Фатальный герой. Жизнь и гибель Васыля Стуса как предсказание русско-украинской войны
У кожного драматичного героя є своя точка неповернення.
На шлях дисидентства Василь Стус ступив 27-річним 4 вересня 1965 року. Тоді на прем'єрі в Києві "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова він приєднався до протесту проти політичних репресій. Рівно 20 років по тому, 4 вересня 1985-го, поет загине в карцері табору Перм-36 поблизу російського села Кучино.
"Я не настільки вірю у фатум, але в цьому збігу дат є щось символічно моторошне", – каже Радомир Мокрик, дослідник "шістдесятництва", викладач УКУ (Львів) та Карлового університету (Прага).
У кожного героя є своя точка неповернення. Але в житті Стуса чи не кожний крок був фатальним.
"Він розумів, куди рухається його історія, – зазначає Мокрик. – І ця жертовність дозволяла бути дуже категоричним у переконаннях, у несприйнятті компромісів".
У грудні 1978 року Стус писав дружині з Колими: "Доля – для серця, душі, а не для розуму. Доля – для Великої Радості та Великого Смутку. Розум – для буднів, для ніриба-нім'ясо".
Напередодні 4 вересня, дня смерті поета і дисидента, журналісти УП та Радомир Мокрик римують минуле боротьби за Україну з теперішнім, побувавши в різних локаціях Києва, пов'язаних з життям Василя Стуса.
Кочегарка
У грудні 1962 року в шахтарській їдальні Горлівки на Донбасі україномовному педагогу Василю Шиманському сказали:
"Что ж ты, п*дло, говоришь не по-нашему: "Дайте на пєрше, дайте на другє". Не можешь по-человечески?!".
"Как вам не стыдно? – зробила зауваження буфетниця. – Это же учителя нашей школы".
"Это бандеровцы, – відповіли їй. – В 45-м их не добили, сейчас добьем".
Другим чоловіком, який прийшов на обід із Шиманським, був 24-річний Стус, викладач української мови та літератури.
Після штовханини в їдальні з типовими представниками "русского міра" Василь пише листа до Андрія Малишка, поета, критика та депутата Верховної Ради УРСР. Він називає божевіллям та трагедією "стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців".
Тоді Стуса не почули. Сьогодні у війні проти України, як повідомляють дослідники, під прапором РФ та гаслом "денацифікації" загинуло понад 20 тисяч мешканців тільки однієї Горлівки.
"Все це наслідки понищеної пам'яті, – каже Радомир Мокрик. – Стус цікавий тим, що вже з юнацьких років йде на конфронтацію саме через те, що бачить русифікацію, дискримінацію за національною ознакою, утиск української мови".
1958 року під час навчання в педінституті в Сталіному, теперішньому Донецьку, майбутній політв'язень на студентському зльоті з гаслами про "дружбу народів" запитав: "Ви взагалі знаєте, що у Сталіному немає жодної української школи? Про який інтернаціоналізм ми говоримо?".
Цей епізод Радомир Мокрик згадує біля пласкої, непомітної будівлі в Новосілках, що примикають до київських Теремків. В місці, яке 60 років тому було глухою околицею.
"Колись тут була кочегарка, в якій працював Стус, – розповідає Радомир. – Кочегар – лише одна з його декількох дивних професій, якими він був змушений займатися".
Після протесту на "Тінях забутих предків" та відрахування з аспірантури літінституту Стус працює абиде: на будівництві, взуттєвій фабриці, в ливарному цеху.
Поет і кочегар – в образі, що став супергеройським завдяки сивоволосим фанатам Цоя, в СРСР насправді не було нічого дивного. Ще до масової хвилі арештів та постсталінських репресій система намагалася всіляко отруїти життя незгодним.
"Чорновіл теж якийсь час працював кочегаром, а Євген Сверстюк – столяром, – нагадує Радомир Мокрик. – Щодо історії з Цоєм – вона типова: нам накидали якихось чужих героїв, міфів, які стали популярними.
