"Я обрадовался в момент ранения. Сказал: "Больше в этом цирке участвовать не буду"" – главный сержант Кривошеев о штурмах и мотивации

На лівій долоні Станіслава Кривошеєва – рукавичка, на лівому плечі – апарат Ілізарова. Ці "аксесуари" він змушений носити після своїх трьох поранень. 

Усі поранення Кривошеєв отримав менш ніж за пів року – під час контрнаступу Збройних сил України на півдні в 2023-му. І якщо завдяки рукавичці чоловіку вдається приховати від сторонніх очей зміни свого тіла, то через пристрій зовнішньої фіксації руки перехожі часто звертають на нього увагу.

"Я не розумію людей, які, перетинаючись зі мною поглядом на вулиці, відводять очі. Можливо, я просто не можу усвідомити ті почуття, які викликаю у них. Можливо, це відраза, можливо, людині соромно дивитись мені в очі, бо вона не бере участі в бойових діях", – каже Станіслав. 

До 24 лютого 2022-го він 12 років пропрацював у ДСНС: спочатку був звичайним пожежником, згодом став начальником караулу. Каже, знання та досвід, які він здобув у цій професії, значно допомогли йому вже як солдату на війні. 

"Під час тієї служби я зрозумів одну важливу річ: людину неможливо послати у вогонь, її можна тільки повести за собою", – пояснює чоловік. 

Саме власним прикладом він намагався мотивувати солдатів вже як головний сержант роти 47-ої ОМБр під час усіх боїв. 

Чи мало це результат? Чому бійцям після поранень важливо повертатись у військо? І що робити тим, хто тільки збирається піти на війну? 

Нижче – скорочена версія розмови зі Станіславом Кривошеєвим. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі УП.

"Я знайшов мотивацію у бійця завдяки тому, що трішки його обманув"

– У 47-му бригаду ти потрапив як гранатометник, але вже через 4 дні тебе призначили головним сержантом роти. Як так сталося?

– Мене викликав до себе командир роти і запропонував цю посаду. Каже: "Наведеш порядок із озброєнням роти і буде все гаразд. Тоді я навіть не уявляв, що в мене ще буде 2,5 сторінки А4 функціональних обов'язків. 

На посаді головного сержанта я займався одночасно особовим складом та озброєнням роти і це дещо розфокусовувало мою увагу. Якби я більше займався з особовим складом, мені здається, ми б досягали кращих результатів і краще б зберігали здоров'я бійців.

– Які три головні проблеми в роботі з особовим складом тобі довелося вирішувати як головному сержанту роти?

– У деяких людей було нерозуміння, навіщо вони взагалі там знаходяться. В деяких була низька мотивація до самонавчання. Ну і час від часу виникали проблеми з дисципліною.

Але загалом особовий склад був високомотивованим: люди бажали битися. Втім, їх трохи демотивувало те, що вони тривалий час навчаються, а до бою так і не доїжджають. 

– Часто можна почути думку, що добровольці – більш вмотивовані й дисципліновані, ніж ті, кого мобілізували. Чи побачив ти різницю між такими людьми?

– Це не зовсім так. У мобілізованих на початковому етапі, можливо, є більш низька мотивація. Щоб це змінити, потрібен комплекс заходів від командирів, від сержантського складу з виховання в людині мотивації воювати і виконувати свою роботу. 

Але поки ти з людиною не підеш у бій, ти не зрозумієш, ким вона є. Деякі люди вважали, що вони "рекси", а по факту не знайшли в собі достатньо волі, щоби виконати задачу так, як треба. А деякі – навпаки: ти від нього нічого особливого не очікував, а він виявився справжнім левом.

– Чи були в тебе випадки, коли боєць підходив і говорив, що він не готовий йти в бій? І що ти в такому разі робив?

– Коли після першого поранення я повернувся в посадку під Оріховим, до мене підійшов боєць і такий: "Пане головний сержант, я вчився на артилериста, я не штурмовик. Я не можу йти на штурм, для мене це – велика проблема". 

Мотивацію я в ньому знайшов завдяки тому, що трохи його обманув. Кажу: "Я тебе дуже поважаю, що ти вирішив підійти і сказати про це прямо. Я тебе до цього поважав, а тепер поважаю ще більше. Тому ти завтра йдеш зі мною на спостережний пункт".

