Мациевский, Казарин, Конан и баба Надя. Объявляем победителей премии года от Украинской правды

Кожний день приносить українцям випробування та втрати. Але й кожен день народжує нових героїв. Коли пітьма густішає, стають помітнішими люди, що несуть в собі світло. Вони діляться своєю мужністю та вірою, надихають інших і розсіюють морок навколо себе. Вони тримають Україну на своїх плечах.

Ми не можемо розповісти про них усіх, але намагаємося, щоб у цій війні не було невідомих героїв. І одна з можливостей віддячити хоча б кільком людям, що перемагають темряву – щорічна премія "Української правди".

В 2020 році, коли у світі вирував Covid-19 і багатьом здавалося, що вони переживають найважчий на випробування рік у своєму житті, УП започаткувала премію, щоб відзначити українців за їхні здобутки, які стали важливими Україні. Військових, волонтерів, митців, журналістів, активістів, бізнесменів – людей, що роблять внесок у майбутнє країни, який важко переоцінити.

20 грудня УП нагороджує переможців уже вчетверте. Не кожен з них народився на українській землі, не кожен є громадянином України, але кожний несе її в серці, а дехто віддає в боротьбі за її майбутнє найцінніше.

Переможців Премії УП визначила редакція "Української правди" в шести номінаціях: "Журналіст року", "Митець року", "Волонтер року", "Громадянська позиція", "Найкращий соціальний проєкт", "Герой УП".

Нам завжди важлива думка читачів, тому учасники Клубу УП також визначили своїх переможців у номінаціях: "Інноватор року" та "Натхнення року".

Розповідаємо, хто отримав нагороду цього року.

Громадянська позиція. Олена Толкачова 

Наприкінці жовтня цього року суспільство обурила ситуація, яка трапилася на засіданні Young Business Club, коли організатори попросили військових кудись сховатися, щоб не лякати учасників заходу. 

Історія набула великого медійного резонансу, але ще більш показовою вона стала після відповіді тієї самої військової, яку "попросили". У реакції відчувалося все те, що характеризує як її саму, так і той непростий шлях, яким вона йде. 

Внутрішня сила, терпіння та гідність. Для Олени Толкачової це не просто слова. Вона очолює патронатну службу "Азову" з самого початку українсько-російської війни. Вже понад 9 років.

Патронатна служба, якою керує Олена, не якась бюрократична установа. Це команда людей, які займаються лікуванням та реабілітацією військових – тільки за минулий рік вони поставили на ноги чотири тисячі поранених бійців. Також патронатна служба підтримує родини, які втратили на війні своїх рідних, допомагає їм з похованням загиблих.

Окремим напрямом для Толкачової є боротьба за створення в Києві великого меморіального кладовища для полеглих героїв.

Складно навіть уявити, скільки болю, розпачу, нервів пропускає крізь себе Олена та її команда.

Робота патронатної служби "Азову" стала прикладом для багатьох інших бригад. А це значить, що зі своєю надскладною місією "азовська" патронатна служба справляється гідно. І в цьому, без перебільшення, велика заслуга її керівниці.

Читайте також: Керівниця патронатної служби азовців Олена Толкачова: Моя дитина шукала серед загиблих хлопців у пакетах своїх друзів

Громадянська позиція. Олександр Мацієвський (посмертно)

Про незламну громадянську позицію Олександра Мацієвського, як, власне, і про нього самого Україна та світ дізналися вже після загибелі героя. 

На початку березня цього року в мережі з'явилося відео страти українського військового. На ньому видно чоловіка у військовій формі, який палить, і чутно голоси росіян. Після того, як український військовий промовляє "Слава Україні!", його розстрілюють з автомата. 

Кадри жахають нелюдською, але такою притаманною російським військовим жорстокістю. І водночас не менше вражає вчинок героя, його слова. 

За кілька днів по тому світ дізнався його ім'я. Олександр Мацієвський більшу частину своїх неповних 43-х років прожив у Молдові, де народився і громадянином якої залишався усе життя. Навіть попри те, що став громадянином України після того, як у 2008-му переїхав жити до Ніжина. 

"Він був російськомовним і говорив: от закінчиться війна, і я піду вчити українську мову", – розповідає УП мати Олександра Параска Демчук.

Від самого початку повномасштабного вторгнення Олександр Мацієвський пішов до ТЦК і невдовзі його зарахували до підрозділу територіальної оборони, що захищав Чернігівщину. Пізніше служив у районі Бахмуту і зрештою, під Соледаром, де промовив своє "Слава Україні". Так, що його почули в усій Україні й далеко за її межами. 

