Руководитель патронатной службы азовцев Елена Толкачева: Мой ребенок искал среди погибших ребят в пакетах своих друзей
Олена Толкачова очолює патронатну службу "Азову" вже понад 9 років.
Вона керує командою людей, які займаються лікуванням, реабілітацією, похованням військових, а також підтримкою родин, які втратили на війні своїх рідних.
Лише за минулий рік Олена разом із командою поставила на ноги 4,5 тисячі військових, які отримали поранення. Через це патронатну службу азовського руху вважають однією з найефективніших у країні, а її досвід вже переймають інші бригади.
Широкій громадськості Толкачова стала відома через інцидент під час зустрічі Young Business Club, коли організатори заходу попросили Олену та інших військових сховатися, щоб "не лякати учасників клубу".
В інтерв'ю "Українській правді" Олена Толкачова розповідає про те, чим закінчився цей інцидент, скільки грошей щомісячно витрачає патронатна служба полку "Азов" на відновлення військових та що не так зі ставленням держави до захисників.
"Відсядьте в куток, бо ви лякаєте військовою формою"
– На засіданні Young Business Club вас та ваших друзів попросили кудись сховатися, щоб не лякати його учасників. Ця історія набула великого медійного резонансу через неприпустиме ставлення до військових. Було вибачення з боку керівника Young Business Club. Як ця історія закінчилася?
– Причому ми були не в камуфляжній військовій формі – я була в однотонній оливковій формі й один з хлопців був просто в камуфляжних штанах. Чому нас так сильно злякалися, я реально не розумію.
У приміщенні, де відбувався фуршет, ми пили каву. До нас підійшла адміністраторка, яка займалася організаційними питаннями на цьому заході, і попросила вийти. Ми залишили каву і канапки, які їли, на столі, нас вивели з цього приміщення і сказали: "Відсядьте туди в куток, бо ви лякаєте військовою формою учасників заходу". Звичайно, після цього ми сказали, що не будемо брати участь, і пішли.
Щодо розголосу: реально я не очікувала, що так за нас вступляться українці.
– І міністр закордонних справ написав пост, висловилися лідери думок…
– Ми були трошки в подавленому стані, бо такі самі відчуття вже переживали в кінці 2014-го, в 2015-му роках, коли поступово людина у військовій формі стала чимось на кшталт червоної тряпки для будь-якого поліцейського або офіціанта. І ми розуміли, що краще у військовій формі з АТО не повертатися. Реально, я перевдягалася в потязі, тому що мені було некомфортно. І коли люди так відреагували в інтернеті – відлягло, чесно, відлягло від душі.
– Як далі повівся Young Business Club?
– Через декілька годин після того, як ми розмістили відео, нам дзвонив керівник цього Young Business Club. Не те, що він вибачився. Він спочатку хотів домовитися.
– Домовитися про що?
– "А давайте ми вам будемо допомагати, а ви зараз з нами запишете відео, в якому скажете, що ми примирилися і ніяких більше питань і образ один до одного не маємо".
Мені було неприємно далі з ним розмовляти. Тим паче, що тут же йшлося не про образу конкретно мене або патронатної служби, або "Азову", або Третьої штурмової. Тут уже була образа всіх військових. І в такому разі я вже не мала права приймати вибачення, бо ці вибачення не до мене, а ці вибачення повинні йти до всіх військових нашої країни.
– Яке було продовження? Якусь суму вони вам задонатили?
– Ні, вони нічого не задонатили. Вони досі роблять спроби зв'язатися зі мною, тільки чомусь через різних людей, які мають якийсь високий статус у нашому українському суспільстві, або чиновників – щоб запропонувати, по-моєму, донат у мільйон гривень. Для того, щоб ми примирилися – і все. І воно вже виглядає більше як тиск.
Мені неприємно, бо ми чітко дали зрозуміти: вибачення від них не приймаємо, тому що ми не маємо на це права.
– За час повномасштабної війни ви вперше відчули подібне особисто на собі?
– Так, я особисто вперше. Але реакція суспільства показала, що воно поважає військових. А ці конкретні люди – це просто невеликий процент тих, хто реально боїться військової форми. Я так розумію, що вони подумали, що ми прийшли роздавати повістки. Були і такі пояснення.
