Украина как надежда новой Европы. О центрах и перифериях
Ренесансна карта Європи Себастіяна Мюнстера XVI століття зображує Європу у вигляді королеви.
Її корону становить Іспанія, верхня частина тіла припадає на Францію, Німеччину, Італію та Данію. Далі, нижче пояса розмістилася Польща та Угорщина, а теперішня Україна під назвою Скитія знаходиться по сусідству з Росією (Московщиною) на подолі довгого плаття, десь у районі п'ят.
Цей антропоморфічний образ Європи показує цивілізаційну ієрархію в очах тогочасних освічених європейців: країни та народи Східної Європи мають меншу вартість, вони знаходяться – якщо можна так сказати – "нижче пояса".
Така ієрархія була дуже стійкою. Доказом цього є так звана австрійська "Таблиця народів" з початку ХVІІІ століття, котру називають першим європейським соціологічним опитуванням. На ній яскравими олійними фарбами зображені різні європейські народи з переліком їхніх національних рис.
Що впадає в око: західні народи на цій таблиці виглядають набагато симпатичнішими, аніж східні. Так, згідно з "Таблицею", іспанці за своїм характером – чудесні, французи – великодушні, італійці – ревниві, німці – добрі, англійці – добродушні. Натомість шведи – похмурі, поляки – дикі, угорці – похмурі, московити – зовсім дикі, а дивна порода "турко-греків" – чисто дияволи.
З появою в часи Просвітництва ідеї історичного прогресу ментальна мапа Європа видозмінилася. Відтепер головним був поділ не між цивілізацією і варварством, а між розвитком і відсталістю.
Значення змінилося, але зміст залишився той самий: народи Східної Європи мали нижчу вартість, вони були "відсталими". Однак цей новий поділ містив у собі іскру надії.
Доля варварів була залишатися варварами і вступ у цивілізований світ для них був закритим. А "відсталі" народи могли "догнати" та навіть "перегнати" розвинуті народи, якщо докладуть до цього певних зусиль – модернізуються та вестернізуються, стануть схожими на своїх західних сусідів.
Як писав український історик Іван Лисяк-Рудницький, ці твердження не конче "незгідні з правдою – принаймні до якоїсь міри. Проте від них тхне ментальністю бідняків, що люблять нахвалятися своїми багатими родичами".
А втім, ця міфологія містить у собі раціональне зерно. Поштовх до масштабних змін на європейському континенті часто йшов не з центру, а з "варварських" чи "відсталих" окраїн. Стародавня Греція була периферією до тогочасних країн Межиріччя та Єгипту. Те, що ми зараз називаємо грецькою цивілізацією, певною мірою постало внаслідок перемоги союзу грецьких міст-держав над великою Перською імперією.
У свою чергу грецька культура поширилася по всьому Середземномор'ю завдяки походам Олександра Македонського, батьківщина якого – Македонія – була цивілізаційним пограниччям античної Греції.
Подібно християнство – інший історичний стовп європейської культури – виникло у Палестині, далекій периферії Римської імперії. Антична спадщина ("грецька мудрість") потрапила в середньовічну Європу через посередництво ісламської цивілізації, що виникла внаслідок завоювання арабських племен з далекого Аравійського півострова.
Сама ж середньовічна ("стара") Європа була периферією на великому євроазійському материку. В уяві тогочасних європейців символом багатства були далекі Індія та Китай.
Відкриття Америки зшило континенти з обох боків Атлантичного океану і поклало початок першої хвилі глобалізації. "Периферійна" відносно європейського континенту Британія в ХІХ столітті стала батьківщиною індустріальної революції.
Завдяки технологічним перевагам Захід до Першої світової війни здомінував весь світ, а наприкінці ХХ століття виграв у Холодній війні з комуністичним Сходом. Головним переможцем цієї війни були Сполучені Штати Америки.
Цей простий перелік історичних фактів мав би нагадати сучасним європейцям як на Заході, так і на Сході, що "центр" та "периферія" є відносними поняттями і що немає нічого образливого чи принизливого в тому, щоби бути пограниччям.
