з людьми тут сталося щось схоже, як з Аллою Горською після Клубу української молоді. З'явився спосіб, можливість, місце для ідентифікації, і це дало певний поштовх для розвитку.
Але в той же час нам бракує знання, розуміння, нащадками кого ми є тут на Донеччині – а це велетенський малодосліджений багаж історії. Думаю, що тут уже стало нормальним відчувати себе приналежним до української нації. Але за цим стоїть ще дуже багато роботи.
Просто в мене це питання самоідентифікації ніколи не стояло, бо я народилася в комфортних умовах.
– Ви зі Львова?
– Так, я зі Львова, але кажу всім, що я з Макіївки. Я народилася в умовах, де мені ніколи не доводилося відстоювати свою мову, національну традицію. Писанки, які ми малювали з мамою, чи історія бабусі, яка сиділа в тюрмі на Лонцького – це все було частиною мене.
А тут я зустріла людей, яким у 21 столітті доводилося продовжувати боротися, щоб мати цю можливість. Це велетенський пласт зусиль, які ці люди мали докласти, щоб бути собою. Їм треба було мати настільки твердий і стійкий ґрунт, аби відстоювати себе, всіх поряд і протистояти російському здобутку.
Це було перше місце, де почала проростати моя ідентичність, бо тут треба поборотися, щоб бути собою. І це насправді дуже приємне відчуття.
– Що має зробити держава, аби якомога більше людей на Донеччині, Луганщині відчули себе українцями?
– Найперше я б зробила дослідження. Воно б дало нам розуміння, чи варто витрачати шалені гроші на переосвіту людей, для яких сенс життя – повернення до Радянського Союзу. Україна – це дуже складно для людей, які скучають за Радянським Союзом. Бо Україна – це про боротьбу, відчуття свободи, відповідальність.
Люди Совєцького Союзу не знають, що це таке і стараються від нього відмежовуватись. Я не впевнена, що ми можемо дати їм альтернативу.
Натомість після дослідження, оцінки, ми б могли побудувати достойну політику освіти національної пам'яті, яка б дозволяла людям відчувати себе українцями на своєму місцевому ідейному ґрунті. Який може бути навіть потужнішим за той, що в моїй сім'ї у Львові. Бо тяглість історії Донеччини, яка насправді ніколи не була диким полем – неймовірна.
Тому спочатку дослідження, потім політика, переоцінка, політика, потім знову оцінка результатів і так по колу.
– Чим була Донеччина, якщо не диким полем?
– Коли я починаю розказувати про Донеччину як про козацький край, у мене таке враження, ніби колись я була козаком чи козачкою і поверталася зі своїх походів на коні на Донеччину (посміхається – УП).
Донеччина насамперед була дуже проєвропейською частиною нашої країни. А якщо повертатися до ранішніх часів, то можна згадати про козацькі паланки – місця, де перебували сім'ї козаків. Найбільші козацькі паланки були не на Запоріжжі чи Миколаївщині, а тут, на Донеччині. Ми мали задачі в Бахмуті, навколо річки Бахмутка, і я розумію, чому тут селилися козаки! Зариблені річки, ландшафт, безкінечні птахи в посадках, яких хочеться… самі розумієте (посміхається – УП).
Після початку проєвропейської індустріалізації була хвиля людей, яка втікала сюди від розкуркулення. І це теж люди з нашим дуже потужним етнічним кодом, які хотіли свободи. Ясно, що для Росії це дуже страшні речі.
Тому до початку війни в 2014 році тут була наша найбільш вразлива точка. Але зараз, мені здається, ми стали тут сильнішими. І дай Боже, щоб вразливими не стали мої однокласники у Львові, які не мобілізувалися і не пішли захищати свою країну.
– У своєму інтерв'ю 2016-го року, коли ви ще були студенткою Львівської політехніки, ви сказали про людей зі сходу таку річ: якась частина місцевих не за Україну і не за Росію, а за того, хто сильніший, бо з ним буде простіше і безпечніше.
Хто, на вашу думку, зараз на сході сильніший? За ким хочуть іти люди?
– Страшно, що це прагнення йти за сильнішим може бути не проблемою сходу, а всієї країни, де є криза ідентифікації і відчуженість від своїх цінностей. "Дуже довго воюємо, швидше б війна закінчилася, байдуже, що буде, головне, щоб був мир".
