"Инструкции "Как отшить ТЦК на блокпосту"? Пацаны, вы серьезно?" - защитник ДАП и Мариуполя Сергей Стратичук
29 серпня 2013 року здійснилася мрія молодого хлопця з Полтавщини, а сьогодні – 31-річного офіцера-морпіха Сергія Стратічука. Підписавши контракт із ЗСУ, він потрапив у 79-у бригаду в Миколаєві. Там, за його словами, навчали переважно військовій справі, а не радянським армійським рефлексам.
Вже 2 березня 2014 року Сергій з товаришами висунувся під Армянськ, на адмінкордон з Кримом.
"Я зрозумів, що щось серйозне відбувається, коли над блокпостом літали два росiйських Мі-35, в повному обвісі, – згадує Стратічук. – Бачив, як на розвороті з кабіни нам махав бортінженер. А ми що? Стоїм. В мене штани "дубок", британський бушлат "піщанка", залізна каска 1954 року і АКС (сміється). Один хлопчина каже: "Може, по них трасєром жахнути?".
Через пів місяця Крим буде окуповано, а Сергій Стратічук у свої 21 пройде донецький аеропорт. Навесні 2022 року він, вже офіцер 36-ої бригади морської піхоти, захищатиме Маріуполь та вийде живим з російського полону 22 вересня 2022-го .
В медійних та суспільних розмовах про оборону Маріуполя Сергію, який зараз служить офіцером-вихователем, найбільше не подобаються три речі: обивательський осуд тих, хто "опинився в полоні і не зміг відстояти місто"; іменування "захисниками "Азовсталі"" всіх оборонців Маріуполя та, власне, саме це визначення.
"Ми тримали оборону на ММК імені Ілліча, але місією нашого підрозділу була оборона міста, – каже він. – Я – оборонець Маріуполя, а не якийсь сторож чи охоронець якогось заводу!
Але я розумію, що із "захисниками "Азовсталі" приблизно та ж історія, що і з "кіборгами". Не було б ЗМІ, то визначення "кіборги" залишилось би тільки між військовими".
В ці дні, коли країна вшановує пам'ять захисників аеропорту Донецька, в інтерв'ю УП Сергій Стратічук розповідає про зміни в ЗСУ та в лавах ворога, що відбулися з часів АТО. Про оборону ДАП, Маріуполя, російський полон, "ухилянтів" і шанси України на перемогу.
"Кіборги" – це достойно
– Сергію, минулого року мама загиблого "кіборга" Петра Полицяка зазначила: "Тепер кажуть "хлопці загинули на війні", а про мого, який пройшов справжнє пекло в ДАП – "загинув в АТО". Хоча тоді вже була справжня війна".
Для вас є різниця між тим, що було тоді, і тим, що є зараз?
– Очевидно, вона у масштабності по живій силі, техніці, натиску та в більшій площі фронту. Але по відчуттях для мене однаково, все дуже знайомо.
Під час оборони Маріуполя в 2022-му емоційно давило те, що ворога було дуже багато, а ми були озброєні не так, як було треба, щоб його зустріти.
Туго було з протитанковими засобами. На нашу позицію в Павлополі (30 км від Маріуполя – УП) йшли 6 БМП та 4 танки, а у нас 2 РПГ. Фіг його знає, що з ними робити! (Посміхається) Хлопці з суміжних підрозділів допомагали вогнем, ворога відігнали, а потім довелось відійти, закріпитись у Маріуполі.
На той час нам вже трошки підкинули NLAW, пізніше Javelin. Але в умовах міста ефективність Javelin сумнівна: вулички, провулки, будівлі – немає чіткої фіксації цілі. NLAW в таких умовах краще, але акумулятори боялись холоду, ми їх носили постійно біля тіла.
– Вам подобається, коли захисників Донецького аеропорту називають "кіборгами"?
– Це ж не наші люди вигадали, щоб себе якось возвеличити. Це – пряма цитата ворога з радіоперехвату. Якщо вони нас так охрестили, то хай буде. Я не пишаюся в тому сенсі, що хожу та всім розказую: "Я – кіборг!".
Але це достойно звучить, бо ми дійсно тримали оборону дуже гідно при тих їхніх штурмах та обстрілах.
– Зі сторони неспівмірність сил під час оборони ДАП вражала. А зсередини що вразило більше?
– Ентузіазм, запал, людська самовідданість, азарт. Навіть у безнадійних, на перший погляд, ситуаціях, всі тримали хвіст пістолетом. Все було максимально по-бойовому. Жодної нотки сумніву та думок, що ми просядемо, що нас проб'ють.
