"Он не боялся СБУ, потому что с нашими ты защищен государством". Как спасатель из Херсона попал под суд за "коллаборационизм"

У невеликій залі Малиновського районного суду Одеси майже немає сторонніх людей. На засідання не привозять навіть підсудного – він доєднується через відеозв'язок.

Вільно почуваючись у такій самотності, суддя дозволяє собі відчитувати державну адвокатку і разом із секретаркою кидати зневажливі фрази в бік єдиної журналістки УП.

У цій непривітній атмосфері легко відчути себе "маленькою людиною", забути про свої права і схилити голову.

Увагу привертає висока жінка з тонкими рисами обличчя й тихим голосом. У цій атмосфері вона стає ще більш боязкою. Це дружина обвинуваченого, Ольга. Останнє, на що вона сподівається – це розголос.

Її чоловік, 39-річний Олексій Левченко, вже багато років працює в ДСНС у Херсоні. Він залишався на службі й під час великої війни, і після окупації міста, і після його звільнення. 

Після деокупації Левченко продовжив працювати на посаді. А за кілька місяців його затримали нібито за колабораціонізм.

Чоловіка утримують у колонії, де порядки значно суворіші, ніж у СІЗО, зокрема, складніше добитись побачення. Офіційна причина тримання в колонії – брак місць у слідчому ізоляторі. Дружина та адвокат вважають це способом тиску на чоловіка, який не визнає провину.

"Українська правда" поспілкувалась з Ольгою Левченко та адвокаткою родини, а також дослідила матеріали справи. Розповідаємо, як херсонський рятувальник і його родина жили в окупації, і як він згодом опинився під судом. Чому Олексій – не єдиний, кому загрожує покарання, і чому воно може бути несправедливим.

Читайте також: Суд, прощення чи співчуття. Як Україна карає за колабораціонізм і чому потрібні зміни

Як для родини Левченків почалася війна й окупація

Олексій – херсонець, тут народився, ріс і вчився. До початку великої війни встиг здобути три освіти: спершу отримав диплом вихователя фізкультури, потім навчався державному управлінню.

В рятувальну службу, яка тоді ще звалась МНС, Левченко прийшов у 2008-му. За рік познайомився з майбутньою дружиною Ольгою – вона родом з Голої Пристані. Пізніше у них народилась двійня: хлопчик і дівчинка.

У 2009 Олексій вже працював у відділі реагування на надзвичайні ситуації. Там і залишався аж до затримання в лютому 2023-го.

"У повсякденному житті мій чоловік та хлопці з його відділу їздили по районах, допомагали пожежним із документацією, питаннями пожежної безпеки, – розказує Ольга Левченко. – А якщо ставалися надзвичайні ситуації, то чоловік і туди виїжджав. Його посада дозволяла сидіти в штабі. Але – я вже потім взнавала від його хлопців – чоловік на місці не сидів. Коли у 2012 горів наш Олешківський ліс, або коли горів якийсь смітник місцевого значення, мій чоловік був там".

У 2018-му, не попередивши ані матір, ані дружину, Левченко зібрався в АТО. Їздив туди як ДСНСник, очолив одну з груп розмінування.

"Прийшов і сказав: "Все, я написав рапорт. Мені погодили – я їду". Я знала, що немає сенсу його відмовляти, він такий – якщо щось надумав, то так і зробить", – згадує дружина Олексія.

За роки рятувальник дослужився до звання підполковника й очолив свій відділ. На цій посаді Левченко і зустрів повномасштабну війну.

24 лютого 2022 він мав поїхати по районах з перевіркою. Вранці його набрала дружина:

– Що робити? Куди нам їхати?

– Куди поїдеш… Вони всюди. 

У невеликому будинку в старому Херсоні зібрались всі родичі Олексія й Ольги. У сусідському підвалі, що захищав херсонців ще в Другу світову, родина ховалась під час обстрілів. 

