Шоумен с Банковой. Саймон Шустер о Зеленском, Залужном, бункере, источниках и книге "The Showman"
В ідеальному світі ідеальну книгу про Володимира Зеленського мав би написати ідеальний автор. Який
а) не народився в Росії і не емігрував звідти до США у шестирічному віці разом з родиною;
б) ніколи не працював кореспондентом "Associated Press" і "Reuters" у Москві;
в) у січні 2021-го не писав для "Time" статтю про те, що рух "Азов" розвивав зв'язки з праворадикалами на Заході;
г) мав би інше прізвище, бо суспільна думка в Україні все ще страждає на фантомні болі від багаторічної роботи Савіка Шустера – тезки автора книги про Зеленського.
Втім, оскільки ідеальний світ існує лише в уяві ідеальних користувачів соцмереж, книгу "The Showman" написав не ідеальний Саймон Шустер. Але його бекграунд, по-перше, не завадив команді Зеленського надати саме Шустеру можливість спілкування з першою особою. А також режим найбільшого сприяння в роботі над текстами для "Time".
А по-друге, книга Шустера, починаючи з публікації уривка з неї 4 січня 2024-го на сайті "The Telegraph", стала темою для обговорення в Україні та світі. Щоправда, в Україні обговорюють здебільшого не її зміст, а особистість автора, часто перемішуючи факти й інтерпретації. А дарма.
"Найінтимніший портрет Зеленського, людини в центрі світової драми", – так описує книгу Саймона Шустера відомий український історик Сергій Плохій.
Перед читачем "The Showman" постає складний, суперечливий, імпульсивний герой. Оперуючи виключно фактами, в книзі ви не знайдете нічого схожого на оцінки автора – Шустер показує багаторічну трансформацію Зеленського на тлі історичних подій в Україні.
Дитинство та юність в індустріальному Кривому Розі – місті, у 1990-х відомому своїми бандитськими угрупованнями. Рішення всупереч волі батьків пов'язати життя не з правом, а з гумором. Амбіції та зухвалість, які допомагають Зеленському та команді "95 кварталу" в роки виступів у КВК. Нічого в цьому переліку не може наштовхнути стороннього глядача на думку про майбутнє, яке чекає на головного героя.
Не здогадується про це, здається, і сам Зеленський, який працює над кількома проєктами в Москві в ті дні, коли на Майдані в 2014 році вже відбуваються зіткнення беркутівців із демонстрантами.
Вихор історії вже загортається, але до лютого 2022-го ще вісім років.
Виняток автор зробив лише для першої леді Олени Зеленської та головкома Валерія Залужного. Зеленська виступає в ролі людини, яка знає героя справжнім, є його головним союзником. Вона проходить власну трансформацію – не з власної волі, а стаючи заручницею обставин.
Залужний у книзі – головний докір та виклик для Зеленського. Поки президент не вірив у війну, генерал до неї готувався. Залужний – герой з теперішнього та майбутнього, чия роль у цьому майбутньому Зеленському не зрозуміла. І тому тримає в тонусі.
Обмежене коло героїв пояснюється безліччю ролей самого Зеленського – такого собі "Тисячоликого героя" епохи метамодерну. Він у книзі Шустера актор, політик-новачок, ефективний комунікатор, наївна людина, що готується увійти до світу політиків і олігархів, які на початку побачили в ньому легку здобич, лідер воєнного часу.
У фінальній частині книги мало що залишається не лише від гумориста з Кривого Рогу, але й від кандидата в президенти, який наївно вважав, що його акторської харизми достатньо, щоб домовитися з Путіним.
Можливо, єдине, що в Зеленському збереглося від людини мистецтва – це його бажання, озвучене Шустеру в епілозі книги. Президент волів би, щоб його завше асоціювали з письменником Джорджем Орвеллом або актором Чарлі Чапліном, які висміювали Гітлера, ніж з Черчиллем. "Їхній вплив часто був сильнішим за артилерію", – каже Зеленський.
"Українська правда" поспілкувалася із Саймоном Шустером, який розповів, завдяки чому він отримав карт-бланш на спілкування з Зеленським у перші тижні й місяці повномасштабної війни, про роботу з "джерелами", непорозуміння з "бункером" і свою статтю трирічної давнини про "Азов".
