Самый большой страх в Мариуполе был стать трупом, который потом не найдут под завалами
Моєму співрозмовнику Саші – 21 рік. Ми спілкуємося з ним на центральній площі невеликого німецького міста за пів години до початку його курсів. Вже майже рік Саша живе в Німеччині та вчить мову. Він – біженець з Маріуполя, який разом із родиною пережив найважчі місяці облоги рідного міста.
До початку повномасштабного вторгнення парубок був студентом, хотів стати логістом, займатися міжнародними перевезеннями та багато подорожувати. Він зізнається, що до свого виїзду з рідного міста влітку 2022 року встиг побувати лише в Одесі.
Березень сповнений трагічних дат, пов'язаних із Маріуполем. Це і обстріл пологового будинку, який зафіксували Мстислав Чернов та Євген Малолєтка в уже оскароносному фільмі "20 днів у Маріуполі". Це і удар по Драмтеатру, в результаті якого під завалами були поховані сотні мешканців міста.
Саша розповів свою історію облоги та втечі з Маріуполя, але попросив не називати в тексті його прізвища, щоб не наражати на небезпеку своїх родичів, які досі там залишаються. Ми поговорили з ним і про те, чим живе окуповане місто зараз.
Далі наводимо його розповідь прямою мовою.
До війни
Я народився і виріс у Маріуполі.
Коли сталася перша окупація міста в 2014 році, я був зовсім маленьким, не особливо цікавився цим, хоча ті події впливали на життя міста. Завжди відчувалося напруження, коли згадували весну 2014 року. І я дивувався, що частина населення сильно не любила "Азов".
Особливо це стосувалося літніх людей, вони сумували за совком, говорили, що, коли прийде "русскій мір", вони зможуть спокійно говорити російською мовою.
Але загалом останні кілька років (перед повномасштабним вторгненням – УП) місто хотіли перетворити на комфортне для життя. Навіть незважаючи на два монстри-заводи ММК Ілліча та "Азовсталь", здавалося, що це досяжна мета. Місто ставало красивим і доглянутим.
У січні 2022 року ніхто особливо не вірив, що велика війна можлива. І паніки не було, коли всі медіа писали, що скоро почнеться вторгнення.
Звичайно, ті, хто були пов'язані з правоохоронними органами, армією, або знали, або просто серйозніше до цього поставилися та виїхали до початку бойових дій. А всі інші не знали й ніяк не готувалися до того, що місто може опинитися в облозі.
Існувала думка, що околиці Маріуполя добре укріплені й жодної загрози немає.
Навіть 24 лютого місто не особливо відчувало війну.
Люди перші кілька днів спокійно їздили на роботу. Десь були проблеми з громадським транспортом, але загалом це було звичайне життя. Моя сім'я абсолютно спокійно почувалася, всі чомусь були впевнені, що це все триватиме кілька днів.
Потім уже я в інституті дізнався, що ЗСУ перебувають на заводах, вони перейшли в оборону, і що росіяни займають селища в Донецькій області.
Облога
Жах почався через 2 тижні.
Спершу зник мобільний зв'язок, бо знищили вишку. Потім зникло світло. Магазини працювали, але всі почали продавати продукти та інші необхідні речі набагато дорожче.
Лівий берег уже сильно страждав від обстрілів, вони першими прийняли удар на себе. Але в центрі було ще відносно спокійно. Я тоді пішов до знайомих у центральних районах. І там деякий час жив. Уранці 8 березня туди прилетів снаряд. Балкони обвалилися, люди опинилися під завалами.
Коли почали обстрілювати центральні райони, почалося мародерство. Поліція все, що могла, те й робила. Кого ловила, просто говорила: "Не робіть цього", когось навіть затримували. Але загалом зупинити це вже було неможливо.
Ми ще пожили кілька днів у центрі й вирішили переїхати в Приморський район до родичів, тому що він розташований у низині. Я не військовий аналітик, але ми думали, що, може, там нікого не чіпатимуть.
І з Приморського району можна було побачити пожежі, які ставалися нагорі, вони були дуже масштабні. Наприкінці березня прильоти почалися і там.
Ми і сусіди готували їжу на вулиці. Усі виживали за рахунок макаронів і борошна, можна було зробити собі пиріжки або хліб. Але в людей швидко закінчувалися продукти. Іноді ми вибиралися в центр, до того ж Драмтеатру, де були військові або волонтери. ЗСУ роздавали людям гуманітарку – підвозили шкарпетки та хліб.
