"Говорят, в Киеве настоящая война. Как хорошо, что я не там". Один день в посадке с Аль Каидой – сапером батальона "Ахиллес"

Чи існує кохання з першого погляду – дискусійне питання. Проте розпач і біль з першого погляду точно існують. 

Саме вони були на обличчі 30-річного командира інженерно-саперного взводу батальйону ударних безпілотників "Ахіллес" Даніеля Нашатовича Шевчука, коли він вперше подивився на мене сумними очима молодого Омара Шарифа. Так дивляться на безжальну карму-суку, яка вполювала тебе.

Того квітневого ранку Даніель Шевчук найменше хотів спілкуватися незрозуміло з ким невідомо про що. Але наказ комбата "покружити" журналіста не залишив йому вибору. І він ступив на цей шлях послуху і смирення, який не обіцяв йому ні подвигів, ні звитяги, ні навіть простого людського задоволення.

– Жінки люблять кубики преса, – задумливо прорік Даніель Нашатович, глянувши на мій бронежилет із написом PRESS. – Бажаю міцного непохитного здоров'я! Як вас по батькові? Давай на ти, Мироничу.

На той час я вже дещо знав про Даніеля – з відгуків його побратимів.

Він працює на мінних полях під музику Баха (насправді – ні, сапер завжди має працювати з вільними вухами). 

Він напівукраїнець, напівліванець (чиста правда).

До великої війни він працював з 3D-графікою для кіно та реклами, дублював анімацію, озвучував фільми.

Побратими називають його "сталкером". "Він може піти наодинці до біса на роги – в Кліщіївку, Андріївку, Іванівське або на мінне поле забирати дрон, який впав", – розповідає командир 1-ої роти батальйону "Ахіллес" із позивним "Бандерас".

"Ви обережно, Даня завжди в напалмі. Може спалахнути", – турботливо попереджає мене інший його побратим.

З корпуса новітньої російської протипіхотної міни, яку до нього ніхто не ризикнув розібрати, Даніель зробив bluetooth колонку, і комбат подарував її Валерію Залужному.

Нарешті його позивний – "Аль Каїда".

Наступні 16 годин ми проведемо разом – у Краматорську, Костянтинівці, Дружківці та ще одному місці з мальовничим видом на окупований Бахмут і Часів Яр, що палає через російські обстріли.

За цей час я дізнався, чим відрізняється детонація від дефлаграції (краще не питайте). 

Що означає на саперському сленгу "жмихнути пердулю"? (Здійснити інженерний підрив). 

З якою швидкістю горить вогнепровідний шнур, перш ніж станеться великий бадабум? (Один сантиметр за секунду).

Чому прислів'я "сапер помиляється один раз" безбожно бреше?

Чому саперу не варто їсти вибухівку?

Про ці та інші важливі лайфхаки й інсайти в зоні бойових дій читайте в репортажі УП.

"Твою ж мать, Аль Каїда якась"

Народження Аль Каїди – пірат на пікапі – підземелля "Ахіллеса" і пан Юзек – зустріч фронту і тилу біля кіоску з шаурмою

– План такий. Спочатку їдемо на майстерні за вибухівкою. Потім на "пікнік" – дихати найчистішим повітрям посадок. Потім повертаємося в Крам, я тебе викидаю і їду в інше тепле місце – забирати безпілотник, що впав. Тебе туди не візьму, бо хтозна, де там наші, а де пі*ари.

Аль Каїда зовні схожий на осучаснену версію пірата. Сережка у вусі, замість піратського капелюха на голові – бандана-арафатка, замість люльки – сигарета в зубах. За кермом своєї шхуни-пікапа він борознить дороги, поля і посадки Краматорсько-Костянтинівської агломерації. 

Вміст пікапа Аль Каїди нагадує інсталяцію "Створення світу", що могла би прикрасити будь-який музей сучасного мистецтва. В творчому безладі тут розкидані шнури, дерев'яні ящики, картонні коробки з наліпкою "Завтра буде", згортки в крафтовому папері, металеві банки всіх форм і розмірів, маскувальна сітка, чіпси.

