Командир разведвзвода Крым: Мы все любим ВСУ, но когда касается брата, сына, мужа, то пусть сидит дома

Командир розвідувального взводу 28 ОмБР Валід Ю. зустрів російське вторгнення 2014 року в Криму. Тоді Валід працював у службі безпеки компанії "Сімсітітранс", якій належав також кримськотатарський канал ATR.

"Ми охороняли журналістів, коли почалися заворушення в Криму в 2014 році, оці всі передачі каструль з пловом через забор військової частини, блокування наших військових", – розповідає військовий.

У день проведення так званого референдуму Валіда викрали невідомі озброєні люди. Наступні 2 тижні чоловік провів у підвалі ФСБ-шників. Цей інцидент правозахисники назвали першим переслідуванням українського мусульманина на окупованому півострові. 

"Коли ти сидиш у полоні і кожного разу ранок починається з гімну Росії… А 18 березня я вже був на підвалі, коли там підписали якісь папери, начебто взяли Крим у состав Росії, оці всі крики в коридорі: "Михалыч, я поздравляю тебя с возвращением в родную гавань". Це спілкування співробітників підвалу чи СІЗО між собою, тому сумнівів щодо планів росіян у мене ніколи не було", – розповідає Валід.

З полону його звільнили 1 квітня. Росіяни вивезли Валіда на адміністративний кордон із півостровом без документів та речей. Так чоловік і вирішив стати добровольцем, взявши собі характерний позивний – "Крим".

Він пройшов бої за Іловайськ, оборону Донецького аеропорту, Піски. Останній рік бригада Крима стоїть на бахмутському напрямку.

В інтерв'ю "Українській правді" військовий розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення в урядовому кварталі, бої за Херсон та необхідність мобілізації.

Найважчі моменти війни для мене пов'язані з цивільними 

– У 2024 році виповнюється 10 років з початку війни. Ви можете для себе якось виокремити головні її етапи, найважливіші моменти? 

– Анексія Криму – це перше, мабуть. Потім я брав участь в АТО в 14–15 роках. 

Друге – це битва за Іловайськ, де я брав участь, за Піски і Донецький аеропорт. Я пам'ятаю Іловайськ, тоді Україна здригнулася, бо всі були в шоці, коли розстріляли людей в так званому коридорі смерті, який мав бути зеленим. 

Але найважче для мене – це все ж таки моменти, не пов'язані безпосередньо з якимись бойовими діями, а більше з цивільними людьми. 

– Наприклад?

– Діти, яких ти бачиш там. От я пам'ятаю очі дітей в Іловайську в підвалі, які сиділи під бомбами. Це важкі речі, цього ти не забудеш ніколи. Або очі матерів, які сиділи в Дніпропетровській ОДА і чекали, коли вивезуть людей з Іловайська. І кожен автобус роздивлялися: чи там є їхній син, батько або чоловік. 

Оці скажені очі скляні – це найважче для військового. Коли людина військова, доброволець, він розуміє, що таке війна, він готовий, що помре, загинуть його товариші, він буде їх ховати або збирати їхні останки. Але коли ти бачиш тих, кого ти захищаєш, що вони в такому стані – оце дуже важко.

– Можете пригадати перші дні повномасштабного вторгнення? Як ви його зустріли? 

– Станом на 20 годину 23 лютого я знав, що почнеться вторгнення, я вже вивозив родину в напрямку кордону. Я вивіз родину, відвіз до батьків, розвернувся назад до Києва. І о 4-ій ранку вже був у Києві, коли якраз почалося. Тобто я вже знав, що буде, для мене питання йти чи не йти не стояло.

– Але у вас троє дітей – теоретично ви могли виїхати за кордон, як зробили деякі люди.

– Теоретично так, але, знаєте, я завжди кажу: є чоловіки, які присягу дають, а є ті, які з нею народжуються. От я, мабуть, з тих, хто з нею народився. 

– Розкажіть про ваші перші дні війни. 

– Перші дні трошки стосувалися роботи в урядовому кварталі, але деталі я не впевнений, що можна розповідати.

