"Мы никогда не должны лгать случайно, только намеренно". Как хитрость и ум помогают выиграть войну

"Ви сидите, тварюки, в дорогих клубах, ваші діти пруться від життя, знімають на Youtube ролики. Ви думаєте про те, що ви – господарі цього життя, і про те, що ви маєте право розпоряджатися їхніми (солдатів – УП) життями".

"Моє політичне кредо: батьківщину люблю, Путіна слухаюся, Шойгу на мило, воюватимемо далі".

Автор цих одкровень, засновник ПВК "Вагнер" Євген Пригожин, взимку і навесні 2023-го не тільки влаштовував "м'ясні штурми" Бахмута, а в червні вчинив заколот, але й виконував непересічну роль у російському театрі Z-пропаганди. 

Образ "вояки-правдоруба" завжди затребуваний публікою, під час війн і поготів. Але ляльководами таких персонажів в історії іноді виявлялися не ті, кого можна було б в цьому запідозрити.

80 років тому на німецькій радіостанції "Густав Зігфрід I" інший "правдоруб", на відміну від Пригожина – вигаданий, на прізвисько "Der Chef" також викривав корупцію партійних функціонерів Третього рейху і тилових щурів у погонах. 

Мільйони німців були впевнені в тому, що чують хрипкий голос "розсердженого патріота" – прусського вояки, який "батьківщину любить, Гітлера слухається". 

Мало хто з них здогадувався, що передавач знаходиться під Лондоном, а "Густав Зігфрід I" – одна з десятків станцій, створених британцем Сефтоном Делмером.

У його пропаганді не було закликів до слухачів повстати проти фюрера. Він не шукав "хороших" німців, не звертався до їхнього сумління, не намагався навіяти їм почуття провини або страх перед судом історії.

"Гітлер одного разу сказав мені: "У кожній людині є внутрішня свиня", – пояснював своє бачення ефективної пропаганди Делмер, особисто знайомий із фюрером. – Ми маємо звертатися до "внутрішньої свині" всередині кожного німця".

Разом із Пітером Померанцевим, британським письменником і журналістом, дослідником технологій інформаційного впливу, розповідаємо історію генія "чорної" пропаганди Сефтона Делмера.

Саме йому присвячена нова книжка Померанцева, що вийде в 2024-му році.

У пошуках нової зброї

Літо 1914 року. Німецький курорт Бад-Закса. 10-річний Сефтон Делмер дивиться кінохроніку про вбивство в Сараєво ерцгерцога Франца Фердинанда, яке стало прологом до Першої світової війни.

Кілька днів по тому німецькі військові встановлять неподалік Бад-Закса величезну щоглу пропагандистської радіостанції і запустять її генератор. Делмер згадував, що звук цього генератора став для нього "першим відлунням війни ХХ століття".

Саме війна і радіо зробили Делмера частиною великої історії, про яку мало хто дізнався би, якби на початку 1960-х він не написав кілька томів своєї автобіографії під назвою "Чорний бумеранг".

Делмер народився в Берліні в родині британського підданого, професора англійської літератури з Австралії. До п'яти років він говорить тільки німецькою, та й пізніше йому доводилося деякий час боротися з німецьким акцентом у своїй англійській.

Наприкінці 1920-х він готується до кар'єри британського дипломата, але випадкова зустріч із власником газети "Daily Express" змінила його життя. У 24 роки Делмер очолив берлінське бюро цього видання.

У Берліні він слухає перші публічні виступи Гітлера, особисто знайомиться з нацистськими лідерами. У квітні 1932 року його запрошують на борт аероплана Гітлера – у передвиборче турне Німеччиною. 

27 лютого 1933 року Делмер стикається віч-на-віч із Гітлером у підпаленому нацистами Рейхстазі.

"Ви, герр Делмер, стали свідком початку нової епохи німецької історії. Цей вогонь – лише початок", – чує він тоді від Гітлера.

