Лучшая и самая тяжелая работа в мире. Репортаж из подвала пехотинцев, защищающих Часов Яр
Щоночі лягаючи на широке двоспальне ліжко в одному з підвалів Часового Яру, військовослужбовець Андрій знімає з себе піксельний кітель, чорні берці та свою ліву ногу. Він обпирає її об купу свіжих дров і відкидається на бильце ліжка.
Андрієві пощастило – його спальне місце стоїть найближче до розжареної буржуйки. Наприкінці зими – на початку весни температура надворі на пару градусів перевалює за нуль.
Півтора року лівою гомілкою Андрія є протез. Влітку 2022-го, переганяючи БМП в одному зі звільнених сіл на Харківщині, він наїхав на протитанкову міну та залишився без п'ятки. Щоб поставити імплант, ногу відрізали вище – майже до коліна. На відновлення й проходження військово-лікарської комісії пішов рік.
Після ампутації та протезування Андрію пропонували перевестися в тилову частину або військкомат, але він обрав піхоту й Бахмут. Навесні 2023-го, коли його 93-я бригада вела важкі бої в "місті-фортеці", він вирвався туди на тиждень. З протезом застрибнув у БМП, яку тут же з РПГ підбили росіяни. Але і цього разу вижив.
– Мама сказала, що я дурачок, колишня дружина – приблизно те саме. Але я себе так не відчував. Я думаю, що зробив усе правильно, – розповідає Андрій.
У його голосі немає ані ноток героїзму, ані розчарування, ані злоби – хіба трохи втоми. За п'ятнадцять років в армії Андрій звик говорити про війну як про роботу. Це взагалі можна назвати роботою?
Після Бахмута він воював на сусідній Кліщіївці, де натоптував по сім кілометрів на день і почувався "охєрєвшим". Через довгий і складний захід на позиції нога розпухала настільки, що не влазила в протез. Зараз Андрій обороняє Часів Яр, командує групою в роті хлопця на позивний "Псіх".
На момент виходу цього тексту російська армія стоїть вже за кілометр від міста.
Попри все побачене й пережите, Андрій, повторюючи культову фразу з фільму "Лють", називає свою службу "найкращою роботою у світі".
– Я одинадцять років у вугільній шахті відпрацював – мені не сподобалося, а в армії сподобалося, – додає він.
Піхота рідко є вибором, тим паче для людини з протезом. Частіше місцем, куди стікаються всі, кого не відібрали в ДШВ (десантно-штурмові війська), морську піхоту та артилерію. Місцем, де треба вміти "слухати небо", влучно стріляти з розконсервованого автомата АК-47 й загалом – виживати.
Разом із "найкращою роботою у світі" піхота є й найтяжчою.
– Піхота – це кінцева, далі нічого немає. Тут, як серед піратів, зібрана вся чорнота суспільства. Тут немає професійних військових – усі цивільні: он сидить банкір, я – металург. Тут немає романтики, усе дуже страшно. Бруд, сморід, кров, лайно – ось це піхота.
Люди, яких переводять у піхоту і які знають, що це таке – тікають, приходять тільки новачки. Потім вони дивляться на це і теж тікають. От ви запитайте цифри СЗЧ (самовільне залишення частини – УП)? А мобілізації то нема, – додає один із побратимів Андрія, який просить УП не вказувати своє ім'я.
"Українська правда" провела пару днів із ротою Псіха – піхотинцями легендарної 93-ої окремої механізованої бригади "Холодний Яр", які боронять Часів Яр на Донеччині.
Про те, як виглядає життя української піхоти під практично контрольованим росіянами небом в умовах браку снарядів і – що не менш критично – людей, читайте в нашому репортажі.
Стилістика мовлення героїв збережена. На момент виходу тексту місце перебування роти змінене.
***
Якби війна мала одиницю виміру, нею була б посадка.
Вузька смуга лісу, висаджена для захисту посіву від пилових бур і ерозій ґрунту, за останні десять років набула в Україні нового значення.