– Тоді так поставлю запитання: чи були диверсійні групи росіян в урядовому кварталі в перші дні війни?

– Були, 100% були.

– Ви їх бачили і ліквідовували?

– Я їх бачив, назвемо це так (посміхається). 

Але потім, мабуть, зіграв якийсь, як кажуть, драйв, коли ти бігаєш по урядовому кварталу, шукаєш когось, а всі твої знайомі десь під Києвом палять колони десятками, хочеться туди. І тому я відпросився туди, в 3-ій полк ССО на Київщині. Був там до кінця, поки росіяни не відійшли від Києва.

– У вас є розуміння, як Силам оборони вдалося переламати ситуацію на Київщині? 

– Я думаю, що це підриви мостів. Але я це вже потім зрозумів. У процесі ти ж не володієш всією інформацією – ти виконуєш якусь свою задачу і знаєш ось цей напрямок або цю ділянку, не більше. 

Але потім, коли ти більше інформації отримуєш і все докупи складаєш, то розумієш, що стало ключовим фактором. А на той момент, я вам скажу, дійсно я задавався питанням, як ми стоїмо? Як палять ці колони такою кількістю, як так виходить? 

Мабуть, всі люди, які були в АТО в 14–15 році, скажуть вам, що такого не було і вони ніколи не бачили, щоб такою кількістю палили російські колони.

– Це, я так розумію, в тому числі були Сили територіальної оборони?

– Так, мабуть, це один із ключових факторів. І єдність та, що була на той момент.

– Де ви опинилися після звільнення Київщини?

– Після звільнення Київщини я був офіційно мобілізований в 73-ій центр ССО, і ми працювали на Миколаївщині. На кордоні Миколаївської та Херсонської областей, це Давидів Брід, у ту сторону.

Я хотів на південь, бути першим із тих, хто в Херсон буде заходити. Я дякую Всевишньому, що так і сталося. Наш взвод, наш підрозділ був одним із перших, хто заходив у Херсон восени минулого року. 

– Можете пригадати свої враження? Що вас насправді тоді шокувало? Багато хто каже про місцевих, які зустрічали українських військових.

– Коли заходили, ще було темно. І це були перші дні, коли росіяни пішли. Це було 11 листопада. Тоді ще навіть місцеві не зрозуміли, хто це, що це…

Ми заходили з напрямку Білозірки й потрапили зразу в Шуменський мікрорайон. Ми стояли на позиціях всю ніч і чули гуркіт, що іде техніка. І ми вже думали: чи наступ, чи відступ – не розуміли. 

А потім спочатку зайшли в Правдино, побачили, що росіян немає, це було 10 листопада, ну і далі на Херсон. Ми зайшли в Херсон, подивилися і зразу назад. А потім увечері зайшли вже всім батальйоном.

– За рахунок чого українцям вдалося звільнити Херсон?

– Я думаю, що ключовим фактором було те, що росіяни не могли робити нормальну логістику.

– Це правда, що Himars зіграли ключову роль у цьому?

– Так, бо вони логістику крушили. Якщо брати комплексно, те, що ми зруйнували їхню логістику – це був фактор. Himars чи чимось іншим – це вже друга справа.

 Ми стоїмо в тих самих окопах, де ми стояли рік тому

– Після Херсона 28 ОМБР потрапила під Бахмут?

– Так. І ми досі там. Ми, мабуть, єдина бригада, яка туди заїхала і досі там. Усі бригади, які були там на той час, коли ми зайшли, вже вивели, переформатували, завели по новій. Хтось зайшов після нас, як Третя штурмова – вони зайшли за тиждень після нас, і їх вже відвели.

– Дуже багато дискусій, зокрема в західних медіа, стосовно доцільності того, що відбувалося весь цей час на Бахмутському напрямку. Ви для себе як військовий відповідь на це питання знаєте? 

– Мабуть, щоб відповідь була повна, треба мати повну картину. Але те, що я можу сказати впевнено, це до певного моменту було доцільно, бо ми просто стирали їхню піхоту, їхню армію вщент, просто як ножем дерево зрізають. 

