Защитник Мариуполя "Смурф": Вы "устали от войны", сидя в теплой квартире и ничего не делая? Тогда какую победу вы ждете?

"Я хотів би краще бачити поруч побратимів, які наразі в полоні, ніж отримати якийсь орден чи медаль", – каже прикордонник Ілля Ільяшенко на позивний "Смурф".

Іллі лише 21 рік, але за його плечима оборона Маріуполя і майже 10 місяців російського полону. 

• Як широкомасштабне російське вторгнення розпочалося на морі? 
• Як перебування в російському полоні вплинуло на життя хлопця?
• Чому тези, що "ніхто не народжений для війни" і "я втомився від війни" заважають перемозі? 

Про це "Українська правда" поговорила з Іллею Ільяшенком.

Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.

"Я лежав на березі і думав: "Оце я попав!" 

– 24 лютого ти зустрів на катері з іншими членами свого екіпажу в морі неподалік Бердянська. Як виглядав той ранок для вас?

– Той ранок я б назвав страшним. Мій сон перервала бойова тривога. На душі стало моторошно. 

Я був навідником, тому одразу побіг до барбету (броньований захист гарматної установки – УП) і чекав наказу, що робити далі. Був готовий відкривати вогонь, але водночас було дуже страшно. 

Погода була погана: вітер, штормило. У морі з'явилися російські кораблі.

– Наскільки їх було більше? І як ви оцінювали те, чи зможете їм протистояти та стримувати їхній наступ? 

– Наш катер на той момент був один, а їх було десь п'ять. І озброєння в них було краще: якщо наші кулемети були калібру 12,7, то у них 30-й калібр був. 

– Як вони поводилися?

– Вони зайняли таку собі кругову оборону, і ми опинились ніби як в оточені.

– У вас відбулось вогневе зіткнення?

– Ні.

– Тобто ви вирішили, що вам краще відійти?

– Так. Командир вирішив саме так зробити, і я вважаю, що це правильно. Бо ризикувати екіпажем, щоб нічого не добитися, не було сенсу.

Ми зійшли на берег і зайняли оборону території нашої бази. А наступного ранку ми вже висунулись на позиції. Командир зібрав весь підрозділ і запитав, хто готовий та має бажання виїжджати. Я одразу підняв руку.

– Чи було в тебе достатньо навичок для того, щоб виходити на таке бойове завдання?

– Фізичних навичок вистачало на сто відсотків, тому що я займався спортом. Але якщо казати про якусь тактику ведення бою, то таких навичок у мене не було. За спиною я мав один курс тактичної медицини (це – добре, тому що не у всіх він був). 

Тобто свою працю як моряка я знав на відмінно. І наша підготовка як моряків була на відмінно. Але бої в місті – це зовсім інший тип боїв.

– Наскільки важко тобі було адаптуватися до нових умов військової справи?

– Увесь цей час, поки ми були в Маріуполі, було важко. Але я мав бажання вчитися: у мене завжди були питання до хлопців. Наприклад, як зробити так, щоб мене не задвухсотили. Вони сміялися, але всі підказували, як себе поводити під час мінометного обстрілу, артилерійського, як правильно пересуватися. Я вчився і під час самого бою.

– Ти отримав контузію. Як це сталося?

– Це був прорив на "Азовсталь". Ми були вже в повному оточенні. До нас в машину залетіла протитанкова ракета. Я втратив свідомість. Коли прокинувся, дах автівки був всередину провалений, а моя каска розірвана на дві частини. З мене стікало багато поту і я не розумів, що це. Думав, може, кров. 

Був серйозний обстріл зі сторони ворога. По нашому сектору ворожий літак скидав свої ФАБи (фугасні авіабомби – УП). 

Я побачив групу хлопців і приєднався до них. Вони мали планшет з картою. Вирішив бути з ними. Але по нам знову почали працювати, ми "розсипались" і я знову залишився один. 

Пізніше біля річки я зустрів хлопців з "Правого сектору". Ліг до них. Вогонь був дуже масованим і кудись пересуватися для нас було великим ризиком. Тож ми знайшли укриття, де провели добу. Вранці вирішили висуватися далі.

– У вас було розуміння, куди саме йти?

