"Есть жизнь и есть смерть, есть правда и есть ложь. Провилять не выйдет". История харьковского музыканта, актера и волонтера Олега Каданова
"Вчора я відвіз (у Гуляйполе) дев'ять FPV-дронів-камікадзе, бустерну антену, Mavic, бінокль з азимутною сіткою, три "Цукорки" – це детектори БПЛА, системи скиду. І ще деякі штуки, які роблять смерть русні. Потім ми звідти поїхали на Курахове, з Курахового – на Покровськ до морпіхів, передали генератори, біноклі й різних цікавинок. Ну і на Лиман. З Лиману повернулися в Харків. Кілометрів 900 зробили".
Таким був лише один день у житті Олега Каданова, харківського музиканта, поета, актора і волонтера. Олег не любить піар і не бере журналістів у свої поїздки не передову. Водночас втиснутися в його щільний графік доволі важко – про цю розмову ми домовлялися понад місяць. І врешті зустрілися в кав'ярні на вулиці Культури в Харкові.
За останні 20 років Каданов став яскравим представником цієї самої культури. Він грав у гуртах "Оркестр Че", "Мантра Керуака" і в "Лінії Маннергейма" разом із Сергієм Жаданом. Виходив на сцену в кількох театрах, востаннє – в незалежному театрі "Нафта". А з початком повномасштабної війни надихнув культурних діячів Харкова на створення волонтерської організації "Культурний ШОК", яка допомагає військовим.
"Українська правда" поспілкувалася з Олегом Кадановим про війну і культуру, волонтерство і смертельну загрозу, залежності та незалежність, зросійщення й повернення до українського. Зранку перед нашою зустріччю він встиг з'їздити в Борову та передати "Гострим Картузам" – підрозділу Нацгвардії – FPV-дрони.
"Харків міцно обійняв"
Олег Каданов народився в 1977 році в Івано-Франківську. Зростав у районі Брати, який у 90-х, за його спогадами, "був найнебезпечнішим районом міста".
"Я в бандитських колах спілкувався, постійні драки. В якийсь момент зрозумів, що хочу з цього вирватися", – згадує він.
Багато років по тому Каданов гратиме "гопніка, наркомана" у виставі харківського театру "Нова сцена" і смакуватиме цього персонажа, бо "виріс серед таких, прекрасно знав, що це за тіпочки".
Саме театр привів Каданова в Харків, хоча в дитинстві він казав матері, яка закінчила Київську "театралку" імені Карпенка-Карого: "Ніякого театру".
Після школи спробував вступити на юридичний у рідному Франківську. Не вийшло. Півтора року ніде не працював, займався спортом, вивчав мануальний масаж. Врешті за протекцією матері став машиністом сцени в Івано-Франківському театрі ляльок. А звідти в 1997-му потрапив у Харківський інститут (зараз – університет) мистецтв імені Котляревського.
"Приїхав Леонід Петрович Попов ставити виставу "Лісова пісня" в театр ляльок, розповідає Каданов. – І ми там були на помощах з Тарасом Степанюком – це мій товариш. І Леонід Петрович після прем'єри каже: "Я набиратиму курс у Харкові, приїжджайте до мене, я бачу, ви – чуваки не без таланту". Пройшов тиждень-другий, і ми з Тарасом вирішили: "А чому б не спробувати?". Корочє, приїхали, поступили".
Спочатку Олег уявляв собі Харків величезним індустріальним містом, де його зустрінуть "труби і заводи". Натомість побачив вулиці, які потопали в зелені. Врешті про рішення переїхати Каданов не пошкодував. Дратувала хіба що відсутність емпатії з боку місцевих.
"У великих містах на сході України десь людям пох*й один на одного, – вважає він. – На заході України воно, можливо, є, але дуже маленькою мірою. Ця ментальна різниця мене підкумарювала, але в цілому Харків – тепле місто, він вміє закохувати в себе. Перший-другий рік я ще думав, що повернуся у Франик, а потім Харків якось так міцно обійняв, я зрозумів, що хочу тут залишитися".