Час від часу Аль Каїда починає шукати ключ запалювання, цигарки, сірники, планшет. І замість них щоразу знаходить якісь дивні артефакти. ("Дивись, Мироничу, яка класна штука, досі не знаю, для чого вона. Хочеш натиснути цю кнопку? Заразом і перевіримо").

Єдине, що йому шукати не доводиться – телефон. Той нескінченно дзвонить або сигналить про нові повідомлення.

Коли Аль Каїда не працює "в полях", пікап є його робочим кабінетом, їдальнею і спальнею.

– Я часто сплю в машині. Прокидаєшся і не відразу розумієш, де ти. Найстрашніше – прокинутися в Києві. Я давно там не був. Кажуть, у них там прилітає. Жах якийсь. Кажуть, там справжня війна. Як добре, що я не там.

Позивний "Аль Каїда" приклеївся до Даніеля одразу після того, як 25 лютого 2022-го він пішов добровольцем до тероборони. Командир батареї мінометників, він же Гриша, він же Ібрагім, зазвичай курив о 5-ій ранку. Бачачи демонічного Даню в усьому чорному, в арафатці і з автоматом, щоразу лякався і говорив: "Твою ж мать, Аль Каїда якась".

– На майстерні побачиш пана Юзека, – веде далі Даніель. – Гуру, метр, один із найкращих у країні інженерів. Теж схожий на пірата. Раніше працював автомеханіком. Золоті руки. Від самого початку війни, хто б що не показав йому, він шух-шух-шух і все з точністю до мікрона робить. А тепер досвіду стільки, що до нього за тридев'ять земель їдуть, аби тільки він пояснив що до чого. Ха. Він то пояснює, але повторити мало хто може. 

"Майстерня" – невидимий для сторонніх світ, де життя пішло під землю. Десятки "золотих рук" роблять так, щоб пташкам "Ахіллеса" було що скидати на голови противника. Часто робити доводиться з лайна й палиць – реанімувати боєприпаси радянських часів. Що не заважає ефективно працювати. Лише за березень 2024-го на Бахмутському напрямку "ахіллеси" вразили 689 цілей противника.

Аль Каїда пояснює пану Юзеку завдання ("Є бліндаж. Там, сука, стоїть вода. А я сапер, а не підводник – треба зробити дренаж"). Вантажимо вибухівку для підриву котловану біля затопленого бліндажа, куди має піти вода з нього. 

Рушаємо далі. Час перекусити – чи то пізній сніданок, чи то рання вечеря.

Психологи сьогодні багато розмірковують про те, якою буде зустріч фронту і тилу, коли "народжені" і "ненароджені" для війни подивляться одне одному в очі. Саме така історична зустріч сталася біля кіоску з шаурмою на краматорській вулиці. Фронт представляв Аль Каїда, тил – чоловік зі слідами алкогольного делірію на обличчі. 

– Пацани, що це за місто? Де я? – щиро цікавиться чоловік.

Аль Каїда ввічливо пояснює. Представник тилу просить сигарету, запальничку і, щоб навести оптику, ставить ще з десяток запитань про поточну ситуацію у Всесвіті.

– Я тебе зараз пере*бу, піди, будь ласка, – лагідно відповідає Аль Каїда. 

Після чого повертається до мене і спокійно продовжує: 

– Я завжди мріяв про нагородний РПГ (ручний протитанковий гранатомет – УП), на якому буде табличка "За вірну службу або чим ти там займався". Тому я його собі затрофеїв і тепер у мене є РПГ. До чого це я? А, згадав. До того, що має бути щось життєствердне в нашій розмові. Мрії збуваються або щось на кшталт цього. Сідай в машину, поїхали.

Аль Каїда про міфи довкола роботи саперів

Сапер-самоук – помилки головного сержанта Халка – розвідознаки мінування – симулятори для саперів

– Я ніде не навчався інженерно-саперної справи. Війна вчила. Наш головний сержант "Янгрр" нарізав мені завдання, я робив. Не знаю, що я ще руками не простукав, не промацав і не спалив. Так починаєш розуміти, що можна робити, а що не можна. А тоді вже накладаєш на це якісь теоретичні знання.