Це страшно, бо за цим не стоїть нічого ціннісного, за цим не стоїть свобода, за цим неможливо віднайти для себе спокою. Бо ти будеш десь посередині, з нічим у постійному стані війни. Прагнення повернути собі щось, що вже було, нещодавно проявилося в перефарбованій стелі на в'їзді на Донеччину.
Зараз образ Донеччини – це не гарно пофарбовані букви, це підписи військових, які їдуть туди на ротацію і пишуть "Привіт, Чека! Рік, дата". Частина з них уже ніколи не повернеться додому.
Тому страшно за всіх, не лише за схід. Зараз таке враження, що всі думають: "Лише би мене це не торкнулося, лише би мене не мобілізували. Наступ обламався, то треба вже якось потихеньку і домовлятися". Можливо, історія про "залишитися з сильним" – навіть більше про Закарпаття, а не про Донеччину…
А щодо Росії: з нею ніколи не буде миру. З іншого боку – вона ніколи не розпадеться, РДК ніколи не прийде до влади, не буде сценарію, в який просто хочеться вірити. Тому слово "мир" у контексті нашої держави – це маніпуляція, насмішка, нереалістична історія. Ми колись були у стані миру?
– Якщо не мир, то що тоді ви бачите кінцевою метою своєї участі в цій боротьбі?
– Ще пів року тому думала, що моїм фіналом стане загибель, але я досі жива. Тому, мабуть, доведеться жити далі. Це те, над чим ми працюємо з терапевтом.
Я можу сказати, звичайно, що фінальною метою є перемога, але якою вона буде і коли вона настане – я не знаю. Тому наразі це продовження боротьби за свої цінності, пам'ять про тих, хто уже загинув, і пам'ять про велику трагедію, яку Росія робить в Україні.
Офігенна Мар'їнка, пам'ять про АТО та улюблений мем про Бахмут
– Коли ви вперше поїхали на ротацію з "Госпітальєрами"?
– Це був, здається, 2020-й рік, Мар'їнка. Я їздила і перед цим, але ті поїздки складно було назвати ротаціями. Була моя дитяча віра в те, що, якщо я вмію накладати турнікет – а люди ходять з джгутами Есмарха, – то це дуже потужно. Я більше вірила, що я можу допомагати, ніж справді була ефективним бійцем.
Потім я потрапила на вишкіл "госпітальєрів" і зрозуміла, що я нічого не знаю про тактичну медицину, і треба дуже багато вчитися. З того часу і по сьогодні я вчуся.
Перша поїздка від "Госпітальєрів" відрізнялася від усіх інших. Бо раніше я хотіла всіх підтримати, усіх любити і рятувати одним турнікетом, а тут – реальний обсяг допомоги, яку ти маєш надати. І спочатку стає страшно.
– На жаль, ми з колегою, як і ще сотні тисяч українців, не побачили Мар'їнку до її руйнування. Як вона виглядала до того, як її знищили росіяни?
– У мене є дві Мар'їнки. У першій я була на позиціях, тоді вже діяли Мінські домовленості, перемир'я… це була Мар'їнка з рідкими обстрілами. На першій ротації в мене не було поранених, але був велетенський собака. І щоб хоча б трохи пропихати їжу всередині себе, я гуляла з тим собакою у прифронтовій зоні й не відчувала особливої небезпеки.
Мабуть, та "спокійна війна" дозволяла вірити в те, що ми вже у фазі спокою. Що страшна війна ніколи більше не повернеться.
І є друга – офігенна Мар'їнка, в якій я знімала фільм про дітей на Донеччині й Луганщині. Власне, двоє його героїв були з Мар'їнки. Їхня мама працювала в одному з головних магазинів міста, де завжди тусили військові. Дівчинка грала на фортепіано, а хлопчик знав буквально все і всіх, пишався своєю Мар'їнкою й проводив нею екскурсії.
Але навіть Мар'їнка не виявилася для мене настільки болючою втратою, як Водяне й Опитне (Авдіївський напрямок – УП) – на тих рубежах загинув мій хороший друг Мішаня. Ми тоді якраз були на чергуванні, прикомандировані до морської піхоти… Мені було важливо, що позиція, на якій він загинув, була під українським прапором. А тепер це все окуповане Росією. Мені дуже соромно перед Мішанею та його дочкою.
