Каховская ГЭС – жизнь после моря. Последствия подрыва дамбы два месяца спустя

Я їду до мертвого моря. 

Ні, не до ізраїльського Мертвого моря – до нашого мертвого. До Каховського водосховища, оспіваного Олександром Довженком у його "Поемі про море". Воно загинуло від рук ворога в російсько-українській війні. 

– Вода уходила буквально на очах! Здавалося, це якийсь страшний сон, бо ж такого не може бути, тому що бути не може! Люди плакали. 

Зараз вже підсохло дно, вивітрився запах гнилої риби, але мені все здається, що одного ранку я прокинуся і знову побачу хвилі – станеться диво, вода повернеться так само швидко, як пішла. Хоча розумію: не повернеться. Усі в селі це розуміють, але вірити не хочеться нікому, – розповідає 38-річна Ірина Борошнова.

Вона народилася й виросла на березі Каховського водосховища – у селі Покровське поблизу міста Покров.

Від її городу до берега – сотня метрів. А далі простягалися кілометри водної гладі. Не було й дня, коли б Ірина не "зустрілася" поглядом з хвилями, що грають під вітром. 

Її дід працював у рибальській артілі, дівчинкою вона багато часу проводила у нього на причалі біля баркасів і сіток. "Сипати сітки", кажуть у Покровському, значить закидати їх у воду. А потім вони з дідом йшли на городи. Тут все село так жило: однією ногою в човні, другою – на ниві. Селяни коло моря…

На Каховському водосховищі колись почалася моя трудова біографія. Саме тут мене, тоді практиканта річкового училища, капітан суховантажного теплохода вперше допустив до самостійної вахти – поставив до штурвала. 

Каховське водосховище було найдовшим на Дніпрі, максимальна глибина сягала 36 метрів. "Штучне море номер один" – таким я його запам'ятав. Таким воно було до вибуху греблі ГЕС.

Наразі замість рукотворного моря у нижній течії Дніпра – суходільна лінія фронту. Можливо, найширша і найнезвичайніша в історії всіх воєн – середньою шириною 9,3 км, і максимальною – 25 км. Саме такими є характеристики колишнього водосховища.

Правий берег підконтрольний Україні, лівий – окупований армією РФ.

Як змінилося життя у містах і селах на березі висохлого водосховища, читайте в репортажі УП. 

Від пекторалі до марганцевих рудників

Нікопольський район Дніпропетровщини. На протилежному боці Дніпра – окуповане місто Енергодар із п'ятьма реакторами найбільшої в Європі Запорізької АЕС та найпотужнішою в Україні тепловою Запорізькою електростанцією.

Житлових кварталів Енергодара з правого берега не видно. Натомість обидві електростанції – як на долоні. В першій половині дня енергоблоки АЕС бачаться сіро-синіми, похмурими, а коли надвечір сонце повертає – у променях стають "веселішими". 

Хоча які тут веселощі. Ймовірність ядерної катастрофи – постійний фон, що тримає всіх у напрузі. Коливається хіба що її градус. Вкотре він зріс по тому, як прилетіло по Кримському мосту. Нікопольчан лякає можлива російська "отвєтка".

Вибух Каховської греблі переконав навіть затятих скептиків: росіяни й АЕС висадять і оком не кліпнуть. Тож місцева влада розробляє сценарії можливої евакуації населення на випадок найгіршого.

Нікопольський район – це агломерація трьох міст із прилеглими селами. Нікополь – місто найдавніше, засноване у 1648 році. Покров і Марганець народилися у радянський період – в 1930-х. Обидва є містами, зорієнтованими на розробку Нікопольського марганцеворудного басейну – найбільшого родовища марганцевих руд у світі.

А ще ця місцевість історична. Саме неподалік Нікополя археологи знайшли пектораль – знамениту скіфську золоту прикрасу. Саме тут у різні періоди було декілька козацьких січей, звідси покотилося Україною козацьке повстання Богдана Хмельницького.

До повномасштабного вторгнення у районі мешкали понад 280 тисяч осіб, з яких 100 тисяч у самому Нікополі. Сьогодні у місті лишається близько 50 тисяч. Десятки загинули, сотні дістали поранення, тисячі будинків зруйновані.

Наразі міста й села Нікопольщини є зоною бойових дій. Першу хвилю біженців спричинили обстріли з протилежного, окупованого берега; другу – залякування росіян підірвати Запорізьку АЕС. 

Коли частішали обстріли, містяни з вечора сідали у власні автівки і виїжджали ночувати в лісосмуги. Розрахунок такий: якщо битимуть, то вночі й по місту, а не по кущах і деревах на околицях. Цілі табори "ночувальників" утворювалися вздовж доріг. На ранок вони знімалися з місця й вертали додому – снідати та займатися буденними справами.