Україна як продукт Європи
Історично Україна була одним із погранич Європи. Вона постала на розвалинах давньої Русі – великої ранньосередньовічної християнської імперії на Сході Європи. На відміну від більшості європейських народів, Русь прийняла християнство з Візантії, а не з Риму. Але релігійні відмінності між східними (православними) і західними (католицькими) християнами не перешкоджали її контактам з рештою Європи.
Досить згадати, що 75% усіх шлюбів дітей православних руських правителів у Х-ХІІ століттях припадали на західні католицькі держави – Англію, Францію, Скандинавію, Священну Римську імперію та сусідні Польщу й Угорщину.
Розходження між православним та католицькими світами почалося в ХІІ столітті. Руські землі не пережили того, що називають першим європейським Відродженням – період інтенсивних політичних, економічних, культурних і наукових змін, які охопили католицьку Європу в цьому часі. Досить сказати, що однією з головних рис цього процесу стала поява європейських університетів, але жоден університет не з'явився на тодішніх руських землях.
Дослідники називають різні причини розходження історичних траєкторій Русі та решти Європи. Але однією з них була безпосередня близькість до євроазійського степу, котрий був джерелом постійної загрози вторгнення кочових степових народів. Він тягнувся довгою і широкою смугою від Маньчжурії і Монголії аж до Паннонії та Балкан і проходив через увесь південь Русі. Степовий фактор змушував давньоруську еліту інвестувати значні кошти й енергію на захист своїх земель, а на розвиток інтелектуального життя бракувало сил і засобів.
Особливо катастрофічну роль цей фактор відіграв під час монгольської навали 1237–1240 років. Про монгольське завоювання говорять як про одну з найбільших різанин у історії: від нього загинуло 10% всього тогочасного світового населення. Русь почала показувати ознаки занепаду ще у ХІІ столітті, але монгольська навала остаточно стерла її з карти Європи.
Іншим довготривалим наслідком стало посилення різниці між західними та східними руськими землями. У західній частині влада монголів була слабшою і коротшою. Зв'язки з католицькою Європою тут ніколи не переривалися, а навпаки, з часом посилилися.
Після вигасання місцевої руської династії ці землі підпали під владу литовських князів та польських королів. У 1569 році вони утворили спільну польсько-литовську державу під назвою Річ Посполита. Вона потривала аж до кінця ХVIII столітті й була розділена між Австрійською, Пруською та Російською імперіями.
У тогочасній Європі ця держава була значною мірою аномалією. По-перше, якщо в більшості тогочасних держав знать становила 1-2%, то у Речі Посполитій частка шляхти тут доходила до 8-10%, а в деяких місцевостях – аж до 20%.
Місцеві шляхтичі втішалися безпрецедентними привілеями. Зокрема, вони вибирали короля, проте король не мав права їх судити і карати: це міг зробити тільки суд таких же шляхтичів.
Влада королів у Речі Посполитій була сильно обмеженою. Про них говорили, що вони правили, але не володарювали.
Зрозуміло, що ця "шляхетська демократія" була далекою від сучасної. Але тим, хто береться її критикувати, варто нагадати, що в колисці демократії, античній Греції, повноправні громадяни становили виразну меншість. Більшість – жінки, раби і чужинці – не мали права голосу.
Україна як держава вперше постала на західних землях колишньої Русі внаслідок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1654 років проти польської влади.
Але бунтуючи проти Речі Посполитої, козаки перейняли її головні риси. Православна "козацька демократія" була копією "шляхетської демократії". Її ватажок, козацький гетьман, вибирався так само, як і польський король, його влада була обмеженою козацькою військовою старшиною, яка копіювала права і привілеї польської держави.
Читайте також: Ярослав Грицак: Зараз часи Хмельницького, Петлюри, Бандери й Залужного
Козацька держава проіснувала трохи більше як століття, розділивши долю Речі Посполитої – обидві зникли майже в один і той самий час, а їхні землі стали частиною Російської імперії. Але пам'ять про козаків як уособлення свободи глибоко ввійшла в народну пам'ять українців. У ХІХ столітті вона стала стрижнем для формування національної свідомості українців.