Дітям Левченків на той момент було лише трохи більше року: вони народились у листопаді 2020-го.

Жінка пригадує свій побут тих днів. Як кутала двійню в конверти з візочка і носила малечу в підвал, намагаючись сховати їх від війни і війну від них. Як стояла у чергах до поодиноких магазинів, вирішуючи, що купити сьогодні: ковбасу чи корм для кішки. 

І як до тижня могла не бачити чоловіка, бо той жив на роботі.

Як рятувальники Херсона пережили окупацію

Під час окупації Левченко разом із багатьма колегами залишився на службі.

"На момент окупації керівний склад ДСНС у Херсоні був на місці – начальник і його зами. Десь через місяць начальник поїхав, всі були впевнені, що він зробить свої справи в Києві і повернеться. Він не повернувся. Був приблизно березень", – пригадує Ольга Левченко.

Так її чоловік став другим за посадою в тому складі рятувальників, які не полишили Херсон. Вище, ніж він, залишився тільки один із заступників керівника.

Дружині Олексій майже не розповідав про те, що відбувається на роботі. Вона думала, що чоловік сидів разом із диспетчерами, відповідав на дзвінки, вирішував, чи відправляти машини на виклик.

"Він намагався нічого не розповідати, тому що знав, що я буду перейматися, я буду його відмовляти. Якщо ти не диспетчер, чого ти будеш працювати замість дівчат? А він не може, тому що дівчатам також необхідна підтримка".

Уже пізніше, коли Левченка затримали, Ольга, спілкуючись з його колегами, дізналась, що в окупацію чоловік разом із іншими рятувальниками виїжджав безпосередньо туди, де чекали на їхню допомогу.

А воєнний Херсон її потребував: гасити пожежі, розбирати наслідки обстрілів тощо. Усе це в місті робили українські рятувальники.

"Хлопці писали листи в Київ: що робити, як нам діяти, як з особовим складом, як з технікою, як із сім'ями, – пригадує Левченко. – У відповідь приходили відписки, мовляв, дивіться по ситуації: якщо на вас тиснуть, виходьте, якщо на вас не тиснуть, працюйте, але не співпрацюйте з росіянами".

У травні 2022 покинуті на самоті херсонські ДСНСники у розпачі опублікували в мережі звернення. Вони наголошували, що зобов'язані берегти людей і територію від страшних наслідків війни і залишаються працювати все ще під українськими прапорами.

Пожежники звинувачували керівництво ДСНС у Херсоні у втечі, а Київ – у відсутності інструкцій.

"Ми зверталися… до керівництва Державної служби України з надзвичайних ситуацій – голови служби Сергія Крука з проханням надати нам чіткі роз'яснення щодо наших подальших дій на окупованій території та з проханням про організовану евакуацію всього особового складу гарнізону… На це було мовчання…

Ми всі хочемо звернутися до нашого начальника Головного управління полковника служби цивільного захисту Павленка А.В., якого з перших днів війни ми підтримували, готові були йти за ним куди завгодно лише через те, що він був поруч. Але не довелося довго чекати: він першим покинув гарнізон, чим зламав моральний дух кожного рятувальника".

Пізніше росіяни почали створювати свої паралельні "органи влади" в Херсоні, зокрема "МЧС России". Але реальну роботу й надалі виконували українські рятувальники.

За словами Ольги Левченко, окупанти змусили ДСНСників зняти український прапор аж влітку:

"Те, що були якісь квазіоргани, ми дізнавалися вже з новин у російських пабліках. Мій чоловік продовжував нести службу під українським прапором з шевронами "Слава Україні" на одязі десь до середини літа точно".

Росіяни тиснули на пожежників, схиляючи перейти на бік ворога, проводили з ними "бесіди", перевіряли телефони. Приблизно на День Конституції, пригадує Левченко, телефони забрали на кілька тижнів.

Її чоловікові як одному з найстарших за званням доводилось спілкуватись з окупаційною "владою".