Дніпро згадує своє русло

З високого нікопольського берега добре видно пустище колишнього моря. Воно схоже на зебру: світлі просохлі піщані дюни змінюються чорними смугами мулу, що осів у низинах.

Дніпро тяжіє до свого колишнього русла, яке "втратило актуальність" на цілих 65 років, по тому як річку запрудили, коли будували Каховську ГЕС, і вона розлилася на кілометри.

Тепер Дніпро знову ліг у материнське річище. Виявляється, природа має пам'ять – річка згадала свою життєву стежину.

Я почуваюся свідком її другого народження. Лівий берег сьогоднішнього Дніпра – це берег-новотвір, "зроблений" з дна водосховища. Берег геть піщаний, безрослинний, нагадує відеокадри Суецького каналу, який тече посеред пустелі. Зелене оздоблення в нього ще попереду.

Де-не-де вдалині поблискує гладінь чи то нових озер, чи то ще недовипарованих сонцем великих калюж у низинах. А ще на дні можна побачити маленькі чорні цятки – пні дерев, спиляних перед наповненням водосховища у 1957-58 роках.

Ув'язнені товщею води, пні цьогоріч вперше за десятиліття побачили сонце. Місцями вони розкидані хаотично, але подекуди вишикувані в правильну квадратно-гніздову геометрію – ознака, що на цьому місці колись ріс сад. Дерев нема, їхні "фундаменти" лишилися.

А загалом пейзаж сюрреалістичний: стоїш серед Нікополя, ліворуч-праворуч "висотки" й садиби у фруктових деревах і квітниках, натомість на задньому плані – наче штучно підведене тло у вигляді дна, що досихає.

Пустеля чи болото?

Сьогодні часто можна почути, що Каховське водосховище перетворюється на пустелю. 

Я спробував вийти на сухе, як здалося, дно водосховища – зробив кілька кроків і відчув, що провалююся. Виявилося, просохла лише верхня скоринка дна, під якою – трясовина, вологий мул. Тож варто говорити не так про опустелювання, як про заболочення. 

Історично заплавні землі поблизу Нікополя були відомі як Великий Луг – низини з великою кількістю озер, малих річок, рукавів Дніпра та островів. Все це може відродитися.

Наразі звучать голоси за і проти відновлення Каховського водосховища в майбутньому. Як правило, проти виступають мешканці інших регіонів, які вважають будівництво ГЕС радянською помилкою, а плани на відбудову – потенційним злочином. Хай, мовляв, природа поверне своє.

Але на Нікопольщині я не зустрів жодної людини, яка б приставала на цю точку зору. Тут водосховище входило у тканину життя – напувало, годувало, давало відпочинок, надихало. І його втрата – однозначно біль для регіону.

– Хто хоче повернення Великого Лугу, має пам'ятати, що в ті часи люди їздили на конях і милися в річці, а не в душових кабінах, – розмірковує керівник Нікопольської військової адміністрації Євген Євтушенко. – Але, чи хочемо ми повернутися у середньовіччя? Нам потрібна електроенергія, ефективне поливне землеробство і взагалі ми прагнемо цивілізаційного розвитку. А розвиток у нашому регіоні завжди пов'язувався з достатком води – водосховищем.

Водопровідні труби на Нікопольщині сухі. Кабмін виділив півтора мільярда гривень на новий водогін (три ланки протяжністю 130 км), який напоїть зневоднені райони Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської та Миколаївської областей.

А поки у містах і селах району доступна лише привізна вода та вода з місцевих свердловин.

Вода та нові технології життя

Вулиці Нікополя напівпорожні, перехожих мало, майже кожен несе в руках бодай одну ємність для води – порожню чи вже наповнену.

Привізна вода буває технічна і питна. Остання цінніша, за нею й черги довші. 

Біля черги почув специфічний місцевий жарт: "Нинчє в Нікополі уважающая сєбя дєвушка бєз пустой бутилкі із дома нє вийдєт – она же лєді, а не шалава!".

Люди посміялися, а якийсь дядька додав і свою історію:

– А я сьогодні вкрав у своєї жінки води, коли вона спала, і полив її квіти. 

– Це ж як? – спитала черга.

– Вона квіти дуже любе, але зараз дай бог щоб було чим помідори полить. Жінка до квітів плаче, вибачається перед ними, як перед живими, і не поливає, бо помідора можна з'їсти, а квітку – ні. Ну, я за квіти вступився, трохи їм підливаю, коли жінка не бачить. А вона того не знає і радіє: бач, каже, які вони в нас живучі – самі собою рясніють!

Вода перетворилася на предмет багаторазового використання.

– Спершу миються овочі, потім цією водою миється підлога або посуд, поливаються квіти, а що залишилося – збирається в окреме відро в туалеті, щоб зливати, – описує кругообіг води у квартирі нікопольчанка Олена Шишкіна, з якою я розговорився в черзі.

