Последние дни Авдеевки. Как мы теряли город
Станьте гідними цього життя, яке дарують вам сьогодні хлопці. Говоріть правду, слухайтесь совісті, піклуйтесь про здоров'я, паліть брехню, думайте лише своєю головою, обирайте добро
Марія Янкевич, сестра 19-річного бійця 3-ої ОШБ Назара Янкевича, який загинув в Авдіївці 12 лютого 2024 року
17 лютого 2024 року Росія остаточно захопила Авдїівку – колись 30-тисячне місто за десять кілометрів від Донецька.
Вона тягнулася до неї довгих десять років: від квітня 2014-го, коли руками бойовиків на три місяці загарбала місто, до лютого 2024-го, коли Авдіївка вже стала "містом вічного вогню".
Вирішальними в цій битві стали останні півтора місяця. За цей час росіяни зайшли в тил українських позицій на півдні міста, а також завдали великого удару нижче Авдіївського коксохімічного заводу – в районі авдіївських дач, "перерізавши" місто навпіл.
Востаннє журналісти УП були в Авдіївці 23-го грудня 2023 року, напередодні Різдва. Замість свята тамтешні жителі готувалися до продовження війни – шикуючись у черги, вони запасалися гуманітаркою. Над ними нависали випалені будинки й поодинокі вцілілі прапори України та Європейського Союзу. Звуки "виходів" і "приходів" переривало тужливе скавчання собаки, що впав у відкритий люк.
Ми побачили і запам'ятали Авдіївку такою.
Цей текст – про останні важкі півтора місяця в Авдіївці. Початок масштабного наступу росіян восени 2023-го УП описувала у своїх текстах та інтерв'ю раніше.
Імена частини військовослужбовців, згаданих у цьому тексті, ми не розкриваємо на їхнє прохання.
Два удари по обороні: підземна труба та просочування дачами
До початку січня 2024 року план росіян щодо захоплення Авдіївки видавався таким: зайти на Авдіївський коксохімічний завод (коксохім) і відрізати головну дорогу постачання українських сил, що йде через Ласточкине і всім відому стелу з назвою міста. Це був найкоротший і найпростіший шлях.
Саме тому з початку активної фази наступу, з жовтня 2023-го, росіяни рушили на коксохім піхотою та технікою, а згодом почали засипати його з РСЗВ і КАБами.
Тоді над колись найбільшим коксохімічним заводом у Європі замість чорних хмар із димових труб регулярно здіймалася густа курява від прильоту авіабомб. Далека перспектива смерті від забрудненого повітря змінилася кількома секундами – від моменту випуску керованої авіабомби до її приземлення.
Втім, цей план росіян – обрізати місто по коксохіму – не спрацював.
Аж до виходу з міста 17 лютого завод перебував під контролем української армії, розповідає УП командир другого батальйону Окремої президентської бригади Збройних сил України на позивний "Самурай". Його батальйон рік тримав оборону на північному фланзі Авдіївського напрямку, зокрема на коксохімі.
"Оборона коксохіму була побудована досить міцно. Ми ж там стояли не перший день – усі можливі дії противника на цьому напрямку були прораховані, тому росіяни просто билися лобом об завод, втрачаючи живу силу і техніку. Можливо, тому вони і змінили напрямок свого головного удару", – розмірковує Самурай.
Несподіваних російських ударів по обороні міста насправді було два: в середині січня і головний – на початку лютого 2024-го.
Першим став захід у тил українських позицій на півдні міста по підземній трубі – це сталося орієнтовно 15 січня. За словами двох спецпризначенців, які невдовзі після цього почали працювати в місті, росіяни рухалися магістральною водогінною трубою, яка живила Донецьку фільтрувальну станцію.
Йдеться про трубу з технічною водою заввишки приблизно 1,3–1,4 метра. Основного об'єму води там не було: ще наприкінці 2021-го Авдіївка була зневоднена через обстріли. Залишок води, як припускають спецпризначенці, росіяни спустили самостійно.
Від інших співрозмовників серед військових УП відомо, що росіяни доволі грамотно підійшли до цієї операції. Вони не лише скористалися "ефектом несподіванки", а й проробили там тунелі для просування своїх штурмових груп, зокрема через кожні 100 метрів зробили отвори для виходу.
