Часов Яр станет для россиян исходным рубежом наступления на Константиновку - замкомбата 5-й штурмовой Михаил Онуфер
29-річний Михайло Онуфер за освітою культуролог, випускник Острозької академії. Прийшов в українську армію за кілька років до повномасштабного вторгнення – в 2019-му.
Спочатку служив у відділенні спецпризначення Військової служби правопорядку (ВСП) у Рівному та Львові. В її ж складі на початку 2022-го воював під Макаровим на Київщині. Цей період життя Михайла можна назвати "вічним полігоном". Саме туди, на тренування, його відправляли вищі командири за небажання виконувати їхні вказівки – на кшталт, виділити солдатів для будівництва командирської дачі.
Весною 2022-го зі словами "мені соромно служити у ВСП" Михайло перевівся до 5-го штурмового полку, який згодом став 5-ою окремою штурмовою бригадою. Очолив роту.
З літа 2022-го воював на одному з найважчих напрямків – під Бахмутом (Зорянівка, Кліщіївка, Миколаївка Друга).
В лютому 2023-го, коли 5-та штурмова разом з 80-ою ДШБ зупиняла просування росіян на Іванівському та околицях Бахмута, Онуфер отримав поранення.
Після двох місяців реабілітації він повернувся в бригаду і став заступником командира батальйону з морально-психологічного забезпечення (МПЗ). Або, як каже сам військовий, зайнявся "найбільш знеціненою роботою в армії".
Ми зустрічаємося з Михайлом ввечері в одному з прифронтових міст Донеччини. За двадцять хвилин до початку розмови телефоном йому повідомляють про загибель побратима, з яким він донедавна жив в одному будинку – під час копання лінії оборони по ньому прилетів російський FPV. Як заступник з МПЗ він вирішує "технічні" питання – щодо моргу, речей, документів. І спокійно, звикши до того, чим насправді є війна – щоденними втратами, продовжує говорити з журналістами УП.
У цьому інтерв'ю Михайло окреслює роль Часового Яру для російської армії, пояснює, чому закон про посилення мобілізації був запізнілим (і у що Силам оборони вилилася ця затримка), та ділиться своїми очікуваннями від його дії на найближчий рік.
Також як заступник з МПЗ Михайло детально розповідає, чому підрозділ, який довгий час не має ротацій і злагодження, слабшає. І що змушує військових самовільно залишати частину, іти в СЗЧ.
Оборона Іванівського, роль Часового Яру, відкат наступу 2023-го і брак піхоти
– Частина 5-ої штурмової бригади тримає оборону на Іванівському – невеликому селі між Бахмутом і Костянтинівкою, з якого росіяни рухаються на Часів Яр. Що там нині відбувається?
– Те, що і було до цього – наступ противника. Після захоплення Бахмута він не припиняв своїх намірів, просто брав невеличку перерву на перегрупування підрозділів, заміну, ротацію. У росіян, до речі, є ротації. Контрактники, "вагнера" побули тут – їх вивели, завели інших. У них же і країна, і армія в декілька разів більша, ніж наша, вони можуть собі це дозволити.
І от скажу відверто – вони наступають переважно взимку, напевно, мають якийсь задум. Для нас зима – це найважчий період, люди хворіють, а вони навпаки йдуть уперед. Узимку це робити найпростіше: замерзають водойми, канали, це спрощує пересування. А зараз як: десь річка розлилася, десь болото, машини не їдуть, бо грузнуть, танки теж грузнуть.
Вони роблять, як вчить військова наука – підбирають сприятливі погодні умови для наступальних дій.
До речі, минулої зими їхній основний удар теж був на Іванівське. Цього року вони змогли тут закріпитися. Вони як діють: чіпляються за крайні будинки і швидко напихають туди людей. Потім їх "розбирає" (у значенні "розбиває" – УП) артилерія, вони гинуть, але однаково розпорошуються по напрямку. Так вони затягнулися в Іванівське. Але воно не перебуває під їхнім контролем, шматок контролюють Сили оборони.
– Який це шматок, яке приблизне співвідношення?
– Напевно, 50 на 50, усе відбувається хвилями – десь вони продавлять, десь ми. Насправді росіянам не дуже цікаво тримати Іванівське, це низина. Для них це просто ще один шлях, аби вийти на рубіж Часового Яру. А от Часів Яр, ні для кого вже не секрет, це висота.