"Тому що не було керівників, – пояснює жінка. – Коли ми йому казали: "Навіщо ти це робиш, немає нікого із керівного складу – не йди", – він каже: "Якщо я не вийду, то вони просто зайдуть і почнуть стріляти". Бо вони заходили в повному обмундированні, в балаклавах, в бронежилетах, з автоматами. Або могли просто приїхати, відкрити багажник, а там хтось зв'язаний лежить".

Увесь час, до осені 2022-го, рятувальники отримували українську зарплатню. І лише на початку вересня, коли ЗСУ активізували наступ на Херсонщині, їм прийшов наказ: за можливості виходити – той, хто залишиться, зарплату не отримуватиме.

Тоді безпечного виїзду з Херсона не існувало. Зелених коридорів не було. Місцеві об'єднувались машинами та їхали на свій страх і ризик за тими маршрутами, які хтось комусь переповів. Росіяни обстрілювали колони в Запорізькій області.

Левченки боялись ризикувати, передусім життям дітей. На той момент їхнім двійнятам було трохи менше 2-х років. До того ж Олексій – АТОвець. Як росіяни відреагували би на це на блокпостах – ніхто передбачити не міг.

Чи думало подружжя, що після деокупації їх можуть запідозрити в колабораціонізмі?

Ольга каже, що про ухвалення нового закону, який карає за різні форми співпраці з ворогом, вони навіть не знали. Але якось у дворі, пошепки, щоб не чули сусіди, говорили між собою, що "коли прийдуть наші, будуть запитання".

"А він каже: "Скоріше б прийшли наші. З нашими ти можеш себе захистити, можеш кудись поскаржитися. Наші, СБУшники, це вже не страшно. Ти будеш почувати себе людиною, у якої є права, обов'язки, ти захищений державою"", – розповідає дружина рятувальника.

Тікати з небезпечної Херсонщини Левченко, за словами жінки, не хотів ані під час окупації, ані після.

Коли Херсон звільнили, українські рятувальники швидко почали повноцінно відновлювати роботу.

"У 20-х числах листопада мій чоловік пройшов так звану фільтрацію за участю представників СБУ в Херсонській області. Вони допустили мого чоловіка до продовження несення служби", – каже Ольга.

У вільному місті, яке майже одразу почали тероризувати росіяни, Левченко залишився на своїй посаді; працював, отримував від України зарплату.

Після чергового обстрілу житлових будинків, який налякав дітей, чоловік вивіз родину в безпеку – у Хмельницький. А сам повернувся. Він виїжджав на обстріли, які ставались все частіше. Дружині, як і раніше, майже нічого не розповідав:

"Просто потім висилав фото – "От дивися, купив собі бронежилет". Зрозуміло, що це не для того, щоб сидіти в кабінеті з вікнами, закладеними мішками".

1 лютого 2023-го року, коли Левченко їхав до родини в гості, його затримали на трасі. Одеське СБУ вручило йому підозру в колабораціонізмі.

Кримінальна справа

Слідство у справі Левченка розпочалось у січні. Підставою став рапорт контррозвідки, яка, мовляв, отримала дані, що рятувальник працював на окупантів.

У цьому рапорті була й інформація, яка згодом взагалі не знайшла жодного місця в кримінальній справі. Зокрема про те, що Левченко нібито отримав російський паспорт і навіть здавав позиції українських Сил оборони.

Зрештою Олексію інкримінують лише роботу на керівній посаді. Всі інші дані з рапорта не згадуються взагалі. 

Чоловікові загрожує від 5 до 10 років ув'язнення, а також конфіскація майна та позбавлення права працювати на державних посадах.

За твердженням слідства, у липні 2022-го Левченко нібито за добровільною заявою був призначений в окупаційну рятувальну службу. Мотив, на думку СБУ, був корисливий – зарплата в 59 тисяч російських рублів.