Мені здається, я говорю занадто пафосно. Хоча це звучатиме пафосно для тих, хто цього не переживав.
Прийшло дуже багато нових людей, хтось з молодих може навіть про АТО мало чув. Зараз новітня війна, з абсолютно іншою зброєю, активністю. Уже нікому не цікаво про той ДАП слухати. Але це все є символами нашої звитяги, так само як і Сухаревський. Я б дуже хотіла, щоб ми знали його не просто за нинішньою посадою, а з того моменту, де він віддає наказ чинити спротив. Це дуже важлива мить, вона не настала раніше, вона не настала в Криму. Вона настала ось тут.
Хотілося, щоб усі, хто зараз доєдналися до нас, прийняли цей марафон, прапор, щоб вони знали про цю звитягу. Вона була дуже важлива для того, щоб ми зараз існували.
– Чи відчуваєте ви образу на людей, які не доєдналися до військових чи до волонтерів у 2014 році?
– Тоді ти був у клубі якихось наївних людей, яким цікаво бути причетним до війни. Рівень виживання війська був настільки залежний від волонтерів, що мало хто це може уявити.
Я точно не розумію людей, які зараз не доєдналися до війська і волонтерської частини спротиву. Але я не відчуваю образи на тих, хто не роздуплився раніше. Бо я бачила цих людей, я приїжджала до них у школи, я розуміла, чому це відбувалося. Я їх люблю. Є відчуття великої любові і бажання налагодити цю справедливість, об'єднатися.
– До речі, про школи: героями вашого документального фільму "Відстань" були 20 підлітків з Донеччини та Луганщини. Чи знаєте ви, як склалися їхні долі після повномасштабного вторгнення?
– Більшість з них виїхали з окупованих територій – у Дніпро, Львів, за кордон. Є діти, чиї батьки вирішили залишитися, бо в них там бізнес. І це надзвичайно страшно, бо це були українськомовні діти, з українськомовних сімей, які точно не планували ідентифікувати себе з росіянами. І навіть ніколи не були в Росії, попри те що близько до неї живуть. За це особливо сумно.
– Що ви відчули 24 лютого в Сєвєродонецьку, коли зрозуміли, що Росія почала велику війну?
– Я не зрозуміла, що сталося, певно, до 25 лютого. Я дуже хотіла свою прем'єру, у мене був готовий спіч для топових чиновників країни про те, як ми будемо налагоджувати інклюзію для підлітків у їхніх віддалених регіонах, я його довго писала. Мені здавалося, що 24 лютого Америка скаже: "Ми вдаримо ядерною зброєю!", і вже 25-го всі прийдуть у кінотеатр "Жовтень" на мій фільм і будуть розказувати, як страшно їм було пережити добу війни.
Але вийшло не так. Довелося прийняти ту дійсність, спуститися в підвал семінаристів Михайлівського собору, де ми перший час з батальйоном базувалися, і почати працювати. "Госпітальєри" готувалися і раніше, але в мене був фільм… я думала, що всі трохи посходили з розуму зі своєю війною. Яка може бути війна?
– Якщо я правильно пам'ятаю, то під час оборони Київщини ви ставили під сумнів те, що Україна взагалі зможе вистояти?
– Десь 26 лютого 2022 року я опинилася у дворі, де у величезному полум'ї горіли кримінальні справи українців – мабуть, це був протокол правоохоронців. Ця ватра була настільки велика, що мені на голову падав сніг з документів з українським гербом. Тоді я подумала, що нам кінець, що жодні "2–3 нєдєлі", про які слухає моя мама у Львові, не реалістичні. Мене просто жахало, наскільки порядок денний по тєлєку відрізняється від того, що ми бачимо.
А потім ми евакуювали першу людину в лікарню на Академмістечко, і мені здалося, що ми втратили державу. Бо Росія вже так близько, що я на Академмістечко евакуйовую людей.
У мене в той час друг з 80-ки опинився в окупації в Херсоні. Це було певною мірою його свідоме рішення, вони працювали на українську контррозвідку. Зараз, розказуючи про нього, я відчуваю гордість і страх від того, чим вони займалися. А тоді я думала: ми і так усі загинемо, нам лишилося дуже мало часу, нащо він там лишився? Міг ще трохи з нами повоювати, а там його за*башать росіяни.