– Було два варіанти: або висуваємося до річки, роздягаємося, все топимо і перепливаємо її; або пересуваємося до Пост-Мосту і переходимо його. Останнє для мене виглядало самогубством. Тому я запропонував піти до річки.

– Тебе не лякало, що це був квітень і було ще достатньо холодно, щоби долати через річку таку велику відстань?

– Насправді тоді, коли ми це вирішували, я про це не думав. Тобто мені здавалося: що там переплисти?! Я 3 роки плаванням займався – впораюся з цим! Я якось уявляв собі, що це буде набагато простіше. 

Але коли я почав перепливати, коли повністю вже опинився у воді, то відчув, як моє тіло каже мені: "Ти – дурний!". Я навіть пів річки ще не переплив, а в нозі вже схопила судома. Я почав тонути, напився тієї води. Але через силу дістався іншого берега, де просто впав, бо тіло оніміло повністю, я не відчував нічого.

– Про що ти думав у той момент?

– Я думав: "Оце я попав!" 

А потім повернув голову і побачив "двохсотого" з простреленою спиною. Зрозумів, що 100% десь може сидіти снайпер і треба щось робити. Ми з хлопцями почали бігти і паралельно блювали від того, що напилися річкової води.

А коли добігали до прохідної на "Азовсталі", де нас зустрічали інші хлопці, почався обстріл. Але всі залишилися цілі.

"Скоринка хліба – найцінніший подарунок, який я отримував за все життя" 

– Оборона "Азовсталі" – те, про що тобі хочеться назавжди забути, чи, можливо, навпаки – те, про що хочеться говорити? 

– Для мене це був якийсь дуже-дуже важливий період у житті. Там усі були одне за одного. Це надихало дуже.

Це той момент, коли ти заходиш до загального бункера і бачиш, як на одній маленькій ковдрі лежать по 3–4 хлопців і, притулившись один до одного, гріються. Це той момент, коли кожен їв по шматочку, щоб вистачило на всіх. Ні разу я не чув і не бачив, щоб там хтось когось кинув.

– Які завдання ти виконував на "Азовсталі"?

– На "Азовсталі" в основному у всіх було одне завдання – не дати ворогу зайти на завод. Тобто це були спостережні пункти, позиції, щоб завжди бачити ворога.

– Ти якось говорив, що був одним із тих, хто зустрічав вертольоти, які в рамках спецоперації прилітали на територію Маріуполя з додатковими боєкомплектами та бійцями. Чому саме тебе обрали для цієї місії і як виглядала твоя робота?

– Вони прилітали в порт, до місця, де всі ми були. Тож кому зустрічати, крім нас? Нікому. 

Це було щось неймовірне: дивитися і бачити українські гвинтокрили в оточеному Маріуполі, бачити хлопців, які задоволені виходили з тих гвинтокрилів, радіючи, що змогли це зробити. 

Я пам'ятаю, як вони пили теплий чай і запитували: "Хлопці, а як там: сильно стріляють чи не дуже?". А ми казали: "Хлопці, без зайвих слів: ви самі все побачите".

– Коли оборонцям "Азовсталі" віддали наказ виходити і здаватися в полон, що особисто ти подумав про це? Я розумію, що військові не обговорюють рішення командування, але так чи інакше всі ми люди і, можливо, десь всередині ти подумав, що це помилка?

– Я не думав, що це помилка. Я розумів, для чого все це робиться: щоб пораненим було як лікуватися, щоб вони залишилися живими. Заради них, я гадаю, більшість була готова і в полон, і на що завгодно. 

Водночас у мене був страх через нерозуміння того, що станеться.

– До чого ти готувався?

– До найгіршого, але я недооцінив ворога і те, як це – перебувати в нього в полоні.

– Де особисто тебе утримували?

– Це була Оленівка. Потім повезли в Росію: спочатку – Таганрог, потім – Кам'янськ-Шахтинський. 

– Що особисто тобі давало сили триматися?

– Надія, що рано чи пізно це все закінчиться. Я дуже мріяв зустрітися зі своїми рідними. І це, можливо, мене тримало.

– У полоні ти зустрів свій день народження й отримав, як сам розповідав, один із найбільш цінних подарунків для себе. Що це було?

– Це був хліб. Як би це смішно не звучало, але це був хліб. 