Натомість історія східної частини колишньої Русі покотилася іншим шляхом. Тут монгольське панування тривало набагато довше, аж до кінця ХV століття. Найбільше скористалася з нього східна окраїна, Московське царство. Воно дістало від монгольських правителів привілей збирати податки зі сусідніх руських земель і з часом перебрало над ними владу.
З усіх руських земель Московське царство було найбільш віддалене від Західної Європи і географічно, і культурно. Спроби "вестернізувати" його почалися з реформ Петра І. Його реформи разом із воєнними успіхами увінчалися перетворенням Московського царства на Російську імперію.
Подібно до Речі Посполитої Російська імперія теж була аномалією серед тогочасних держав, проте в інший спосіб. У всіх європейських імперіях центр був більш розвинутий за периферії. В Російській імперії все було з точністю до навпаки: більш розвинутими було її західне пограниччя – балтійські землі, землі колишньої козацької держави, котра добровільно приєдналася до Московського царства як до православної держави, та Речі Посполитої, анексованої наприкінці ХVIII століття.
Європейці звикло дивляться на Україну в тіні Росії. Вони забувають однак, що російський фактор в українській історії є відносно недавнім. Набагато старішою і більш тривкою була польська присутність. Як твердять українські ліберальні історики, головна різниця між українцями та росіянами полягає не в мові і не в релігії, а в різних політичних традиціях.
Умовно кажучи, в Україні неможливий Путін, а у Росії неможливий Євромайдан. Ця різниця пояснюється фактом, що історично Україна була в більш тісному і довшому зв'язку з рештою Європи, аніж Росія.
Про Петра І говорять, що він своїми реформами прорубав Росії "вікно в Європу". Україні не треба було прорубувати вікно: вона входила в Європу широкими дверями. Українська знать з-поміж козацької старшини та місцевої церкви зіграла особливу роль у вестернізації Російської імперії. В ХVIII столітті вони становили половину імперської еліти. Подібно до шотландської знаті в Британській імперії, вони мостили шлях до світової могутності Росії, бо вважали її своєю державою.
Їхні спроби вестернізувати Росію в ХІХ-ХХ століттях головно закінчилися невдачею: після кожного більш чи менш тривалого періоду реформ приходив набагато довший період реакції та масових репресій. Якщо Західна Європи, попри численні коливання і реґресії еволюціонувала в бік обмеження центральної влади та розвитку демократичних практик, влада російських правителів – байдуже московських царів, російських імператорів, генеральних секретарів комуністичної партії – залишалася необмеженою.
Прослідковувалася виразна тенденція: роль української еліти в управлінні Російської імперії та Радянського Союзу зростала в часи реформ і падала майже до нуля, коли Росія ставала на шлях авторитаризму чи тоталітаризму.
Головним і чи не єдиним успіхом вестернізації в Росії стала російська культура. В ХІХ столітті ця культура стала справді світовою, але знову ж таки, значною мірою за рахунок вихідців зі західних окраїн, у тому числі асимільованих українців. Ця культура дійсно є європейською. Але її європейський характер маскує неєвропейський характер російської політики.
Численні здобутки російських митців не можуть зупинити "російський маятник" – постійного чергування періодів демократичних реформ із періодами затяжної антидемократичної реакції. Варто нагадати, що Путін прийшов до влади і збудував свій авторитарний режим майже після десяти років на загал демократичного правління Горбачова та Єльцина.
Незалежна Україна рухалася в протилежному напрямку – від авторитаризму до демократії. Як і Росія, вона теж постала перед спокусами авторитаризму. Але Україна відповіла на ці спокуси двома демократичними революціями – першим (2004) та другим (2013-2014) Майданом. Словами російського історика Дмитра Фурмана, Україна здала екзамен на демократію, який Росія провалила. Інакше як довготривалими історичними факторами, цю різницю не поясниш.