"80% хлопців, яких ми лікуємо, повертаються у стрій"
– Патронатна служба Азову і Третьої штурмової бригади – це дуже масштабна організація, яка допомагає відновлювати бійців, допомагає родинам загиблих. Який щомісячний бюджет йде на те, щоб відновлювати людей, щоб підтримувати родини, на поховання?
– Залежно від того, чи є обмін, або штурми і велика кількість поранених або, на жаль, загиблих – наш бюджет варіюється від 10 до 15 мільйонів гривень на місяць. Ми покриваємо дуже велику кількість людей, допомоги.
Ми підрахували, що за півтора року змогли десь 4,5 тисячі хлопців поранених пролікувати. Ще невеличка частина – це родини тих, хто знаходиться в полоні, або родини загиблих. Ми так само їм допомагаємо в лікуванні.
У нас постійно, на жаль, є витрати на поховання і все, що з ним пов'язано: рефрижератори, їх заправка, ремонт. Ще ми оплачуємо труни. Коли у нас є можливість, ми оплачуємо якісь витрати, які родина витрачає на поховання.
– Скільки саме виходить щомісячно на поховання бійців?
– Можливо, відсотків 20 від бюджету. В нас ще є рефрижератори великі в Києві. Там зберігаються полеглі репатрійовані, які були обмінені з Маріупольського та частково з Донецького напрямку.
– Тобто частина людей, які загинули в Маріуполі, на "Азовсталі", ще досі не поховані?
– Так, досі є такі випадки, де немає співпадіння ДНК, або коли немає в кого з родини взяти ДНК, і ми шукаємо. Є ще досі неопізнані, їх небагато, з теракту в Оленівці.
– Напрошуються висновки, що держава майже не опікується належним чином відновленням військових, як і похованням. Я правильно розумію?
– Не зовсім. Ми співпрацюємо з державою в цьому плані. Тим паче, ми вважаємо себе частиною держави. Єдине, що у нас в державних органах взагалі немає розуміння, що військовому потрібні належна підтримка, належне лікування й реабілітація. Таке враження, що вони думають, що воно якось саме розсосеться.
Якби ми цим не займалися, це б дуже сильно вплинуло на боєздатність країни. Тому що у нас 80% хлопців, яких ми лікуємо, повертаються назад у стрій.
По інших бригадах я не маю статистики, але те, що ми бачимо по лікарнях, виглядає не дуже оптимістично. Тому що після реабілітації, яку пропонують на державному рівні, хлопці не дуже мають бажання повертатися назад у стрій.
– Чому?
– По-перше, немає такої якості відновлення. Не в кожній бригаді є патронатна служба, яка супроводжує військових.
Як показала десятилітня практика, це необхідно. Чому? Тому що недопрацьовують державні органи, соціальні служби, Міністерство охорони здоров'я. Всі ми прекрасно знаємо якість нашої державної медицини.
Я не думаю, що депутати або інші чиновники високої ланки лікуються в районних лікарнях. Вони отримують медичну допомогу в приватних клініках.
Чому боєць, який отримав важке поранення на фронті, захищаючи державу, не має права обрати собі лікування в одній з найкращих приватних клінік в Україні? Він, виходить, або як другий сорт для чиновників, або як розхідний матеріал. Або вони просто не надають цьому значення.
Якщо такі потужні бригади, якими ми опікуємося, як Третя штурмова і "Азов", не мали б підтримки і не лікувалися якісно, вони би і не мали таких успіхів на фронті.
Зараз наша команда співпрацює з Генштабом, щоб впровадити такі патронатні служби, як наша, в усіх бригадах.
Боротьба за меморіальне кладовище: "це інституційна неспроможність цілих міністерств"
– Ми всі пам'ятаємо про трагедію "Азовсталі", трагедію Маріуполя. Зокрема на сторінках "Української правди" ви порушували питання створення військового кладовища. Там було зіткнення сімей загиблих з міністром у справах ветеранів. Чи вирішився цей конфлікт, і що зараз відбувається з проєктом великого військового кладовища, на якому мають бути поховані герої Маріуполя?
– Справді, ми починали з ідеї створення кладовища і меморіалу саме для героїв Маріуполя. Це було ще на початку літа 2022 року, коли ми почали обмінювати тіла загиблих і розуміли, що дуже багато з них не зможуть бути поховані, бо їхні домівки під окупацією, а частину неможливо опізнати і, звісно, їх треба буде ховати в Києві.