Про статтю в "Time", що наробила галасу в Україні, не монолітну владу та "Азов"
– Після публікації в "Time" вашої статті про Володимира Зеленського та ситуацію на фронті в жовтні 2023-го року частина українських читачів впевнилися в тому, що Саймон Шустер – шпигун. Тож почнімо з головного: Саймоне, ви шпигун?
– (Намагається випромінювати спокій.) Ні, я не шпигун.
– Чи передбачали ви таку бурхливу реакцію в Україні на ту свою статтю?
– Звісно, я був здивований. Хоча розумів, що під час війни часто зникають відтінки сірого й залишається тільки чорне й біле – свої та чужі.
Мені здається, причина бурхливої реакції в тому, що описане мною відрізнялося від того, що показували на телемарафоні та інших каналах новин в Україні. Моя картинка не відповідала наративу держави. І не відповідала тій картинці, яка склалася в головах у багатьох українців.
Час показав, що ось ця песимістична картина відповідала дійсності. Через кілька днів після виходу моєї статті в "Time" генерал Залужний опублікував свою статтю, інтерв'ю в "The Economist", де вперше публічно озвучив те, про що непублічно говорили мої співрозмовники на Банковій.
Вони, звичайно, отримували сигнали від Генштабу, зокрема від генерала Залужного, задовго до того, як ці його оцінки прозвучали публічно. Це викликало побоювання у них. І під час інтерв'ю зі мною президент і люди з його оточення передавали мені ці побоювання, які стали сюрпризом для багатьох українців у моїй статті.
Я підтримую Україну, президента Зеленського і хочу вашої перемоги. Але як журналіст я не можу ігнорувати те, що мені повідомляють джерела. І не можу спотворювати почуте мною в той чи інший бік.
Ви запитали, чи шпигун я? Шпигун працює на якусь державу. Ні, я на жодну державу не працюю – ні на українську, ні на російську, ні на американську. Я працюю на своїх читачів. Моя відповідальність перед ними – не брехати і передавати достовірну й важливу інформацію, щоб вони отримували максимально повну та правдиву картину світу.
– Як відреагували в Офісі президента на ту вашу статтю "Ніхто не вірить у нашу перемогу так, як я"?
– Це були приватні розмови, тому я не хочу озвучувати, що мені говорили. Але ці відгуки за своєю тональністю не були схожі на полеміку, яка розгорнулася з приводу статті в соцмережах.
Політична адміністрація в будь-якій країні – це ніколи не моноліт. У статті, яку ви згадуєте, представлені різні точки зору всередині команди президента. Ця команда різношерста, розумієте? Там багато розбіжностей, різні люди, різні точки зору, вони між собою теж часто сперечаються. Тож не можна сказати, що Офіс президента реагував ось так. Різні люди відреагували по-різному.
– Питання не зовсім до вас, але цікава ваша версія. Чому на роль людини, очима якої світ дивитиметься на те, що відбувалося в найдраматичніші дні, ОП обрав саме вас?
– Я активно пишу про Україну та українську політику 15 років. Зеленський – третій президент, з яким я спілкувався. Перше інтерв'ю на Банковій у мене було з тодішнім президентом Януковичем. Після цього я багато спілкувався з президентом Порошенком.
Щойно Зеленський з'явився в президентських перегонах, природно, я звернув на нього увагу.
Я познайомився з ним і членами його команди в березні 2019-го на виступі "Вечірнього кварталу". Багато з них потім перейшли з ним в Офіс президента або зайняли місця у Верховній Раді.
Вони при владі в Україні, я висвітлюю українську політику для журналу "Time". За ці роки в мене сформувалися певні стосунки із Зеленським і з його командою. Вони бачили, як я спілкуюся і з ними, і з їхніми опонентами, читали мої тексти. Мабуть, з'явилася певна повага до моєї роботи і довіра особисто до мене.
Коли почалася повномасштабна війна, я, природно, звернувся до своїх знайомих у команді Зеленського і запитав: "Можна я ще раз до вас прийду?". Вони сказали: "Гаразд, приїжджай, поспілкуємося".
Репутація напрацьовується роками. Тому, здається, немає нічого дивного в тому, що мені надали доступ, про який ви запитуєте.
– Гаразд, про репутацію. В Україні не забули вашу статтю про "Азов" і про його зв'язки з праворадикалами на Заході. Що викликає, м'яко кажучи, недовіру й роздратування частини читачів...