Він досі живий, йому ампутували кінцівку. Ми поки що живемо далі.
– Чи можна виділити один напрямок фронту за час повномасштабного вторгнення і сказати, що на ньому працювати бойовим медиком було найважче?
– Я не була в Кринках, думаю, там найпекельніше. Мені найважче було в Серебрянському лісі. Там і довжина евакуації, і якість дороги – просто пекло. Ми, цілі і здорові, ледве звідти доїжджали, не кажучи вже про пораненого. Це годинна евакуація по дуже-дуже поганій дорозі з обстрілами, з FPV, і ти ще й надаєш допомогу.
Окей, якщо це 20 хвилин – ти просто мобілізуєшся і починаєш ї*ашити над пораненим. Але якщо це важко поранений боєць і година евакуації… Цей ліс був фізично найважчим періодом. А морально – Київщина. Там я дуже боялася евакуації поранених дітей. Це не просто несправедливість, це щось, що зачіпає мене набагато глибше і каже захищати цих людей.
Бо якого хєра вони мають їхати зі своєї хати зі своїм котом? Чому цього малого років семи має з-під обстрілів виводити ГУР, щоб передати нам на евак, і вони врешті врятувалися і змогли жити?
– Я правильно пам'ятаю, що під час Бахмутської оборонної операції ви були тією людиною, яка у твіттері шукала броню для евакуації поранених?
– Я шукала броню, бо знала, що я ефективна на першій ланці евакуації. У нас були і є всі засоби для надання допомоги, але нас не пускали на евакуацію на нашій бричці – це була умова командира. Тому я шукала в секторі броньовану машину, щоб залетіти й почати вивозити хлопців.
– Ви чули пісню гурту "Антитіла" з назвою "Фортеця Бахмут"?
– Це наш любимий мем. Не хочу образити "Антитіла", але бачачи весь цей треш, інтенсивність… Щоразу хлопці висувалися на завдання, я з ними працювала і не знала, чи вони, зважаючи на обстановку, повернуться. Тому для того, щоб трохи розрядити обстановку, ми могли голосно викрикувати один одному цю пісню.
За рівнем пафосу вона була для нас дуже гіперболізована. Але, можливо, дуже вчасна і важлива для суспільства – хто його знає.
Хаос з ознаками недоавтократії, стела на в'їзді на Донеччину та вшанування пам'яті
– Запитання до вас як до людини, яка в цивільному житті була медійницею і працювала на Суспільному: наскільки офіційна інформаційна політика, яку веде Генштаб, Офіс президента, збігається з тим, що ви бачите на фронті?
– Ми бачимо в інформаційній політиці хаос з ознаками якоїсь недоавтократії, яка лунає з Офісу президента. Ми маємо надмірні очікування від військовослужбовців, гіперінформування щодо наступу і того, що все от-от закінчиться. А коли цей наступ не відбувається так, як ми очікували, то суспільство максимально деморалізується – більше, ніж військовослужбовці, які наступали.
Це все про недбайливість інформаційної політики.
Слава Богу, президент уже сказав, що без допомоги Америки ми можемо програти. Ми розуміли це з минулої осені. Як наша економіка має встояти, звідки ми платитимемо податки на функціонування війська? Жахає те, що відповідей на ці запитання не має ніхто.
Безкінечно переможний порядок денний одного дня закінчиться тим, що ніхто не захоче мобілізовуватися. Бо все виявиться суцільним обманом.
– Чи не запізно влада почала говорити правду?
– Я би хотіла, щоб під словом "влада" ми могли усвідомлювати дуже конкретних особистостей. Особливо хочеться пояснити Офісу президента, що ми не діти. І після всього, що пережило українське суспільство, з ним не треба говорити як із наївними дітьми. Це не спрацює.
Тому – чи запізно? Так, цього взагалі не мало відбуватися, ми мали жити в об'єктивній реальності. Зараз у нас немає людського ресурсу, і ми говоримо про те, що можемо програти війну. Нарешті. Ми, дорослі люди, більше потребуємо готовності до цієї реальності, ніж світу, в якому кажуть: "Дочекайся, усе буде гаразд".