Це було те місце, де російська армія просто множила себе на нуль. І, може, це звучить інколи трошки цинічно, але коли співвідношення втрат ворога і в тебе на певному коефіцієнті – це доцільно. Це так кажуть командири зверху. І ми дійсно це робили. 

Потім уже, ближче до травня, квітень, уже, можливо, ні. Мені важко казати, бо я маленький командир і відповідаю за маленьку ділянку фронту. 

– Яка зараз ситуація? Основна увага тепер прикута до Авдіївського напрямку, тому що там дуже складна ситуація із забезпеченням, снарядний голод. А також до південного, де дуже складно нашим морпіхам. Про Бахмут тепер говорять менше..

– На нашому напрямку такий можна зробити підсумок: рік пройшов, ми стоїмо в тих самих окопах, де ми стояли, коли зайшли, це в буквальному смислі, я не утрірую. Може, трошки лівіше або трошки правіше. Але лінія та сама. От як ми зайшли, де ми стали – ми тоді стояли під Андріївкою, – отак і зараз досі є. Нас тоді було відсунули, ми за літо взяли назад позиції і зараз ми стоїмо там. 

Зараз вони знову нас давлять. Важко. Як ви кажете, уваги менше, але мені здається, там зараз навіть важче, ніж під Авдіївкою. Вони дуже намагаються нас відсунути далі, далі і далі.

– Чим саме? Це дрони, це артилерія? Як працюють зараз росіяни?

– У них теж проблема з людьми. Оскільки я як командир розвідвзводу маю доступ до перехватів, ми читаємо їх, що вони між собою кажуть.

У них начальник зв'язку бригади заводить людей на позиції, цілий полковник. Це показує те, що з людьми у них дуже важко.

Ми вже всі звикли за ці майже два роки до того, що в росіян є перевага в артилерії, що вони просто вибивають нас артилерією з позиції, як це було дуже часто. До цього вже всі звикли. 

А от що стосується дронів – так, це в них дійсно з початку осені дуже сильно покращилося. Я б сказав, що зараз це просто карусель – дрони не сідають, вони працюють скидами, FPV працюють постійно. Такого раніше, коли ми на той напрямок заходили, не було.

– Я нещодавно від одного з військових чула таку фразу, що в України армія дронів поки що не з'явилася, але натомість вона з'явилася в росіян. Це відповідає дійсності?

– Так, 100%. Рік назад, коли ми зайшли на ці позиції, ми ловили вагнерів, брали в полон, штурмували, вони були навіть без бронежилетів, це були люди в джинсах, кросівках і спортивних куртках з одним автоматом і двома магазинами. І вони бігали без нічого по полю, але бігали дуже швидко, тому що вони були легкі. А зараз ми майже не вилазимо з нір, тому що дрони висять постійно і роблять скиди.

– Щодо нір – це та тактика вагнерів, яку ви перейняли?

– Вагнера перейняли це з Сирії, це такий спосіб оборони в пустелі, звідти це прийшло. Вони там цього навчилися, а ми навчилися в них. Ми чомусь у них вчимося, вони чомусь вчаться в нас. Так це працює.

– Ви можете порахувати, скільки дронів ваш взвод використав за рік?

– Да, тому що ми їх списуємо, вони висять на балансі. За рік бригадних дронів, те, що моєму взводу видала бригада, у нас було біля 30. Це ті, що нам видали, і ми маємо їх списати. Це ми будемо їх ще рік списувати. 

Ну і волонтерських десь теж 30. Тобто десь 60 дронів за рік ми використали під Бахмутом. І це тільки мій взвод, який працює на 300 метрах фронтової лінії.

Жодна людина не витримає в армії два роки, маючи два рази на рік відпустку по 15 діб

– Ви кажете, що людей у росіян мало. Але насправді в українській армії також величезний дефіцит людських ресурсів. Законопроєкт по мобілізації викликав багато суперечок. Можете розказати про те, як цей дефіцит впливає ось тут і зараз на полі бою? Як ви ставитеся до посилення мобілізаційних заходів?