Набрати собі саперів сьогодні – та ще задача з зірочками. Всі же знають, що це вірна смерть. Насправді ні. Для людини з базовою логікою працювати з мінами – це як із ртутним градусником. Якщо сумніваєшся в собі, не бери його до рук взагалі. Якщо береш, не жбурляй на землю. Ну так от, міни ще безпечніші. З них хоча б ртуть не тече.

Саперу потрібен баланс між безбашенністю і допитливістю з одного боку, і здоровим глуздом з іншого. Тобі має бути цікаво все розібрати, але спочатку ти мусиш подумати, що робитимеш, якщо щось піде не так.

Навколо цієї роботи накручено багато романтизму – сапер помиляється один раз і таке інше. Це все нісенітниця, запитайте в Халка – нашого головного сержанта першої роти. Це той, що з залізною волею... і залізною ногою. Є там право на помилку! У нього же ще друга нога є. Міни знаходить, як бог. Підірвався, залишився на протезі, служить далі. Рівно рік по тому – підірвався на машині. Вийшов, обтрусився, каже: "Та що ж за ху*ня!", знову ж таки служить далі. Бойовий дядько, хороший, із почуттям гумору.

Усі вважають, що сапер – це людина з металошукачем і щупом. Але це не так працює. Якщо все перевіряти щупом, ти будеш рік розміновувати одне поле. Ніхто не мінує ціле поле, ні в кого немає таких ресурсів.

Тому саперу потрібен не лише щуп, а й мізки. 

Перше запитання, яке має ставити собі сапер, таке саме, як у цього алкаша, який питав біля кіоску з шаурмою: "Де я?". Що це за позиція? Де були ворожі війська? Як вони відступали? Якщо вони йшли з боями в дикому кіпіші, навряд чи встигли залишити по собі особливі сюрпризи – пастки, розтяжки. Ось із цих якщо, якщо, якщо складається робота сапера.

У будь-якого мінування є розвідознаки. Якщо це ПОМ (протипіхотна осколкова міна – УП), десь поруч кришки мають валятися, пружинки. Якщо це ПФМ (протипіхотна фугасна міна – УП), то будуть касети. Про це наша піхота часто не здогадується. Вони ходять, а під ногами якесь сміття. Важливо, щоб вони розуміли, що то за сміття.

У нас бували історії, коли ми йдемо і тут я раптом кричу: "Стоп!". Тому що побачив під ногами пружину і точно знаю, звідки вона – тут стоять ПОМ-2 – міни, які вусики розпускають. Є ще ПОМ-3, новітня російська зброя, я їх розбирав. Це міна, яка реагує на вібрацію землі. До речі, я зробив із неї bluetooth колонку – офігенна штука, наш комбат подарував її Залужному.

А тепер про головне. Перше правило сапера-початківця: ніколи, ніколи, ніколи не їж вибухівку, хай би що тобі не говорили люди. Це стара традиція – з'їсти шматочок тротилу. Посвята в сапери. Тротил і без рукавичок-то чіпати не варто, не те що жерти. Це прям токсин-токсин. Один так "посвятився", що мало перед архангелами не представився.

Чи є в саперів симулятори, на яких вони відточують свою майстерність? Звісно, Мироничу, як же ж їм не бути. Ми так новобранців іноді називаємо – наші симулятори.

"До пі*арів тут 3 кілометри, але може бути, що вже й 2,5"

Екскурсія Аль Каїди – Утьосов і трупи росіян – "пікнік" в посадці – Бах і бабахи – басейн з качечками

– Де тут, до біса, головна дорога? Жовтий ромб де? Це ми ще розберемося, яка тут головна. Вибори покажуть. У демократичній країні живемо, – Аль Каїда за кермом вголос спілкується, ніби сам із собою, розраховуючи на мої вдячні вуха.

Наступні 50 хвилин на шляху до "пікніка" він проводить для мене короткий лікнеп з основ вибухотехніки. Його очі палають, і я найбільше побоююся, що на ходу Аль Каїда кине кермо і почне малювати розрахунки зарядів при підриванні різних конструкцій і матеріалів.