Цей запал був у кожного, і він породжував у цілому потужний вогонь. Емоційно було дуже круто! Це можна порівняти з відчуттями на концерті рок-гурту світового рівня. Шалений адреналін шпарив! (Посміхається)
На жаль, особисто я такого настрою не відчув у людей в 2022 році. Були одиниці, і то, як правило – ще ті бійці, старої закалки. Я, чесно, втомлювався збивати панічні приступи з молодих хлопців. Розумію їх: Маріуполь в оточенні, від тих орків, як то кажуть, променів сонця вже не видно. Але не можна навіть у такій ситуації панікувати!
Навіть деяким офіцерам казав: "Не можна говорити при особовому складі, що нам усім хана. Ти розумієш, хто ти є і що маєш робити? Ти про таке не маєш навіть думати, не те, що іншим казати!".
– Якими словами заспокоювали в оточенні?
– Я налаштовував таким чином, що всі повернемося до рідних: "Хлопці, підмога буде по-любому! А якщо не буде, обшиваємо машини металом, готуємось до прориву. Прорив – не стовідсотковий, але величезний шанс".
– Давайте повернемось до 2014–2015 років. Чи згодні ви з думкою, що оборона ДАП не мала великого значення з військового погляду?
– На той момент, з висоти польоту кулеметника розвідувального взводу, звичайного солдата, я, чесно, не задумувався, чи має це якусь велику стратегічну ціну або ні.
Для нас, хлопців, яких питали перед ротацію, хто хоче поїхати в аеропорт, це була велика честь. Хотіли всі, бо знали, що це точка, де стоять залізні люди. Хотілось поїхати, випробувати себе, подивитися, наскількі там жорстко.
Зараз (пауза), мабуть, я згоден, що оборона аеропорту стратегічно не мала якоїсь великої ролі – літаки там точно вже б не сідали. Але як фактор надихання, як символ – це було дуже потужно. Ми показали таким чином ворогу, хто ми є, і що ми можемо: жити в таких умовах, тримати так оборону, щоб настільки добре надерти їм хвоста.
Ворог нас дуже поважав.
"Здесь, укропчик, тебе никто не поможет"
– Починаючи повномасштабне вторгнення, росіяни, здається, забули, наскільки їм гаряче було в ДАП, і наскільки українські військові можуть чіплятися за свою землю…
– Так (посміхається)...
В Маріуполі вони поступали хитро: брали "денеерівців", кидали 60-70 людей як гарматне м'ясо. Їх клали, а росіяни "викупали" наші маневри, наші основні, запасні позиції. Потім вже був штурм із технікою. Як положено.
З неприємного було те, що багато місцевих нас не підтримувало. Не кажу, що всі, але дуже багато.
Мого товариша поранило – танк вистрілив йому під авто. Ногу майже відірвало, вона трималась на двох сухожиллях. Він відповзав руками через двори, квартали, просив про допомогу.
Одна жінка сказала: "Здесь, укропчик, тебе никто не поможет". Але він проповз ще парочку дворів, і якийсь мужик його затягнув у свій підвал, замотав і передав нашим.
Ті, хто нас не підтримав, казали: "Уезжайте, потому что по нам будут стрелять!". Такі досі категорично впевнені, що Маріуполь знищували виключно через те, що там були війська. Це неправда.
Мій підрозділ тримав оборону на ММК імені Ілліча. Війська були в основному по заводах. Були вилазки в місто по суті на рівні ДРГ. З'явилась інформація, що сунуться якоюсь вулицею мудаки – зробили засідку, завалили, повернулись назад. А вони почали фігачить місто просто по квадратах, по мікрорайонах ствольною, реактивною, корабельною артилерією, авіацією.
– Що було найважче в Маріуполі?
– Перша складність – евакуація поранених. Ми їх евакуйовували в госпіталь, але далі що? Друга складність – поповнення особового складу. Нам дали резервістів, без тренувань і навчань.
Потім стало дуже туго з їжею і, звичайно, з БК. Моїм позиціям пощастило, бо неподалік було розташування 56-ої механізованої бригади. Ми там бігали, взломали склад, де набрали трошки автоматів, кулеметів, патронів.
– Ворог якось змінився з часів АТО?
– Став більш технологічним. Вже в Маріуполі в них було багато безпілотників, хоча зараз, звичайно, значно більше. Весною 2022 року вони дуже широко використовували великі розвідувальні безпілотники та апарати, що наводили ракети авіації вночі. Плюс "скиди". В Маріуполі я перший раз побачив у них, що Mavic робить два "скиди", причому окремо.
Якщо казати про психологію, то ворог не змінився. Людського в них нічого немає. Я не можу навіть назвати їх "свинособаками", як деякі це роблять, бо тварини – моя слабкість (сміється).