Невдовзі Делмер залишає Німеччину – пише репортажі з Іспанії під час громадянської війни та з Польщі після вторгнення Вермахту.

Повернувшись до Лондона, Делмер продовжує працювати в газеті та коментує політичні події для німецької служби BBC.

На той час слово "пропаганда" для британців стало майже лайкою. Вони пам'ятали, як під час Першої світової війни їх годували газетними качками про німців, які перетворюють трупи солдатів на жир, необхідний для виробництва вибухівки. І не забули почуття огиди, коли ця інформація виявилася брехнею. Незграбна пропаганда б'є не тільки по ворогу, а й по своїх, коли зрештою їй перестають вірити.

У 1928 році політик-пацифіст і громадський діяч лорд Артур Понсонбі пише книгу "Брехня під час війни". У ній він систематизує головні принципи військової пропаганди. "Наші втрати незначні, втрати противника величезні", "лідер наших ворогів – сущий диявол", "ворог цілеспрямовано і усвідомлено здійснює злодіяння, ми – тільки випадково", "ворог використовує заборонену зброю", "інтелектуали підтримують нашу справу", "той, хто сумнівається в нашій пропаганді – зрадник".

– Пропаганда завжди спирається на базові психологічні потреби людини, які мало змінилися, – каже Пітер Померанцев. – Тому якісь речі повторюються з античних воєн і до сьогоднішнього дня. Наприклад, принцип "ми не хочемо війни – ворог першим її почав". Є знаменитий вислів про пропаганду в Стародавньому Римі: вони завоювали пів світу тільки для того, щоб себе захистити".

Розкрити свої таланти Делмер зможе тільки в 1941-му, коли його запрошують у нещодавно створене в Британії Управління політичної війни (Political Warfare Executive, P.W.E.).

"Спроба схилити німців до повстання проти Гітлера за допомогою аргументів і закликів була марною тратою сил і електроенергії. Я був переконаний, що німці почнуть прислухатися і реагувати на такі речі, лише коли зрозуміють, що війну програно і що їм краще зрадити Гітлера, ніж воювати далі. До досягнення цієї стадії їх потрібно було б обдурити. Для цього була потрібна нова зброя психологічної війни", – вважав Делтон.

Про "хороших" німців без голосу і війну з усім народом

Розповідає Пітер Померанцев:

– На початку Другої світової війни британці намагалися застосувати принципи пропаганди, які спрацювали в Першу світову. 

Ідея була в тому, що в Німеччині багато противників війни – "хороших німців". Їх потрібно підтримувати, і тоді вони боротимуться з владою. Зрештою так і сталося, коли в 1918-му після революції Німеччина прийшла до парламентської демократії та Веймарської республіки. Англійці плескали один одного по плечу і говорили: "Ось які ми молодці!".

На початку Другої світової була та сама ідея: давайте будемо шукати і підтримувати "хороших німців". Але вже до 1940 року багато хто в британському уряді вважав, що це не працює. 

Найважливіша річ, до якої в той час закликає глава міністерства інформації Великобританії Джон Рейт: "Сім років Гітлер і нацистська партія створювали з них військову машину. Є невдоволення, але воно не має голосу, є опозиція, але вона не має сили. Ви маєте перемогти саме військову машину. В цьому сенсі ви боретеся з німецьким народом – з усім народом".

У 1941 році новостворене Управління політичної війни очолює знаменитий шпигун і дипломат Брюс Локкарт, який у 1918-му організовував заколот проти Леніна в Росії. 

Прозору комунікацію під наглядом P.W.E. віддали BBC. Якоїсь миті вони опинилися перед вибором: розповідати правду про втрати британців у війні або приховувати її. З одного боку, правда могла вплинути на моральний дух і здатність до опору. З іншого – якщо суспільство зрозуміє, що його знову дурять, зникне довіра до влади. BBC вирішує розповідати правду про втрати, щоб зберегти довіру слухачів.