Ця різниця є малопомітною на Заході. Затьмарені російською культурою, більшість західних політиків та інтелектуалів некритично перейняли російський нарратив. Як іронізував Норман Дейвіс, "українців репрезентували західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а "українцями" називали лише тоді, коли вони чинили зло". Образ українців пов'язувався з ксенофобічним націоналізмом, кривавим антисемітизмом та нацистським колабораціонізмом. Відповідно теза, що Україна є європейською нацією, а тому може претендувати на повноправне членство в Європейській Унії, у свідомості багатьох європейців граничила з абсурдом.
Насправді, Україна є прямою дитиною Європи. Вона постала в результаті поширення європейської культури на землі колишньої Русі. Україну можна описати формулою "Русь плюс Європа", тоді як Путін, як і багато російських ідеологів, пробує позиціонувати Росію як "Русь мінус Європа". На їхню думку, Європа зіпсувала своїми впливами колись нібито єдиний "російський світ", розбивши його на окремі "штучні" нації, в тому числі українців.
Як із жалем писав один із російських критиків українського руху наприкінці 19 століття, українськість є наслідком нового напрямку в духовному житті Європи, котрий повільно зростав від другої половини 18 століття і, поширившись зі Заходу на Схід, діставався в Росію, де зробив переворот серед освічених станів руського народу. На полі науки він дав емпіризм, на полі художньої літератури – романтизм, на полі мистецтва – реалізм, а у політичному та суспільному відношенні породив ідею особистої свободи і рівності усіх людей.
Україна виглядала як наречена, котру привели до вівтаря, щоб обвінчати зі Заходом, але жених відкинув її через власну недалекоглядність і наклепи заздрісного суперника. Які б аргументи на користь європейського характеру України не приводили українські історики та політики, їхні голоси до недавнього часу не були чутні на Заході.
Російсько-українська війна радикально змінила ситуацію. Вона виразно уявнила те, що Україна є у тій мірі частиною сучасної Європи, наскільки вона може відстоювати свободу і демократію.
Нема сенсу говорити про "повернення України в Європу", як це робили в 1990-х роках по відношенню до своїх країн колишні комуністичні держави. Хоча й периферійно, Україна була в Європі з тих часів, з яких існувала сама Європа. Їй не було куди повертатися, бо вона була вдома.
Так само нема особливої потреби доводити європейськість України історичними аргументами. Набагато переконливіше це робить теперішній спротив українців російській агресії.
Питання стоїть інакше: які користі дістане Європа від членства України попри очевидні фінансові та інші затрати з боку Європи? Чи, говорячи мовою метафор, українсько-європейський шлюб буде взаємовигідним?
Україна як шанс Європи
У пошуках відповіді на це питання варто знову звернутися до взаємодії між центром і погранниччям.
Путін назвав найбільшою геополітичною катастрофою розпад СРСР. Насправді ж найбільшою геополітичною катастрофою в цій частині світу стало зникнення столиці Русі – Києва як геополітичного центру.
Ранньосередньовічний Київ належав до числа десяти найбільших міст Європи, аж доки не був завойований і знищений монгольською армією в 1240 році. Він відновив свій розмір аж на межі ХІХ століття, а статус столиці – аж у ХІХ столітті
Його довготривала відсутність витворила геополітичну пустку на колишніх західно-руських, а пізніших українських землях. А геополітика, як і природа, не терпить пустоти. Протягом століть сюди "вливалися" сусідні держави: Польща й Німеччина із Заходу, Швеція з Півночі, Туреччина з Півдня і Росія зі Сходу. Їхнє протистояння часом набирало характеру "війни всіх проти всіх", коли, словами місцевого літописця, кров "лилася рікою і рідко хто в цій крові руки не вмочив".
До голови приходить аналогія з Римом, котрий після падіння Римської імперії відновив свій статус у тому самому 19 столітті. Подібно до українських земель, італійські були тереном безустанної боротьби за владу між внутрішніми і зовнішніми претендентами. Мрія про об'єднання Італії під одною місцевою владою, яка би поклала кінець кривавим міжусобицям, була тією провідною зорею, котра вела італійських мислителів і політиків від Макіавеллі аж до діячів Рісорджименто.