Це можна сказати і по військовим, які брали нас у полоні, і по обслуговуючому персоналу в тюрмах, де нас тримали. Якщо військовий і якийсь офіцер, хоча б від капітана, то там якісь признаки інтелекту присутні.
Коли нас у Таганрозі сортували, кого куди відправляти далі, якийсь підполковник ВПС РФ навіть похвалив, що ми гарно воюємо: "Наделали вы нам потерь, капец!".
Пам'ятаю, як пізніше один вертухай, коли нас виводили на ранковий огляд з камери, сказав (сміється): "Ну чо, морпех? Когда вас захватим, на Польшу пойдем вместе. Как думаешь, насколько быстро ее возьмем?".
Отакі пересічні думки пересічного росіянина.
"Як я застрелив цивільного"
– Чого вас навчив російський полон?
– (Пауза). Головне – не втрачати надії. Як тільки промінчик надії згасає, тебе з'їдають зсередини смуток, сумніви та невідомість. Людина просто гасне, як та свічка.
Я відносно недовго був у полоні (6 місяців – УП), але бачив багато прикладів, коли у хлопців кожний день різне: а що, якщо нас забули? А якщо про нас не знають? А що, якщо дружина мене не дочекається? А якщо вона вже не дочекалась та виїхала десь з країни? А якщо хтось з рідних загинув?
Я казав: "Пацани, все нормально буде! Нас витягнуть". Себе я налаштував так: рік точно просиджу – це була нижня планка. А там побачимо, що буде.
– Що від наших військових хотіли почути на допитах?
– На допиті по-любому тебе луплять. "Говори!" – і фігачать. А що говорити? Ви питання задайте спочатку (посміхається).
Луплять, луплять, а потім питають: де стояли, скільки техніки, чи були американські найманці. Або: "Нафіга ви розбомбили Маріуполь?". Максимально тупі питання. І потім підводили до того, скільки цивільних вбив. Кажеш: "Жодного!". Вони: "Не бреши! Ми знаємо, що по-любому вбивав".
На жаль, багатьом пацанам впарили вбивство цивільних. Вони просідали під страхом побиття, під психологічним тиском. Казали, що "давали", або "отримували приказ розстріляти цивільних". І потім просто писали твір, есе на тему "Як я застрелив цивільного". Просто вигадували з голови і підписували "зізнання".
– Все, як в "Саду Гетсиманському" Багряного.
– Так, методи росіян не міняються.
В них задача, щоб якомога більше наших полонених "зізналися" в тому, що "вбивали цивільних". Вони хочуть показати, що це ЗСУ варвари, а не російські військові. Що це ми розвалили Маріуполь. Вони це роблять для того, щоб замести сліди, приховати свої злочини.
Зі мною сидів товариш з мого батальйона, командир роти. На нього прийшло одинадцять справ зі "свідченнями" одинадцяти окремих людей, його підлеглих, які були в різних СІЗО. У справах вказано, що він "віддавав накази вбивати цивільних".
Але за весь період боїв у Маріуполі він стояв зліва від мене на териконі, це був як спостережний пост. На його позиції я не чув жодного пострілу. По ним прилітало, вони бачили все, але дострелити кудись фізично не могли. І тут з'ясувалось, що він з БТРа "машину цивільних розстріляв", у якомусь магазині дівчину "зґвалтували і вбили".
– Як військові ставляться до побратимів, які "розкололися" в полоні?
– Особисто в мене немає взагалі жодної образи. І я засуджую тих, хто ображається на такі "свідчення" хлопців.
Не всі можуть собі дозволити бути морально стійким. Це залежить від багатьох факторів. Одна людина тримається, інші ламаються – це нормально. І головне, що всі розуміють, що те, що написано в тих "справах" – неправда.
Засуджувати не повинен ніхто, тим більше, якщо тебе там не було. Це просто нонсенс, коли люди, не маючи жодного відношення до армії, війська, засуджують тих, хто опинився в полоні і якось "не так" себе там повів. Або розповідають, що хтось "не так" боронив Маріуполь та здався.
Візьмемо 501-й батальйон морської піхоти, який, можна сказати, у повному складі здався у полон (пауза)... Я, чесно кажучи, досі засуджую їхнього командира, але не за те, що вони здалися, кинули зброю і пішли, оголивши правий фланг довжиною 2,5 кілометра. А за те, що нас не попередили. Поставили в максимально незручну ситуацію. Ісход для нас не змінився би (якщо б попередили – УП), але…
І от коли про це роздумують якісь ліві люди, кажуть: "Морпіхи то, сьо"... Та яке ви взагалі маєте моральне право про це говорити?!