А "чорною пропагандою" під дахом P.W.E. починає займатися Сефтон Делмер.

Точність передусім

"Найпростіша відмінність між "білою" і "чорною" пропагандою – це відмінність між етикетками на консервних банках, а не між їхнім вмістом, – писав Ніколас Ренкін у книзі "Геній обману: як хитрість допомогла британцям виграти дві світові війни". – Етикетка BBC – "біла" і добре відома. 

Стратегія "білої" пропаганди полягає в тому, щоб говорити правду послідовно протягом тривалого часу. У довгостроковій перспективі, якщо ви чесно повідомляєте про свої поразки, ваші слухачі з більшою ймовірністю повірять і у ваші перемоги. 

Тактика "чорного" радіо, навпаки, сповнена чуток і обману".

23 травня 1941 року в ефір виходить перша програма солдатської радіостанції "Густав Зігфрід I". 

Згодом Делмер створить десятки інших станцій – з величезним охопленням і популярністю в Німеччині.

Солдатські марші, націонал-соціалістичні пісні, розмови про стійкість і героїзм солдатів фюрера, щоденні зведення з фронтів, списки нагороджених Лицарським хрестом йшли впереміш з викриттям корупції партійних чиновників.

Своїх співробітників Делмер називав "командою перфекціоністів".

"Точність передусім, – казав він. – Ми ніколи не повинні брехати випадково або через неохайність, тільки навмисно!".

Співробітники Делмера аналізували повідомлення британської розвідки, читали перехоплені листи німецьких солдатів із фронту, підслуховували розмови військовополонених, аби домогтися достовірності та заслужити довіру аудиторії.

Нудьгуючий німецький військовий радист на своєму короткохвильовому приймачі ловив чисту німецьку мову і ковтав цей гачок. Адже це були не ворожі голоси, а свої патріоти, яким "болить" корупція партійної верхівки і некомпетентність генералів.

Для більшої переконливості Der Chef називав Черчилля "виродком із плоскостопістю, народженим від старого єврея-п'яниці".

"Жоден член великої німецької спільноти ніколи не запідозрив би, що британські пропагандисти можуть так ображати свого улюбленого прем'єр-міністра", – згадував Делмер.

Він збовтував правду і вигадку так, що одне було не відрізнити від іншого. 

До новини про те, що працівникам постраждалих від бомбардувань німецьких заводів видаватимуть додаткове харчування, Делмер додав важливу деталь. У цих продуктах нібито міститься первітин – психостимулятор, який діяв як наркотик, робив людей більш енергійними і физично активними.

В історії про успіхи німецьких служб із переливання крові додали, що донорами часто ставали полонені неарійці, яких до того ж не перевіряли на венеричні захворювання. І тисячі солдатів фюрера могли заразитися сифілісом.

Отримавши від британської розвідки інформацію про результати бомбардувань німецьких міст, Делмер називав в ефірі зруйновані вулиці та номери будинків. І додавав, що якщо будинок солдата зруйнований, той має законне право вимагати відпустку за сімейними обставинами. Коли командування відмовляло, оскільки не чуло про таку директиву, солдата охоплювало обурення.

Окрема історія – листи, які співробітники Делмера писали родичам загиблих німецьких вояків:

"Шановна фрау… Будь ласка, не розпитуйте про місце перебування Мартіна. Він у безпеці та здоровий у нейтральній країні з хорошою роботою. З ним інші товариші. Він просить мене передати вам і Ерні найкращі вітання і сподівається, що у вас усе добре. Будь ласка, нікому не розповідайте про цей лист".

Делмер розраховував, що жоден із батьків не встоїть перед спокусою повідомити близьким про порятунок сина. У такий спосіб новини про успішне дезертирство німецьких солдатів у нейтральні країни поширюватимуться, і дедалі більше військових наслідуватимуть цей приклад.