Вони живуть удвох із чоловіком у багатоповерхівці. Їхній сімейний "водний баланс" відносно скромний – 20-30 літрів на день. Куховарити стали менше, посудом користуються по мінімуму.

– Куди як важче нашим сусідам, – продовжує Олена. – У них маленькі діти, а отже, йде більше води. І прати їм доводиться майже щодня. А прання – це тепер цілий проєкт.

Сучасні пральні машини автоматичні. Натомість знайшлися умільці, які обертають колесо історії назад – переробляють пралки-автомати під ручний режим. Послуга затребувана, одного такого майстра запросив чоловік Олени.

– Він від'єднав нашу машинку від водопроводу, вліз в електроніку, щось паяв, вивів лампочку. Вмикаєш машину – лампочка загоряється, це означає, що вона вимагає води. Заливаєш воду, лампочка гасне – значить, достатньо. Автоматично включається прання, потім також "по лампочці" ще кілька разів заливаєш воду для полоскання. Для повного циклу прання потрібно 50 літрів. Відпрацьовану воду збираємо для туалету, – розповіла Олена.

Вона переїхала до Нікополя після заміжжя у 2003 році. Перші місяці прожила з відчуттям приморського курортного міста. Полюбила Нікополь саме через водосховище й набережну із затишними кафе.

– Коли стався підрив ГЕС, ми щодня ходили на берег – прощалися з морем, – згадує Олена. – Без моря життя відразу стало якимсь не нашим, не справжнім. А вода у крані? Ми про неї не замислювалися: є і є… Тепер половина всіх думок – про воду. Ходимо по неї, як на роботу. Коли я востаннє приймала душ? Здається, у минулому житті. Помитися тепер – це відро і кухлик.

На набережній у Нікополі зараз – розбиті обстрілами кафе, бур'ян, іржаві елінги човникової станції.

Але я побачив дещо незвичайне. За кілька сотень метрів із дна водосховища постає бетонна споруда – ймовірно, опора капітального мосту через Дніпро, який 1943-го за рік збудували на окупованій території німецькі окупанти. Але скористатися нею забракло часу. Міст підірвали чи то радянські диверсанти, аби не дати ворогу відступати, чи самі німці під час відступу, аби ускладнити наступ Червоній армії. Після війни водосховище приховало більшість мостових опор. І ось тепер вони "проросли".

Марганець – місто на марганці

За кількістю жителів Марганець вдвічі менший за Нікополь. З водою та сама проблема – вона привізна. Міськводоканал раніше був царством труб і насосів, а нині – цистерн і логістики. Доставка води – сьогодні це альфа і омега буття.

У першій день катастрофи Марганець одержав мільйон гривень партнерської допомоги від австрійців. На ці гроші закупили і розставили по місту ємності для води. 

Партнери також оплачують оренду 25-кубових автоцистерн, які мотаються по воду в човниковому режимі. Возять здалеку, найдовше – за 120 км. І це ж треба не просто з'їздити туди-назад, а й вистояти багатогодинну чергу, щоб наповнити автоцистерни водою.

Спеціалізованих водовозів мало, тож "мобілізували" пожежні машині й навіть переобладнали звичайні магістральні фури – у кузовах встановили великі пластикові ємності.

А ще у Марганці б'ють свердловини. Утім, свердловина – це лотерея. Як розповів депутат Марганецької міськради Андрій Волошин, бурити доводиться на 100-120-метрові глибини, це коштує пів мільйона гривень, при тому що результат важко спрогнозувати. Може виявитися, що свердловина даватиме, приміром, три кубометри води на годину, а може й один кубометр. В обох варіантах вартість бурильних робіт однакова.

Крім того, ситуація у місті Марганці ускладняється... марганцем – покладами руди. Це важкий метал, і є ризик, що сусідні з ним водоносні шари виявляться отруйними.

Село і море: як виживають фермери

Село Покровське. На колишньому березі в кінці городів чекають своєї долі металеві насосні будки, напівприкриті високим бур'яном. До підриву дамби вони стояли коло самої води.

Свого часу люди купували насоси й труби, проводили воду з водосховища на городи для поливу.

Нікопольський район був одним із найбільших на Дніпропетровщині виробником овочевих та садових культур на поливних землях. Сьогодні насоси завмерли, водозабірні труби мертвими хоботами повисли над висохлим дном.

Фермер Володимир Колодій має два гектари землі. Щороку висаджував до 100 000 кущів пекінської капусти. 

– Капуста спочатку зростає у теплиці, у серпні пересаджуємо у відкритий ґрунт, починаємо інтенсивно поливати. У мене труба великого діаметру, потужний насос, я вмикав його о п'ятій ранку і вимикав о десятій вечора. Цього року я вирішив удвічі скоротити посадку, але все одно кров з носа маю до серпня добути воду, – розповідає Володимир.