СП перебував за 400 метрів від Роботиного: туди постійно ліпила артилерія, СПГ, міномети... Усі три доби він копав окопчик. І коли нас вивели, він залишився задоволений собою і тим, що все це пережив, перетерпів і знайшов у собі нові резерви, яких, як він до цього вважав, у нього немає. 

– Як часто тобі доводилося вдаватися до таких методів, щоб підтримати мотивацію бійців?

– Це – доволі тонка гра. Інколи людину треба десь підштовхнути, іноді – десь на неї нагиркати. До кожного треба шукати індивідуальний підхід, бо всі люди – різні і здебільшого вже в тому віці, коли сформовані як особистість. Тож перероблювати їх надто проблематично і нераціонально. Краще застосовувати їхні таланти такими, які вони є.

"У момент поранення мені стало весело. Я сказав: "Більше в цьому цирку участі не братиму""

– Яким був твій перший штурм разом із твоїми бійцями?

– По нас вели обстріл майже з усього, що було в супротивника. Наша техніка розмінування була підбита, інженерного забезпечення на той момент у нас не було. 

Командир роти ухвалив рішення, що ми будемо просуватися в пішому порядку під прикриттям M2 Bradley. Нам треба було подолати близько 700 метрів по відкритій ділянці місцевості. Я наказав пересуватися перекатами двійками – трійками. 

Люди ще не мали бойового досвіду і я побачив, що вони починають заминатися, втрачається темп. А втрачений темп це загроза.

– Вони боялися чи просто не розуміли, як діяти?

– Я не знаю, які почуття ким з них керували. Просто це була незрозуміла ситуація. 

Їх треба було якось змотивувати, підбадьорити, щоб вони впевнено йшли вперед. Адже залишатися на відкритій місцевості під вогнем артилерії мало б фатальні наслідки. 

І я подумав: "Мабуть, мені вже край", – встав у повний зріст, здійняв автомат над головою і з криком "Піхото, роби, як я!" просто покрокував під прикриттям вогню M2 Bradley.

Вони подумали: "Якщо лисого придурка таки не "забаранили" (не вбили – УП), то, мабуть, і в нас все вийде". І так ми просунулись далі. 

Я не вважаю, що це було логічно чи що це – героїчний вчинок. Це була тупість, але вона спрацювала. 

На превеликий жаль, четверо хлопців, які слідували за мною, зійшли з протраленої доріжки і підірвалися. Отримали поранення, але вижили.

Один із хлопців, які рухались за мною, підірвався в мене за спиною. Поки я допомагав йому накласти турнікет на ногу, був прильот, і я також отримав поранення в ліву ногу і в праву руку. 

По радіозв'язку я доповів про це командиру роти, заявив, що "більше в цьому цирку участі не братиму". У той момент мені стало весело. Але потім, коли мене почали евакуювати, мені стало страшно, бо мене тягнули за евакуаційну лямку на бронежилеті і, відповідно, сідницями я волочився по землі. 

–  А там – міни.

– Так. І якби був підрив під сідницями, то це перебило б хребет, і я, можливо, залишився б людиною з ногами, але вони не функціонували б. Але все пройшло чудово, я так і не наїхав дупою ні на яку міну.

– Скільки часу минуло, поки ти знову повернувся на фронт?

– 2 місяці. 

– Наскільки складно тобі було знову адаптуватися до умов на полі бою?

– За цей час у мене сформувалася фобія мінних полів. Тому я спочатку ходив тільки розмінованою стежкою або по накату від гусениць, щоб вже точно нікуди не відійти ні вправо, ні вліво. Але з часом це минуло.

Ще я втратив навичку чути снаряди, коли є "вихід", коли – "прихід".

– Як швидко ти отримав друге поранення?

– Минуло близько місяця. Можливо, трохи менше. 

Це був штурм села Роботине. У нас була задача зайняти одну з вулиць. З однієї з будівель почала відступати група противника. Вона рухалася перпендикулярно до нашого сектора ведення вогню. Ми їм завдали вогневого ураження. 

Місце, звідки ми вели вогонь, виявив супротивник. По нас почали вести обстріл з мінометів та СПГ. Близько двох годин нас обстрілювали і ніяк не могли поцілити. А коли випустили по нас пакет "Градів", то влучили.

У мене було ушкодження барабанної перетинки та невеличкий "технічний отвір" у лопатці.