Але потім події розгорталися. Ми розуміли, що ця війна надовго, загиблих буде, на жаль, багато, і ми не маємо права вимагати від влади будівництва тільки меморіалу для азовців і для героїв Маріуполя.
Ми почали діалог з владою щодо будівництва Національного військового меморіального кладовища, яке повинно було почати будуватися ще з 14-го року.
Спочатку в нас начебто налагоджувалася нормальна співпраця. Ми розглядали різні ділянки разом з Міністерством ветеранів. Знайшли в Биківнянському лісі. Було створено візуалізацію. Потім був поданий законопроєкт на розгляд Верховної Ради щодо створення на цьому місці меморіального кладовища. Він був проголосований і переданий президенту на підпис.
І тут у нас почалися непорозуміння з владою. Довгий час президент не підписував цей закон, а потім через Міністерство ветеранів нам повідомили, що національного кладовища там не буде і будуть розглядатися інші ділянки.
Чому? Сказали, що є певні застереження з боку Інституту національної пам'яті: якщо ми почнемо роботи з облаштування кладовища, можемо наткнутися на залишки репресованих і тоді це затягнеться ще на багато років. Треба буде робити археологію, досліджувати ці місця, виймати рештки…
Ми це все прекрасно розуміємо. Але коли ми погоджували цю ділянку з Міністерством ветеранів, ті зверталися до всіх належних органів. І навіть Інститут національної пам'яті тоді відписав, що вони не проти.
Чи Інститут національної пам'яті не так зрозумів, чи Міністерство ветеранів неправильно дало запит, але маємо зараз конфлікт.
– Конфлікт між ким і ким?
– Конфлікт між Міністерством ветеранів, Офісом президента і родинами загиблих захисників. Через те, що, вибачте, морочили голови родинам більше як півтора року, не могли адекватно підійти до розв'язання питання.
Родини обурені. В них вдома зберігаються урни з прахом їхніх загиблих родичів. У нас в патронатній службі зберігається багато урн, які нам повіддавали батьки або навіть побоялися забирати, тому що це дуже важко морально тримати в себе прах своєї дитини або батька.
Є ще так само ряд родин, родичі яких були визнані загиблими без тіла. Захоронення тіла, якого не існує, можна робити тільки на меморіальному кладовищі.
Я не розумію взагалі, в чому така проблема. Збудувати кладовище – це ж не будувати високоповерхівку або якийсь величезний торговий центр.
– У вас є відповідь, чому все ж таки? У своїй колонці ви писали, що, можливо, влада не хоче загального військового кладовища, щоб громадськість не була шокована кількістю загиблих захисників.
– Так, у мене була така думка. Але наразі я бачу, що справа просто в некомпетентності чиновників, у їхній слабкості, в їхній незацікавленості робити щось із такою ініціативою. Це якась, можливо, інституційна неспроможність не чиновників, а цілих міністерств вирішувати такі складні питання.
– А якась реакція була на ці публікації, на мітинги?
– Реакція не дуже бурна. Просто родичів запрошують на десяте чи двадцяте обговорення цього питання в Міністерстві ветеранів. Одні й ті самі слова звучать щодо ділянки в Биківні і щодо наступної ділянки, яку зараз пропонують. Обіцяють, що вже навесні ми будемо робити перші поховання.
Це ділянка на Одеській трасі у Фастівському районі, за Південним кладовищем. Це дуже далеко від Києва. Там так само можуть бути різні нюанси з будівництвом, можуть бути проти екологи, дуже багато факторів проти. Влада, не розбираючись, швиряє нас з однієї земельної ділянки на іншу.
Родичі просто уже стоять на тому, що обрали в Биківні, і будуть боротися до кінця. А ми будемо їм, звичайно, в цьому допомагати. Бо в них більше нема на кого спертися в цій проблемі.
– Ви можете назвати приблизну кількість людей, які зараз вимагають від влади вирішити це питання?
– Це більше ніж півтори тисячі людей, якщо рахувати по членах цих громадських організацій, які підписували звернення.
Кажуть, що кожне життя має значення. Кожна родина, кожен голос, який просить, він так само має значення.
"Донати впали, ми вже лікуємо хлопців у борг"
– Поговоримо про систему відновлення військових державою. В чому найболючіші точки співпраці держави, патронатної служби або приватних клінік? Де механізми не працюють?