Ця статистика служить ілюстрацією до однієї із засадничих рис Східної Європи: порівняно із Західною Європою цей великий історично-географічний регіон відрізнявся винятковою геополітичною нестабільністю. Жодна з держав не могла проіснувати тут довше 300 років. Це становить сильний контраст, скажімо, до тисячолітньої (800–1807) Священної Римської імперії чи Англії та Франції.
Особливо короткою була історія держав на українських землях у 20 столітті: СРСР протривала менше 70 років (1922–1991), міжвоєнна Польща – 20 років (1919–1939), а решту – як-от антикомуністичні Українська Народна Республіка (1917–1920) чи Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1919) – декілька років чи навіть місяців.
Винятково висока нестабільність України пояснювалася тим, що у 20 столітті ставки в боротьбі за неї сильно зросли. За словами британського історика Домініка Лівена, "більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України". Так само Тімоті Снайдер твердить, що Друга світова війна на Сході Європи значною мірою була війною між Сталіним і Гітлером за Україну. Обидва бачили контроль над українськими землями як важливу передумову своїх планів щодо світового домінування.
Зростання геополітичної ваги України було передусім пов'язано з новим характером воєн. Дві світові війни були тотальними війнами з використанням зброї масового знищення. Відповідно вони вимагали максимальної мобілізації ресурсів. А Україна славилася своїм ресурсним багатством. Про неї ходила слава як "землі, омитої молоком і медом", а українські чорноземи традиційно були житницею Європи.
Потреби забезпечення армій і тилу перетворювали хліб на стратегічно важливу сировину. Нагадаємо, що безпосереднім поштовхом для падіння Російської імперії в 1917 році та Німецької у 1918 році були голодні бунти у, відповідно, Петрограді та Берліні. Окрім зерна, українські землі були джерелом інших ресурсів, вкрай необхідних для ведення сучасної війни: вугілля, сталі, нафти та гарматного м'яса (українці були другою найчисельнішою групою в Російській імперії).
Окрім ресурсного фактору, важливість України в 20 столітті диктувалася новою геополітичною ситуацією. Вперше її описав один із батьків геополітики британський географ Гелфорд Джон Маккіндер за допомогою формули: "Хто править Східною Європою, той панує над Гартлендом. Хто править Гартлендом, той панує над Світовим Островом. Хто править Світовим Островом, той панує над світом".
Під "Світовим Островом" Маккіндер мав на увазі Євроазійський материк. Тут було зосереджено 75% усіх світових ресурсів і 60% світового валового продукту. Євроазійський материк домінував над світом внаслідок глобальної експансії Заходу, котра почалася з відкриттям Колумба, а завершилася наприкінці 19-го століття колоніальними завоюваннями в Азії та Африці.
Отже, прогнозував Маккіндер, майбутні європейські конфлікти неминуче набиратимуть характеру світових воєн. Найвищі шанси на перемогу в цих війнах матимуть держави, котрі встановлять контроль над Гартлендом ("серцевинними землями") – землями вздовж євроазійського степу, від Маньчжурії до Східної Європи.
На початку ХХ століття дві держави виявляли найбільший інтерес до встановлення повного контролю над Гартлендом. Першою була стара Російська, другою – молода Німецька імперії. Конфлікт між ними, прогнозував Маккіндер, є неминучим, незалежно від того, хто буде при владі.
Тезу Маккіндера критикували і продовжують критикувати. Вона, однак, виявилася пророчою. Але це було так зване "самореалізоване пророцтво".
Зокрема, теза Маккіндера через посередництво німецького геополітика Карла Гаусгофера "перекочувала" в "Майн Кампф" Гітлера (1925).
Ленін та Сталін не читали Маккіндера. Але вони вели себе так, якби його прочитали. Для них Східна Європа мала стати тим мостом, через який мала пройти світова пролетарська революція на шляху з Росії на Захід і Південь Європи.
Говорять, що теза Маккіндера відображає спосіб думання Путіна, тільки що на місце Німеччини Путін ставить увесь Захід.
На відміну від Гітлера та Путіна, Маккіндер, однак, не вважав, що політики мають бути в'язнями географії. Навпаки: саме усвідомлення тих загроз, які несе географія – твердив він – може помогти ці загрози перебороти. Запобіжником майбутнього світового конфлікту Маккіндер бачив створення незалежних держав між Балтійським і Чорним морем, включно з Україною, котрі широким поясом мали би відділити Росію від Німеччини (чи то пак від Заходу).