– Якщо почати розповідати, як я думаю, то це інтерв'ю може в ефір не вийти (сміється).

– Давайте спробуємо так, щоб нікому не нашкодити.

– Дивіться, в мене люди зараз сидять на позиції шості сутки. Я не можу їх поміняти, бо їх там двоє і мені треба дати ще двох. У мене їх немає. У мене у взводі зараз 6 чоловік. Слава Богу, нема двухсотих. Але вони просто виморені, виснажені. 

Людина, яка сидить 6 діб у норі, вона вийде або з простуженими почками, або це будуть відморожені ноги. От у мене бійці вийшли нещодавно – в одного обмороження стоп другого ступеня. Дуже важко зараз. Це не тільки в нас, це в цілому так по фронту. Це вже виснаження. 

Ті, хто можуть звільнятися по якихось підставах, вони звільняються. Тільки цього місяця двоє звільнилося з мого взводу, бо у них були на це підстави. Але просто вони вже більше не могли воювати.

– Тобто посилення мобілізаційних заходів потрібне?

– Воно дуже потрібне. Це, я думаю, питання нашого виживання, армії, боєздатності війська.

Я, мабуть, один із тих небагатьох військових, який має думку, яка непопулярна у суспільстві, навіть серед військових. 

Ми ж все одно всі дивимося новини і слухаємо, як воно є. І от якщо зробити таке узагальнення про мобілізацію, то виглядає це наступним чином: от є якийсь пересічний українець, він дуже добра людина, він хоче захищати свою Батьківщину, але от до нього не знайшли підхід, ключик не знайшли, щоб він пішов. 

Я так не вважаю. Я вважаю, що просто більшість чоловіків не хочуть служити. Бо оце покоління, яке народилися в 80-90-ті, ми не виховували в патріотизмі, цього настрою немає в масах. Те, що в нас є окремі націоналістичні або національні організації – це ж не показник, цих людей дуже мало, якщо брати відсоток від усіх. 

Я дивлюся на цих людей, які приходять зараз, на їхню мотивацію – це просто печаль. Мені ж є з чим порівнювати, як було на початку, коли всі збиралися, черги стояли, потім через пів року, через рік я бачу оцю градацію чи деградацію мотивації. Вона дуже низька. І якщо ми будемо зараз шукати підхід до кожного, то ми просто не встигнемо поповнити військо. 

– Що робити державі в таких умовах?

– Мені здається, йдеться про обов'язок. Тут не має враховуватися, хоче людина чи не хоче. Коли держава вимагає з бізнесменів або з підприємства податки, вона ж не питає, хочуть вони платити чи не хочуть – це обов'язок. І ці люди також повинні йти служити.

– Але якщо в людини не буде мотивації, вона буде поганим військовим. Як з цим працювати?

– Дивіться, я вважаю, що якщо шукати тільки мотивованих людей, ми не наберемо навіть і 20% від того, що зараз хоче Міністерство оборони чи Генеральний штаб. Але я думаю, що якщо з людьми, яких вже мобілізували, поводитися правильно, то певний відсоток із них знайдуть цю мотивацію вже там. 

– У вас є такі приклади позитивної трансформації людини, яка не хотіла служити, а стала мотивованим військовим?

– Так, мій взвод, я його зробив з нуля. Я прийшов у армію звичайним солдатом, ніколи не був офіцером, не навчався, не закінчував ніяких університетів. Я просто був солдатом і виконував у перші 3 місяці обов'язки командира взводу. 

Вони подивилися, що в мене вийшло, і я зробив боєздатний підрозділ з нуля. Я розігнав всіх, хто там був, бо на той час там було з дисципліною дуже печально. Зібрав людей з нуля, тільки тих, хто хоче служити добровільно, і через 3 місяці цей взвод штурмував позиції ворога, вдало штурмував. І тоді мені вже запропонували офіцерське звання і посаду.

Якщо з цими бійцями, які приходять в армію, поводитися нормально, по-людськи, то певний відсоток знайде свою мотивацію. Вони будуть нормально воювати. Але це цілий процес, про який майже нічого не кажуть у нас. 