Захист Левченка заперечує, що він писав будь-які добровільні заяви на посаду.

"Українська правда" змогла ознайомитись з доказами слідства. Вони спираються лише на один нібито документ окупантів. Це наказ "О назначении", датований 1 липня 2022. У ньому справді йдеться про те, що низку людей, зокрема Левченка, призначили на посаду на підставі їхніх заяв про прийняття на роботу.

До "наказу" також додається список співробітників російської "адміністрації" Херсона, де є й ім'я Левченка з посадою в рятувальній службі.

Однак, по-перше, цей документ навіть не містить підпису або печатки. По-друге, ймовірно, у слідства є лише його копія, а не оригінал. Тобто його реальне походження невідоме.

Як і те, наскільки правдиву інформацію друкували окупанти в своєму "наказі". Захист і дружина вважають, що загарбники могли просто передрукувати українські списки на свій лад.

"Вся українська документація залишилася на місцях, ніхто її не евакуював. Росіяни, маючи ці списки, перекладають їх на російську мову, чіпляють свою двоглаву курку і пишуть "МЧС", – стверджує адвокатка родини Тетяна Бабкова.

Жодних інших доказів, що Левченко писав заяву на призначення або отримував від росіян зарплату, у справі немає.

Також СБУ посилається на кількох свідків, чиї слова, однак, є зовсім опосередкованими доказами. Зокрема, один із них лише бачив, як Левченко заходив на бесіду до окупантів, а потім помітив його у "списках співробітників адміністрації". І з цього свідок "припускає", що рятувальник співпрацював з окупантами. Але лише припускає.

При цьому захист стверджує, що знайшов 9-х свідків-рятувальників, які готові перед судом підтвердити, що їхній колега не переходив на бік ворога. Крім того, адвокатка нагадує, що у себе в Херсоні одразу після деокупації Левченко пройшов перевірку СБУ, і до нього не висунули претензій. 

"Одеському СБУ потрібні показники", – так адвокатка Бабкова пояснює, чому на її підзахисного завели справу.

Поки рятувальник був під арештом, до нього навідувались працівники СБУ. Пропонували підписати угоду зі слідством, тобто визнати провину і погодитись на кілька років в'язниці. Левченко на це не пішов.

Наразі слідство в його справі вже завершене, матеріали передали до суду в Одесі. Розгляд по суті має розпочатись найближчим часом.

Як встановила УП, в Одесі є щонайменше ще одна справа на херсонського рятувальника, який, як і Левченко, фігурував у окупаційному "наказі".

Це Олексій Д. Він значився у російських документах як працівник відділу зв'язку в апараті рятувальної служби.

Ці люди згодом з'являться у статистиці правоохоронців як "викриті колаборанти". Звітуючи про їхні справи перед суспільством, слідство навряд буде вдаватися в деталі.

Пояснювати, що єдиний доказ проти цих чоловіків – це сумнівний російський "наказ". Розповідати, як ці люди щодня шукали компроміси, щоб уберегти жителів українського Херсона в окупації від виснажливої російської війни. 

І ставити питання їхньому керівництву про те, чому шукати ці компроміси рятувальники мали самотужки. І відповідають тепер за це також самотужки. Із відчуттям, що держава їх покинула.

Покарання за колабораціонізм має бути виваженим і безпомилковим. 

Тоді як нинішній закон приведе під суд занадто широке коло людей. Якщо при цьому справи за колабораціонізм ще й будуть "зліплені" нашвидкуруч, наслідки можуть бути не просто негативними, а й трагічними.

Таке необережне переслідування стане інструментом у руках ворога. Мешканці окупованих територій боятимуться повернення українського уряду. Ба більше, можуть чинити опір або щонайменше не допомагати захисникам.

Щоб цього не сталось, держава має напрацювати стратегію, як повертатись до мирного життя. А не просто кидати за ґрати всіх, хто наблизився до окупантів.

Соня Лукашова, УП