Масові загибелі почалися, коли росіяни почали використовувати "Сонцепьоки", як я потім дізнався. Цими "Сонцепьоками" просто випалювали цілі квартали. І так район за районом ставали чорними.
Деякі люди в усьому звинувачували українську владу. Мера (Вадима) Бойченка насамперед. Він покинув місто, поїхав у Мангуш, потім виїхав із Донецької області в Запоріжжя. Маріупольці вважали, що він їх просто зрадив, хоча в перші дні війни всіх заспокоював і переконував, що місто вистоїть і все буде добре.
Люди вважали себе покинутими та зрадженими. Їм здавалося, що українська влада про них забула, що це вони не дають зелені коридори. Ніхто не розумів, що реально відбувається, бо не було зв'язку й новин.
За кілька тижнів березня Маріуполь став суцільним чорним містом. А вже у квітні почала пробиватися зелена трава. Це виглядало так сюрреалістично на тлі понівечених будівель... Ніколи не забуду ту весну.
Наприкінці березня – на початку квітня всі вже боялися виходити з підвалів – така була інтенсивність обстрілів.
У середині квітня стало трохи спокійніше, і я вперше вибрався з підвалу і зі свого району. Ми пішли до будівлі Драматичного театру.
Це досі один із найстрашніших спогадів облоги Маріуполя. За 200 метрів до нього вже стояв такий трупний запах, що ти не міг підійти ближче, бо починало нудити.
Ховати людей було ніде, а іноді й нічим. Не було навіть лопат, бо більшу частину з них просто вкрали. У моєму районі просто неба лежали трупи донецьких вояків або їхні частини. Їх розтягували коти й собаки. Тому доводилося по частинах збирати і накривати чим-небудь і ховати.
Потім я ходив на блокпости росіян і говорив, що там ось лежать мерці, заберіть, собаки їх з'їдають. Забирали їх до кінця травня.
До кінця квітня росіяни зосередили свої зусилля на азовстальських і портових районах. Центр перестали обстрілювати. Але постійні атаки на завод було чутно і видно з будь-якої частини міста, навіть з "Ілліча". Щодня на "Азовсталь" скидали від 3 до 5 бомб; там ще було чутно постріли – як я зрозумів, працювали міномети, артилерія.
Маріупольці незабаром звикли до цього. Це, звичайно, лякало, люди завжди оберталися в бік "Азовсталі".
Можна сказати, нашій родині пощастило. З рідних під час облоги Маріуполя я втратив тільки бабусю. Вона хворіла на пневмонію і через постійні обстріли ніхто не зміг до неї прийти. Потім ми змогли її відвезти в Новоазовськ, а там уже вона довго не прожила.
Окупація
Коли були страшні обстріли міста, люди думали над тим, щоб просто вижити. Просто молилися, щоб вижити.
Коли прийшли росіяни, більша частина людей, зокрема проукраїнські, хто залишився і вижив, спробували пристосуватися, щоб їх не здали і не відправили на підвал, а потім у в'язницю.
Росіяни насамперед завезли в Маріуполь гуманітарку і свої пересувні екрани з пропагандою. Ці екрани стояли біля центрів роздачі допомоги і промивали мізки людям.
У мене досі немає розуміння скільки людей загинуло в Маріуполі.
Перші місяці після окупації серед місцевих ходила цифра 80 тисяч. Зараз кажуть, що навіть більше. Одне я знаю точно – загинуло дуже багато. І йдеться навіть не про братські могили, фото яких ви бачили. Багато хто загинув просто в підвалах, коли не зміг вибратися після обстрілів.
Я залишався в Маріку до липня. Я розумів, що людей потихеньку зомбують. При тому я розумів, до чого це веде – почнуться рано чи пізно чистки, перевірки. Мене, як і більшість людей із проукраїнською позицією, просто відправлять на підвал. Мені на одному блокпості російські менти навіть обіцяли це.
Як я виїжджав? Спочатку кожному зі своєї сім'ї сказав, що я тут залишатися не буду. Я їх усіх ледь не проклинав за те, що вони сюди росіян притягли, тому що ненавиділи НАТО. І просто щодня, як у нас кажуть, скиглив, скиглив, скиглив, скиглив, що я тут залишатися не буду.