"Він був міцний, як сталь. Командир каже: упертий до неможливості. Але проходить час і все, як Саша сказав, так і відбувається. Він наче бачив наперед, – згадує Олександра його мати. – Він сказав: "Мама, я в полон не здамся". І він хазяїн свого слова був. Не здався".

Указом від 13-го березня 2023-го року президент Зеленський присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України. 

Героям слава!

Журналіст року. Павло Казарін

"Військовий медійник", – саме так журналіст і публіцист Павло Казарін характеризує себе після повномасштабного вторгнення.

Своє рішення мобілізуватись пояснює коротко: "У 2014-му я не пішов на війну. Інші люди вигравали для мене час, який я міг витратити на рефлексії. Тож, коли сталося 24 лютого, я зрозумів: це – можливість борг повернути".

За військовою спеціальністю Казарін – "солдат-стрілець". Утім, в армії вирішили, що його медійний досвід може принести більше користі. Зараз завдання Казаріна – "показувати війну там, де цього через низку обставин не можуть зробити звичайні журналісти".

"Контент, який зробила на передку лише наша група, за рік сумарно подивились щонайменше 40 мільйонів разів. Ви могли бачити те, що ми робимо. Це, зокрема, ті ролики, які з'являються у телеграм-каналах, вірусні відео. Просто ви ніколи не дізнаєтесь, що це знімали саме ми, тому що там немає ані закадрового тексту, ані журналіста в кадрі", – пояснює він. 

Попри те, що робота у війську забирає тепер більшу частину часу Казаріна, від звичної для себе ролі публіциста він не відмовився. Свої авторські колонки він публікує, зокрема, на "Українській правді". А його книга "Дикий Захід Східної Європи" у 2022 році була відзначена премією Книга року ВВС.

Після демобілізації Казарін мріє знову повноцінно займатись журналістикою. "Мені здається, що наше суспільство потребуватиме різних діалогів після війни, і мені б хотілося бути дотичним до цих процесів", – каже він.

Волонтери року. Фумінорі Цучіко та Наталія Грама

У травні 2022 року Фумінорі Цучіко приїхав з Японії у прифронтовий Харків, який постійно обстрілювали росіяни. 

Пів року Фумінорі, або просто Фумі, жив із харків'янами в метро, купував для них їжу і ліки. Там він познайомився з Наталією Грамою, яка працювала у кав'ярні, а в перші дні повномасштабного вторгнення стала волонтеркою. Мовний бар'єр не завадив їм порозумітися та зайнятися волонтерством разом.

Після того, як людей виселили з підземки, Фумі з Наталією продовжили допомагати їм. Цієї весни вони відкрили на Салтівці кафе та почали годувати харків'ян, які опинилися в скрутному становищі через війну. Щодня в закладі готують і безкоштовно роздають близько 600 обідів.

"Ми з Фумінорі партнери. Робимо справу разом: він по своїй частині, як медійна особа, я – по своїй, як господиня в домі, опікуюся всім решта", – розповідає Наталія Грама УП про спільну роботу.

Фумінорі любить дітей, він дарує їм подарунки і влаштовує для них свята: торік перевтілювався в Санта Клауса, а нещодавно – у Святого Миколая. 

За півтора року Фумі став справжнім улюбленцем харків'ян і одним із символів незламності міста. У серпні 2023-го президент Володимир Зеленський вручив йому відзнаку "Національна легенда України". 

У свої 75 років Фумі обіцяє вивчити українську мову та вже записує відеозвернення нею. Будинок в Японії він продав та не планує повертатися додому. 

"Я буду тут, доки не помру", – зізнавався він УП.

Читайте також: "Я буду тут, доки не помру". Як 75-річний волонтер з Японії Фумінорі Цучіко пів року жив із харків'янами в метро та відкрив у Харкові безкоштовне кафе

Митець року. Артем Чех

Артем Чех, автор книг "Точка нуль", "Район "Д"", "Хто ти такий?" сьогодні здебільшого говорить про прірву. Між тими, хто там, і тими, хто тут. Між тими, хто бачив на власні очі, і тими, хто дивиться "єдиний марафон". Між тими, хто відчував тваринний страх в окопах, і тими, хто лише читав про це в Ремарка. Між усіма і усіма.

До 24 лютого 2022-го Чех не встиг дописати свій новий роман – про Америку 1863 року, про громадянську війну, про українця, який воював за Північ. Письменник мріяв проїхати шляхом свого героя від Вірджинії до Міссурі. 