– З 2014-го року ми зробили висновки і почали працювати по схемі, коли ми повністю довіряємо лікування державним клінікам. Наприклад, лікарня Мечникова робить просто геніальні операції. І в нас хірурги, які займаються бойовою травмою, реально найкращі у світі.
Але після операцій не буде нормального результату, якщо не займатися реабілітацією – посилено, довго і якісно. І от таких реабілітаційних центрів державі не вистачає. Не вистачає відсотків на 90.
В основному ця проблема лягає на приватні заклади. Ті приватні реабілітаційні центри, які (до повномасштабного вторгнення – УП) займалися важкими травмами, спинальними, нейротравмами – ми продовжуємо з ними співпрацювати. А подібних державних реабілітаційних центрів для таких травм не існує. В тих, що є, якість на нижчому рівні.
Зараз будується багато реабілітаційних центрів, але коли вони побудуються, запустяться і де ви знайдете туди спеціалістів – це все питання часу.
У зв'язку з тим, що впали донати, ми вже лікуємо наших хлопців у борг. Звичайно, нас ніхто не виганяє, але елементарні речі, як комунальні послуги, заробітна плата лікарям, харчування – їх потрібно постійно оплачувати.
Ми звернулися до Національної служби здоров'я, щоб вони переглянули списки реабілітаційних центрів, які успішно займаються з хлопцями, і підписали з ними договори, щоб ми могли працювати далі.
Це б дало можливість отримувати якісну реабілітацію всім військовослужбовцям. Щоб був якийсь маршрутер, який одразу після військового шпиталю направляв саме в ті реабілітаційні центри.
Думаю, що відсотків 70 з тих хлопців, яким у лікарнях кажуть, що вони не будуть ходити, після цих реабілітаційних центрів починають ходити. Але чомусь Національна служба здоров'я вважає, що пакети окремо для військових не повинні існувати у воюючій країні. Бо це позиція МОЗ.
– А як вони це пояснюють?
– Що всі люди рівні, і Національна служба здоров'я, і МОЗ зараз борються за якість лікування, а не за що попало, як вони говорять. Вони відповіли, що є багато постраждалих цивільних від бойових дій.
Але я не бачу логіки в цьому, бо цивільна людина, вона може обрати собі будь-який реабілітаційний заклад для лікування. Цивільній людині набагато легше виїхати за кордон. У цивільної людині є можливість заробити кошти на лікування.
Ні для кого ж не секрет, що зараз у відсотковому співвідношенні більше навантаження на систему охорони здоров'я іде саме від військових. І як це – не дати можливість підключати до НСЗУ приватні заклади, які успішно лікують і мають високий результат? Чому військовий, який ризикує своїм життям, отримує страшні поранення, залишається без ніг, без рук, сліпий – чому він не має права на високоякісне лікування й реабілітацію в приватних клініках?
– А ви не пробували напряму говорити, наприклад, із власниками приватних клінік?
– У плані чого? Зараз клініки, з якими ми працюємо, працюють собі в мінус. Договори з ними укладені на дуже паритетних умовах. Є величезні знижки і є клініки, які самі знаходять благодійні фонди, які покривають лікування бійців.
Крім того, ми запрошували на нараду директорів цих клінік разом із НСЗУ для того, щоб добитися від НСЗУ якогось позитивного результату, і не отримали його. Навпаки, перед нами фактично зачинили двері.
– Як це виглядало?
– Остання нарада була дуже емоційною з боку двох заступниць Наталі Гусак, керівниці НСЗУ. Вони майже трусилися, коли ми в черговий раз просили в них зробити окремі пакети для військовослужбовців, бо у військовослужбовців своя специфіка лікування.
Підвищеним тоном сказали: "Як ви можете взагалі таке просити, коли у нас всі люди рівні, і у нас дуже багато поранених цивільних, які так само отримали по факту бойову травму".
Для мене це був шок.
– Минулого року, коли поверталися азовці з полону, вони були всі в дуже складному фізичному стані. Наскільки пам'ятаю, було в тому числі багато запитів з боку іноземних держав вивезти людей на лікування. Це зараз працює чи ні?
– Дуже рідко. Тому що там немає того високого рівня лікування, яке є в Україні. У них немає таких специфічних спеціалістів. Так само з протезуванням. З протезуванням у нас в Україні все набагато краще зараз, ніж у світі, тому що 10 років досвіду дають про себе знати.