Він перериває розмову, щоб допомогти двом робітникам, які тут же пораються з бурильною установкою – пробивають свердловину.

У Покровському нині багато хто б'є свердловини. На придатну для пиття воду не претендують – задовольняються поверхневими ґрунтовими водами. Втім, вони мають великий вміст солей, і вода придатна лише для короткочасного поливу, бо солі вбивають ґрунт. У селі про це знають, але відмовитись від поливу не можуть.

Тим більше що вже на підході врожай-2023. Колективно село мислить так: цього року, дасть бог, свердловинами ґрунти остаточно не зіпсуємо, а там щось придумається. Та й водопровід підведуть – обіцяють.

А поки що Володимир бурить землю. Щоб замовити свердловину професійній бригаді, треба заплатити 60-80 тисяч гривень. Колодій обрав інший шлях – купив за ті ж 80 тисяч власний буровий верстат, який вже частково себе виправдав. Володя зробив пробну свердловину своєму родичеві, тепер бурить для себе, а далі вже склалася черга з охочих односельців.

На висохлому дні водосховища я побачив свіжі пластикові гнучкі труби. Вони лежать тут трохи більше, ніж місяць.

– Коли все це сталося, я вирішив: скільки зможу, бігтиму за водою. Швидко купив труби, доєднав до насоса, вода тікала, я пхав за нею труби – метрів сто, далі це стало важко й небезпечно, бо засмоктувало, – пригадує Володимир.

І знову я спробував уявити собі цю картину: як тікає море, а людина не відпускає – женеться за ним, намагається заарканити товстим шлангом.

Як розповіла директорка сільського музею Лариса Гладкочуб, Покровське з'явилося у ХVІІІ столітті біля так званої Низової січі – останньої в історії запорізького козацтва. Нижній край села опинився у зоні затоплення водосховища в кінці 1950-х. Збереглася мапа з координатами затоплених хат.

Зараз все це вкрито піском і мулом, але ж люди знають: десь під цими наносами – їхня місцева маленька "атлантида".

А трохи моря люди вберегли

Неподалік Покровського є села Капулівка й Олексівка. Розділяла їх затока – довга й вузька, як річка. Втім, тут і була річка Чортомлик, яку частково поглинуло водосховище.

Після підриву ГЕС мешканці обох сіл швидко збагнули, що затока спустошиться разом із усім водосховищем, і кинулися гатити греблю, аби відрізати Чортомлик.

Тепер ці два села мають новоутворений ставок, який хоч і повільно, але наповнюється – за місяць рівень виріс на 40 сантиметрів при тому, що воду постійно розбирають на полив. Багато це чи мало? Старі люди в селі кажуть: до 1958 року Чортомлик був метр-два завширшки і завглибшки з пів метра.

Місцеві мешканці застерегли мене, щоби був уважний біля берега – гадюки цього року якось незвично активізувалися і масово заповзають у села.

Авжеж, подумалось, не лише люди страждають без моря. А яким тепер буде випаровування вологи в атмосферу і якою стане нова карта атмосферних опадів у регіоні? Що взагалі буде з кліматом? Хто наступний після людей і гадюк змінить звичну поведінку?

Я стояв на сухому березі і поглядом крізь бінокль вивчав рельєф. У перші дні, ледь зійшла вода, місцеві відчайдухи, а з ними і "чорні археологи" вибиралися на дно, шукаючи тверді місця. І навіть знаходили якісь предмети, включаючи черепи та кістки з цвинтарів, ліквідованих перед затопленням сіл. На "сірих" інтернет-аукціонах виставлялися артефакти з дна Каховського водосховища, що є протиправним в Україні. Про це багато аматорських відео в мережах. Є й відео, де людей засмоктувало мало не до поясу, так що доводилося рятувати. 

Натомість ворог почав обстріли. Прогулянки дном заборонені – контролюють військові. 

Та все ж мені дуже кортіло рвонути спринтом до найближчого пня (а це метрів п'ятдесят) і назад – доторкнутися рукою, можливо, відчути зв'язок із минулою епохою радянської гідрогігантоманії. Але, повторюсь, я загруз у мул за два метри від берега – про спринт годі й мріяти. Не "поговорив" я зі старим пнем, що просидів 65 років у водному полоні. Дніпро не дозволив.

Ще я побачив у бінокль плями, що ледь зеленіють на дні. Це свіжа самонасіяна рослинність – цьому краю точно не загрожує опустелювання. А що з ним станеться – нова ГЕС чи новий Великий Луг, – дізнаємося після війни. 

А поки прощавай, моє Море.

Вадим Петрасюк, для УП