Чималу роль у цьому виборі зіграла мистецька спільнота. Багато знайомств, які згодом призведуть до виникнення творчих колаборацій, зокрема до появи гурту "Оркестр Че" в 2002-му, відбулись у 13-му гуртожитку інституту Котляревського на вулиці Целіноградській. У дев'ятиповерховій будівлі вісім поверхів займали музиканти, і лише один – театрали, всі спілкувалися одне з одним.
"Музиканти завжди були більш академічні, а театрали – абсолютні розп*здяї. Багато хто з музикантів ніби цю енергію черпав. І виникали дуже цікаві тандеми, спільні проєкти, – розповідає Каданов. – Власне, "Оркестр Че" виник, коли ми там випивали і я співав свої пісні. Проходив Сова (Сергій Савенко) і такий: "Ухти! Що це за пісня?". Я кажу: "Моя". А він: "Та ладно!". Я кажу: "Б*я буду!". І він прибігає з кларнетом. І я почав співати, а він одразу підхопив імпровізувати".
"Визнав, що я наркоман і алкоголік"
Перший концерт "Оркестру Че" відбувся в місті Дергачі в Палаці культури, який зараз зруйнований російською ракетою. Близька подруга Олега Каданова, акторка і виконавиця Мирослава Філіпович, влаштувала сольний виступ у рідному місті та запросила туди гурт-початківець. На концерт прийшло близько 500 глядачів.
"Ми зіграли блок, здається, з п'яти пісень, – згадує Каданов. – Так хвилювалися всі втрьох. І Міша Кабанов (третій співзасновник гурту, актор і перформер – УП), до речі, був присутній на цьому концерті як глядач. Виходимо, я думаю: "Зараз засвистають". І тут після першої (пісні) всі хлопають! Далі на куражі все це рубанули, всім дуже сподобалося. Ця енергетика – як наркотик, хопа – і ми підсіли".
Залежності займають величезний період у житті Каданова. Через алкоголь і наркотики він, зокрема, намагався вирішити свої проблеми зі спілкуванням, які відчував під час навчання в школі та інституті. "Чистих" періодів за більше ніж 20 років, згадує Олег, "можна назбирати якихось пів року".
"Часто, коли виникали дискомфортні ситуації, я й*бнув 50 грам – мені спокійніше, легше. Так поступово і до наркотиків дійшло, – розповідає Каданов.
Був період, коли я три роки не пив, але дуже багато курив дубаса (марихуану – УП) – міг по сім-вісім разів на день розкурюватися. Потім поступово з'явилися більш важкі наркотики, стимулятори, тобто і амфетамін, і метамфетамін.
Я зрозумів, що життя руйнується, і в якийсь момент стало страшно. Визнав – в першу чергу для себе, – що я наркоман і алкоголік. На вольових зусиллях на якийсь період зав'язував, а потім зривався".
Виплутатися допомогла робота з двома психологами і література. Олег почав досліджувати механізми залежності, добрався до дитячих травм. Зрозумів, зокрема, як сильно по ньому вдарило життя без батька, якого він не бачив з чотирьох років. Розібравшись у собі, набагато легше було зав'язати. Вже четвертий рік Каданов не вживає ані алкоголю, ані наркотиків, ані тютюну.
"Все одномоментно полишив, – стверджує він. – Китайські чаї і дихання за системою Віма Хофа кожного ранку допомагають мені зібратися докупи".
"Треба вибирати – або театр, або музика"
Каданов насамперед ідентифікує себе як поета, потім – як музиканта. На четвертому курсі навчання він почав грати в театрі: спочатку в "Арабесках", потім у Театрі юного глядача та Театрі ляльок. Але через співпадіння графіків довелося обирати між театром і музикою.
З роками самобутній "Оркестр Че" поряд із "5'nizza" та "Lюk" стане одним із провідних харківських гуртів на музичній мапі України. Проте в 2016-му припинить діяльність.
