Работает снайпер. История выстрела, которого до этого не делал никто в мире

В середині листопада СБУ повідомила про новий світовий рекорд, встановлений на передовій. Український снайпер влучив у російського військового з відстані 3800 метрів. 

Попередній рекорд датувався 2017 роком. Тоді канадський спецпризначенець розташувався у висотній будівлі та з 3540 метрів вразив бойовика ІДІЛ. Ім'я снайпера не розкривається, але стріляв він з американської гвинтівки McMillan Tac-50.

Ім'я українського військового відоме. Це снайпер 13-го Головного управління Департаменту військової контррозвідки СБУ Вячеслав Ковальський. І рекордний постріл він зробив з гвинтівки "Володар Обрію", що є власною розробкою відомства.

Ковальському – 58. До повномасштабного вторгнення він заробляв на життя як звичайний підприємець, а снайпінг був для нього лише витратним видом спорту, в якому, тим не менш, він досягнув неабияких успіхів. Ковальський ніколи не любив полювання і замість тварин вважав за краще стріляти по картонних мішенях.

Війна все змінила. І тепер Ковальський виходить на полювання по живих цілях. Мріючи про день, коли він знову повернеться до картонки з концентричними колами.

Нижче – розповідь про нього, про роботу снайперів на війні та про довгі дев'ять секунд польоту кулі, коли стрілок вже почав складати речі, а ціль ще не знає, що її долю вже вирішено.

"Умови були практично ідеальні"

Ця історія сталася одного сонячного вітряного дня на півдні України. 

Їх було троє – Вячеслав Ковальський та ще двоє бійців СБУ. Вони приїхали на позицію на світанку. Передова. Попереду своїх немає, тільки ворог. Місця для Ковальського знайомі, бо на цьому напрямку він працював вже четвертий місяць. 

Розклали речі та зброю, почали спостереження за двома опорними пунктами ворога. Перший – за 2, а другий – за 3,8 кілометра від них. Напарник Ковальського націлив гвинтівку на ближчий, а він сам – на другий опорний пункт, хоча на таку відстань ще ніколи не стріляв.

Вони спостерігали за противником по черзі. За 20 хвилин вичікування починають боліти очі, тоді виникає потреба, щоб напарник тебе змінив.

Спочатку було тихо. Але опівдні на дальньому опорному пункті з'явилися п'ять чи шість російських солдат. На відео, що його СБУ опублікує потім, непрофесіоналу важко розібрати, що вони у військовій формі. Але в зорову трубу, каже Ковальський, доволі чітко видно, що росіяни не тільки у формі, але й в бронежилетах.

Певний час ворог був у майже постійному русі, але згодом темп солдатів сповільнився. Нарешті снайпери вирахували росіянина, який одним давав розпорядження, а іншим нібито читав лекцію. Потенційна ціль.

Ковальський називає цю людину інструктором. Якби він з'явився на другій, ближчій позиції, то стріляти довелося б не Ковальському, а його напарнику. 

– Розумієте, це дистанція, на яку прогнозований постріл зробити дуже важко, – розповідає Вячеслав Ковальський, – і це ще слабо сказано. Ми по досвіду розуміємо, що вони не дадуть шансів зробити другий постріл. Якщо ти схибиш, вони сховаються і більше не вийдуть.

Щоб збільшити свої шанси, він вирішив зробити корегувальний постріл. Знайшов піщаний пагорб на такій самій дистанції, що й опорний пункт ворога, але за 300 метрів від нього, і пустив кулю туди. Снайпер не боявся, що росіяни звернуть увагу на звук пострілу – це фронт, і тиші там немає. А фонтан піску через влучення кулі занадто далеко, щоб помітити його і злякатися.

Рішення скорегуватися було вірним, бо виявилося, що вітер значно сильніший, ніж за попередніми розрахунками. Ковальський вніс поправку, і знов російський інструктор з'явився в оптичному прицілі його гвинтівки.

Коли в 2017 році Ковальський почув про постріл канадського солдата на 3,5 кілометри, це справило на нього велике враження, бо здавалося зовсім неможливим. Тепер він збирався стріляти на ще більшу відстань.

Вячеслав не дуже вірить в удачу і каже, що вона з тими, хто добре знає свою справу. Проте того вітряного дня йому допомогла не тільки майстерність.

Погода стояла суха, а сонце заходило за спини снайперів, тоді як російському інструкторові світило в обличчя. Якби температура і вологість були вищими, тоді міраж – тобто переломлення зображення через рух теплого повітря – був би сильнішим і не дозволив би прицілитися. 

– Коли дивишся в приціл, цей міраж аж тече. Але в даному випадку його здувало силою вітру, – каже Ковальський. – Умови були практично ідеальні.

І він натиснув на гачок.

Стрільба як хобі 

Шлях завдовжки в 3800 метрів починається з першого кроку. Свій перший крок до снайпінгу Вячеслав Ковальський зробив, коли йому було вже за 30. 

Сталося це випадково – товариші запросили за місто постріляти по камінню. Вячеслав погодився, поїхав і сам не помітив, як у його житті з'явилося нове хобі.