З 4 березня 2022-го Артем Чех у війську. 

А рік по тому, 22 лютого 2023-го, він написав у соцмережі: "Прокинувся з якоюсь такою щемкою радістю, бо у ранішній напівдрімоті контрастно вималювався фінал роману, над яким я працюю от уже скоро як два роки.

Перед тим як заступити на пост, сів за ноутбук і тупо почав писати. Ніби так і має бути. Бо так і має бути. Війна не привід відмовлятися від творчості". 

В травні 2023-го Артем потрапив в окоп на околиці Бахмута. Під безперервний ворожий вогонь. Разом з такими, як він – змарнілими, пораненими, оглухлими від вибухів. Серед трупів і запаху спаленого міста.

Далі були п'ять діб без їжі, води і зв'язку. Чех з побратимами дивом вийшли з вогняної пастки живими – їх урятувала майже тропічна злива, через яку обстріли затихли. Чи не вважатимуть літературні критики такий поворот долі письменника занадто літературним?

Сьогодні його служба триває, але не "на нулі".

"Ходити щодня на службу, шикуватися, мов строковик, виходити на обід, говорити про літературу, говорити про життя, говорити ні про що, або не говорити, а сидіти з порожньою головою, механічно роблячи свою роботу, а потім повертатися додому…

Чого ж тобі так не вистачає? Чому ж, коли твій командир взводу пише тобі, що пацани знову вийшли на позиції, і в нього починається пекло в душі, в тебе теж в душі пекло?".

"Але я знаю, що колись буде гроза, яка всіх нас врятує, бо вже не раз рятувала. І ми співатимемо, і ми танцюватимемо, і обійматимемося так, ніби перемогли. Бо перемогли".

Свій новий роман Артем Чех дописав – він "про диваків, солдатів, дезертирів, біглих рабів та інших мешканців, що населяли континент від Аппалачів до фронтиру".

Читайте також: "Тут "убий" − про виживання. Про тваринне. Про люте, про оголене". Армійські історії письменника, солдата і "кінченого естета" Артема Чеха

Найкращий соціальний проєкт. Superhumans

"Superhumans" – це результат спільної важкої роботи багатьох видатних особистостей та відомих людей і з України, і з закордону. 

Ідея створення Центру, де б поранені на війні люди могли пройти реабілітацію чи отримати супертехнологічні протези, належала бізнесмену Андрію Ставніцеру. Він разом із партнерами втілили її в життя менш ніж за рік. 

Центр "Superhumans" надає українцям, постраждалим від війни, широкий спектр безкоштовних медичних послуг: протезування, реабілітацію, реконструктивну хірургію та лікування ПТСР. 

Першу клініку Центру відкривали за участю Олени Зеленської. А за час роботи "Superhumans" його амбасадорами стали також всесвітньо відомі фігури, як Річард Бренсон, телеведучий Беар Гріллз чи співак Стінг.

Але головне, що "Superhumans" став місцем повернення надії. В одному з інтерв'ю СЕО Центру Ольга Руднєва розповідала про зворушливу традицію "дня виписки". Щочетверга Центр виписує кілька пацієнтів, і вони вирушають зі своїми тренерами в похід у гори, аби довести і собі, і всім, на що вони здатні. 

"Superhumans" хоче до 2025 року забезпечити безкоштовний доступ до медичної допомоги для 3000 пацієнтів щорічно. Уже зараз тут об'єднано понад 60 медичних фахівців з різних регіонів України, щоб досягти цієї мети.

Інноватор року. Олександр Яковенко

Минулоріч бізнесмен Олександр Яковенко з'являвся на сторінках УП, але за важчого і прикрішого приводу. Як герой нашого тексту про справи проти волонтерів, що раптом почали з'являтись під приводом боротьби з торгівлею гуманітаркою.

За рік, що минув, одеська команда Олександра не лише не відступила від допомоги фронту попри юридичні проблеми. Вона добилась унікального рішення в суді – прокуратура відмовилась від обвинувачень. А головне – запустила новий фонд "Хвиля 91".

Він сконцентрувався на зброї, що вже стала символом технологічної війни 21 століття – дронах.

Фонд виробляє FPV-камікадзе, роблячи ставку на технологічність, організовує навчання для пілотів і передає на фронт розвідувальні безпілотники, спецтехніку, автівки та іншу допомогу.

Яковенко – це водночас і ефективні бізнес-підходи, і рефлексії харизматичної особистості.