Стус настільки глибока, етично чиста своєю принциповістю постать, що ставити його в один ряд із Цоєм неможливо. Стус унікальний тим, що поєднує блискучий творчий талант з абсолютно незламною громадянською позицією".
"Україна". Коляда. Знищення
Київ, Городецького, 5. Колишній кінотеатр "Україна". Будівля, де 58 років тому прем'єра "Тіней забутих предків" перетворилася на гучну правозахисну акцію, сьогодні завішана зеленою будівельною тканиною.
Протест 4 вересня 1965 року був приводом для набагато жорстокіших репресій. У січні 1972 року у Львові та Києві прокотилася хвиля арештів після різдвяної коляди.
Стусу дали п'ять років в'язниці та три роки заслання за типовою у його випадку статтею – "Антирадянська агітація та пропаганда".
"До Києва у 1980-му він повернувся з дуже підірваним здоров'ям, але ще більш жорстко налаштованим до радянської системи", – зазначає Мокрик.
Насолодитися свободою в Києві з дружиною та сином вдалося лише вісім місяців.
Ще перебуваючи за ґратами, Стус писав, що хоче вступити до створеної 1976 року Української Гельсінської групи. Та повернувшись із заслання 1980-го, він не відмовився від цієї самогубної ідеї.
"Це було, без сумніву, те саме, що підписати собі вирок, – каже Мокрик. – Він пояснював, що не міг просто жити своє життя, коли відбувається наруга над Україною".
Поета судили вдруге як "рецидивіста". Саме тоді на його шляху з'явився адвокат Віктор Медведчук, який зробив чимало, щоб його "підзахисний" отримав нове покарання: 10 років в'язниці та 5 років заслання.
Година прогулянки на добу, у "дворі" два на три метри. Сім видів огорож, зокрема дроти під напругою. Монотонна, нескінченна робота: прикручувати деталі до шнурів для пральних машин.
Іржава, смердюча вода та харчування на 24-25 рублів на місяць. Одне побачення на рік за умови "хорошої" поведінки. Одна п'ятикілограмова посилка за 12 місяців, і то після половини строку.
В описах табору Василя Овсієнка, одного зі співкамерників Стуса, немає жодного натяку на тюремну романтику.
"Але навіть за цих умов Стус не йде на компроміси, – розповідає Радомир Мокрик. – В нього численні конфлікти з наглядачами".
Останній раз до карцеру поет потрапляє після отриманого чергового зауваження. Під час читання книги на нарах.
"Знаходячись в карцері, Стус декілька днів подавав ознаки життя, коли мимо з робочої кімнати проходив у свою камеру Левко Лук'яненко. Вони перегукувались, але 4 вересня Стус не відповів.
Самогубство. Випадковий чи навмисний удар по голові нарами, які різко опустив наглядач. Нічне вбивство. Смерть від серцевого нападу. З огляду на безліч версій очевидно одне:
"Найбільш імовірно, що його організм не витримав, – вважає Мокрик. – Але це нічого не змінює в тому, хто винуватий у загибелі Стуса. Це було цілеспрямоване цькування, знищення здоров'я та життя.
Варто додати, що в тому ж таборі протягом двох років крім Стуса загинули Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко. Причому Литвина знайшли з розрізаним животом".
Повернення
До оголошення Незалежності Стус не дожив шість років. Чи задовольнив би його шлях, який пройшла Україна?
"Залишився б таким само категоричним, – впевнений Радомир Мокрик. – Він був дуже вимогливим, критичним як до себе, так і до інших.
Його дуже дратувала русифікованість Донбасу, а коли він переїхав до Києва, в листах друзям трапляються ремарки, що ситуація тут не набагато краща.
"Але Стусу притаманне, як всім його друзям, "шістдесятникам", відчуття, що Київ – серце України, сакральне місце, – продовжує Мокрик. – Про це гарно писав Сверстюк: "...ми зібралися в священному Києві, який нам в юності тільки снився"".