– Наскільки критичною буде втрата Часового Яру для краматорської агломерації, тобто усіх міст від Костянтинівки до Слов'янська? Ці прифронтові міста щільно наповнені цивільними.
– Зайнявши цю висоту, противник зможе з неї працювати. Підтягне поближче свої зенітні комплекси, зможе замаскувати техніку між будинків, там же висотна забудова, а ми навпаки будемо змушені відтягнути свої вогневі засоби. Часів Яр стане для них вихідним рубежем для наступу на Костянтинівку.
Ви ж їздили неодноразово через цю дорогу (з Часового Яру до Костянтинівки – УП), там же фактично пряма…
До того ж, втрата будь-якого населеного пункту – це наші загиблі військові. Усе, що ми втрачаємо, нам потрібно буде відвойовувати, а це набагато важче – при штурмах втрати вищі.
Плюс противник дуже швидко закопується, проводить інженерне обладнання позицій. Ми вже теж навчилися. А у 2022 це була найбільша проблема: хлопці сідали в ямку під дерево – о, все, я знаходжуся в обороні. А росіянина на ніч залиш, то він нору, тунель на три кімнати вириє. Вони звикли до важких умов праці, до роботи лопатою – це їм у плюс.
Зрозуміло, якщо ми втратимо Часів Яр, то росіяни і на цьому не зупиняться. Будуть чергові польові бої (дорогою до Костянтинівки – УП), позиційна війна від села до села. І нам буде дуже важко закріпитися в селах, бо тут немає капітальних споруд, немає "Азовсталі", заводів, де можна довго тримати оборону.
– Рік назад, приблизно в цей час, паралельно із завершенням важкої оборонної операції в Бахмуті по його флангах розвивався наступ Сил оборони. Зокрема ваша 5-та бригада йшла по південному флангу. Чому цей наступ у певний момент зупинився, а нині й частково відкотився?
– Думаю, основна проблема – це мобілізація. Щоб проводити наступ, потрібен резерв: як тільки ти відчуваєш, що десь закріпляєшся, через твої позиції одразу має проходити і пробивати наступний штурмовий підрозділ. Бо якщо якась зі сторін закопується, війна стає позиційною.
Наша задача: гнати і гнати противника, поки він не встиг закопатися, і поки ми не врізалися в якусь перешкоду, на кшталт річки чи нерівностей рельєфу. Наприклад, як з Херсонщиною: вони відійшли на лівий берег, і є величезна водна перешкода – Дніпро, через яку нам важко переправлятися.
Основна проблема – насамперед нестача підготовленого особового складу. Ми зіштовхнулися з тим, що люди, які були готові йти вперед, штурмувати, були пораненими, а заміни їм не було.
Рішенням командування ми зупинилися на тому рубежі, де змогли стати, і почали утримувати напрямок.
– Тобто справа була навіть не в браку боєприпасів, техніки, а саме в людях?
– Люди – це левова частка. Техніки й боєприпасів, звісно ж, не вистачало. До того ж техніку треба вміти правильно обслуговувати.
Коли в 2022-му нам тільки передали бронетранспортери М113, вони приїхали з англомовними таблами. Механіки, а це були старші дядьки, років по 50, сіли – раз, не на ту кнопку натиснули, щось зламали. Командування тоді не додумалося наклеїти бірочки з перекладом: маса, двигун, старт, стоп, екстрена зупинка, пожежогасіння.
Ще одна проблема – це нестача ремкомплектів на західну техніку. Тому з десяти машин може їздити п'ять – усі цілі, просто гусениць немає. Допомога ніби є, а використати її за призначенням ти не можеш.
От, наприклад: є старіші М113 з металевими гусеницями, а є новіша модернізація – М113 G4 – вона краща, прохідніша, але частина її гусениць має гумові елементи. Метал зносити важко, він їздить, а от G4 – чекають свого кращого часу.
Взагалі, якщо техніка пошкоджується – FPV у башню, наприклад, вдарив – то рембати евакуюють її, розбирають, переставляють, роблять так, щоб їздила максимальна кількість техніки.
Спочатку все тримали, думали, що от партнери дадуть нам нові гусениці, наприклад. А потім, видно, командування зрозуміло, що чекати занадто довго, а техніка треба вже, тому почали розбирати ту, яка непридатна для їзди. Тобто щоб з трьох неробочих зробити дві – одну робочу.
– Коли ви говорите про велику проблему з мобілізацією, брак людей у яких підрозділах ви найперше маєте на увазі?