"Перемога буде 100%"
– Як змінилось українське військо з часів АТО?
– Теж, як і ворог, стало більш технологічним. У нас з'явилося сучасне західне озброєння, і це дуже допомогло. Держава вивела на новий рівень забезпечення. У 2014 ми ходили хто в чому. Тепер єдиний стандарт екіпіровки, і я не скажу, що вона погана. Зовсім не погана. Але особисто я поки не припинив покупати собі щось сам, під якісь власні потреби.
– Мова не про зовнішній вигляд, про дизайн?
– Ні, ні. Не про дизайн (пауза). Може, відійду зараз від теми… Я бачив купу прикладів, коли мобілізовані служать два тижні або два місяці, і тут на запити приходить від волонтерів: каска Tor D обрізана, активні навушники, ПВС срочно треба (прибор нічного бачення – УП), коліматор (оптичний приціл – УП) на автомат Калашникова. І далі погнав ще – радєйкі, навушники обов'язково з гарнітурою, то-сьо.
Він це все отримує і не вивчив, як цим користуватися. Тільки бачив, що спецназ у такому ходить. А коли він стоїть у лісі й вдягає активні навушники, фух (сміється)! Ви колись вдягали активні навушники? Вони приглушують сильні звуки та підсилюють слабкі сигнали. Десь якийсь шум, хтось шепоче – і ви можете в лісі таку ізмєну зловити! Тобі здається, що лізуть з усіх сторін.
Ну або оптика на автоматі в лісі – це дуже смішно (сміється). Коли він дивиться в ту оптику, кут огляду дуже зменшується, все приближається, і ти перестаєш орієнтуватися в місцевості.
– Чи є якісь зміни у війську на рівні психології, мотивації, світогляду?
– Буду перед вами чесним – особисто я дуже великих змін у цьому не бачив. Приходили одиниці, які хотіли чомусь навчитись, проявити себе по-справжньому. В більшості приходили на контракт, тому що був вдома трактаристом, гайки може крутити, а тепер "буду на "бетеері" їздити", зарплату отримувати.
Просто я все чогось порівнюю із собою, з тим, який прийшов 2013 року в армію, розумієте? Блін, я так цим загорівся! Були класні сержанти і в мене було велике бажання вчитися. Я засинав з думкою про те, щоб швидше почався наступний навчальний день. Це було мегацікаво.
– Вам 31, за вашими плечима ДАП, АТО, оборона Маріуполя та російський полон. Не буває такого, що ви кажете собі: "Стоп, Сергію, досить! Це забагато для однієї людини"?
– Ні, є люди, які значно більше пройшли (пауза). Тут трошки інше відбувається: зараз я не на фронті, і відчуваю себе некомфортно по відношенню до побратимів, які сьогодні там.
Фізично і морально я вже можу виконувати бойові завдання. Але (пауза) повертаючись до життєвого уроку, про який ви питали: в полоні я найбільше шкодував, що ще не став батьком. Тому коли я вийшов, щільно зайнявся своїм здоров'ям, відновленням, і працюю над батьківством (посміхається).
– По вашій посмішці можна сказати, що ви не з тих, хто втомився від війни?
– Однозначно. Якщо ми зараз всі втомимось, то війна закінчиться дуже швидко, але не на нашу користь. Мене дуже дратує ось ця тенденція: відеоінструкції про те, як розмовляти з "тецекашникам", як відшити їх на блокпосту.
Купа телеграм-каналів про те, де ходять "тецекашники". Пацани, ви це серйозно? Блін, я не знаю. Як казав один рівненський пацик – "це мєрзость". І цей пацик, до речі, воює.
Кажуть про якісь "ігри політиків", про те, що "в мене одне життя". А у всіх інших що – дев'ять, ну?!
У 2022 році я бачив дуже багато людей з думкою: треба йти на війну і просто валити ворога. А зараз все більше бачу: "Я не хочу йти вмирати!". А чого ти одразу вирішив, що будеш вмирати? Йди і змушуй вмирати ворога!
– Ви вірите в нашу перемогу?
– Не те що вірю, а впевнений у ній. Не скажу, що зараз все добре і у нас все ідеально виходить. Вона буде важка, і швидше за все не така швидка, як хотілося б. Але 100% буде.
Хочеться, щоб активність суспільства не падала. Щоб не було такого: хлопці приходять у столичний торговий центр, просять нагадати на екранах про бійців у полоні. А їм кажуть: "На жаль, ми не можемо. Зараз і так багато негативу. Давайте, може, потім?".
Євген Руденко – УП
Фото з архіва Сергія Стратічука