Наступного року Каданов із Сергієм Жаданом і Євгеном Турчиновим ("Жадан і Собаки") створять гурт "Лінія Маннергейма", "спільний проєкт на трьох, дослідження", для якого Олег і Євген напишуть музику, а Жадан – тексти. Також Каданов збере "Мантру Керуака" – "спробу запірнути в музику і подосліджувати звук". Дебютує в кіно – в "Дикому полі" Ярослава Лодигіна, знятому за романом Жадана "Ворошиловград". Крім того, організує творчий тандем із гітаристом Стасом Кононовим.
Читайте також: Сергій Жадан: Це війна Пушкіна проти Шевченка, хочемо ми цього чи ні
"Альбом "Мантра Керуака" був записаний ще в період мого вживання, це нетверезий альбом, він просякнутий алкоголем і метамфітаміном, – розповідає Каданов. – А альбом зі Стасом – вже абсолютно чистий, набагато світліший. Записували під Ізюмом, в лісі, там була неймовірно крута студія Spivaki Records, яка зараз спаплюжена, бо в ній москалі зробили опорний пункт. А за допомогою фортепіано, яке ми привезли буквально за декілька місяців до повномасштабки, прикрили бліндаж".
Напередодні великої війни "Оркестр Че" збереться разом, щоб відрепетирувати три нових треки. Проте раптова смерть 1 вересня 2023-го Михайла Кабанова, яскравого перформера "Оркестру Че" й улюбленця харківської культурної спільноти, поставить під питання потенційне майбутнє гурту.
Кабанов був найкращим другом Каданова. На дев'ятий день після його смерті на концерті в Харкові Олег зізнається зі сцени, що усвідомлення, що Міши більше немає, досі не прийшло.
"Я не знаю, чи буде "Оркестр Че" без Міші Кабанова – мабуть, що ні", – припускає він.
Близько п'яти років тому Каданов повернувся й до театру. Режисер Артем Вусик запросив його зіграти у виставі "Антон и Наташа в поисках смысла жизни" до свого нового театру, який врешті стане "Нафтою".
"Трапилася ця вистава, – згадує Олег. – Потім ми зробили "Альтернативу", "Гамлета". А потім сталася війна".
"Возили 200-х, 300-х, зв'язаних диверсантів"
Перший досвід волонтерства стався в Каданова в 2015 році. Тоді військові, його друзі дитинства з Івано-Франківська, потребували PVS – пристрій нічного бачення, який коштував кілька тисяч доларів. Знайомі волонтерки швидко знайшли його, Олег купив для друзів форму й берці та на Великдень "копійкою" вирушив на Донеччину, за Торецьк. Ця подорож, згадує він, була "досить стрьомною".
"В Слов'янську ця "копійка" поламалася, – розповідає Каданов. – Мене підібрав тато моєї колишньої дівчини, відвіз у Бахмут, там я сів на автобус, поїхав до Констахи (Костянтинівки – УП) і на таксі до Торецька. Таксист завіз мене аж туди на шахту Ілліча і навіть годину чекав. Я ще пляшку віскаря взяв пацанам. В мене в рюкзаку був пристрій, який супердорого коштує, ще й ця татуха (український орнамент на руці – УП) – на неї косо дивлилися в автобусі. Але коли все сталося, я видихнув, дьорнув з пацанами віскаря і в ейфорічному настрої повертався додому".
Олег волонтерив до 2017-го, аж поки забезпечення армії не покращилося і глобальна потреба у волонтерстві не відпала. Відтоді став їздити в зону бойових дій із концертами, аби підтримати військових морально.
"Практично на "нулі" були, за 100-200 метрів від лінії розмежування, – розповідає він. – І на Донеччині, і на Луганщині були. Станиця Луганська, наприклад".
На велику війну Каданов не очікував. 24 лютого 2022-го він прокинувся від вибухів у Харкові. Перші години того дня минули для нього панічно – вони з дівчиною та переноскою з котом бігали ховатися в метро.
"25 лютого "Фрайкор" (добровольчий підрозділ – УП) каже: "Нам потрібні генератори", – згадує він. – Я написав у Фейсбуці, відразу за декілька хвилин хтось сказав: "Приїжджайте на Салтівку". Ми з Тохою (звукорежисером, музикантом Антоном Бегменком – УП) поїхали, і воно якось понеслося".