"На околицях Роботиного хлопці знайшли "кравчучку" і везли мене пораненого на ній"

– Після другого поранення ти знову повернувся на фронт: 6-го вересня 2023 року тобі зняли шви, а вже 11-го ти вже щось штурмував.

– Це був опорний пункт "Інтер". Він знаходився між Роботиним і Новопрокопівкою. На цей штурм йшли мої хлопці, друзі – разом із ними ми були ще з оборони Києва. І з поваги до них я вирішив, що не можу пропустити цей штурм.

– Чому ти знову отримав поранення?

– Супротивник, який знаходився через дорогу, зрозумів, що частина траншеї не контролюється ним. По нас скоригували дрібну артилерію. Ми трішки поперекидалися гранатами, поперестрілювалися через дорогу, але це було нерезультативно. 

Потім я почув "вихід" із СПГ (станковий протитанковий гранатомет – УП), але подумав: "Траншея крита, з дрона не підкоригуєш, в принципі у нас є час. Тим паче шанс, що з першого пострілу влучать прямо в траншею – просто мінімальний, це десь з області фантастики". Але я помилився. Уламок від снаряда СПГ зайшов чітко між мною і двома моїми побратимами.

– Ти одразу зрозумів, що з тобою щось не так?

– Я не зовсім зорієнтувався, що відбулося. Коли прийшов до тями, не знайшов руки: вона була піді мною, я не міг нею рухати. Відчував сильний біль. На мені лежали балки, уламки від профнастилу, яким була перекрита траншея. А коли я зміг якось вдихнути, то два рази викрикнув, що я – "триста". 

Мене відтягнули, наклали турнікет на руку, тиснучі пов'язки на обидві ноги. Оскільки траншеї вузенькі, і хлопцям було дуже важко мене тягнути, вони вирішили зняти з мене повністю броню.

Я періодично то втрачав свідомість, то приходив до тями. Мене несли м'якими ношами, які характерно пахли трупами. Потім – вже на околицях Роботиного – хлопці знайшли "кравчучку" і везли мене на ній. 

По дорозі хлопці потрапили під щільний артилерійський обстріл 120-м калібром, а я якраз невчасно прийшов до тями. Вони поховалися в траншею якусь, а мене лишили на дорозі. Ну це абсолютно логічно з їхнього боку, оскільки я – "300", то я ближче до "200", ніж до живого. 

Один із хлопців підбіг та вкрив мене якимось рядном. Я подумав: "Якщо все це коригується з дрона, то я просто вдам із себе мертвого, просто не буду рухатися".

Коли щільність обстрілу знизилася, вони знову мене завантажили на тачку, але вже на будівельну, на пневмоколесах. Не знаю, де вони в розваленому Роботиному змогли знайти таку.

"Найбільшим стимулом для мого одужання стала можливість обіймати дружину"

– Ти зараз на реабілітації. Як вона проходить? Чи плануєш ти повертатися назад на службу?

– Реабілітація в мене проходить у Київській шостій клінічній лікарні. Там чудові фахівці, чудове бельгійське технічне оснащення, турботливі медичні працівники, все класно, мені подобається. Я вже бачу, як досягаю якихось результатів. 

Після реабілітації неодмінно повернуся до виконання завдань за призначенням. У якій ролі я себе реалізую, мені поки невідомо, але я гадаю, що готовий до будь-яких варіантів розвитку подій.

– Який етап реабілітації для тебе виявився найскладнішим?

– Оскільки функціональних пальців на лівій руці лишилося тільки три, то проблематично виконувати навіть деякі домашні маніпуляції. 

Найбільшим стимулом для одужання стала можливість обіймати дружину, бо коли ми лягали спати, мені доводилося просити, щоб вона закинула на себе мою руку. Вона дуже турботливо, обережно її брала, бо боялася, що щось порушить. Але буквально через місяць я вже зміг ці маніпуляції виконувати абсолютно самостійно, добре координуючи свої рухи.

– Як рідні дізналися про твоє поранення і як відреагували на це?

– Я часто прибріхував батькам. "Алло, мамо, я тут захворів". Це було перше поранення, я якраз вже зміг більш-менш впевнено вийти на вулицю, навіть не використовуючи милиці. Кажу їй: "Я поки полежу в лікарні, але зі мною все добре". Вона: "Не бреши, давай, дзвони мені по відеозв'язку, показуй, чи на місці руки і ноги". Вона як мати, звичайно, переживає. 