От ми багато кажемо про ухилянтів, тих, хто втекли за кордон, тих, хто не хоче брати повістки. Ми багато кажемо про депутатів, про владу, яка ворує, про це все багато балакається, кажеться, пишеться.

Але ж ніхто не бере іншу сторону – армію. Може, не беруть з тих міркувань, що зараз, якщо про це почнеш казати, скажуть: це зрада. Але там є теж певні проблеми, з якими треба працювати.

– Найбільші проблеми – це які саме? 

– Ставлення до людей. Дивіться, от нам зараз всім важко, але якщо брати по закону, то солдат має право на відпочинок, він вигорить просто дуже швидко без відпочинку. 

Жодна людина не витримає в армії два роки, маючи два рази на рік відпустку по 15 діб, він вигорить просто. А уявіть якщо до нього ставлення, скажемо так, як до скота – таке є від деяких командирів. Це те, що вбиває мотивацію. Люди приходять в армію і розчаровуються. 

– В мене насправді є приклади дуже мотивованих людей, які йшли самі і яким потім не пощастило з командиром…

– І в мене є такі приклади теж. І таких прикладів багато. Дуже багато залежить від командира, дуже багато. От у мене підрозділ, наприклад: оскільки я не вживаю спиртне, ніхто не вживає. У мене в підрозділі, як то кажуть, сухий закон стовідсотковий. Я можу любого взяти серед ночі і поїхати здати аналіз.

– Самовільне залишення частини – поширене явище в армії?

– Так, дуже. І це теж проблема. Розумієте, по-перше, у нас це намагаються якось приховати, але ж від цього легше не стає. Це як зуб, який треба лікувати, не можна ж його постійно ігнорувати.

Треба в солдатах виховувати, що ці люди – просто ізгої, вони як зрадники. Тому що він уходить, тікає, а завтра я не можу змінити людину на позиції, бо він втік, і в мене немає людей, щоб поміняти.

А у нас так: пішов та й пішов, як то кажуть, баба з возу кобилі легше. Якийсь штраф дали, може, йому місяць зарплату не нарахують і все. А так не має бути. Тобто до цього має бути ставлення дуже негативне. Тоді людина, яка хоче піти в СЗЧ (самовільне залишення частини – УП), вона двічі буде думати – варто чи не варто. 

А з іншого боку, має бути ставлення таке, щоб людина не вигорала. Але те, як зараз – неможливо, щоб людина не вигоріла, просто неможливо. 

У мене бійці в підрозділі не роблять нічого, крім своїх прямих обов'язків: вони не готують, навіть речі свої попрати не можуть. Це за них роблять інші. От він прийшов з позиції, вимучений, втомлений, він на ногах не стоїть. Все, його не чіпати. 

Я не прихильник того, щоб жінки тягнули на собі тягар війни

– Зараз у суспільстві обговорюється можливість мобілізації жінок. Як ви до цього ставитеся?

– Я не хочу, щоб українська жіночність пішла шукати нашу чоловічу мужність там. Я не хочу, щоб жінки були в армії. Для мене це показник того, що чоловіки не справляються. А якщо ми не справляємося, то це вже позор, я вважаю. Це одне. 

По-друге, у нас в суспільстві немає запиту на мужність, це велика проблема. У нас жінки готові чоловіка витягувати з буса, аби його не забрали у військкомат, але у нас немає такого, щоб, наприклад, дівчата пишалися тими хлопцями, які служать. 

У нас є запит на заробляння грошей, на якесь там яскраве життя, на все що завгодно. Але немає запиту на мужність. 

– У вас є, до речі, випадки, коли жінка йшла за чоловіком, якого мобілізували?

– У мене є приклад, коли донька пішла за батьком. Батька вбили, він загинув під Бахмутом, кримський татарин, а зараз його донька служить. 

– Якщо все ж таки жінка хоче служити, як вона може знайти своє місце на війні? 

– Можна бути медиком, але не бойовим. Не обов'язково, щоб вона сиділа в окопі. Я думаю, посад вистачає в тилових службах, Є медроти у нас. Ці медики не сидять в окопах, вони працюють з хворими, наприклад, які є в бригаді або батальйоні.