У посадки вгризаються лопатами, мінометами й зубами. Зариваються під землю, як кроти. Тішаться, коли з настанням весни на перебитих артилерією деревах відростає хоча б малесенька частина "зеленки", завдяки якій можна замаскувати позицію. А все тому, що посадки ділять території на "наші" та "пі*арські".
Плазмовий телевізор у часовоярському підвалі, де живе частина роти Псіха, показує посадки між Часовим Яром і Бахмутом цілодобово. Для цивільного ока вони виглядають як шматок голого й побитого лісу, для військового – як сукупність цілей.
– О, двоє росіян щось підносять, провізія, мабуть, – каже командир роти Псіх, вдивляючись у стрім з дрона Mavic.
Псіху 25 років і, згідно з уявленнями частини суспільства, він саме той, хто "народився для війни" – тобто професійний військовий. Після закінчення школи він вступив у Військовий інститут КНУ на психолога (звідки і позивний), потім потрапив у 93 бригаду, доріс до взводного і зрештою до ротного.
У свої 16, правда, він більше хотів вступати в ПТУ на автомеханіка, але мама, яка виховала його самотужки, наполягла на КНУ. Бо ж складене на високі бали ЗНО не має пропадати.
– Але зараз я не шкодую, що одразу після школи пішов у військове. Навпаки: якби я чинив мотори, а тут оп і сталася війна, я б такий: "Не гоніть! Шо мені робить?". Мене б кинули в окоп, де я ходив би в кульочок (у туалет – УП) і не виходив би в тепловізор подивитися, бо страшно. А так я вже знаю, що робити, – ділиться Псіх.
Рота Псіха тримає 1200 метрів фронту. Це – як протяжність Хрещатика від Бессарабської площі до Європейської, тільки замість тротуару по один з боків стоїть російська армія. І постійно намагається перейти дорогу.
Захід роти Псіха на оборону Часового Яру в січні 2024-го збігся з початком масового полювання російських FPV на українську піхоту. Вони ускладнили все: обладнання й утримання позиції, евакуацію поранених і загиблих, заміну людей.
– По людині, яка заходить тут на позицію, точно щось стрілятиме. Якщо це не буде міномет, це буде скид з Mavic, якщо не Mavic, то "касетка", якщо не "касетка", то стрілкотня. Це будні, – пояснює Псіх.
Протидіяти ворожим FPV може РЕБ, який досі перебуває не просто в статусі "підгон від волонтерів", а – "ми поки не знаємо, чи це працює". Або ж сам піхотинець – стріляючи по російському дрону з антидронної рушниці чи свого автомата. Хоч і зробити це дуже важко, пояснює УП піхотинець на позивний "Щасливий", що сидить поряд із Псіхом. Шість днів тому він повернувся з позицій.
– Поки ти по одному стріляєш, другий бистренько щось на тебе скидає. У нас як було: спочатку один дрон довго висів, потім прилетів другий – скинув, побратим тільки дістав автомат з окопа, як прилетів третій, FPV, хоч ми його навіть не чули, і врізався в бліндаж, – ділиться військовий.
***
Якщо вам хтось скаже, що на війні не працює доставка від BoltFood чи Glovo – не вірте одразу. Спершу поцікавтеся, хто та людина в підрозділі, яка привозить у найвіддаленіші підвали посилки з "Нової пошти". У роті Псіха таку людину звати Родя. І вже півтора року він доставляє все: людей, боєприпаси, провізію, волонтерку.
Шлях Роді до головного доставщика роти почався з бажання "прописатися" у власній квартирі в Тернополі. Ідучи по довідку місцевого військкомату, за п'ятнадцять хвилин з комісованого за станом здоров'я він став придатним до служби. А вже за п'ятнадцять днів "учебки" боронив Харківщину.
– Пам'ятаю: приїхав у 93-тю, мені показують мій воєннік (військовий квиток – УП), у якому пише "навідник БМП-1", а я даже не знав, що таке БМП! Але мені пощастило: на той момент у нашій роті не було таких машин, – регочучи на весь підвал, пригадує Родя. – Тому мене бистро переписали на "помічника гранатометника". Гранатомет, певно, у нас був, але що то таке, я теж не знав.