Творення незалежної Української держави було метою українського національного руху в 1917–1920 роках. Однак йому не вдалося цієї мети досягти. Далися взнаки брак чисельної світської еліти та низький рівень національної свідомості селян, котрі становили абсолютну більшість (близько 90%) українського суспільства. Але попри внутрішню слабкість, причиною поразки була нефортунна геополітика. Ідея незалежної України не мала геополітичної підтримки Заходу. Як Антанта в 1918 році, так і західні союзники в 1945 році вважали українське питання виключно внутрішнім питанням Росії.
Головним переможцем у боротьбі за Україну стала комуністична Росія. Її лідери добре розуміли загрози і переваги, які несе пограниччя, бо, як Сталін, Хрущов чи Брежнєв, самі були людьми з пограниччя. Але їхня перемога була Пірровою. Україна поруч із Польщею та балтійськими країнами з огляду на їхню історичну та географічну близькість до Заходу виявилися ахіллесовою п'ятою Москви. У кінцевому рахунку рішення українців проголосити свою незалежність у 1991 році поклало кінець існуванню Радянського Союзу.
Були надії, що розпад СРСР означатиме кінець останньої імперії. Цього не сталося. Путінський режим відродив імперський центр і заявляє про свої монопольні "історичні" права на колишні периферії. Наслідком стала російсько-українська війна.
Ця війна справляє враження дежавю (з французької déjà vu – вже бачене, УП). Як і в 1914 році, доля Європи та світу залежить від долі України.
На карті світу годі знайти країну, яка би не зазнала впливу теперішньої війни. Директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі влітку 2022 року заявив, що якщо не будуть відновлені поставки українського урожаю через окуповані Росією чорноморські порти, світові загрожує пекло на землі. Наслідки війни відчуваються навіть у далекій Південній Америці. Проблеми з поставкою дерев та міндобрив з України та Росії призводять до вирубки місцевих амазонських лісів, котрі є природними легенями планети.
Головне питання, яке вирішуватиметься в цій війні: яким буде головний сценарій майбутнього? Чи світ піде далі шляхом західної демократії, чи скотиться до авторитаризму російського та китайського зразка?
Україну як геополітично важливе пограниччя можна порівняти з Балканами. Як і українські землі, вони були територіями воєн та екстремального насильства, а боротьба за контроль над Балканами стала однією з причин першої світової війни. Різниця між ними та Україною полягала, однак, у тому, що у 20 столітті "українське питання" справляло набагато більший і тривкіший вплив на геополітику.
Кращим порівнянням є Палестина. Конфлікти на цій порівняно невеликій території сильно впливали і продовжуть впливати на світову політику, і то не в найкращий спосіб.
Україна є Палестиною Європи. Європейська безпека доти не буде стійкою, поке не буде розв'язане українське питання.
Україна має, по-перше, перестати бути пограниччям, а стати незалежною країною. Тому, по-друге, її треба інтегрувати в зону миру, де війни стали неможливими. Такою зону миру є Європейська Унія. Даючи Україні "зелене світло" на євроінтеграцію, Європейська Унія вирішує не лише проблему безпеки України, вона також вирішує питання власного майбутнього як великої зони миру.
Що робить таку розв'язку бажаною і можливою, це факт, що українці вперше за останні сто років мають геополітичну підтримку Заходу. А це в стократ підсилює їхні шанси на перемогу.
Читайте також: Ярослав Грицак: Україна стане новим центральноєвропейським тигром
Але Україна є не лише питанням безпеки Європи. Вона є ще нагодою, якою Європі гріх було не скористатися.
Існують різні визначення Європи, і далеко не всі з них є компліментарними. Магатмі Ганді приписують слова: коли його спитали, що він думає про Західну цивілізацію, він відповів, що це була би дуже гарна ідея.