– Передусім у піхотних. Зараз головнокомандувач почав проводити аудит особового складу, і в бойові бригади, у піхоту, почали приходити люди з тилових підрозділів. Їх небагато, але це хоча б якесь поповнення.
Не всі з них хочуть воювати, бо хтось у ППО два роки просидів, хтось ще десь на Львівщині, і йому було добре. Знаю, що навіть з ВСП поперекидали людей у бойові бригади, хоч ця служба взагалі не дотична… це спеціальне правоохоронне формування ЗСУ.
Це крихта, але поки не почав діяти закон про мобілізацію, ця крихта дозволить нам не відкочуватися швидко назад, а закріплятися й триматися.
Неочевидні потреби для ротації та надії на новий закон про посилення мобілізації
– На якому рівні, за вашими спостереженнями, перебуває мотивація військовослужбовців на третій рік повномасштабної війни?
– Тут не треба плутати мотивацію з втомою. Бо втомилися всі: солдати, сержанти, офіцери.
Часто десь у новинах, в інтерв'ю я читаю: "От солдати молодці, а офіцери в нас дуже погані, некомпетентні, не турбуються". Але ж у самих офіцерів ніхто не запитує, як вони почуваються. І якщо солдатів хоча б іноді відпускають у відпустки, то командирів, особливо це стосується тактичної ланки – командир взводу, роти – дуже і дуже рідко. А в них шалена втома.
Були б ротації, упевнений, усе було б по-іншому. Ніхто ж не каже, що це має бути рік у Львові чи Чернігові. Цілком достатньо 2–3 місяців, і можна заводити назад.
– Скільки ваш батальйон воює без ротації?
– З липня 2022 року, відколи батальйон зайшов на Донецький напрямок. Але люди ще ж до цього воювали, наш полк частково формувався з військовослужбовців ТРО, які вже мали бойовий досвід.
Люди втомилися морально та фізично. Вести бойові дії, бачити втрати. Там у Київ ракета прилетіла – люди плачуть, а що говорити, коли тут щодня прилітає? Тут щодня гинуть люди. Тут щодня хтось отримує поранення, ампутацію.
А у кожного ж свій характер, для когось місяць бойових дій – це вже забагато, хтось може триматися довше – пів року, рік.
Хлопцям, які працювали на фізичних роботах, легше – вони краще копаються, менше задають питань. Тим, хто прийшов з офісів і потрапив у піхоту, важче. Вони не звикли вставати на нічні зміни. У нас є люди, які ніч не поспали і все, вони засинають на посту. Для цього треба професійний сержант – порадник, старший брат, людина, яка знаходиться з тобою на позиції й може привести тебе в тонус.
"Друже, хочеш спати – давай я тебе підміню, іди попий водички". З кимось треба так, комусь – ляща дати, крикнути, можна з матом, щоб людина зібрала себе вкупу. Бо якщо сказати тихо, то задача може бути розцінена як "не обов'язкова до виконання" (усміхається – УП).
Мотивація у людей є, і вона висока. До мене підходять хлопці й кажуть: "Я не відмовляюся воювати, просто дайте мені відпочити, пустіть у відпустку". Ти вибиваєш цю відпустку в старшого командира, людина вертається після поїздки до дружини, дітей і працює на всі 100.
– На рівні заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення ви бачите, що після відпустки люди воюють ефективніше. За вашими відчуттями, чи є це розуміння у військово-політичного керівництва? Чи є взагалі обізнаність щодо великої втоми у військах?
– Військово-політичне керівництво все чітко розуміє, там достатньо людей, які роблять доповіді – я в цьому переконаний на 100%. Я сам бачив, як головком, коли ще був командувачем Сухопутних військ, їздив у підрозділи і дивився на це все. Не з пункту управління, не по телефону, він приїжджав і бачив.
Усе впирається, знову ж таки, в резерви.
– Які не підготували за два роки повномасштабної війни?
– Резерви – це мобілізація, треба нормально провести мобілізацію, щоб вони були. А закон тільки проголосували, він прийнятий занадто пізно.
– Ви так говорите, ніби покладаєте великі сподівання на зниження мобілізаційного віку й позбавлення прав на керування авто за ухилення від приходу в ТЦК…
– Позбавлення водійських прав, мобілізація за несплату аліментів, навіть якщо маєш трьох дітей – це тільки інструменти. Думаю, що досі є багато людей, навіть у моєму оточенні, які підуть воювати, якщо до них прийдуть працівники центру комплектування. А цим законом працівників центру комплектування наділили більшими повноваженнями – і це однозначно правильно.