Після оборони Харківщини, коли 93-ій не дали посмакувати великим наступом й перевели на Бахмутський напрямок, Роді дісталося місце на соледарському териконі. По його праву руку був німецький завод КНАУФ, по ліву – село Яковлівка, а прямо через дорогу – росіяни. Серпень 2022-го був початком російського наступу на Соледар.
Тоді ж виявилося, що Родя не знав не тільки, що таке БМП-1, гранатомет, а й що таке терикон.
– У Тернополі такого слова не вживають! – пояснює він. – Завезли мене на той терикон на мотолизі, якийсь тіп крикнув: "За мною!", а далі там шнурок (канат для підйому – УП) висить… Тоді я поняв, що це щось не то. А ми ще лопати з собою взяли – думали, будемо копати. А вилізли на терикон і зрозуміли, що там лопата не допоможе. Довбали кирками.
Мені сказали: "Чотири дні там витримаєш і поїдеш у відпустку!". Але нас забули і попросили ще на чотири дні піти повоювати на сусідню роту. Це вже було не на териконі, а лівіше, дорогою до Яковлівки. Там я попав на позицію "Ясень", – додає Родя.
Замість чотирьох днів Родя провів за Соледаром п'ять тижнів і вийшов звідти після свого першого поранення – уламки російської "касетки" прилетіли йому в ногу та пальці рук. Того дня він пішов на пошуки екіпажу підбитого росіянами бронетранспортера і потрапив під обстріл. Усього восьмеро поранених, один з яких з часом став загиблим. Евакуація була за півтори доби і пішою.
Відпустку Роді таки дали, щоправда, для відновлення після поранення. Згодом ВЛК, з посмішкою і смутком водночас говорить Родя, визнала його придатним до служби. А бригада – придатним для посади водія, який, до речі, ще довго їздив фронтом на сімейному білому Fiat Doblo 2006-го року.
– Усі їздять на пікапах, на броньовиках, а в нас біле Doblo із зеленою сіткою спереду, – знов зривається на сміх Родя. – Зараз та машина вдома, ми її зремонтували. Думаю, вона чекає своєї очереді – якщо треба, то приїде знов.
Про свій "соледарський" період, який включав довбання терикону для створення сховків, перше поранення та пішу евакуацію, півтора року по тому Родя згадує, майже як про літні канікули. У цьому ще один ефект війни: кожен день, який тебе не вбив, відкладається в пам'яті як хороший.
Але, можливо, річ ще й у тому, що "соледарський" період Роді припав на літо – спекотне, сухе, з сонцем п'ятнадцять годин на добу. А вже наступний, "бахмутський" – на холодну осінь і сніжну зиму. Бахмут був однією суцільною зимою, особливо в квітні та травні 2023-го.
***
Історії більшості героїв цього тексту об'єднує слово "Бахмут".
За оборону міста, яке набуло поетизованого статусу "фортеці", 93-я бригада заплатила людьми. "Холодний Яр" зайшов на цей напрямок восени 2022-го й простояв там аж до виходу українських військ у середині травня 2023-го.
Посадки на околицях, район за річкою, залізниця, центр, останні багатоповерхівки – майже дев'ять місяців журналісти УП спостерігали за тим, як 93-я билася за це місто.
У пам'яті добре відклався епізод, як у квітні 2023-го один із комбатів, описуючи надважку ситуацію в місті, сказав своєму побратиму: "У мене на трьох ротних залишилося чотири піхотинці". Після великих втрат бригада воювала в Бахмуті приданими підрозділами, зокрема бійцями Сил ТРО.
Андрій називає Бахмут місцем, у яке йому страшенно хотілося вирватися після року лікарень і комісій. Псіх – містом, де він вижив. Ще двоє героїв цього тексту, Кот і Щасливий – землею свого бойового хрещення. Останні одразу після учебки потрапили в Бахмут у кінці оборонної операції в травні 2023-го і протрималися там тиждень.