Вже 27-28 лютого навколо Каданова об'єдналися харківські волонтери з культурної спільноти. Згодом організація отримує назву "Культурний ШОК" (Штаб Олега Каданова). Дівчата взяли на себе забезпечення потреб цивільних (переважно вода, їжа, теплі речі, ліки), а Олег з Антоном – військових. Найчастіше їздили на бусі Антона. Сам Олег навчиться керувати автівкою лише за рік, за весну-2023 він наїздить 30 тисяч кілометрів.
"Ми з Тохою возили 200-х, 300-х, гасили пожежі, возили зв'язаних диверсантів, була купа різних задач", – розповідає він.
У квітні 2022-го стало зрозуміло, що Харків вистояв. Військових частково перекинули в Барвінкове на Харківщині, волонтери почали їздити туди та на Донбас. Двічі заїжджали в "сіру зону". Одного разу це сталося на Харківщині влітку 2022-го.
"Там із різницею в 50 кілометрів є дві Гусарівки. Google Maps нам показує: Гусарівка, біля Балаклії. І ми їдемо, у нас є паролі, нас ніхто ніде не спиняв, – згадує Олег.
Заїжджаємо – жодної людини, все розп*здовано, дорога простріляна, посадка викошена. Я дивлюся по карті – Велика Новосілка дальше. Кажу: "Чувак, розвертайся!". І ми на швидкості 130 км/год звідти вилетіли. Виявилося, нам була потрібна інша Гусарівка.
У той час якраз розбили "хаймарсами" декілька російських складів із боєприпасами. Гадаю, за інших обставин у наш бус неодмінно полетіли б міни, а так їм (росіянам – УП) доводилось економити БК, ми були занадто дрібною мішенню".
"Перед очима кімната, забита тілами"
За часи волонтерства Олег неодноразово відчував смертельну загрозу. Часом здавалося, що від смерті його врятувало справжнє диво. На війні, зізнається він, "стаєш забобонним":
"Ми з Бегменичем (Антоном Бегменком – УП) на Північній Салтівці і під мінометні обстріли потрапляли, і під "Гради". Там літав "Орланчик", і було таке, що мінометом працювали по нас. Коли розумієш, що по тобі працюють – аж ціпенієш. Міна прилітала в шести метрах біля нас, і уламками мало посікти – все пролетіло повз.
В Бахмуті, особливо взимку 2023-го, взагалі було якесь пекло. "Гради" прямо поруч прилітали, ми там неодноразово валялися на животі. Тобто таких випадків дуже багато. Але це не найстрашніше".
Найстрашнішим за час великої війни для Олега був епізод у березні 2022-го. Тоді волонтери забирали з моргу в медкомплексі в 602-му мікрорайоні Харкова тіло бійця. Всередині моргу Олег побачив моторошну картину – вся кімната була в тілах горою вище за людський зріст.
"Я зайшов всередину, де зазвичай в мирні часи стоїть одна труна, і ти можеш забрати тіло, – згадує він. – Побачив там роздуті тіла, які лежали тижнями десь на вулиці – і цивільні, і військові. Абсолютно ірраціональна картинка, нереальна – тобі здається, що це якісь ляльки лежать.
Мабуть, найбільше мене вибило відношення цих чуваків. Я розумію, що це профдеформація, що вони все це близько до серця, мабуть, не можуть приймати, але коли він тягне людину за ногу і кидає… Це повний п*здець, так не має бути.
Це єдиний раз, коли за війну мені захотілося набухатися. Думаю: "Хочу стакан водки ї*анути". Настільки мені було хєрово.
Вже потім, у квітні, коли ми там (у морзі) забирали тіло бійця, вони справились з тим потоком. Я заходжу в цю кімнату, все чисто, стоїть одна труна, але в мене перед очима все рівно кімната, забита тілами".