Ми дуже багато хлопців перевели в ТЦК, з моєї колишньої роти щонайменше троє людей зараз служать у ТЦК – це військові, які були поранені й стали обмежено придатними.
Ще я вважаю, що людей, які, може б, і пішли в нашу бригаду, лякає слово "штурмова". Може, це пов'язано з іншою бригадою, яка також має це слово в назві.
Але я завжди кажу хлопцям: штурмова, механізована, десантно-штурмова, швидкого реагування Нацгвардії – ми всі стоїмо в одній смузі. От зараз біля нас десантники, Нацгвардія і дуже багато стрілецьких батальйонів. Не принципово, куди ви потрапите, головне, щоб ви робили свою роботу.
– Кажуть, що в стрілецькі батальйони краще не потрапляти, бо бригади ставляться до них, як до "розхідників"…
– Ні. Це раніше було таке, що їм давали окремі смуги, а зараз їх в основному прикомандировують до інших підрозділів на поповнення бойових втрат, і це правильне рішення.
Коли до нас заходили стрілецькі батальйони, ми завжди їх ставили поряд з нашими людьми: завели на позицію двоє наших, двоє їхніх, потім один наш, троє їхніх. Коли ми вже бачимо, що вони розібралися, знають маршрути, підходи, то можемо виділити їм окрему позицію. Всі зацікавлені, щоб цей стрілецький батальйон воював на рівних. Смуга – одна, нам її тримати, провалюються вони – провалюємося ми.
– Коли ваш батальйон, бригада почали відчувати гострий брак людей? Щоб розуміти, наскільки пізно був ухвалений закон про посилення мобілізації.
– У березні 2023, тоді в нас уже було дуже багато поранених. Після лікування люди верталися в стрій, але, зрозуміло, що ми вже не могли застосувати їх як піхоту. Ми шукали їм тилові посади або, наприклад, місце в батальйоні матеріального забезпечення або ремонтно-відновлювальному батальйоні.
Багато хто вертався після поранення і казав: "Я хочу звільнитися". Це я про тих, у кого були підстави взагалі не мобілізовуватися. Були й ті, хто хитрували: їхали у відпустку й спеціально одружувалися, починали усиновлювати дітей дружини від першого шлюбу. Але законодавством це не заборонено, так що я нічого поганого тут не бачу.
– На який ефект від мобілізаційного закону для свого батальйону ви розраховуєте, наприклад, до кінця 2024 року?
– По-перше, я однозначно очікую на поповнення, яке дозволить відправити у відпустки якомога більше людей. От є у військовослужбовця 30 днів відпочинку, значить, він ці 30 днів має відгуляти. Це не право, це обов'язок відпочити.
По-друге, я надіюся, що буде можливість провести в батальйоні ротацію. Що ми виїдемо, пошикуємося, можна буде всіх обійти, передивитися, не переживати, що хтось загине, бо ти зібрав людей у купку.
По-третє, я сподіваюся, що буде змога провести злагодження. Мобілізовану людину лякає, коли вона після навчального центру потрапляє до нас у район бойових дій. Хоча ми тут людей також вчимо, у нас є інструктори, які готують людей два–три тижні, як дозволяє обстановка.
Ми дивимося, наскільки швидко людина засвоює інформацію. Але потрапляючи сюди, у тебе немає часу, щоб обрати собі лідера в команді, щоб познайомитися з людьми, з якими ти підеш на позиції, часто ти не живеш з тими, з ким працюєш – а це все мінус від впевненості на бойових.
Тому відновлення, ротація і злагодження – це ключові пріоритети в моїх очікуваннях.
Я сподіваюся, командування робить усе, щоб провести ці "гойдалки", коли одна бригада вийшла на відновлення, інша зайшла воювати і так далі.
Нереально ж два роки без перерви воювати… Комусь здається, що це мало, але хтось за цей час освіту отримати встигає, сто книжок прочитати, у когось дитина, яка ходити не вміла, вже в садочок пішла.
Обов'язки заступника з морально-психологічного забезпечення, брак офіцерів-психологів і причини втечі з армії
– Ви – перший заступник з морально-психологічного забезпечення, з яким ми говоримо. Що в принципі входить у ваші обов'язки?
– Це найзнеціненіша посада в армії. От є зампотил – у нього зрозумілі задачі, є заступник з озброєння – теж зрозумілі. А є заступник з морально-психологічного забезпечення, який повинен створити таку атмосферу, щоб військовослужбовець був готовий виконувати завдання.