Перша його гвинтівка була простенька, малокаліберна і, що важливо, під неї підходили найдешевші боєприпаси. Цілий тиждень Вячеслав займався роздрібною торгівлею і чекав на вихідні, щоб поїхати на стрільби. 

Час минав, його нові рушниці стріляли все гучніше. А навколо Ковальського з'являлося все більше людей, яким подобалося збиратися та влучати в мішені з відстані в кілька сотень метрів.

– Організовувались змагання. Спочатку невеликі, між собою. Ми з товаришем часто їх вигравали. І нам хотілося якогось росту. Розумієте, на той час (середина 2000-х – УП) було десь 50 стрільців на всю Україну, – розповідає Ковальський. В 2017-му, за його розрахунками, українських стрільців вже було щонайменше вп'ятеро більше. – Нам хотілося якогось спілкування, набути нового досвіду.

Одного дня приятель Вячеслава знайшов в інтернеті інформацію про змагання у Великобританії – стрільба по мішенях на відстані 800-1000 ярдів (732-914 метрів). Ковальський ніколи не був за кордоном і англійської не знав, але на пропозицію товариша пристав.

Вони з'їздили, відстрілялись і нічого не виграли.

Проте Вячеслав зрозумів одну з головних проблем: їхньою зброєю були звичайні фабричні гвинтівки. Але якщо купити спортивну зброю і посилено тренуватися, то шанси є. Так він і зробив.

Вже в 2011 році Ковальський посів перше місце на європейських змаганнях по F-Class Open – стрільбі на точність на великі відстані.

– Коли я виграв, для мене це не було якоюсь суперподією, бо я не розумів, наскільки це престижно в тому світі (світі снайпінгу – УП), – згадує він.

Відтоді участь у чемпіонатах стала звичною частиною його життя. Але жодного разу він не бував за кордоном заради відпочинку – завжди тільки задля змагань.

І саме для того щоб добре підготуватися до чергового турніру (на 26-27 лютого 2022 року були заплановані змагання з високоточної стрільби Precision Rifle Series Ukraine), Ковальський з товарищами поїхав до Житомира.

Велика війна застала його там. Додому Ковальський вирішив не повертатися. 

Спочатку він перебував у русі опору Сил спеціальних операцій, а пізніше долучився до винищувального снайперського підрозділу Служби безпеки України. І головним мотивом перейти туди стала зброя, а точніше – гвинтівка "Володар обрію". Власна розробка СБУ, що здатна вражати ціль на відстані 3-4 кілометрів – до цього Вячеслав клав кулі лише на два.

Так і вийшло, що одного сонячного та вітряного дня Ковальський натиснув на гачок "Володаря обрію" і вистрілив у ворога, який був за 3 кілометри та 800 метрів від нього.

Для розуміння: це – відстань від Центрального залізничного вокзалу Києва до метро Печерська. А якби одного дня Ковальський зайняв би позицію на Київському вокзалі Москви, то куля з його рушниці легко й невимушено долетіла б до Кремля.

9 секунд

Снайпер не стріляє по рухомих цілях на далекі відстані. Причина банальна – кулі потрібен час, щоб дістатися до цілі.

Щоб влучити у ворога на рекордній відстані, кулі з гвинтівки Ковальського знадобилось дев'ять секунд. 

За цей час можна випити склянку води, освідчитись у коханні чи пробігти стометрівку, якщо ваше ім'я Усейн Болт. Смертоносний шматок металу все ще продовжував політ, коли Ковальський підвівся, підійшов до корегувальника і сказав: "Дивись, що там".

Третій член їхньої групи знімав цей постріл на відео. І обидва побачили, що снайпер вразив ціль.

Переглянути зняте Ковальський не встигав. Не було часу навіть радіти. Шансу на другий постріл немає, зате велика вірогідність, що ворог спробує вирахувати їхню позицію та накрити вогнем. 

Засоби зв'язку, зарядна станція, маскувальні сітки, аптечка, зорова труба, харчі, інструменти, що може знадобитися – все це разом забиває кузов пікапа до верху. Потрібно було зібрати речі, зачохлити зброю та завантажити все в машину. Проте через шість хвилин вони вже мчали з місця пострілу, ніби та куля.

За три години побратими нарешті дісталися до бази, підключилися до комп'ютера, відкрили зняте відео на весь екран і нескінченно передивлялися, як фігура військового згинається навпіл та падає.

Тепер Ковальський називає своє влучання доволі прогнозованим:

– Чи пробив бронежилет? Думаю, так. Енергія дуже велика – ні в однієї гвинтівки такої немає. Наприклад, якби ми зарядили бронебійну кулю, вона б пробила БТР з відстані півтора кілометра. Цей постріл був зроблений з американської кулі A-max, 750 гран (48,6 грама – УП), з дуже високим балістичним коефіцієнтом (здатністю долати опір повітря – УП). А наш патрон розігнав цю кулю до швидкості 1010 метрів в секунду. На відстані в 2,5 кілометри куля переходить на дозвукову швидкість, а далі її швидкість та енергія падають дуже повільно.