Він шукає новаторів й інженерів, щоб їхнім талантом посилити захист українського неба. Інвестує підприємницький досвід і власні кошти в боротьбу з окупантами. Планує залучати до своєї команди поранених ветеранів. Зустрічає День народження в Костянтинівці, куди привозить оснащення для військових. 

І постійно проживає розрив між фронтом і цивільним життям. Фактично живе і працює на місці цього розриву, опираючись корупції та "втомі" від війни.

"Я хочу, щоб ви, с*ка, побачили своїми очима лейтенанта, який до мене прийшов та казав, що в нього є кошти, він просто хоче знайти, де купити швидко дрон, а потім сів і заплакав… Сорокалітний мужик плакав, як дитина, бо відправив двох хлопців на дорозвідку, бо не було й*****го дрона, і вони не повернулись. Я ніколи себе так огидно не відчував, ніби ми, як населення, його зрадили".

Ці емоції співзасновника "Хвилі 91" йдуть в ногу з чіткими бізнес-планами. За перший рік роботи фонд виробив 4 тисячі FPV-дронів і загалом спрямував на перемогу понад 127 мільйонів гривень.

Паралельно одесити організовують благодійні заходи, що поєднують волонтерство з культурою. Учасниками їхніх подій були відомі митці, історики, філософи.

Натхнення року. Спецпризначенець ГУР "Конан"

"Я простий хлопець, який виріс у селі. Я військовослужбовець, який любить свою роботу. І, як виявилося, я людина, що дуже любить життя" – так розповів УП про себе спецпризначенець ГУР із позивним "Конан".

І його жага до життя справді надихає. 

У серпні цього року Конан випав за борт під час однієї з операцій у Чорному морі. Російський літак атакував човен, в якому він знаходився з групою, і, побоюючись за життя побратимів, Конан махнув їм рукою – щоб ті виходили з-під вогню без нього.

Так він опинився один, за 130 кілометрів від берега, під носом у ворога. Конан не розумів, у який бік рухатись і коли буде допомога. А тому обрав для себе орієнтир – одну з газовидобувних вишок, і плив до неї.

Він боровся з хвилями, подумки говорив із дружиною, молився, думав про сина, якому не виповнилося і року, мріяв про фрукти і солодку воду. На нього сідали чайки. Його постійно відносило від вишок течією. Але він продовжував рух.

Його врятували лише через 14 годин. 

"Тепер, наскільки зможу, настільки буду старатися донести свою історію іншим людям, – каже Конан. – З якою метою? Щоб вони не здавалися".

Читайте також: Жага до життя. Історія спецпризначенця ГУР, який випав із човна і 14 годин плив у відкритому морі

Герой УП. Тетяна Шевченко (баба Надя)

Бажання росіян нищити сусідів породило безліч українських героїв, які помножили на нуль маніакальні мрії Путіна. Серед них і "баба Надя" з села Мигалки на Київщині – авторка легендарного плакату з автобусної зупинки: "С*ки, н***й з України і нашого села".

"Сьогодні всі ми – "баба Надя", – написав хтось у соцмережах, коли 25 лютого 2022 року фото з плакатом розлетілося інтернетом.

Від перших днів вторгнення РФ аж до цьогорічної осені "баба Надя" залишалась скоріше маніфестом, міфом, мемом, ніж справжньою людиною. Поки в Мигалки не приїхали репортери "Української правди", підбадьоривши країну, виснажену війною, звісткою: "Надія є!". 

Свій вчинок сама "баба Надя", вчителька математики Тетяна Шевченко, не вважає геройством. "Справжні герої там, на фронті", – щиро каже вона. Але її особиста історія має всі шанси увійти в підручники як уособлення сміливості та гумору українців. 

Коли її Мигалки ледь не потрапили в окупацію, Тетяна Шевченко вирішила залишитись в рідному селі. Надихнувшись новинами про захисників Зміїного, "баба Надя" не злякалася та голосно вказала ворогу єдино правильний напрямок – слідом за його кораблем.

Читайте також: Надія є! УП знайшла легендарну бабу Надю з Мигалок, яка послала окупантів слідом за російським кораблем

Партнерами заходу стали компанія Dragon Capital, "Метінвест", ПрАТ "Одеський коньячний завод" та бренд "ShustoFF", а також ТОВ "Київський БКК".

Над статтею працювали: Дмитро Сімонов, Євген Будерацький, Софія Середа, Дмитро Кузубов, Михайло Кригель, Роман Романюк, Соня Лукашова, Рустем Халілов, Євген Руденко, Ольга Гуцол