Західна цивілізація в минулому була далека від тих стандартів, яких вона дотримується сьогодні. Європа була одним із найвойовничіших континентів. Її шлях до світового домінування позначений поневоленням, злиднями та багатомільйонними смертями серед поневолених народів. Найбільш небезпечні ідеології та тоталітарні практики – включно з контцтаборами та високотехнологічними масовими вбивствами – теж виникли у Європі.
Цю темну сторону європейської історії використовувала кремлівська пропаганда для творення образу Заходу як вічної загрози для миру. Путін обґрунтовує своє монопольне право на контроль над Східною Європою арґументом, що, мовляв, ніхто так добре не захистить місцеві народи від "західної загрози", як Росія.
Факти про темну сторону Європи відображають лише половину правди. Друга половина полягає в тому, що Європа має свою світлу сторону. Європейська історія є історією великого емансипаційного проєкту, в ході реалізації якого визволялися нові й чергові групи: раби, кріпаки, середній клас, робітники й селяни, жінки, чорношкірі, етнічні, релігійні та сексуальні меншини. Зараз говорять, що наступною групою будуть тварини, яких рятуватимуть від ножа різника та кліток зоопарку.
Темна і світла сторона Європи пов'язані між собою. Кожен крок на шляху до емансипації був відповіддю на спалах насильства. Антична Греція постала після греко-перських воєн, і без перемоги греків у цій війни ми навряд чи мали би Сократа, Платона, Аристотеля, Геродота та багато інших імен, без яких неможлива сучасна Європа.
Вестфальська система з її ідеєю державного суверенітету постала після Тридцятилітньої війни 1618–1648 років – однієї з найбільш кровопролитних воєн у європейській історії. Право націй на самовизначення та масова емансипація жінок стали одними із наслідків Першої світової війни. А перемога ідеї ліберальної демократії в останні десятиліття значною мірою була наслідком критичного переосмислення наслідків міжвоєнної кризи та Другої світової війни.
На відміну від російських криз, майже кожна велика європейська криза кінчалася великою розв'язкою. Найбільшою та найсучаснішою є Європейська Унія. На тлі її винятково войовничого минулого, її заснування та існування не можна назвати інакше як історичним чудом.
На жаль, досягнення швидко знецінюються. Від часу останньої великої війни в Європі змінилося уже декілька поколінь. Сучасні європейці не знають і не уявляють іншої реальності, ніж сучасна, Вони, якщо можна сказати, розбещені стабільністю та безпекою.
Про Європейську Унію жартують, що вона має прапор, якому ніхто не салютує, президента, ім'я якого ніхто не пам'ятає, та гімн, слова якого ніхто не знає. Є великим питанням, чи в такому стані Європейська Унія може взагалі довго проіснувати.
Для своєї регенерації Європа потребує нової, глибокої кризи. Українська криза дає шанс, який Європа потребувала. Україна є країною, де європейські цінності трактуються дуже серйозно – настільки серйозно, що люди готові жертвувати за них навіть життям.
На українському Євромайдані люди стояли під Європейськими прапорами. Про попередній Майдан – Помаранчеву революцію 2004 – провідні західні інтелектуали писали, що він уособлює собою найкращу Європу, Європу, про яку мріяли декілька поколінь європейських мислителів.
Продовжуючи низку метафор, можна закінчити таким порівнянням: сучасна Україна є дзеркалом, піднесеним до лиця Європи, щоб нагадати їй про її власну красу і спонукати діяти відповідно до цього образу.
Чи скористається Європа з цього шансу? Питання є відкритим. Бо відповідь на нього дається не на словах, а на діях.
Історія Європи показує, що найсильніші поштовхи для свого розвитку вона діставала з периферій, котрі раптово набирали виняткової геополітичної ваги.
Сучасна Україна є таким пограниччям. Пограниччям дуже вразливим, але водночас дуже важливим. Повним загроз, але багатим на шанси. Інноваційної периферії, яка спонукає європейців до переосмислення їхніх цінностей. Території, приєднавши яку до себе, Європа радикально розширить зону миру, правління закону та креативності – і тим самим посилить свою роль у світі.
Перелік можна продовжувати. Але його легко закінчити трьома словами : Україна – надія Європи.
Ярослав Грицак, історик