Я дуже часто зустрічаю в клініках іноземних лікарів – вони приїжджають, щоб навчитися протезуванню, хірургії, реконструктивній хірургії. Тому немає сенсу вивозити за кордон.
– З тих людей, які минулого року повернулися з полону, пройшли реабілітацію, чи багато вже воюють?
– Так, багато. Вони зараз у 12-ій бригаді "Азов" – не всі, але думаю, що відсотків 90 повернулися. Навіть хлопці на протезах повернулися. Ті, хто зовсім не можуть брати участь у бойових операціях, стали інструкторами, медиками.
"Було страшно дивитися, як моя дитина шукає серед загиблих хлопців у пакетах своїх друзів"
– Я знаю, що ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти погані новини родинам. Дуже часто навіть командири або побратими відмовляються це робити, а саме ви повідомляєте родинам про загибель їхнього чоловіка, сина.
– Так, це було з 2014 року. Потім ще двоє дівчат, які ще з 2014 року працюють, перейняли в мене цю роботу.
Я розумію, що, можливо, по морально-етичним нормам треба, щоб це робив командир, але вибивати командира з емоційного стану… Я зрозуміла, що чоловікам дуже складно це робити.
– Скільки зараз людей працює в патронатці?
– Під 50 людей. Це здебільшого родичі тих, хто воює, або родичі загиблих, або родичі тих, хто в полоні. Тільки зараз почали трішки доєднуватися дівчата, які не мають відношення до азовської родини, до азовського руху.
– Що найважче в роботі патронатної служби і у вашій особисто роботі?
– Робота з батьками загиблих, повідомлення про загибель – оце саме складне.
– В тому числі опізнання тіл…
– Це, можна сказати, на другому місці. Неможливо описати емоції, які відчуваєш, особливо, коли знаєш всіх цих хлопців. Ми шукали своїх друзів у перші обміни тілами. Потім до цього ще долучилась моя дочка.
– Скільки їй років?
– Їй вже зараз 21 рік, вона навчається в медичному університеті в Києві. Але вона з 14 років була в таборі "Азовець". І дуже багато друзів, з якими вона була в таборі, були в Маріуполі. Серед них є і загиблі, і ті, що в полоні.
Мені було страшно дивитися, як моя дитина шукає серед загиблих хлопців у пакетах своїх друзів. Це було жахливо. Звичайно, це не зрівняється з емоціями, які переживають батьки, але все одно це страшно. Коли ти розумієш, що вже твої діти втягнуті, задіяні у війні, це жах якийсь…
– Як особисто ви себе підтримуєте в цих складних умовах?
– В першу чергу – родина. В другу чергу – антидепресанти (сміється – УП). І друзі, азовці, які оточують. Ми просто вже не уявляємо свого життя без цього військового побратимства – воно реально підтримує.
"Є зосередженість держави на війні, але немає зосередженості на людині"
– Військові повертаються до Києва і бачать, що тут суспільство відірване від реалій війни. Може виникнути образа, яка накопичується, і в якийсь момент вибухне, якщо не зробити висновки зараз і сьогодні. Ви відчуваєте таке серед побратимів?
– Так. Я починаю цього боятися. Я просто не можу представити собі, коли буде демобілізація, навіть якщо вона буде хвилями, все одно це буде великий влив військових демобілізованих. І вони будуть шукати…
– Підтримку.
– Не просто підтримку. Вони будуть шукати вдячності. Це перше, що вони захочуть відчути, коли повернуться з війни. Вдячність.
– Як має виглядати ця вдячність військовим?
– В першу чергу, це демонстрація поваги від самої держави. Люди будуть дивитися, як поводить себе держава, і будуть копіювати це, робити так само.
Зараз ставлення держави до військових, до ветеранів – ніяке. Я не можу сказати, що воно погане, але воно ніяке. І так само будуть ставитися і люди.
– Ми зрозуміли, що це питання, які пов'язані з НСЗУ, це питання військових кладовищ. Які ще?
– Наприклад, питання, пов'язані з допомогою родинам загиблих. Це дуже важливо.
Держава повинна показати, що вона готова допомогти, навіть попри те, що у родини не вистачає якихось документів.
Знову ж таки, ми повертаємося до соціальних служб, коли родина звертається і її ставлять у чергу з усіма громадянами.