Жінка може бути пілотом дрона, це ж нескладно. Але я не прихильник того, щоб жінки тягнули на собі ось цей тягар війни. Щоб ви не думали, що це якийсь сексизм чи що, це просто моє природне бажання чоловіка, що жінку треба захищати, якось так.

– Можливо, державі також потрібно змінити підхід до мобілізації? Мобілізовувати, наприклад, на оборонні підприємства.

– Так, бо у нас купа обмежено придатних. Знаєте, я колись жив у Німеччині, і мені один німець старий, який пережив Другу світову війну, казав: мої батьки працювали після війни 4 години за зарплатню і 4 години вони працювали на державу, тобто безкоштовно. Це був їхній внесок у відбудову. От і все.

Тому ми можемо це зробити. У нас цілі роти сидять в бригадах обмежено придатних, і ти нікуди їх не застосуєш, вони не можуть піти в окопи.

– Я записувала інтерв'ю з Андрієм Білецьким. Він казав, що мотивація під час війни не йде вгору, вона зменшується під час усіх війн…

– Якщо в цілому брати – так. Нам треба з людьми працювати вже в армії на місцях. Я не вірю, що ми знайдемо потрібну кількість вмотивованих людей, які добровільно підуть. 

В армії все вращається навколо піхоти. Піхота – це як стовбур, це основа. Ну і ті, хто зараз виконує функції піхоти. Часто це бувають і десантники, і прикордонники, і поліцейські. 

Саме піхота тримає оту лінію, за якою починається мирне життя. Тому український піхотинець – це має бути дуже сильна людина.

А у нас, на жаль, піхоту комплектують, як то кажуть, по остаточному принципу. Приходять дядьки, яким 50+. Я кажу: "Дядько, тобі треба отуди 3 кілометри пройти". А він каже: "Синку, я не дойду, бо у мене коліна". А він ще несе 50 кілограм на собі чи 40. І що я з ним зроблю? Він на півдороги падає, і я маю когось відправляти замість нього. А в мене немає. І все. Тому потрібні люди.

Рішення зробити нижче призовний вік – це дуже добре. Я сподіваюся, що до нас трошки, може, молодих прийде, які будуть більш сильними фізично. 

Бо у піхоті я вважаюся молодим, хоча мені вже 41.

– Але є ж і успішні приклади рекрутингу?

– Ви зараз кажете за Третю штурмову?

– Не тільки, "Хартія" також вдалий приклад. Чи можна це масштабувати?

– Дивіться, це дуже класні приклади. І от у Андрія Білецького дійсно вийшло, в його команди вийшло це зробити. Але я не вірю, що ми можемо це масштабувати на всю армію. Це так само, як ми не можемо, наприклад, виховати всю молодь, яка зараз навчається у школах, так, щоб вони всі мріяли вступити в "Азов" або в "Правий сектор".

– Бо це ідеологічний рекрутинг?

– Так. Це не можна розповсюдити на всю країну.

Моя думка така: ми маємо просто зараз виграти час для покоління, яке ще сидить за партами, які через 10-15 років нас замінять. Але це має бути покоління, яке буде мати базову мотивацію, базовий патріотизм. Щоб потім журналісти не ставили питання тобі, а чому ти пішов воювати. 

Я колись запитав одного журналіста: чому ви постійно питаєте це в нас? Кого не побачите, берете інтерв'ю, питаєте: "А що тебе побудило піти воювати, чому ти пішов воювати?".

Мені здається, питання треба ставити тим, хто не пішов воювати, чому вони не пішли. Бо йти воювати і захищати – це має бути базове розуміння, як інстинкт, з яким чоловік народжується, зростає, виховується, і для нього це нормально. 

От коли у нас така молодь буде, тоді ми виграємо. Бо те, як зараз у нас, я вважаю, в кращому випадку, дай Бог, щоб ми втримали те, що маємо.

– Ви самі готові, що ваші діти через якийсь час можуть воювати?