"Найважче не пролізти в цю трубу – люди лазять і трубами по 0,5 метра. Найважче – протягнути в неї балон з киснем, щоб цю трубу прорізати й робити отвори. Один такий балон важить кілограмів 100, мабуть – одна людина його не потягне", – пояснював УП один зі згаданих вище спецпризначенців.
"Росіяни досі нею лазять, – казав він УП 6-го лютого, за 11 днів до виходу Сил оборони з міста. – Чому наші її не контролюють – я не знаю".
Другим і основним ударом стало просочування росіян у місто авдіївськими дачами – територією між піщаним кар'єром та озерами. Це відбулося в перші дні лютого і стало великою мірою вирішальним у битві за Авдіївку.
Адже, рухаючись приватним сектором, росіяни 12–14 лютого дійшли до великої асфальтованої вулиці – Індустріального проспекту – і перерізали місто навпіл. На півночі залишився коксохім, на півдні – центральна частина міста.
Саме так головна дорога до Авдіївки, яка йшла через Ласточкине і перетікала в Індустріальний проспект, була втрачена. А будь-які переміщення по місту стали надзвичайно небезпечними.
За кілька днів до втрати ключової дороги в Авдіївку ще за наказом тогочасного головкома Валерія Залужного завели одну з найпотужніших бригад ЗСУ – Третю штурмову. Зоною відповідальності її 1-го штурмового батальйону став якраз приватний сектор, яким росіяни рухалися від кар'єру та озер, розповідає УП командир 3-ої роти батальйону на позивний "Фока".
Ми говорили з ним телефоном на другий день після виходу з міста, коли Фока їхав на поховання побратима, який загинув у боях за Авдіївку.
Втім, робити це було практично неможливо: частину позицій залишили суміжні підрозділи, частина – була знищена, пояснює УП заступник комбрига 3-ої ОШБ Родіон Кудряшов. Зводити нові не дозволяли обстріли та брак ППО з українського боку.
"Уже потім ми дізналися, що забрали собі напрямок, який був головним напрямком удару росіян. Там були зосереджені всі їхні сили: чотири бригади, які почергово наступали, плюс дві бригади, які були в резерві. Співвідношення піхоти було 1 до 12, артилерії – десь 1 до 10, боєприпасів – теж 1 до 10. КАБів на день падало – 80–110. До того ж працювала їхня авіація.
Такої інтенсивності піхоти та артилерії не було на Бахмуті від слова взагалі. Мої хлопці, які були в Маріуполі, кажуть: "Та ну ту Авдіївку на х*р, ми б краще ще раз у Маріуполі повоювали"", – ділиться Фока.
1-ий батальйон зміг трохи відтіснити росіян – до залізничної дороги. Але через щільний артилерійський обстріл закріпитися не вдалося. Росіяни руйнували вулицю за вулицею.
Після того, як стало очевидно, що штурмові дії не мають жодного сенсу, батальйон поступово відсувався на захід і врешті перейшов до іншої частини бригади на коксохім.
Росіяни перекинули свої сили на штурм 9-го кварталу – району багатоповерхівок, що забезпечує кращу оглядовість поля бою.
Так оборона Авдіївки 15–16 лютого звузилася до двох точок на карті – коксохіму та власне 9-го кварталу.
Фортеця "Зеніт", вихід з оточення та розстріл українських поранених полонених
Другою фортифікацією в Авдіївці – після промзони, яку росіяни захопили ще в грудні 2023-го – став легендарний укріпрайон під назвою "Зеніт".
Це колишня військова частина протиповітряної оборони, яка мала на своїй території бетоновані споруди та підземні бункери. Вона розташована на 1–2 кілометри південніше від міста.
Українська армія тримала оборону на цій позиції довгих 10 років російсько-української війни. Вона пережила бої за район шахти "Бутівка", Донецький аеропорт і майже два роки повномасштабного вторгнення.
"Це вважалася найукріпленіша точка фронту! Впав "Зеніт" – впала Авдіївка", – ділиться з УП військовослужбовець однієї механізованої бригади, що в часи АТО їздив на цю позицію за боєприпасами.