Кожного дня нам давали по 2 шматочки хліба. Один із них – скоринка. І я, і хлопець, з яким ми були в камері, обидва любили її. Але вона була одна. Тому ми їли її по черзі. І вийшло так, що в мій день народження була його черга їсти скоринку. 

Але зранку він мені сказав: "Іллюхо, з днем народження тебе! Рано чи пізно все закінчиться. У мене нічого більше немає, тому я хочу подарувати тобі цю скоринку". Скажу чесно: це було прямо до сліз. Це найцінніший подарунок, який я отримував за все життя.

– Чого, окрім того, щоб цінувати ось такі прості речі, тебе ще навчив полон?

– Того, що треба кожен день по можливості телефонувати своїм рідним, бо може настати в житті такий момент, коли ти не зможеш з ними зв'язатися, не зможеш сказати, як ти їх любиш. 

– Чи буває зараз в тебе так, що ти їси щось і згадуєш про тих, хто лишається в полоні, думаючи про те, що вони б теж хотіли це з'їсти?

– Так. Це в мене постійно. Я їм піцу якусь і хочу прямо взяти і якось її передати хлопцям. Постійно! 

– Що ти зараз відчуваєш, коли дивишся на новини про те, що знову обмінюють українських в'язнів, що вони виходять на волю нарешті? 

– Я безмежно радий за тих хлопців, які повертаються. І коли бачив нещодавній обмін, у мене прямо мурахи по шкірі були. Я так радів за них! Я так радію за їхніх рідних! Це навіть словами не описати!

– Інколи можна почути думку, що публічний розголос про людей, які перебувають у полоні, може їм нашкодити. Чи погоджуєшся ти з цим? 

– Вважаю, що не нашкодить. Тому що коли я був у полоні, про мене теж люди кричали – мої знайомі, мої друзі, близькі. Це треба робити! Треба кричати. І я закликаю всіх, приєднуватися до цього, робити яскраві плакати, розголоси, щоб люди не забували. 

"Із нас ніхто не був народжений для війни" 

– Чи розуміє зараз суспільство військових, які повертаються з фронту чи з полону? Чи говорить воно з ними однією мовою? Чи готове взяти на себе відповідальність за них?

– Ні. У нас це не працює. І це – факт. Бо є люди, яких досі не зачепила війна: їхні рідні всі за кордоном або вдома, у них ціла квартира і вони думають: "У мене ж все добре. Навіщо мені піклуватися про когось ще?".

– Як ти ставишся до людей, які говорять, що "не народжені для війни" й або відкуповуються від мобілізації, або тікають за кордон?

– Щодо тих, хто виїжджає за кордон, у мене вкрай негативне ставлення. 

Із нас ніхто не був народжений для війни. Я до війни навіть не був підготовлений, незважаючи на те, що був військовим-контрактником. Але ніхто не заважав мені під час боїв запитувати й дізнаватися, як правильно себе поводити, що робити в тій або іншій ситуації. 

А тут люди зараз десь собі вдома, і вони просто не цікавляться нічим. Якщо у людини є бажання, то вона читає, тренується. Зараз багато полігонів – і безкоштовних, і платних. Все залежить від бажання людини. Тому ця фраза "Я не народжений для війни" – це просто смішно.

Треба займатися. В країні війна, і вона стосується кожного! 

Війна ж у всіх нас? У всіх! Тоді чому ти відсиджуєшся вдома, а хтось ризикує своїм життям і захищає твою домівку, коли ти теж можеш взяти зброю і піти захищати! 

І я не розумію фразу, яку чую в основному від цивільних: "Я втомився від війни". 

– Часто чуєш?

– Так. Дуже часто. 

Як ти, сидячи в теплій квартирі, у своєму місті, як ти втомився?! Як?! Ти кидаєш раз в тиждень донат? Це добре. Але що далі ти робиш? Нічого ж, правильно? 

А хлопці, які воюють уже скільки місяців на передовій, вони втомилися. Я теж міг би сказати: "Я в полоні відсидів, я втомився, навіщо воно мені треба!". Але я цього не роблю. Хоча я дійсно втомився. У мене є проблеми зі здоров'ям, я хочу лікуватися. Але я стою і роблю щось, тому що я повинен це робити. 

Якщо казати, що ви втомилися, й нічого не робити, то яку перемогу ви чекаєте?

Софія Середа, УП