Можливо, у нас взагалі нічого не буде гаразд найближчими роками. Можливо, наша економіка не встоїть, гроші, які мають бути виділені, не виділять, можливо, ми не будемо мати, за що фінансувати свою армію. Це все реальні сценарії.
Ніхто з відповідальних людей не має плану "Б", тому треба треба готуватися до найгіршого. В цій підготовці також важливо не те, яку вигідну для себе позицію ти займеш, а з якими цінностями ти залишишся. Цінності "лиш би мир" – не наші, вони не працюють.
Я за те, щоб ми всі боролися, скільки треба.
– Ви сьогодні згадували про стелу на в'їзді в Донецьку область, на якій зафарбували написи, наліпки військових, волонтерів. Чому вас це настільки зачепило?
– Стела на в'їзді в Донецьку область була чудовим прикладом стихійної меморалізації. Ми мали там імена, стікери людей, яких з нами більше не буде. Ти більше ніде не можеш буквально вписати себе в історію, своєю рукою, своїм почерком. Це унікальна можливість.
Я очікувала, що одного дня, коли ми переможемо, ми демонтуємо цю стелу і передамо її в класний музей. І кожен, хто лишиться живим, зможе прийти і сказати: "Оце мій побратим, він загинув. А це мій підпис". Кожен зможе показати своїй дитині цю стихію боротьби… бо ми насправді дуже про стихію боротьби.
Радянський Союз не навчив нас не лише розбудовувати пам'ять, а ще навчив нас забувати. Виявляється, забуття наших трагедій настільки вшите в нас, що хтось може просто замалювати жовтою фарбою напис: "Слава Україні, Кот, такий-то рік, їде туди-то". Шокуюче, що ти можеш підняти на це руку, бо тобі треба зробити так, як було завжди.
– На якому етапі, на вашу думку, нині знаходиться політика вшанування пам'яті в Україні?
– В Україні немає політики вшанування пам'яті. Щоб почати говорити про політику пам'яті, треба загалом розуміти, що це.
Якщо ми розуміємо культурну або національну травму як формотворчу для нашої ідентичності, то коли ми лишаємося живі, ми мимоволі стаємо відповідальними перед мертвими. Відповідальними пам'ятати і говорити про те, що відбулося. Це, скажімо так, є шляхом до ретравматизації.
Є інший концепт. Це пам'ять як основа нації, коли ми розуміємо націю як духовний принцип. І ця нація володіє спільним спадком споминів. Ось чому настільки стратегічним є пам'ятати. Тому що пам'ять є основою для того, щоб ця нація як духовний принцип взагалі могла існувати.
Знову-таки: щоб в Україні сталася політика пам'яті, нам необхідні дослідження. Нам треба зрозуміти, як зробити пам'ять примітивною, доступною для сусіда по ЖК, який слухає російську музику і не зупиняється в АТБ на хвилину мовчання. Щоб цю пам'ять можна було намазати на хліб.
Поки в нас немає досліджень, ми не розуміємо аудиторію. Тобто ми розуміємо просту аудиторію – рідні загиблих, їхні побратими, активні громадяни. А як комунікувати з усіма іншими? "Та якось буде".
"Ми зробили стільки заходів, стільки-то людей їх відвідало, стільки-то концепцій впроваджено" – цими KPI не можна вимірювати тему пам'яті. Її треба вимірювати, знов таки, по тому, чи зупиниться мій сусід на хвилину мовчання в АТБ, бо для нього це важливо. Бо він розуміє, що цей день він проводить завдяки тому, що хтось загинув, і йому вшанувати його честь.
Державні органи в жодному випадку не є проєктними конторами, вони не мають робити заходи. Роль держави і профільних міністерств у розробці великих стратегічних політик. Стратегія принципово важлива для нашої ретравматизації, щоб ми не забували, що відбулося.
Стратегія планує й уявляє вшанування пам'яті, національну ідею пам'яті як дуже довготривалий процес. Не для тих, хто став свідками російського зла сьогодні, а для тих, хто буде далі.
Навіть коли Росія знизить рівень своєї автократичності, я би дуже хотіла, щоб всі мої нащадки відчували її загрозу.
Текст – Ольга Кириленко, фото – Дмитро Ларін.
Відео – Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, Алекс Клімов