Роти на той момент, як пригадує Кот, уже практично не було. Новачкам не було в кого спитати, що, куди і до чого.
– Але мені було не страшно йти в піхоту, – ділиться Кот. – У мене кум, царство йому небесне, служив з 2014-го года, він всігда в піхоті був, то я по його расказам знав, куда я йду. Я все понімаю, людей тоді не було.
Щасливий, розповідаючи про свій тиждень у Бахмуті, найчастіше згадує п'ятиповерхівку на західній околиці міста, де він тримав оборону. 1-го травня вона була відносно цілою, а 7-го на її місці уже стояв "скелет". Спочатку від прильотів вилітали цеглини, потім почали труситися плити, врешті будівля завалювалася цілими прольотами. 8-го травня Щасливий зліг у госпіталь з контузією.
– Я насправді не думав, що там усе аж так, – пригадує він свій "бахмутський" період. – Вийшов з КСП (командно-спостережний пункт), а воно все бахкає, усе покошене – апокаліпсис такий!
– Де в нас тоді тільки не було КСП – від Забахмутки до останньої пятіетажки, – долучається до розмови Псіх. – Коли Пригожин заявляв: "Усе, Бахмут наш! Залишилася тільки одна пятіетажка!". А це ми з неї з'*балися утром, а генератор остався включеним!
Згаданий на початку тексту військовий, який просив не називати його імені, говорить про Бахмут ледь не пошепки. Обережно, ніби перевіряючи нашу реакцію, він розповідає, що вважає цю оборонну операцію "військовим злочином, за який з часом доведеться відповідати". Пояснює: вона забрала надто багато життів.
– Шо в нас – "фортеця Бахмут"? А я говорю – ї*учий Бахмут. І багато тих, хто вийшов звідти і вижив, так каже. Що ми там чекаємо – ракети, Ф-16, ППО? А піхота потребує мінометів і мін, щоб наступати або хоча б тримати оборону.
Був я на заході України, там у людей футболки "перемога скоро". Нашо ж сюди їхати, якщо перемога скоро? З кожної праски має, бля*ь, литися: "Хлопчики, треба йти, бо країни не буде, не "Бамбаса" не буде, а країни не буде", – додає військовий.
***
З бронегрупою, що прогріває свою БМП в одній з посадок, Псіх вітається словом: "Догана!". Він жартує, але просить своїх хлопців більше не лишати боєприпаси до "бехи" на землі. Кот, якого після поранення в Бахмуті перевели з піхоти в бронегрупу, киває у відповідь.
Нині для цієї радянської машини на Бахмутському напрямку роботи небагато – в умовах "душіння" російськими FPV вона занадто помітна для ворога.
– От якщо брать "сівіху" (шведська БМП CV-90 – УП), яка працює з добре замаскованої позиції, то ти її даже в тепловізор у "птічку" не побачиш, ти тільки за метрів 600 почуєш, що їде якась техніка. А оцю "беху" (БМП – УП) тут тільки завів – а там уже поняли, що наша рота зараз буде насипать! – пояснює Псіх.
Тому замість основної задачі – перевезення своєї піхоти і вогневого відсікання чужої – Кот із побратимами переважно працює на евакуацію поранених і загиблих.
Якщо застосування БМП буде надто ризикованим і для евакуації, бронегрупа пересідає на квадроцикл. У його крихітний квадратний кузов, добряче піджавши ноги, вмістяться четверо поранених. На квадроцикл встановили експериментальний волонтерський РЕБ від FPV.
– Вчора таке получилося, що я забрав "двохсотого", погрузився, і квадроцикл заглох. Я трошки злякався… але нічо, завів і далі поїхав. "Двохсотого" я не знав, він десь днів чотири пролежав, а "трьохсотий", якому ногу одірвало, дякував. Я його тягну, а він м'ясом зачепився за акацію і каже: "Ай", я відповідаю: "Терпи", – ділиться Кот.