Хоча зараз заступників з морально-психологічного забезпечення рідко залучають до реального управління бойовим діями, уся робота переважно, на жаль, зводиться до проведення службових розслідувань…
Що я роблю: займаюся папірцями, подаю людей на нагороди, вивчаю особовий склад, намагаюся завжди бути поруч з молодим поповненням, яке приходить. Я той провідник, який вводить людей в армію, дивиться, у кого що не виходить, рекомендує щось, допомагає.
Командир не може завжди бути поруч з кожним своїм підлеглим. І от коли хтось видався йому "не гідним військовослужбовцем", то я маю прийти і сказати: у нього проблеми в сім'ї, дайте йому ще один шанс, пустіть його у відпустку. Я завжди маю знати, що відбувається з особовим складом.
– Якщо посада заступника вашого профілю часто зводиться до проведення службових розслідувань, виходить, що морально-психологічний стан залишається суто питанням самого військовослужбовця?
– Ні, морально-психологічним станом повинні займатися командири всіх ланок – від сержантів до командира роти, батальйону і т. д. Це не має залишатися на характері самого військовослужбовця.
Плюс є офіцер-психолог. За наказом, на цю посаду можуть стати, наприклад, офіцери, які отримали важке поранення, наприклад, з ампутованою кінцівкою. Тобто ти втратив ногу, але армія про тебе турбується, ставить тобі протез, і після підготовки ти повертаєшся офіцером-психологом – це як у Штатах. Хто краще зрозуміє солдата, ніж той, хто був на його місці?
У кожному батальйоні зараз є офіцер-психолог, групи контролю бойового стресу, психологічного супроводу і відновлення. Але вони теж не можуть набрати людей. Це ще раз свідчить про те, що в нас проблеми не тільки з піхотою, люди просто не хочуть іти в армію. Не хочуть іти медиками, ремонтниками, такелажниками – вантажити харчі на складі.
Сказати про швидку перемогу на початку війни – це було огріхом. Треба було казати – нам ще воювати і воювати.
– Як часто, враховуючи і брак людей, і величезну втому, і те, що на Бахмутському напрямку безупинно важко півтора року, вам доводиться примушувати людей виходити на позиції?
– Якщо нормально працює командир відділення, головний сержант взводу й роти, командир роти і так далі, то "примушувати" нікого не доводиться. Ще раз: людей лякає страх невідомого. Коли тобі треба вночі зайти на позицію, на якій ти ніколи не був, природно боятися. Я цього боюся, та всі цього бояться.
Тому треба провідник, авторитет, який пояснить, що робити і яка обстановка на позиції. Часто це сержант, який скаже: "Пішли за мною". Примушувати – неправильно, людина і так за замовчуванням у примусі в армії, треба переконувати, пояснювати, для чого людина це зараз робить.
Солдату здається, що ось ця траншея перед ним – неважлива, яма якась, нас же постійно тут "розбирають", можна відійти. А командир дивиться на карту і знає, хто праворуч стоїть, хто ліворуч, де балка, яр, якщо противник сюди затягується, то ми всі автоматично відтягуємося. І це треба так грамотно розповісти солдату, щоб не сказати зайвого на випадок полону.
Також у нас була така практика: розводити по різних приміщеннях, укриттях людей, які виходять з позиції й заходять на неї. Бо коли ти дивишся на людей, які три дні були на позиції, ти думаєш: "Блін…" і починаєш вагатися. Коли їх розводиш, то в людей менше паніки.
І, звичайно, є ті, кому для подальшого виконання завдань треба час від часу просто виговоритися. Дружина далеко, батьки померли – і ти стаєш для нього родиною. Часом є і такі, які вже не хочуть іти з армії, бо їм тут усе чітко й зрозуміло, за тебе все вирішують.
– Водночас є люди, яких у поході в армію лякає не стільки поранення чи навіть загибель, скільки позбавлення особистої свободи. Тобі кажуть, коли вставати, лягати, стріляти, ходити у вбиральню. Як вони приживаються?
– Їм, певно, найважче. Але єдиного рецепту для їхньої адаптації немає – з кожним треба говорити. Якщо не та посада, спробувати перевести, перемістити, дати пару днів відпочинку.
Ти плаваєш між усіма човниками і намагаєшся збалансувати атмосферу. І найпростіше це робити на відведенні. Пошикував, сказав "Бажаю здоров'я!", це командир батальйону, а це заступники – їх треба слухати, а це командири рот. Треба перезнайомитися, визначити всередині авторитетів.