"Позиція музиканта і поета до війни була дитячою"
Під час війни Каданов подеколи продовжує писати тексти. З музикою, зізнається він, гірше, але, найімовірніше, через брак часу й уваги:
"Один трек, що ми зробили зі Стасом (Кононовим) – це скоріше виняток, якась така психотерапія, тому що вже прямо шкалить. Страждають когнітивні здібності, розсіяна увага, важко концентруватись. Раніше сім-вісім задач паралельно вирішував і норм, а зараз три-чотири – і вже плавить. Я розумію, що це все наслідки регулярних стресів і хочеться відпочити, але можливості немає. Пацанам там набагато важче і це додає сил продовжувати ї*ашити".
Зараз Каданов і "Культурний ШОК" опікуються десятьма підрозділами. Коли хтось із друзів просить про допомогу, Олег також не відмовляє.
З початком повномасштабної війни Каданов тричі грав концерти для військових: двічі на Харківщині (за Золочевим, близько до лінії розмежування, і на Куп'янському напрямку) і один раз на "нулі" між Горлівкою і Торецьком минулої осені.
"Ми грали для П'ятої штурмової (бригади), заїхали під терикон, це абсолютний "нуль", – згадує він. – І коли ми заскочили туди на джипі, пацани от такими (квадратними) очима дивилися, як я гітару витягую. Якась жива музика саме в тому місці – це взагалі нонсенс. Ми засіли в бліндажі, і я почав співати".
Для військових Каданов дозволив собі заспівати одну пісню російською – про армійщину "Тяни носок", яку написав в 2002-му та яка "виявилася досить пророчою і українською не прозвучить". Більше нічого зі свого минулого російськомовного репертуару він принципово не виконує.
"Франківськ також був досить зросійщений, я з першого класу вивчав російську, виріс серед російських книжок, – наголошує Каданов. – Звісно, українська завжди була моєю рідною, вдома з мамою я завжди розмовляв українською. Але Харків сильно вплинув, абсолютно російськомовне середовище було багато років, я ловив себе на тому, що думаю російською.
Році в 2018-му я перейшов (на українську) у творчості. А з 2019-го чи 2020-го розмовляю українською і в побуті".
Загалом глобальна трансформація і дорослішання, каже Олег, відбулися з ним вже під час великої війни. Заразом – і розуміння, що найважливіші речі насправді дуже прості.
"Ой, я з тонкими сутностями працюю" – якась така штука в мене була до 24 лютого. Зараз розумію, що позиція музиканта і поета до (повномасштабної) війни була дитячою, інфантильною, – підкреслює він.
Взагалі весна 2022-го дуже змінила світогляд, перевернула з ніг на голову. Всі соціальні умовності відпадають, ти розумієш, що є життя і є смерть, є правда і є брехня. І провиляти не вийде, якісь компромісні штуки просто не працюють".
На початку великої війни харків'яни, які залишилися в місті, були максимально згуртовані та працювали на перемогу. Зараз у цьому контексті Олег відчуває відкат назад.
"Повернулися мєнти, прокурорські, якась дічь знов сміливіше звучить, – стверджує Каданов. – Коли приходять у твоє місто і руйнують його, а тобі байдуже – не знаю, що ще повинно спрацювати. Забувати і відповідно забивати на те, що йде війна – це ж практично як самогубство".
Водночас Каданов вважає, що під час великої війни українці нарешті усвідомили себе як нація та подолали комплекс меншовартості, який відчували десятиліттями.
"Відбулось усвідомлення себе як українців і своєї гідності, – каже він. – Бо ця меншовартість взагалі ж десятиліттями була. Нібито соромно бути українцем. А зараз не соромно.
І це дуже круте відчуття. Це кураж переможця, те, що у боксерів виникає, коли на впевненості можна переломити фізичну перевагу противника.
Співаючи зараз гімн, я згадую про людей, які віддали своє життя. Думаю, для багатьох цей сенс у наших державних символах з'явився саме під час повномасштабного вторгнення. Мабуть, в цьому і народжується нація".
Дмитро Кузубов, фотографії – Каміла Янар