О 15:15 в небі починає наростати дзижчання FPV-дрона. За ним чути стрілецьку зброю, з якої його намагаються збити, і врешті – гучний вибух. Бабах. Потім другий, третій і четвертий вибухи, які переплітаються зі звуками "виходів" української артилерії.
– Осколочки прилетіли, чуєш? – питає Псіх у Кота.
Після цього на вулиці роздається шостий, сьомий, восьмий і дев'ятий вибухи. Бабах, бабах, бабах, бабах. Ніхто не здригається. Псіх на правах ротного і психолога пояснює природу звикання до вибухів коротким реченням: "На зміну страху приходить по*уїзм".
***
О 17:36 Псіх кричить у рацію: "Під*р, під*р вибігає з посадки, нанести вогневе ураження! *баште, *баште! По можливості відпрацюйте з "труби" (РПГ-7 – УП)". Голос з іншого боку відповідає: "Плюс-плюс".
За кілька хвилин на екрані телевізора переривається ефір з дрона. Тишу в підвалі, замість команд Псіха, заповнює хропіння. Пара ковдр і килимів відділяють пункт управління від великої "спальні" на 20–25 осіб.
О 17:50 з іншого кінця рації нарешті звітують про влучання: "Єєєсть, на*уй!". Псіх віддає команду закріпити результат: "У місце, де був розрив, наносимо ураження – ПМК, АК. Пі**р – "300" (поранений – УП), з**бує, пропрацьовуємо у глиб посадки. По можливості – ще раз з РПГ, готуємо осколок (осколковий снаряд – УП).
***
О 19:42 до звуків підвалу додається скрегіт скотчу: двоє військових формують "посилки" з водою на піхотні позиції. Питна вода – один із найзатребуваніших і найцінніших тамтешніх ресурсів.
– Тут то ми так воду не п'ємо, а на позиції її хочеться багато. Бо ми ж багато пороху нюхаємо, самі стріляємо, пітніємо від роботи, – пояснює Щасливий.
Доставщиком води на передок замість Роді підпрацьовує великий агродрон, який за один політ несе до 10 кілограмів. Механізм роботи "пошти" такий: попередньо з пляшок зливають половину – третину об'єму води, аби вони не розбилися під час падіння зі ста метрів (приблизно висота 25-поверхового будинку), потім пляшки обмотують утеплювачем, скріплюють скотчем і поміщають у поліпропіленові мішки.
Скидати нижче немає змоги, адже через перепад висот є ризик втратити дрон.
Паралельно з поштою ближче до восьмої вечора в підвалі готується вечеря. Тоді в повсюдний дим від цигарок врізається запах щойно розігрітих на пательні вареників з м'ясом, корейської моркви та морської капусти.
***
О 21:03 голос у рації запитує, чи буде заміна двом людям, які сьогодні мають виходити з позицій. На ротному пункті управління відповідають: "Плюс-плюс". Голос у рації уточнює, що один з піхотинців, який нині стоїть на передовій, боїться внаслідок заміни залишитися там сам. "У нас уже таке було", – перемовляються між собою військові в підвалі.
***
Про настання ранку в підвалі, куди не добиває денне світло, свідчить хіба пожвавлення ходьби між "кімнатами" і підвищення голосу головного сержанта роти Танчика. Після сьомої години він уже менше боїться когось розбудити.
З другої години ночі Танчик підміняє Псіха на рації, яку тут називають "радєйкою": стежить за трансляцією аеророзвідки, дає накази на відкриття вогню, передає дані від позицій до пункту управління батальйоном.
Головною задачею на ніч і ранній ранок була заміна піхоти на кількох позиціях між Часовим Яром і Бахмутом. Після нарощення росіянами роїв FPV-дронів під час заміни рота почала зазнавати найбільших втрат.
Ще о дев'ятій вечора, буквально за кілька хвилин після запитання в рації "Чи буде заміна двом людям?", один із піхотинців, що мав стати тією самою заміною, підвернув ногу й отримав наказ повертатися назад. Згодом ще один почав задихатися від астми.