– Коли зараз в Україні згадують про цю мою статтю, часто спотворюють те, що там було написано. Тому я прошу ваших читачів дивитися першоджерело, а не перекази та інтерпретації цього тексту. Стаття у відкритому доступі на сайті "Time". Це перше.
Друге. Завжди важливий контекст.
Стаття вийшла в січні 2021-го. Пам'ятаєте, що сталося тоді? Праворадикальні прихильники Трампа намагалися захопити Капітолій. І в США тоді багато обговорювали мережу ультраправих по всьому світу.
У цьому контексті часто згадували "Азов". Причому навіть не полк, а рух "Азов" і політичну партію "Національний корпус". Були слухання в Конгресі, обговорення в Білому домі, виступи високопосадовців, які говорили, що ми не дамо зброю Україні, тому що у них є елементи правого радикалізму. Це, до речі, починалося ще до Трампа – за Обами. З 2014-го ця тема постійно була на слуху в США.
Як журналіст, який пише про Україну, я мав приїхати і поспілкуватися з Андрієм Білецьким, і з іншими представниками цього руху і полку "Азов", яких я цитую в статті. І я відповідаю за кожне слово в ній.
Рух "Азов" справді розвивав зв'язки з праворадикалами на Заході. Вони приїжджали в Україну, дивилися, спілкувалися, обговорювали співпрацю. Я не знаю, навіщо це було потрібно "Азову", але ці зв'язки були, і вони викликали побоювання у західних політиків.
Я розумію, чому так чутливо ставляться зараз в Україні до цієї моєї статті трирічної давнини. Але контекст зараз повністю змінився.
Під час повномасштабної війни полк "Азов" асоціюється з неймовірним героїзмом, вони реально герої. І про їхній захист Маріуполя й "Азовсталі" багато поколінь в Україні, і не тільки в Україні, писатимуть книжки і зніматимуть кіно. Вони потраплять в історію не завдяки якимсь давнім зв'язкам із європейськими маргіналами з праворадикального руху, а за звитягу і хоробрість, з якими вони захищали країну.
Під час битви за "Азовсталь" я листувався з бійцем полку "Азов"; це тривало кілька тижнів. Він був поранений і, наскільки мені відомо, все ще в полоні. Коли я зараз думаю про "Азов", згадую цього хлопця.
Про трансформації Зеленського, протиріччя з Залужним і першу леді
– Ви кілька разів змінювали назву книги. Перший варіант був "The Fight is here" ("Битва відбувається тут"). Останній – "The Showman". Чому?
– А на самому початку ще був варіант назви – "When the world is watching" ("Коли світ дивиться").
Це природний процес. У міру того як пишеш текст, змінюєш і назву, щоб вона максимально чітко відповідала змісту книги. А оскільки це книга-портрет, то й суті головного героя.
– Тобто "The Showman" і є суттю героя?
– Якщо формулювати якусь головну тезу моєї книги, вона про те, як навички, досвід і талант шоумена допомагають Зеленському в ролі президента, зокрема президента воєнного часу. У книзі я детально пояснюю, чому вважаю, що саме ця його суперсила допомогла Україні вистояти.
– У книзі Зеленський показаний суперечливим, багатошаровим, імпульсивним героєм. І при цьому відчувається очевидна симпатія автора до першої леді…
– (З цікавістю.) А до президента не видно симпатії?
– Не настільки.
– Перш ніж відповісти про першу леді, все-таки скажу про президента.
Він – головний герой книги, це його біографія, всі інші персонажі так чи інакше допомагали мені зрозуміти Зеленського.
Я хотів показати його не плоско, а тривимірно. У кожної людини є слабкості, помилки, і я не намагався ігнорувати їх. І він знав про це. Тут секрету не було від самого початку, я не приховував, що це не буде ванільна розповідь.
З Оленою Зеленською я спілкувався тричі – три довгих інтерв'ю для цієї книги. Вона багато розповідала про їхнє дитинство, Кривий Ріг, сім'ю. У книзі теж показано якісь її слабкості, переживання, невпевненість у собі. Вона допомагає читачеві зрозуміти, хто такий Зеленський, вона краще за всіх знає, що ним рухає.