– Дивіться, я теж не хочу, щоб мої діти воювали. От у мене два сини – я не хочу, щоб вони воювали. Але я виховую їх так, що якщо це буде потрібно, вони мають це робити без будь-яких "але".

Розумієте, є отака риса українців – ми всі любимо ЗСУ, "ЗСУ – всі котики, вони такі всі гарні, вони такі всі сміливі, ми їм так всі вдячні". 

Але коли стосується брата, сина, чоловіка, батька, то вже не котики, то "хай він сидить вдома". Ні, так не можна. Якщо ти щирий, ти маєш бути щирий. Якщо ти любиш цю державу і хочеш, щоб тут була перемога, ти маєш бути готовий до цієї жертовності. Для чоловіка – це піти служити. А для його матері, дружини, сестри чи доньки – проявляти терпіння і його підтримувати. 

От моїй матері важко, вона плаче, як дзвонить щодня. Але моя мати жодного разу за два роки не сказала: "Може, досить, може, ти повернешся?". Жодного разу не сказала. Тому що вона розуміє, що це потрібно. 

Я розумію, що це больно, всі переживають, всі матері, всі люблять своїх дітей, чоловіків, братів. Але в країні війна. У нас війна на виживання. 

– Я перед цим інтерв'ю читала ваш Facebook. Там дуже багато дописів про розкол у суспільстві, який поглиблюється щодо того, як живе фронт, як живуть прифронтові міста і як живе Київ…

– Мене не травмує життя в Києві. Якщо ці люди всі будуть сидіти по підвалах, то за що ми воюємо тоді? Якщо тут все добре, і люди можуть жити своїм цивільним життям, то значить, ми робимо свою справу добре. 

Є така поширена думка, особливо мені це не подобається, коли починають психологи казати: "От ви такі бідні-нещасні, ви тут в окопах сидите страждаєте, от у вас обіда, тому що оті там отак роблять, відпочивають і все у них добре". У мене немає обіди, що я сиджу там. Я – доброволець, я прийшов сюди, я хочу тут бути. Взагалі без питань. Я це роблю добровільно. Да, це важко, да, це опасно. Але я роблю це добровільно, у мене немає обіди!

У мене просто викликає прєзрєніє, коли чоловіки не хочуть виконувати те, що вони зобов'язані, що вони тікають, ховаються. Без питань – хай він живе своїм цивільним життям, хай він ходить у спортзал. Але хай він стане на облік у військкомат. Якщо його призвуть – хай він іде. Це буде чесно. Хай він допомагає, чим може. 

Є люди, які допомагають так багато і так щиро, що я не хотів би, щоб вони йшли в армію, бо іноді – це єдині люди, на яких ти можеш тут покластися, і вони тобі вишлють, відправлять все, починаючи від сірників, закінчуючи автівкою. 

– Ви згадали слово "перемога" у розмові. Що буде перемогою особисто для командира Крима?

– Для мене? Важко сказати. Якщо я скажу щось банальне, що ми виженемо їх і вийдемо на кордони, повернемо все це, то це не зовсім так. Просто наші СПшки (спостережні пункти – УП) перемістяться на 300 кілометрів східніше, десь на кордон біля Ростовської області і все. 

Мабуть, перемога буде тоді, коли я відчую, що Україна не повернеться назад у фарватер Росії. От тоді, мабуть. Оце буде перемога. 

Ми зараз намагаємося відірватися від них, як то кажуть, здихатися їх, але поки що цього не трапилося. Коли ми їх остаточно здихаємося і коли дійдемо до такого рівня, що у нас люди, незважаючи на те, чи це представники влади, чи народу, вони будуть для держави жити, а не для себе – от тоді це буде перемога. 

Бо якщо ми виженемо росіян, а в тилу нічого не зміниться, то ми не перемогли. 

Це комплексний процес. Я вважаю, якщо влада буде так хотіти, а народ ні – ми не витягнемо. І навпаки – якщо народ буде хотіти, а влада ні – теж. Це такий процес обоюдний, і це має вся країна усвідомити. 

Севгіль Мусаєва, УП