Одночасно з лекцією Аль Каїда примудряється відповідати на дзвінки, записувати звукові повідомлення і контролювати дорогу. Останнє виявляється доречним. У пікапа, що йде попереду, на ходу відвалюються два колеса від підвіски.

Нарешті з'їжджаємо з асфальту на розбиту й засіяну уламками снарядів і дронів ґрунтовку. Ця дорога пристріляна росіянами. Аль Каїда напружений, деякий час їдемо мовчки. Він прислухається, чи не чути за вікном дзижчання FPV-дронів. Хвилин за 15 трохи розслабляється і вмикає режим екскурсовода.

– По ходу руху праворуч можеш побачити колись прекрасне місто Бахмут. Ми у прямій видимості противника – у*бати нас за нєфіг дєлать. Але знову ж таки це хибна думка – з тих, що "сапер помиляється один раз". Ні, так це не працює. Начебто їм літати нема куди і вони тільки-но й чекають: "Зараз Миронич із Нашатовичем поїдуть, ми по них як вмажемо і виграємо війну". Вони мають по чому працювати і окрім таких важливих центрів прийняття рішень, як ми.

Зупиняємося, виходимо з машини і йдемо в бік затопленого бліндажа. Аль Каїда продовжує свою екскурсію.

– Раніше тут скрізь були розкидані трупи русні. Уяви сценку: божевільний тип в арафатці переступає через гори трупів і наспівує Утьосова – "напрасно старушка ждет сына домой". Цинізм, так, є така біда.

– А що в тебе по ненависті? 

– По якій ненависті? 

– Ну, по тій, якої все ще недостатньо.

– Пі*арів, які сюди прийшли зі зброєю, потрібно нищити. Але без ненависті. Як можна ненавидіти ідіотів, які й гадки не мають, ні що вони тут забули, ні навіщо їм це потрібно. 

А тих, хто в "рашке" виходять із плакатами на пікети проти війни, знаючи, що їх пов'яжуть, тим більше не можу ненавидіти. Одинаки проти системи – це викликає повагу.

Нарешті ми на обіцяному зранку "пікніку" біля затопленого бліндажа. Рік тому тут були артилеристи, потім лінія фронту змінилася, і вони пішли на нові позиції. Зараз занедбане укріплення вирішили привести до ладу. Для цього потрібно пробити по сусідству котлован, куди за законами фізики піде вода з бліндажа.

У наступні чотири години ми закладаємо в землю заряди вибухівки, відходимо в укриття, після вибуху повертаємося, знову закладаємо вибухівку. І так п'ять разів. Стоячи в ямі і руками розгрібаючи землю після вибухів, Аль Каїда розмірковує про свого улюбленого Баха.

– Взагалі не розумію, як він міг померти. Чувак, який стільки розумів про все, не міг померти.

Іноді здається, що у Баха все йде в пафос. Але в якийсь момент вилазить неочевидна усмішка генія, чистий кураж. У нього не релігійна музика, як багато хто вважає, а квазірелігійна. Я, до речі, агностик. Знаєш головний принцип агностика? Х*й його знає… Усе, давай згортатися.

У сутінках швидко збираємо розкладені саперські ніштяки і рухаємося до пікапу. Навколо горить трава після недавніх прильотів.

– Зараз додам саспенсу – покажу тобі на планшеті, за скільки кілометрів ми від пі*арів. Три рівно, але вже може бути, що й два з половиною.

Які, до речі, плани на вечір? Справу зробили, тепер можемо поїхати в Дружківку попити кави. За безпілотником я сьогодні все одно не встигаю.

Засмучений чимось? Не складається в голові майбутній текст? Ти часом не перфекціоніст? Не засмучуйся. Ти ж не винний в тому, що журналіст. Це минеться. Ну хочеш, ми тебе мобнем?

Аль Каїда про армійський дзен, бюрократичний сюр, журнал обліку журналів і найкоротший шлях до поразки

Армія і перфекціонізм – військова бюрократія – презумпція винуватості – звикання до війни

– Від перфекціонізму в армії мене відучував Янгрр – наш головний сержант батальйону. Він казав: "Аль Каїде, мені не треба ідеально, мені треба нормально і зараз".