Якщо у вас склалося враження, що у мене глибока до неї симпатія, значить, мабуть, це так. Напевно, це якось пробилося в тексті.
– Повернемося до головного героя книги.
Березень 2019-го: харизматичний молодий комік, упевнений у тому, що в якості президента зустрічатиметься тільки з "веселими" політиками, а до решти відправить "професіоналів".
Жовтень 2023-го: впертий, упевнений у собі, безжалісний, мстивий, готовий іти до кінця ходою бульдога і робити неможливе.
Так ви описуєте етапи трансформації Зеленського. Що сьогодні залишилося від тієї людини, з якою ви познайомилися майже п'ять років тому, і що кардинально змінилося в ній за цей час?
– У якомусь сенсі книжка і є відповіддю на це запитання на 400-х сторінках.
Чи збереглося щось у ньому від цього гумориста? Я ставлю це запитання в епілозі книжки, який описує візит Зеленського до Вашингтона в грудні 2022-го року, перший під час повномасштабної війни.
І приходжу до висновку, що дуже мало залишилося. Багато якостей, якась наївність, оптимізм, я не знаю, стали практично непомітними. Він став набагато жорсткішим, вимогливішим до членів своєї команди.
Можливо, залишилося нахабство, напевно, точніше буде сказати, зухвалість. Це теж не моя характеристика, так описували його старі друзі та соратники. "Я знаю, чого хочу, і буду цього домагатися. Я на це заслуговую. Мені це потрібно, і давай шукати способи зробити те, що потрібно мені, моїй команді і моїй країні".
Це і є зухвалість, так, правильне слово.
– Приблизно тоді, коли ви контактували із Зеленським навесні 2022-го, з ним спілкувався й міжнародний редактор "The Economist" Аркадій Островський. З цього спілкування він зробив висновок, яким поділився в інтерв'ю УП: "Зеленський не розуміє, як влаштований світ. Або, може, розуміє, але цей устрій його абсолютно не влаштовує".
Чи згодні ви з цією оцінкою? Ця характеристика – про його максималізм чи про нездатність людини позасистемної осягнути, як працює система?
– Я поважаю свого колегу, він блискучий журналіст. Але з цією його оцінкою я не зовсім згоден. Поясню, чому.
Мені здається, це не про максималізм і не про наївність, а про здоровий погляд на політику.
Від самого початку політичної кар'єри Зеленського дуже ображало бажання світових лідерів отримати особисту політичну вигоду, використовуючи Україну. Як це намагався зробити президент Трамп, вимагаючи якісь речі від Зеленського і ставлячи в залежність від цього американську військову допомогу (йдеться про тиск Трампа на Зеленського, щоб той розпочав розслідування в Україні діяльності сина Джо Байдена, Хантера – УП).
Як казав тоді один із радників Зеленського, для українського президента це був холодний душ. Наприкінці 2019 року Зеленський мені обмовився, що це навчило його, що нікому не можна довіряти.
Уже під час повномасштабної війни Зеленський мені говорив про Німеччину, яка до останнього намагалася зберегти свої економічні відносини з Росією – Північний потік, газ та інше. Зеленський вважав, що так не можна – політичні лідери мають керуватися не тільки інтересами, а й цінностями.
Йому не подобається лицемірство, йому не подобається лукавство. Чи можна це назвати наївністю? Ну, напевно, можна. Але я розумію його позицію. Було б добре, якби політичні лідери більше керувалися цінностями.
– Під час роботи над книгою ви спілкувалися і з Зеленським, і з Залужним. У вас є розуміння того, у чому суть протиріч між ними?
– Я розумію, наскільки чутливе питання стосунків між Залужним і Зеленським.
Багато чого про це я, до речі, дізнавався з публікацій "Української правди" і потім намагався обговорити безпосередньо з учасниками подій. З генералом Залужним я довго і детально спілкувався, зокрема про роль політики й політиків під час війни.
Якщо стисло, під час повномасштабної війни президент Зеленський почав формувати своє розуміння того, що повинно відбуватися на полі бою, як війська повинні відганяти росіян, де атакувати, як атакувати, чим атакувати, як використовувати ті обмежені ресурси, які були на тому чи іншому етапі у ЗСУ. Ці пріоритети не завжди збігалися з планами і стратегіями генералів.