– Я спочатку повідомив тим, хто на позиції, що заміна буде, а потім кажу: "Ви ефір чули? – Чули", – опускаючи очі до підлоги, переповідає Танчик. – Я їм пообіцяв, що ми щось придумаємо. Три дні на позиціях ще можна витримати, але тиждень… Хоча на Соледарі нас ніхто не міняв: як заїхали, так і стояли. Але там не було так страшно.
Військовослужбовець, якого дорогою на позицію спіткав напад астми, гріється біля буржуйки й час від часу, згризаючи себе за те, що не зміг виконати задачу, ховає очі за широкими долонями. Його звати Юра, йому 44, астма прийшла в його життя з початком повномасштабного вторгнення.
Юра насправді не піхотинець, а кулеметник. Але, як говорить одне з неписаних правил війни, коли "закінчується" піхота, піхотою стають усі, зокрема кулеметники. Так само коли закінчуються добровольці, придатними стають усі, зокрема астматики.
Сьогодні Юрі вперше стало настільки погано, що він не зміг дійти до позиції.
– Мені треба було відпочити, а там по дорозі відпочивати не можна. Флакона (інгалятора – УП) у мене з собою не було, – пояснює чоловік. – Як сказали, що нас прикомандировують у піхоту, то всі, крім мене, пішли в отказ, а я… Якщо всі відмовляться, то хто воювати буде?
***
О 8:11 з позиції N по рації передають дві новини: перша – почався обстріл, військові перечікують у підвалі; друга – "Ілон Маск", тобто старлінк, перестав працювати.
Трохи пізніше запитують, чи можна відпрацювати по росіянах у відповідь. Танчик відповідає: "Командування сказало міни поберегти, як тільки буде рух (ворога – УП) – попрацюємо". О 8:53 та ж позиція передає, що по них після обстрілу відпрацювали ще й скидами.
***
Після восьмої ранку в підвал спускаються двоє піхотинців, яким цієї ночі пощастило знятися з позицій – Богдан і Едік. За 100–150 метрів від росіян вони провели шість днів, чотири останніх – без води. Ту, що набрали з собою, швидко закінчилася, а скинута з дрона – розбивалася. З останнього пакета вціліла всього одна пляшка.
– Кх, кх, кх, – сідаючи на стіл, на який поставили дві пластикові миски з учорашніми варениками, Богдан голосно кашляє.
Зі способів обігріву на позиції впродовж тижня в нього були тільки окопні свічки. За кілька секунд його кашель підхоплює Едік.
Обом чоловікам на вигляд років 40–45. Богдан майже все життя пропрацював у кар'єрі, Едік – на шахті. В піхоту їх розподілили за залишковим принципом: після того, як у морпіхи та спецпідрозділ ГУРу "Кракен" відібрали людей 25–35 років. Для Едіка цей вихід на позиції був першим у житті.
– Часто вас російські дрони діставали? – обережно питаємо в хлопців, які починають снідати.
– Здається, там одні дрони зараз. Скидають і скидають, – відповідає Едік.
– По ходу, це ми їх і научіли це робить, – додає Богдан. – І вони вже знають усе по врємєні: тільки люди виходять, і вони в одну точку бам. Зараз, мабуть, більше скидів, ніж FPV – ВОГи, гранати, міни. Там на позиції добре чути і дрон, і що він несе. Якщо звук "важкий", то летить щось здорове.
– А як ви дієте, коли чуєте дрон? – Питаємо.
– Коли дрон летить, то ховаємося. Якщо є змога, то треба стріляти по ньому, але дрон то точно попаде, а ти попадеш чи ні… – відповідає Богдан.
– Яке там стріляти? Ховаємося в бліндаж, так і кажи, – виправляє його Едік.
– Може, поїси ще шось? – питає в Богдана місцевий кухар.
– Нє-нє, я ніяк не нап'юся, – відповідає той.
Долучитися до лав 93-ої бригади "Холодний Яр" можна на сайті підрозділу.
Текст – Ольга Кириленко, Фото – Дмитро Ларін, УП