Це армія, тут усе на вчора. Тут треба не стільки добре, скільки швидко. При цьому якщо буде швидко, але погано, тебе ви*буть. Але якщо буде добре і повільно, тебе теж ви*буть. Тому головний армійський дзен – роби що можеш, і будь що буде. Ну або хоч щось роби. 

Армія – це місце, де зустрічаються різні реальності. Приміром, реальність 21-го століття і армійські нормативи та інструкції умовно 1972-го року. Щоб скласти акт списання пального, ти маєш спершу заміряти спеціальною лінійкою його залишки в баку свого пікапа. Нікого не бентежить, що ця лінійка розрахована на радянські МАЗи, КАМАЗи та УРАЛи, а в бак пікапа її запхати просто неможливо. 

Щоб списати один FPV дрон, яких у нас по 40 на день відлітає, треба заповнити 16 аркушів. Акт пуску, акт знищення техніки противника, акт пролитих сліз ворога... Є журнали обліку і є, увага, окремий журнал обліку журналів. Це не жарт, раптом що. Він справді є. Якщо заповнювати всі папери, просто фізично не залишиться часу воювати.

"30 років я саджав за це людей, а тепер пояснюю, як воно робиться. Слухай сюди..." – говорив мій колишній побратим, топсуддя у відставці, без перебільшення велика людина.

Усе життя він саджав людей за корупційні схеми, а в армії зіткнувся з тим, що по-іншому ніяк. Він підключав усю свою інтелектуальну міць і винаходив алгоритми списання того, що роками висіло на балансі, тому що законно це неможливо було списати. І це були корупційні схеми найчеснішої людини у світі.

Уся військова бюрократія будується на презумпції винуватості. Простіше кажучи, в тобі бачать довбо*оба. Відповідно навішують мільярд запобіжників, щоб ідіот з автоматом не вбив себе і тих, хто поруч, щоб мерзота не крала. 

Або ми й далі вважаємо всіх дебілами і нехай вони ще доведуть, що це не так. Або за замовчуванням довіряємо людям, а якщо вони раптом виявляються довбо*обами, то відповідають перед законом.

Щоб армія була ефективною, у людей мають бути розв'язані руки.

Народ сьогодні на фронті повигорів, це факт. Списуються люди, на яких я б раніше ніколи не подумав. У когось виявилося троє дітей. У когось мати в лікарні. І можна зрозуміти людей – два рочки минуло.

З іншого боку, люди в тилу призвичаїлися жити у війні. Звісно, "вірю в ЗСУ", "русні пи*да" і все таке, але ж нібито вдома купа проблем і щось треба їсти. Ти вчишся жити в новій реальності, і тобі вже в цьому нібито нормально. Ну, ракета пролетіла. Неприємно, але жити можна.

Мотивувати до якихось дій більшість людей здатен лише страх неминучої загибелі. Як це було в перші дні, коли черги стояли у військкомати. Щоб пробитися, треба було із себе Рембо вдавати. А зараз ухилянти, ТЦКашники з папочками, Тиса. У нас ніби зараз не війна, а друга фаза АТО – 2016–2017 роки. 

За великим рахунком ми маємо два варіанти – або кожен зараз робить надзусилля, а потім, якщо пощастить, повертається до звичного життя. Або звикає жити комфортно в нових умовах. Звикати до війни – це найкоротший шлях до поразки.

"Подвиги одних, за які вони отримують заслужені нагороди, це часто про*оби інших"

Нова Січ – кальмари з еклерами – недоречні рефлексії і рятівна іронія – хитрий план Аль Каїди

Повертаємося з "пікніка" в посадці вже затемна. На блокпостах Аль Каїду знають в обличчя і по голосу, тому його "Бажаю міцного!" часто замінює паролі.

Настає комендантська година і з прифронтових доріг зникають останні прикмети мирного життя – велосипеди, мотоцикли, "Ниви" і "Жигулі". Ночами артеріями війни качають кров бронеавтомобілі, вантажівки, САУ, тягачі, бензовози, платформи з гусеничною технікою.