Сьогодні на Софійській площі українські прапори виглядають як належне. Але коли вони з'явились тут у 1989 році, під час перепоховання Стуса, Литвина та Тихого, навіть в умовах Перебудови це було революційною подією.
Радянська система досягла своєї точки неповернення. Вона в різний спосіб намагалася ставити палки в колеса "експедиції" з Києва, яка літала в Перм, щоб здійснити ексгумацію в Кучино. Але з другої спроби українцям це вдалося.
Літак з трунами трьох дисидентів, який сів у Борисполі 18 листопада 1989 року, зустріли кілька сотень людей. Наступного ранку відбулося відспівування у Свято-Покрівській церкві на Куренівці, опісля – прощання на Софійській.
"Тут, на площі, подія перетворюється на велетенську демонстрацію, причому з виразно національним та політичним характером, – розповідає Радомир. – Колона пішла по Володимирській до університету та пам'ятника Шевченку. І люди долучалися до неї стихійно".
"Натовп пройшов з українськими прапорами під носом у КДБ (зараз будівля – СБУ), – продовжує Мокрик. – Це було дуже символічно.
Ще не 1991 рік, до кінця не зрозуміло, як відреагує влада. Але спротиву не було. Левко Лук'яненко пізніше говорив, що тоді в нього вперше виникло розуміння, що система валиться.
Далі все відбувалося як з доміно".
Апогей
Зі здобуттям Україною Незалежності Стус не став своїм у масовій свідомості на території Донбасу, де зростав він і його несприйняття системи.
В 1994 році Донецька міська рада вирішила відкрити пам'ятну дошку на корпусі колишнього педінституту, де навчався поет. Зроблено це було лише у 2001-му. 2015-го, коли Донецьк вже був окупований, місцеві колаборанти знищили барельєф.
Але чи варто проклинати сучасних нащадків старої системи, якщо вже по всій вільній Україні досі є проблеми з пам'яттю?
Це питання виникає в невеличкому сквері імені Стуса за станцією метро Житомирська. Колись тут, тоді ще на околиці столиці, в період з 1962 по 1975 рік жив із сім'єю поет.
"Багатоповерхівку знесли, коли будували розв'язку над кільцевою дорогою, – розповідає Радомир Мокрик під щільний шум автостради, за межі якої давно пішов Київ. – У 2006 році виникла ідея зберегти пам'ять про Стуса, якому ці місця були близькі. Зберегти дерева, які бачили його, поміж яких він гуляв із сином".
"Але далі почалася типова історія, – продовжує Мокрик. – Відкриття сквера імені Стуса розтягнулося на роки. Дерева знищували, планували будувати ТЦ. Були петиції протести, суди".
Шматок зелені у влади відвоювала купка ентузіастів. Остаточно сквер з'явився лише після Революції гідності в 2015 році.
"Я б не сказав, що дисидентський рух дуже довго залишався забутим, але щонайменше недооціненим. Складається враження, що в суспільства не було бажання усвідомити його масштаби та важливість", – зазначає Радомир.
За іронією долі у випадку Стуса його популяризації допоміг Віктор Медведчук. У 2019 році кум Путіна зробив свій фатальний хід: спробував через суд заборонити розповсюдження книги Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса". Але це призвело до зворотного ефекту – фантастичних тиражів роботи Кіпіані.
"Поступово ситуація змінюється, люди почали цікавитися історією, – каже Радомир Мокрик. – Але в суспільній свідомості ми ще не досягли розуміння, наскільки визначальними були такі постаті, як Стус".
"Проте ми рухаємося вперед, – резюмує дослідник. – Якщо не зараз, то, як на мене, вже ніколи. Теперішня російсько-українська війна – продовження тієї війни, яка ведеться декілька століть.
Василь Стус – "ланка" тієї боротьби, яка зараз досягла апогею. І саме зараз ми або зрозуміємо цю історичну тяглість, цінність тих, хто боровся, дав нам шанс в 91-му стати незалежними, або ні. Якщо не зрозуміємо, це буде означати, що ми не вивчили уроки історії".
Євген Руденко, Назарій Мазилюк – УП