– Ти носиш рукавичку. Ти спеціально не хочеш, щоб люди зайвий раз звертали увагу на твоє поранення?

– Та просто кисть виглядає не дуже-то гарно: на ній багато шрамів, є ампутації пальця, є палець, де відсутній суглоб та сухожилля, на певних ділянках пересаджувалася шкіра. Тобто рука дуже така "потріпана", наче я десь її в шредер засунув. 

Люди звертають на це увагу. Деяким це просто неприємно. 

– Чи відчуваєш ти зараз потребу поговорити з психологом або просто з людиною, яка тебе вислухає, про свої хвилювання?

– Після першого поранення я доволі довго переживав через те, що вів людей і вони, ідучи за мною, підірвалися. Для мене це якийсь час було проблемою.

І випадково, гортаючи стрічку в Інстаграмі я натрапив на рекламний банер, що є безкоштовна служба психологічної підтримки для військових. Я подумав: "Чому б ні?".

Я подзвонив, поспілкувався, мабуть, хвилин 40 з дівчиною з дуже приємним голосом. Ми обговорили всю цю ситуацію і дійшли до того, що на той момент, за тих обставин це було, мабуть, єдине правильне рішення. І мене якось відпустило. 

Потім я провідував одного з цих поранених побратимів. І він сказав: "Ти знаєш, у мене до тебе немає жодних претензій чи образ. Ти тоді нас дуже надихнув, і на цьому натхненні ми б ішли за тобою ще, скільки треба". І мені тоді стало набагато легше.

"Що більше ви знаєте, то більше вартуєте на полі бою"

– Перед бойовим завданням ваш командир говорив вам: "Ви б'єтеся не за Україну, а одне за одного". Як ти сприймав цю настанову тоді і чи змінилось ставлення до цих слів зараз? 

– Тоді я подумав: "Мабуть, він хоче підселити натхнення в серця людей. Це чудово", – але сам не перейнявся цими словами. І лиш тоді, коли ми вже почали саме безпосередньо вступати у вогневі контакти із супротивником, я зрозумів, що дійсно він був правий, щось він таки знав. Бо в той момент ти не думаєш ні про рідних, ні про батьків, ні про коханих, ні про Україну, ні про землю, ні навіть про державність чи про народ. Ти бився за себе і за того, хто поряд з тобою. 

– Яку пораду ти б дав зараз людям, які тільки починають свій шлях у війську?

– Було б чудово, щоб поки ви будете проходити медичні комісії, ви займалися своїм здоров'ям, розвивали вашу витривалість.

Навчайтесь. Обов'язково сходіть на курси тактичної медицини. Є курси для пілотів дронів. Інвестуйте у своє виживання. Що більше ви знаєте, то більше вартуєте на полі бою.

– Не всі бійці після поранень можуть повернутися на військову службу. Хтось залишиться в цивільному житті. Яким чином їх знову соціалізувати? Як ти це бачиш?

– Себе я поки що не бачу в цивільному суспільстві, тому навіть не дивився в цьому напрямку. 

Є інша проблема – як інтегрувати у військову службу людей після тяжких поранень.

Не знаю, як в інших підрозділах, можливо, там є якийсь дієвий комплекс заходів, але в моєму підрозділі важкопоранені, по суті, лишаються в патовій ситуації: їх неможливо комісувати, але і повноцінно вести бойові дії вони також через свої фізичні можливості вже не здатні. Це, грубо кажучи, обмежено придатні і люди, які "зависли в повітрі". І, на превеликий жаль, я не побачив в нашому підрозділі, щоб їх якимось чином намагались інтегрувати знову у виконання службових обов'язків. 

Я розумію, що людина на протезі не побіжить на штурм. Але вона може виконувати якісь інші функції: діловода, бухгалтера. І цим самим ви не тільки використовуєте людину, яка вже має якийсь досвід, але і не кидаєте її, що дуже важливо для мотивації. Причому не тільки мотивації тієї людини, але й інших військовослужбовців, які бачать відношення до поранених. 

– Що для тебе буде перемогою в цій війні?

– Я гадаю, що для мене вже не буде перемоги.

– Чому?

– Людей не повернеш. 

Та й з війни повернуться люди вже з новим досвідом. Не хочу казати, що з поламаними долями, але вже не такі, якими були до цього. І суспільству доведеться зробити дуже багато кроків для того, щоб військовим було комфортно серед них. 

Софія Середа, УП