Ми з Аль Каїдою насилу знаходимо в Дружківці працюючий кіоск, де затарюємося колою, великою пластиковою банкою з "Морським коктейлем" і еклерами. З усіма цими скарбами сідаємо в його піратський пікап. Еклери в поєднанні з морепродуктами, які виловлюєш руками з банки, дають дивне відчуття свободи. Наче дорослі залишили тебе наодинці, і ти можеш усе. Навіть кальмарів з еклерами.

– Констаха, Крам, Дружківка – це ж нова Січ. Останній рубіж. Ось ця вся движуха – певний стиль життя. Є завдання – виконав. Є дебільне завдання – перехрестився, плюнув і виконав. І це дає таке дивне відчуття: хм, але ж непогано! Свобода!

Ніч – час, коли люди, які живуть одним днем – сьогоднішнім, можуть дозволити згадати про себе минулих. До цього Аль Каїда уникав таких розмов. "Слухай, довоєнне життя мені взагалі не цікаве", – ще вранці окреслив він червоні лінії. Кальмари й еклери їх посунули.

– У мирний час у мене було щось близько 26 громадських затримань. У сенсі, я затримував, а не мене. Ідеш вулицею, нікого не чіпаєш. І наступної секунди бачиш цю сцену наче збоку – ти вже навіщось біжиш за мудаком, який вкрав чиюсь сумочку. Наздоганяєш, кладеш мордою в землю. І завжди одне й те саме. Чи це про загострене почуття несправедливості, не знаю. Може, і про почуття. А може, просто їб*нутим був, їб*нутим і залишився.

Під час Революції гідності Даня подався до Громадської варти Києва. 

– В лютому – березні 2014-го всі менти раптом зникли з вулиць. І те, що мали робити вони – розбиратися з тітушнею всіх мастей, за фактом робила Громадська варта. Міліція телефонує, каже, у нас виклик, ось адреса, їдь розберися. Ми їдемо і розбираємося.

Там ще смішне було. Пізніше "Варту" залучали до всілякої діяльності типу демонтажу кіосків. Стою я на метро "Чернігівська". Підходить до мене циганка і ламаною російською з моторошним акцентом каже: "Понаїхав тут, з гір спустився, пи*дуй додому". Так смішно: мій батя ліванець, а по мамі я корінний киянин до п'ятого коліна точно.

На війну Аль Каїда намагався потрапити добровольцем ще 2014-го. Тиждень нудьгував у таборі однієї добровольчої воєнізованої структури під Черніговом. Не сподобалось.

– Там постійно доводилося шукати собі роботу. З власної волі ходив у наряди. А поїхав, коли до мене підійшов один тип і сказав: "Брате, а ти можеш не ходити в наряди, а то і нас припашуть". Категорично ні, це не до мене, взагалі не моя історія.

Війна наздогнала його вісім років по тому.

– 24.02.2024 я був із температурою чи то 39, чи то 41. П'ята ранку, працює телек. Дзвонить мати з Ворзеля, де вона жила до того, як в її будинок прилетіла ракета: "Давайте з бабусею до мене". Ха, а в них там Гостомель поруч. Ні, кажу, все навпаки, ти негайно в Київ. Відвів їх до бомбосховища і зібрався до військкомату. А вона: "Тебе підкинути?". Я одразу зрозумів, що сидіти в підвалі вона не буде. З іншого боку, як іти у військкомат без мами – це ж не по-пацанськи. Так разом і мобнулися. Взагалі-то вона кінопродюсерка, зараз командує взводом аеророзвідки.

Аль Каїда починав службу в теробороні. В "Ахіллесі" він трохи більше ніж пів року. 

– Якщо чесно, я не хотів сюди йти служити з однієї причини – тут усе добре. Підрозділ злагоджений, комбат Федоренко – класний, незашорений, молодий, реально паше. Комбриг Федосенко – Герой України. Я вмію налагоджувати процеси, а тут це не потрібно.

Щоправда, коли сюди потрапив, і рота масштабувалася до батальйону, виявилося, що невирішених питань більше, ніж здається, як і в будь-якому організмі, який займається справою, а не бозна-чим.