Ще до війни в мене були відкладені гроші в євро, і в липні ми з мамою вирішили, що потрібно виїжджати.
Ми виїхали спершу в Ростов, а потім самі добиралися до естонського кордону. Я хлопець обережний, тому все почистив у телефоні й прикидався дурником. І ось ми дісталися до Естонії, нас там потримали, напевно, годину – слава Богу, довго це все не тривало. Найсмішніше було, коли на російському кордоні йшов дощ, а на естонському світило сонце і веселка.
Спочатку ми потрапили в Польщу до знайомих. Потім нас друг сім'ї запросив до Чехії.
Щоб прогодувати себе і маму, я спершу пакував кабелі для інтернету. Але я їм не підійшов, бо надто повільно працював. Потім на другому заводі займався пакуванням для газованої води. Мені як українському біженцю платили зовсім маленьку зарплату. Я на це плюнув. Вирішили спробувати пожити в Німеччині.
Ось так я сюди і потрапив, у квітні 2023 року.
Маріуполь сьогодні
У мене залишилися родичі та друзі в Маріуполі. Жити там зараз дуже складно.
Заводів, які годували місто, немає. "Азовсталь" знищено, "Ілліча" – банально розпилюють на металобрухт і вивозять це все в Росію. Місто зараз живе цими вічними будівництвами, трошки портом, трошки ринком. Ще частина людей працює на фермах у передмісті, тому що їх, слава Богу, не зачепило обстрілами.
Відбудова Маріуполя – це теж міф російської пропаганди. Те, що ми бачимо – це більше ширма і відмивання грошей, ніж будівництво для людей. Якщо дивитися, вони навіть більш-менш цілі будинки, де можна просто замінити скло, погіршують настільки, що потім зносять.
Те ж саме з будівництвом нового житла. Навіть людина, яка не розбирається особливо, розуміє, що ці будинки таке собі. В Маріуполі висока вологість, і вони абсолютно не розуміють, як і що тут будувати.
Маріупольцям на цих будівництвах платять значно менше, ніж приїжджим. Середня зарплата для місцевих – 10–15 тисяч рублів, а "фахівцям" з Росії – 50–70 тисяч. Навіть мігрантам з Азії платять більше, ніж місцевим.
Росіяни перетворюють Маріуполь на бандитське місто. Зараз там багато осетинів, чеченців, дагестанців. По суті, те ж саме, що вони робили, коли окупували Крим. У цих угруповань мало не свої комуни. Трапляються навіть перестрілки.
Читати також: "А ще ми з'їли собаку". 65 днів у Маріуполі – історія облоги й окупації
Мої одногрупники, які залишилися в місті, тепер навчаються за російською програмою. Я читав те, що вони проходять – це все повна пропаганда і брехня. Звичайно, просувають ідеї боротьби з нацистами і великої перемоги.
Люди, які радіють окупації на камери, що вони ще можуть говорити? Вони радіють, радіють, а на ділі, напевно, сидять у себе вдома, за голову тримаються і плачуть.
На кого маріупольці ображаються, то це на мера і президента. Президент, замість того щоб зміцнювати нашу територію, говорив, що війни не буде. Люди йому вірили і залишилися з дітьми в місті. А потім Маріуполь взяли в котел, бо ми ніяк не були захищені від вторгнення з Криму. На мера ображаються, бо він не вивіз людей, рятувався сам.
Я дуже хочу повернутися до Маріуполя. Сумую. Але ніхто зараз у світі не скаже, коли це навіть теоретично може статися.
Поки Маріуполь окупований, я туди нізащо не поїду. Бо мене точно, як і будь-якого чоловіка, там можуть просто перевірити, сфабрикувати справу, відправити на підвал, а потім під найближчою берізкою чи під тополею поховати, навіть не в могилі. Або що ще гірше для мене – відправити служити в "ДНР".
Найстрашніший спогад із Маріуполя? Це те, що будь-якої миті може прилетіти в наш будинок і тебе просто поховає під тими бомбами в тому ж підвалі.
Це був, напевно, страх будь-кого, хто там був навесні 2022-го року. Стати ось цим трупом, які потім перемелють на асфальтну крихту і зроблять нові дороги в твоєму рідному місті.
Зараз Маріуполь для мене асоціюється з одним словом – повна розруха.
Для мене тепер це Жданов (до 1989-го року назва міста – УП), а не Маріуполь мого дитинства.
Севгіль Мусаєва, УП