Наприкінці березня 2022-го на оборону "Зеніту" зайшла рота 110-ої бригади, зокрема її військовослужбовець, доброволець Віктор Біляк. Він рахував кожен день війни, який провів на цьому укріпрайоні – вийшло 620.
"Основним місцем, на якому все трималося, був наш штаб. Це підземний двоповерховий бункер з підземними парковками. Там є хороша інфраструктура та багато місця", – розповідає він у телефонній розмові з УП.
Росіяни почали оточувати "Зеніт" майже за місяць до виходу української армії з міста – з середини січня 2024-го, коли їм вдалося пробратися в місто по підземній трубі. Так в оборонців "Зеніту" зник лівий фланг. Правого флангу, за словами Віктора, не було вже давно – після захоплення росіянами села Опитне під Авдіївкою.
"Тоді росіяни почали дуже обстрілювати нашу логістику. Горіло багато автівок, постійно працював снайпер. Буквально, ти виходиш з нашого бункера, і тебе снайпер "виносить". Кулемет полював на наше переміщення на території частини.
До того ж вони почали штурмувати нас ззаду. Всьо добре, коли вони спереду, і ми воюємо. Ліворуч – ну то таке. Праворуч – ну блін, важко. А коли тебе штурмують зі всіх сторін… Ми реально займали кругову оборону", – розповідає Віктор.
Ускладнювала цю оборону також відсутність адекватного управління. За словами Віктора, в його роті панував хаос: з різних причин у них не було ні командира, ні головного сержанта, ні командирів взводів. Управлінням займалися старші солдати, "які себе проявили і змогли взяти відповідальність за певний напрямок".
"Ми знали, що нас будуть крити, тому це було просто на фарт – хто добіжить. До того ж, там повна темнота: ти нічого не бачиш, просто йдеш на звук дрона. Ти йдеш, а на узбіччі – солдати, яких накрило", – пояснює умови виходу Віктор.
"Група, з якою я йшов, загубилася – їх накрило, я не знаю, що з ними. Я йшов перший і молодий, у мене хоч якісь сили були. Я просто побіг", – додає він.
На "Зеніті" залишилося шість українських поранених і один російський полонений – вони чекали обіцяне евакуаційне авто. Серед них мав бути і сам Віктор – він отримав поранення обличчя, відтягуючи одного зі своїх побратимів углиб позиції. Але згодом вирішив виходити пішки.
Евакуаційне авто не приїхало.
16 лютого командувач Оперативно-стратегічного угруповання військ "Таврія", бригадний генерал Олександр Тарнавський офіційно заявив про відхід українських сил із "Зеніту" для "збереження особового складу" і "покращення оперативної обстановки".
Уже на наступний день, 17-го лютого, як дізналося "Слідство.інфо", три родини опізнали на відео з російських телеграм-каналів тіла своїх рідних. Ідеться про Івана Житника, чия відеорозмова з сестрою про критичну ситуацію на позиції потрапила в соцмережі, Георгія Павлова та Андрія Дубницького.
Про загибель ще двох – Олександра Зінчука та Миколу Савосіка – згодом повідомила сама 110-та бригада. Точної інформації про шостого військового наразі немає – імовірно, він був із приданого підрозділу.
Трагічну історію із залишеними пораненими 110-та пояснила так: через повне оточення "Зеніту" бригада не мала доступу до військових, тому через офіційних перемовників попросила росіян надати їм допомогу як військовополоненим.
"Ворог повідомив координаторів цього процесу, що погоджується провести евакуацію наших поранених і надати їм допомогу, а в подальшому – обміняти. Наші військовослужбовці отримали наказ зберегти свої життя", – ідеться в заяві бригади.
"Замість того, щоб нас вивести, нам дали підсилення. Треба було вивести нас, забрати зброю та обладнання, яке ми переважно за свої гроші купуємо – "тєплакі", дрони, генератори, Ecoflow, машини. А позиції – замінувати. Умови для виходу були – був туман, були машини", – ділиться своїми думками Віктор Біляк.
"Українська правда" звернулася до речника ОСУВ "Таврія" Дмитра Лиховія та керівника стратегічних комунікацій Оперативно-тактичного угруповання "Донецьк" Олега Гончарука з такими запитаннями:
1) Чи була під час планування оборони міста врахована підземна водогінна труба, якою росіяни змогли пройти в тил українських позицій?