В житті Аль Каїди цікаво паралеляться кіно і війна. У 2011-му тоді 17-річний Даніель Шевчук зробив документальний фільм про радянського фронтового кінооператора часів Другої світової.

– На тій війні був такий само сюр, що й зараз. Розумію, чому мій прадід, який воював, ніколи не носив нагород. Тому що... Тому що на війні подвиги одних, за які вони отримують цілком заслужені нагороди, це часто прой*би інших. Я свої нагороди, як і прадід, ніколи не надягну. Хіба що ті, які є у всього нашого батальйону. Це якась така наша спільна внутрішня движуха – причетність до того, що ми всі тут разом.

Говоримо про кіно. Згадую найвідоміший фільм про саперів – "Володаря бурі" Кетрін Бігелоу. Його оригінальна назва – "Hurt Locker". На сленгу американських саперів цей вислів означає міфологічну "скриньку болю" – місце, куди потрапляють ті, хто підірвався на мінах. Сержант Джеймс, один із героїв фільму, завів бокс, куди складає речі, що завдають йому болю. Запитую в Аль Каїди, що в його особистому ящику болю?

– Мироничу, зав'язуй із рефлексіями. Після війни, напевно, можна буде і поплакати, і нажратися, а поки що движухи і без цього вистачає. Якщо в тебе є час подумати про якийсь пиз*ець, що був учора, значить, сьогодні вже не пиз*ець. З чого б це? Тебе що, комісували? Вигнали? Відправили послом кудись? Як ти взагалі опинився в стані, коли в тебе не пиз*ець?

Рефлексії – це на потім. А от іронія на зараз. У всіх, хто воює від початку, загиблих друзів вже більше, ніж живих. У мене загинули найближчі. І я точно знаю, що кожен із них сказав би про свою смерть, бо ми це проговорювали.

Раптом що, я хочу, щоб на моєму пам'ятнику замість епітафії був таймер із зворотнім відліком і написом Respawn time. Як у комп'ютерних іграх – час до відродження.

Аль Каїда відвозить мене туди, де вранці ми зустрілися. Обирає зручний момент, щоб сказати важливе. Ні, найважливіше.

– Ти ж зрозумів мій хитрий план? Щоб після всіх цих розмов ти зрештою сказав нашим: "Що ви мені за довбо*оба підсунули?" і в майбутньому я не мав клопоту з журналістами. Я виконав наказ. А ти потім усе це розшифруєш і зрозумієш, що хер із цього щось "зліпиш". Неформат.

***

Наступного дня Аль Каїда зголошується закинути мене на залізничний вокзал. А до того пропонує з'їздити на полігон – обіцяє підірвати "щось цікаве". 

За 20 хвилин до відправлення Інтерсіті з Краматорська ми все ще на полігоні. Обережно питаю, чи не запізнюємося ми.

– Ти запізнився, коли придумав сюди їхати, Мироничу. Пам'ятаєш, що Піфія каже в "Матриці"? "Твій вибір уже зроблений. Тобі залишається його усвідомити".

Звісно, того дня я запізнився на потяг. Можливо, для того, щоб мати час усвідомити свій вибір.

Відтоді Аль Каїда надсилає мені звукові повідомлення. Іноді філософсько-споглядальні: "Ми всі – це лише сон комбрига". Іноді – цілком прикладні: "Щоб будь-яка приказка стала армійською, треба наприкінці додати "йди нах*й". Наприклад, "сім разів відміряй і йди нах*й". Сам спробуй, у тебе вийде".

Аль Каїда – театр одного сапера, де все всерйоз і все жартома. Де сміх і сльози поруч і водночас. Де весь світ – мінне поле, а люди на ньому – міни. В крайньому разі – розміновувачі.

Вибач, Аль Каїде, сапер від Бога (себто від Баха, ти ж агностик). Ти мав хитрий план, але щось пішло не за планом і текст про тебе я таки "зліпив".

Дасть Бах, ще не раз "жмихнемо пердулю". Бажаю міцного, друже!

Михайло Кригель, УП