В тому ж ЦНАПі (Центрі надання адміністративних послуг – УП), в соціальній службі повинен бути окремий відділ, який займається ветеранами, родинами загиблих і який шукає способи допомогти. А не який шукає способи, як відмовити у виплаті – бо це ж величезні 15 мільйонів.
Іноді таке враження складається, що соціальні працівники свої гроші виплачують цим родинам. Так вони себе поводять.
Повинна постійна робота вестися з людьми, яких держава набирає на роботу з ветеранами. Вони повинні розуміти.
А зараз у нас якийсь дивний вакуум. Є зосередженість держави на війні, але немає зосередженості держави на людині. Просто її немає.
От різні чиновники їздять домовлятися про зброю, про гроші, але ніхто не їздить і не просить за людей – за тих військових, без яких ваша зброя і гроші нікому будуть не потрібні. Бо головна зброя армії – це людина, це військовий.
– А що вони мають просити щодо військових, коли їдуть за кордон? Навчання?
– Навчання, реабілітація, допомога родинам. Цікавитися новими методами лікування, новими програмами для родин загиблих.
Коли боєць йде на війну, він, повірте, буде мати набагато краще ККД, якщо він буде знати, що у разі його загибелі родина не залишиться сам на сам зі своїм горем. Що в разі поранення він буде пролікований, отримає всі необхідні соціальні підтримку й гарантії, без боротьби, без руганіни в чергах…
– …без бюрократії…
– Так. Військовослужбовцю мають демонструвати, що тут його раді бачити.
Чим можна допомогти за кордоном? Це медичне обладнання, нові медичні розробки по лікуванню, психологічна підтримка. Взагалі нам дуже бракує спеціалістів у військовій психології та психології загалом.
В нас небагато психологів, які готові працювати з військовою травмою. Ізраїль, Сполучені Штати дають таку можливість. Відправляти до них якомога більше спеціалістів. Відправляти на навчання соцпрацівників, які потім будуть спілкуватися з військовими.
На це не потрібно жаліти коштів. З цими людьми потрібно працювати, збільшувати їм заробітну плату. Вони не будуть за 3 тисячі гривень спілкуватись з пораненим, від якого метровий перегар і він не може пояснити, що йому треба.
"Цивільні в нашому суспільстві скоро стануть меншістю"
– Ми почали розмову зі ставлення до військових. Не так давно була ситуація, коли побили військового, і він помер у лікарні. Як таких ситуацій уникати в майбутньому? Що потрібно вивчити суспільству та державі?
У нас є міністерство ветеранів, але протягом більше як 18 місяців повномасштабної війни я не чула від них про якісь ініціативи, спрямовані на те, щоби полегшити життя військових.
У чому найважливіші проблеми?
– Мені здається, що це пропаганда, яка повинна бути нон-стоп. Повинно бути роз'яснення від психологів, як приймати військового, коли він іде у відпустку.
Звичайно, це дивно – вчити суспільство поваги до військових. Взагалі це велика прогалина, яка зараз з'явилась, і цю проблему ніхто не вирішує. А цим повинні займатися Міністерство ветеранів, військовий омбудсмен. Я так розумію, що його в Україні не існує.
Я не бачила, щоб, наприклад, при Офісі президента була людина, яка займається захистом прав військових. Це дуже дивно.
– Вважаєте, потрібний окремий військовий омбудсмен? Якими питаннями він мав би зайнятися?
– Є Міністерство ветеранів, воно займається військовими в статусі ветерана. А хто займається захистом прав діючих військовослужбовців?
Іноді, мені здається, що суспільство взагалі не розуміє, що скоро більша частина цього суспільства – це і будуть ветерани і військові.
І тут проблема може повернутися по-іншому – як цивільному інтегруватися в суспільство з військовими? Бо ви (цивільні – УП) скоро будете меншістю.
Не треба вигадувати велосипед. Є проста повага, як завжди була повага до ветеранів. Так, то були ветерани Другої світової війни, але цей культ ветерана в здоровому сенсі повинен існувати – інакше буде біда.
Іноді мені хочеться включити "Рембо" чиновникам – щоб вони просто сиділи й сутками його дивились (у фільмі розкривається проблема адаптації ветерана В'єтнамської війни в американському суспільстві – УП).
Може, до них так дійде, що вони повинні зараз ставити в пріоритет.
Севгіль Мусаєва, УП