"Це єдина з багатьох наших операцій проти німців, за яку мені трохи соромно, коли я думаю про неї сьогодні", – багато років по тому згадував Делмер у своїй книзі "Чорний бумеранг".

Про бога-трікстера і театр пропаганди

Розповідає Пітер Померанцев:

– Як можна пронести правду в місто брехні? Тільки в прихованій формі.

Делмер був одним із богів-трикстерів. Аморальним, таким, що викликає хаос, але водночас приносить світло. Це фокусник, здатний зруйнувати чари нацистської пропаганди, переконати людей думати і діяти в своїх інтересах, а не в інтересах Гітлера.

Він швидко зрозумів, що банальний обман не завжди працює і легко розкривається. Щоб пропаганда була ефективною, потрібно розуміти глибинні мотиви тих, на кого вона спрямована. 

Делмер грає на тому ж полі, що й нацисти – на підсвідомості німців. На образі, підозрілості, озлобленості, але при цьому намагається змусити все це працювати проти нацистів.

Це була тонка психологічна гра, всі учасники якої надягали маски. Ті, хто віщали в ефірі, надягали маски нацистів. 

Але їхні слухачі теж надягали маски. Багато хто з них здогадувався, що "голоси" – ворожі. Слухати BBC у Німеччині було небезпечно і психологічно некомфортно – країна воює, британці – вороги. А "нацистські" станції Делмера давали можливість німцям почути слово "ми": "ми – німці, ми – солдати фюрера, ми – проти корупції, ми – проти зрадників у партії, ми – проти крадіжок і корупції, ми – більші патріоти Німеччини, ніж ті, хто нами керує". 

Насправді слухачі отримували моральне виправдання робити те, чого потай хотіли. Для солдатів це могло означати здатися в полон. Для німців у тилу – припинити допомагати фронту, підривати економіку, піти в тінь "чорного ринку".

Der Chef, ведучий радіостанції "Густав Зігфрід I" – тип на кшталт Гіркіна або Пригожина. "Розсерджений патріот", який вважає, що все погано і потрібно воювати краще. І при цьому він нон-стоп дає інформацію про корупцію партійних чиновників, здебільшого правдиву.

Мета цієї гри була не в тому, щоб викорінити корупцію, а в тому, щоб, показавши, як вона працює, зміцнити її. "Якщо можна їм, чому не можна мені?" – думав слухач і ставав частиною корупційної системи. 

Ця гра була взагалі не про ідеали. Далмер каже: "Мені важливо, щоб ми виграли війну, і щоб наша робота допомагала перемагати солдатам на фронті".

Як Британія в 1940-х, сьогодні Україна має лише одну мету – перемогти. Тому виходити потрібно з того, що ефективно працює. Це не про гуманізм і цінності – це тільки про те, що призводить до результату найкоротшим шляхом.

***

"У воєнні часи правда настільки дорогоцінна, що її завжди повинен супроводжувати охоронець брехні", – говорив Вінстон Черчилль, який, до речі, недолюблював пропаганду, вважаючи силу гармат більш ефективною зброєю.

У цій грі "чорна" пропаганда Делмера взяла на себе найбруднішу частину роботи, залишивши для ВВС можливість працювати в "білому пальті".

В останній свій ефір радіостанції Делмер вийшов за кілька тижнів до капітуляції Німеччини – 14 квітня 1945 року. Після цього він урочисто зголив бороду, яку носив усі роки, поки працював в Управлінні політичної війни.

"Допоки бритва зішкрібала бакенбарди з мого обличчя, я пильно дивився в дзеркало і відчував увесь жах Доріана Грея, що підходить до свого зрадницького портрета. Бліде, мляве обличчя шахрая дивилося на мене. Чи було це, запитав я себе, впливом чотирьох років "чорної роботи" на Деніса Сефтона Делмера?".

Михайло Кригель, УП