Я думаю, це природний процес під час війни. За Конституцією, президент – Верховний головнокомандувач. Іноді він використовував це повноваження і говорив генералам, що і як робити. І це теж частина його еволюції та важливий фактор для розуміння, чому його стосунки із Залужним прийшли до того, якими вони є зараз.
У книжці описані конкретні рішення і конкретні битви. Я не даю оцінку, хто правий, хто не правий. Це вже точно не моє місце і не моє завдання. Думаю, історики та військові аналітики вивчатимуть, як ухвалювали те чи інше рішення, що було б, якби інше рішення ухвалили.
Я описую рішення, яке було ухвалено, як було ухвалено і до чого це призвело. А далі – аналізуйте самі.
– Яким ви бачите наступний етап трансформації Зеленського?
– Я описую реальність, те, що є тут і зараз. Ваше запитання – про майбутнє. Ясновидець із мене такий собі, я часто помиляюся в прогнозах, тому намагаюся їх не робити.
Але я ставлю запитання наприкінці книжки: якою буде Україна після перемоги? Який вигляд матиме перехід до демократії після воєнного стану? Наскільки буде важко для президента розлучитися з тими повноваженнями, які в нього є зараз? Ми всі знаємо з підручників історії та біографій політиків, наскільки важко їм розлучатися з владою після воєн.
Президент Зеленський обіцяє, що закінчиться війна, і країна повернеться до європейської демократії. Я схильний йому вірити. Деякі його вчинки, які я описую в книзі, дають привід вірити в це. Зокрема, рішення спілкуватися зі мною, допомагати мені з цією книгою.
Я не хочу переоцінювати свою роль тут, вона скромна. Але вони досить шанобливо поставилися до моєї роботи. Вони не просили щось прочитати перед публікацією, щось узгодити, не було навіть натяків на це. Це теж знак поваги до незалежної журналістики та цінностей демократії.
Про бункер Зеленського, політичний театр і анонімні джерела
– У квітні 2021-го, за 9 місяців до повномасштабного вторгнення ви літали із Зеленським на Донбас, коли Путін перекидав російські війська до кордонів України. В інтерв'ю УП після цієї поїздки ви казали: "Я в таких ситуаціях завжди дуже обережно ставлюся до того, що нам показують. Політичний театр розігрують чи ні?".
За той час, що ви працювали з Зеленським і його командою над книгою, чи фіксували ви для себе елементи політичного театру з їхнього боку?
– Якоюсь мірою політика скрізь, у будь-якій країні, це частково театр.
У книзі я докладно описую на підставі інтерв'ю із Зеленським, його оточенням, зокрема з міністром закордонних справ Кулебою, як вони вибудовували і планували стратегію комунікації зі світом. Який має бути наратив, яку картину війни вони мають представити, щоб отримати максимальну допомогу.
Вони не наосліп говорили щось на камери. Вони чітко планували, що говорити, кому говорити, коли говорити, як одягатися під час цих виступів, що показувати, що не показувати.
Ви можете це назвати театром? Я б не використовував це слово. Я б сказав, це – дипломатія, комунікація, політична комунікація. Тобто так, вони, як виявилося, зробили це набагато краще, ніж росіяни, і слава Богу.
– Я мав на увазі інше – картинку, яку б створювали для вас, як частину стратегії комунікації зі світом, про яку ви говорите. Гру на публіку, де публікою були ви.
– У мене не було такого відчуття. Моє спілкування з президентом і його командою було досить неформальним. Це не були публічні виступи президента чи інших високопосадовців перед аудиторією, телекамерами чи на пресконференції. Я домовлявся про зустрічі, ми зустрічалися й обговорювали новини.
Гадаю, людина в такій розмові не має шансів розіграти виставу. Для них було б щонайменше стомливо спеціально для мене вибудовувати якийсь театр.
– Коли читаєш "The Showman", інколи виникає відчуття захопливого пригодницького роману. Як би ви визначили жанр своєї книжки? Де в ній закінчується журналістика й починається белетристика?
– Роман, де все відповідає дійсності.
Чесно кажучи, коли я писав книжку, не було часу рефлексувати про її жанр. Від моменту, коли я запропонував ідею видавцям, до сьогоднішнього дня минуло півтора року. Весь текст я написав за шість місяців, це дуже швидко. Просто збирав усе, що мені розповідали, і намагався скласти з цього максимально цікаву історію, засновану на фактах.