Потім зверніть увагу, що кучність "Володаря обрію" дуже хороша – пів кутової хвилини. Тобто на чотири кілометри – це кучність в 60 сантиметрів. 

Кваліфікація стрілка достатньо висока, і тактико-технічні характеристики гвинтівки високі. Тому цей постріл із маловірогідного перетворюється на достатньо вірогідний.

"Володар обрію" важить близько 16-17 кілограмів, і віддача від пострілу в нього дуже потужна. Зі своїм нинішнім командиром, бригадним генералом військової контррозвідки СБУ з позивним "Хантер", який і спроєктував цю гвинтівку, Ковальський був знайомий ще до війни.

– Тут кожна деталь продумана, Хантер довго над нею працював. І зміг зробити гвинтівку, що може штовхнути кулю з більшою швидкістю і точніше, ніж її аналоги за кордоном, – каже Ковальський. – "Володар обрію" розширює горизонти. 

Опудало і снайперська дуель 

Двоє снайперів нерухомо лежать на позиціях та вишукують один одного та інші привабливі цілі в оптичний приціл. Той, хто вистрілить першим, може привернути до себе увагу та стати ціллю для другого. Так показують снайперські дуелі в кіно.

Вячеслав Ковальський знає, що життя буває цікавішим за кіно, але не цього разу. Тому що, якщо ворог помітив роботу снайпера, він не чекатиме, поки його знешкодить інший снайпер. Він запустить по квадрату, де ховається стрілок, міни або пакет "Граду". Так простіше і надійніше.

В розмові про снайперські дуелі Ковальський згадує один епізод. Одного дня на відстані двох кілометрів його група помітила російських військових з рюкзаками і автоматами – вони стояли і дивилися в бік українських позицій.

– Нам не сподобалося, що вони дивляться на нашу територію. Я зробив постріл. На жаль, промахнувся. Вони забігли за укріплення з мішків. А в тому укріпленні був проріз, – розповідає Ковальський. – І вони стали в тому прорізі водити якесь опудало. Хотіли, щоб ми по ньому вистрілили, а вони побачили б – звідки, і тоді дали б команду танчику чи міномету накрити нашу ділянку. 

Ми терпляче перечекали дві години. Їм не сподобалося, що ми не стріляємо. Тоді вони піднялися і побігли в укриття. От і вся снайперська дуель.

Влучний постріл у роботі снайпера – як святкова дата в календарі: буває нечасто. Його будні – це спостереження. Нерідко снайпери не роблять на позиції жодного пострілу, а тільки проводять розвідку та доповідають обстановку. 

Буває таке, каже Ковальський, що спостерігаєш за переміщеннями людей та техніки добу, дві, а для пострілу так і немає відповідних умов. 

Якось він з іншими бійцями просидів на позиції чотири доби. Рух на боці ворога був, але цікавої нерухомої цілі не з'явилось. Так вони і евакуювалися, не зробивши жодного пострілу.

Причому це не спостереження в умовах відносної безпеки. Ковальський не згадує жодного виїзду, коли б над ними не літали снаряди та міни. А одного дня в село, де він був, прилетіли чотири кореговані авіабомби. Щоб виїхати з позиції, того разу довелося чекати в підвалі до ночі.

– Іноді військовим потрібно точково щось зробити без великого шуму. І тоді запрошують снайперів. Саме вони дивляться і остаточно вирішують, чи можливо там працювати, чи ні, – каже Ковальський. – Тому що треба врахувати особливості перепаду висот, чи можна під'їхати, якою буде евакуація і чи є сенс ризикувати життям.

Реалії сучасної війни значно ускладнили роботу снайперів. Дрони з тепловізорами та комплекси відеоспостереження, що здатні автоматично розпізнавати рухомі об'єкти, змушують їх працювати з максимально можливих дистанцій. Звідси і важливість розробки зброї, що може стріляти на довшу відстань і не дозволить ворогові швидко знайти і вразити стрільця. 

Після першого пострілу з великою імовірністю ворожий коптер вирушить на пошуки снайпера. Якщо той не евакуюється, то існують спеціальні костюми, щоб сховатися від тепловізора. Влітку ці костюми захищають достатньо ефективно, бо різниця між температурами тіла та зовнішнього середовища не надто велика. Однак узимку з цим значно складніше. І разом із відсутністю листя, що допомагає сховатися, це значно обмежує можливості снайпера.

А втім активне використання дронів не зробило снайперів непотрібними.

– Чи знизили дрони необхідність залучення снайперів? Якщо і так, то тимчасово. Бо дрони розвиваються, але разом із тим розвивається і РЕБ (засоби радіоелектронної боротьби – УП), – каже Вячеслав Ковальський. – І в якийсь момент все – дрони не полетіли. І знову снайпери лежать на землі та стріляють по ворогу. 

А якщо снайпер зайняв позицію, то ми можемо твердо сказати: ми тут, на цій землі.

Рустем Халілов