Зараз все по зв'язку, це зовсім інше. Наш батальйон останній раз шикувався в 2022-му.
– Що довше триває війна, то більшу кількість проблем в українській армії вона оголює. З 2023 року я все частіше чую від командирів різних рівнів про те, що один, п'ять, двадцять їхніх підлеглих "пішли в СЗЧ (самовільно залишили частину)" – тобто відмовилися виходити на позиції й покинули район ведення бойових дій.
Як людина, яка відповідає за морально-психологічний стан бійців, та ще й у штурмовій бригаді, як часто ви зіштовхуєтеся з цією проблемою?
– Дивіться, левова частка людей іде в СЗЧ через неможливість нормально відпочити або ж це люди, які мають залежності. Приходить людина, пів року воює, рік воює, питає: "Коли буде ротація?". А йому ніхто чітко сказати не може, бо в командування немає розуміння, будуть виводити бригаду чи ні.
Ти кажеш цій людині по-людськи: "Не треба йти в СЗЧ". Потім кажеш: "Друже, за це є кримінальна відповідальність, не роби цього, тебе ж через місяць чи через два знайдуть, і що ти будеш робити?". Він відповідає: "Не знаю, але я просто йду". І йде.
Часто через неможливість дати відпочинок ми втрачали таких бійців, які б ніколи не пішли в СЗЧ.
Серед причин також те, що хтось не зміг знайти спільну мову з командуванням, має сімейні проблеми або втратив здоров'я і вважає себе непридатним – "У мене все болить, я не можу зайти в окоп". А по документах він придатний, ми не можемо його звільнити від бойових задач, тоді він каже: "Все, вас не цікавить мій стан здоров'я, я піду в СЗЧ".
Якщо підводити риску, то в основному в СЗЧ йдуть ті, хто з особистих причин не хочуть виконувати завдання.
– Я правильно зрозуміла, що військові попереджають своїх командирів про те, що вони підуть у СЗЧ? Тобто це не раптовий крок?
– Народ дуже часто попереджає про це ультиматумом: не відпускаєте мене, не переводите на посаду, на яку я хочу – я пішов. Або ж, чого дуже не любить командування, ставить перед фактом: "Я поїхав вирішувати свої справи, буду за три дні". Тоді командир одразу подає його як відсутнього, і це правильно – має бути дисципліна.
– Що відбувається далі, після того, як людина пішла в СЗЧ?
– Робиться довідка-доповідь, що військовослужбовець такий-то покинув розташування, відразу його подають у розшук і в ідеалі його мають розшукувати. Але є військові, які не дають нам своїх реальних адрес – ну де їх шукати? Він може поїхати в Херсон, може у Вінницю, а може під Чернігів.
– А хто їх взагалі шукає, Військова служба правопорядку?
– Так, у ВСП раніше був місячник "широкомасштабний розшук", а зараз вони постійно їздять по вказаних адресах, шукають військових і в ідеалі повертають назад у частину. А за пів години ця людина знов іде в СЗЧ, розумієте?
Ми не можемо до кожного бійця прив'язати ще одну людину, яка триматиме його за руку, не можемо обмежувати його пересування. Людина вимкнула телефон, вийняла сімку і все.
Що далі: по-перше, багато командирів не захочуть брати назад людину, яка пішла в СЗЧ, бо це клопоти. По-друге, йому буде важко в колективі, бо ця людина не пішла на позицію й когось підставила.
– У вас були випадки, коли ви приймали людей назад у бригаду після СЗЧ?
– Було таке. Але здебільшого це були не ті бійці, які пішли "бо я так хочу", а ті, які мали базові проблеми зі здоров'ям, але ВЛК визнавала їх придатними і не направляла на лікування, тому ми не змогли їх офіційно відпустити.
Або, наприклад, у когось загинув друг, він каже: "Дайте мені два тижні відпустки". А ми не можемо дати два тижні, ми можемо дати три дні. І якщо командування знає, що це нормальний боєць, що він добре робить свою роботу, то може прийняти його назад.
Що саме з ними робити – треба продумати на державному рівні. Якщо перевести в тилову частину, піхота спитає: "А чого він порушив закон і служить у тилу, а я тут? Я теж хочу в тил".
Армія – це зріз, показник країни. Якщо в країні відбувається хаос, в армії відбувається те саме.
Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, УП