На запитання про що книжка, я всім казав одну фразу: це війна очима президента і його команди.
Зараз в Україні відбуваються події історичного масштабу, які ще довго вивчатимуть. Тому я вважав, що дуже важливо фіксувати свідчення безпосередніх учасників цих подій.
– Анонімні джерела в текстах про політику й політиків діють на читачів як червона ганчірка на бика. Поясніть механізм вашої роботи з джерелами та як ви верифікували отриману від них інформацію.
– Перше, що хотів би сказати – у моїй книзі дуже мало анонімних джерел. Там зрозуміло, хто, що і коли говорить.
Я давно працюю в журналістиці і знаю, що читачі завжди ставлять це запитання: а чи не вигадав ти це, що це за спікер, яка в нього мотивація розповідати тобі щось?
Тож тут завжди треба зважувати. Чи потрібне мені в тексті це анонімне джерело, наскільки важливим є те, що воно говорить, наскільки вагомими є причини його прагнення залишатися анонімним?
Немає якогось одного математичного алгоритму, який дає відповідь – можна використовувати слова цього спікера чи краще цього не робити. Але якщо інформація від джерела важлива, її підтверджують інші джерела, і людина має вагому причину не називати себе, можна використати.
І так, це все робиться за згодою моїх редакторів. Звичайна практика: тільки одна людина знає, хто мої джерела – мій безпосередній редактор. Він вирішує, чи передавати цю інформацію іншим редакторам. Зазвичай він цього не робить.
– Ще одна тема, яка збуджує користувачів соцмереж – "бункер Зеленського". Має сенс розставити крапки над "і". Чи мали ви туди доступ?
– Я не був у бункері і ніде – ні в книзі, ні в статтях, ні в інтерв'ю – не стверджував, що там був. Якщо ви знайдете, де я писав або казав би, що був у бункері, будь ласка, надішліть мені цю цитату.
Навпаки – вже багато місяців я намагаюся виправляти редакторів і журналістів, які плутають сам бункер і комплекс будівель Офісу президента.
Бункер – та його частина, куди мене не пускали ніколи, чітко говорили: забудь. Туди іноземців узагалі не пускають. Я просив про це, але служба охорони сказала, що це виключено.
Одна газета навіть у заголовку написала, що я був у "бункері". Я просив редактора змінити це. Поки що чекаю.
Чесно кажучи, я не знаю, що з цим робити. Люди, які прочитали книжку, зокрема видавці, казали мені, що життя в бункері настільки яскраво описане, що вони вирішили, що я там був. Звісно, приємно чути, що читач побачив живу картинку. Але це все ґрунтується на моїх інтерв'ю з президентом й іншими людьми, які там жили і працювали. Вони мені про це детально розповідали, і з їхніх слів я описував.
– Ви детально описуєте в книзі історію Медведчука, марні спроби переговорів перед повномасштабним вторгненням. Одне з відчуттів після вашої книги – цієї страшної війни Україна і світ могли уникнути. Що ви думаєте про це?
– Моя думка з цього приводу не має ані найменшого значення. У нас є одна реальність, я описую саме її, а не альтернативні реальності.
Президент України вважав, що Медведчук і його телеканали – це російський політичний проєкт, який становить загрозу суверенітету і взагалі існуванню України як держави. Рішення Зеленського закривати телеканали Медведчука я детально описую з різних боків. Зокрема спілкувався з Медведчуком за місяць після того, як закрили його канали.
Це важливі факти для розуміння того, як усе починалося і чому президент вирішив закривати ці канали, практично вступаючи в політичну війну з Медведчуком.
Так, мені здається, що це викликало у Володимира Путіна злість. Він про це говорив ще до того, як відправив свої війська на кордон.
Так, я вивчав цю тему і представив максимально точно, як день за днем ми йшли до цієї жахливої війни. А далі читачі, аналітики, історики можуть самі вирішувати, який був би результат, якби на різних етапах і розвилках історії політики ухвалили б те чи інше рішення.
– Питання наостанок від читачів, аналітиків, істориків: чи плануєте переклад українською та видання книжки в Україні?
– Я дуже б хотів. Сподіваюся, ми зможемо знайти видавця в Україні, який візьметься за цей проєкт. Поки що не знайшли.
Севгіль Мусаєва, Михайло Кригель – УП