2) Чи було ОСУВ "Таврія"/ОТУ "Донецьк" відомо про суттєвий брак військовослужбовців для оборони Авдіївки?
3) Чому вчасно не було евакуйовано військовослужбовців, які тримали оборону на позиції "Зеніт"?
Обидва зазначили, що наші запитання потребують часу на пошук відповідей і порадили підготувати офіційні запити до вищого керівництва. Після отримання відповідей ми додамо їх до цього тексту.
Командування напрямку та армії на момент виходу української армії з міста: ОТУ "Донецьк" – командувач генерал-майор Едуард Москальов, ОСУВ "Таврія" – бригадний генерал Олександр Тарнавський, головнокомандувач ЗСУ – Олександр Сирський.
Вихід та окупація
У ніч на 17 лютого, після кількох тижнів авдіївського пекла, головнокомандувач Олександр Сирський врешті заявив про виведення українських військ з міста.
Деякі герої цього тексту в розмові з УП назвали наказ на вихід своєчасним. Зокрема комбат 2-го батальйону Окремої президентської бригади Самурай запевняє, що вони встигли вийти з міста без втрат. Також про вихід без втрат заявив 25-ий штурмовий батальйон 47-ої бригади, який останнім залишав коксохім.
Втім, більшість співрозмовників УП серед військових, не приховуючи гніву, заявляють: наказ потрібен був на добу, а то й дві раніше. Окрім оточеного "Зеніту" з бійцями 110-ої бригади, в оперативне оточення в приватному секторі потрапив 2-ий штурмовий батальйон Третьої штурмової.
Дещо несподіваним став той факт, що головнокомандувач заявив про своє рішення вивести війська з Авдіївки до того, як це виведення відбулося. Раніше, під час виходу з Сєвєродонецька, Лисичанська та Бахмута, такі заяви або робили опісля, або не робили взагалі.
Чому росіянам вдалося захопити Авдіївку?
Американський інститут вивчення війни дає на це запитання коротку, точну і цілком правильну відповідь: через панування у повітрі.
В Авдіївці росіяни вперше масштабно застосовували КАБи для підтримки своєї піхоти з повітря. До того ж, як завжди, вони мали більше піхоти, техніки та боєприпасів.
Однак ця відповідь на запитання "чому" буде неповною, якщо не згадати про виснаження основного українського підрозділу, що два роки без ротацій обороняв Авдіївку – 110-ту бригаду, катастрофічний брак піхоти, запізніле поповнення й, імовірно, прорахунки в обороні міста.
"Хворобу не лікували системно, а хаотично закидали рандомними таблетками. Вчасно не розблокували кліщі навколо Авдіївки, що стало причиною оперативного оточення і дало противнику сформувати плацдарм для подальшого охоплення гарнізону Авдіївка", – пояснює УП співрозмовник в одній із бригад авдіївського гарнізону.
У захопленому росіянами місті залишилося приблизно 700 цивільних, каже УП міський голова Віталій Барабаш. Допити із заклеєними очима щонайменше двох із них – "ви – перевдягнені ВСУ-шники" – у своїх телеграм-каналах уже виклали російські військові. Як і відео з місцевим сторожем церкви, який ледь не зі сльозами на очах обіймає російських окупантів.
Що далі?
Немає точки цієї війни, яку хтось насмілиться назвати "нестратегічною". Стратегічним було і є все – Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Соледар, Авдіївка. Кожна висота, річка і виголена артилерією посадка. Бо це все – своє.
Захопивши Авдіївку та її фланги, росіяни відсунули тамтешню лінію бойового зіткнення, сформовану за часів АТО–ООС, на 7–13 кілометрів. Так вони частково убезпечили від української артилерії окупований Донецьк, а також суттєво ускладнили потенційний український наступ на це місто.
Після захоплення Авдіївки окупанти очікувано не зупинилися й почали рухатися на сусіднє Ласточкине. У більш далекій перспективі вони можуть наступати як на схід – у сторону Селидового та врешті Покровська. Так і на північ – у сторону Костянтинівки та всієї Краматорської агломерації.
Росіяни не полишають своїх намірів захопити всю Донецьку область. Російсько-українська війна заходить на свій одинадцятий рік.
Ольга Кириленко, УП
