Месть, деньги и Вагнер. О расчеловечивании врага и кровавых миллиардах

В сучасній історії Ізраїля було все: війни, теракти, вуличні протести, парламентські кризи, позачергові вибори як національний вид спорту. Але ніколи так близько, як на початку 1950-х, країна не підходила до межі, за якою суспільні дискусії перетворюються на революції.

Сталося це через найболючіше питання. Чи має моральне право країна, яка з'явилася на попелі шести мільйонів загиблих, підтримувати будь-які контакти з убивцями, мовчазними свідками вбивств і їхніми нащадками?

70 років тому Західна Німеччина зобов'язалася виплатити Ізраїлю понад три мільярди марок як відшкодування збитків і повернення вартості майна євреїв, які постраждали за часів правління нацистів.

У світовій історії репарацій цей випадок унікальний. І тому що їх отримала країна, яка на момент скоєння воєнних злочинів не існувала на карті світу. І тому, що ця угода була першою в історії, коли переможена країна погодилася на компенсації для окремої групи жертв. І тому, що багато людей, які пережили Голокост, або їхніх нащадків, відмовлялися від "кривавих грошей".

"Вбити шість мільйонів німців"

Якби про повоєнну германофобію знімали кіно, ця історія могла б стати прологом до нього.

14 грудня 1945 року в порту Хайфи на борт судна, що прямувало з Палестини до французького Тулона, піднявся 27-річний чоловік із фальшивими документами на ім'я військовослужбовця британської армії.

Справжнє його ім'я було Абба Ковнер – уродженець Сімферополя, учасник єврейського опору у Вільнюському гетто, який дивом вижив під час Голокосту.

Серед іншого в його багажі були банки з-під сухого молока. Їхнім вмістом він збирався отруїти кілька мільйонів жителів німецьких міст. На щастя для них, Ковнер викликав підозру капітана судна. Його заарештували разом із ще трьома "британськими солдатами". До арешту вони встигли викинути банки з отрутою за борт.

"Помста! До цього ми закликаємо вас, які не страждали в гітлерівському пеклі. Ви зобов'язані виконати це навіть із небезпекою для життя. Не упокояться наші роздроблені кістки по всіх краях Європи, не вщухне розвіяний попіл крематоріїв, поки ви не помститеся за нас".

Це слова з листа Ципори Бірман друзям у Палестині, написаного в березні 1943-го. П'ять місяців по тому вона загине під час повстання в Білостоцькому гетто разом із трьома сотнями євреїв, які зважилися на збройний опір. 

Для Абби Ковнера ці її слова стали планом дій, а помста – метою і сенсом життя на роки. 

"Руйнування було не навколо нас. Воно було насамперед усередині нас. Ми не уявляли, що можемо і що маємо право повернутися до життя, поїхати в Палестину, створити сім'ї, вставати вранці на роботу…" – писав Ковнер.

У січні 1945-го в Любліні народилася організація "Накам" ("Помста"), на чолі з Ковнером. Більшості з месників було від 20 до 30 років. Багатьох привела цивільна дружина Ковнера – Вітка Кемпнер. "Це наша людина" або "це не наша людина" – робила висновок вона і ніколи не помилялася у виборі.

"Нашою ідеологією було вбити шість мільйонів як помста єврейського народу німцям", – казав Польдек Вассерман, колишній підпільник у Краківському гетто і в'язень Аушвіца, який приєднався до месників у березні 1945-го.

Учасники "Накам" розробили два плани дій. "План А" – отруєння водопроводу в Берліні, Гамбурзі, Франкфурті, Мюнхені та Нюрнберзі. "План Б" – отруєння кількох тисяч німецьких офіцерів у таборах для військовополонених.

У липні 1945-го Ковнер вирушив до Палестини, щоб добути отруту і заручитися підтримкою керівництва "Гаґани" – підпільної організації, яка захищала єврейські поселення від арабських нападів. Про "план А" під час зустрічей він вважав за краще не розповідати. Навіть для керівників "Гаґани", які не вирізнялися гуманним ставленням до ворога, отруєння мільйонів німців було перебором.

Після арешту Ковнера його соратники взялися до "плану Б". Для початку вирішили отруїти полонених есесівців у двох таборах – Дахау під Мюнхеном і Шталаг під Нюрнбергом. У ніч із 13 на 14 квітня 1946-го месники проникли в пекарню в Нюрнберзі, де пекли хліб для ув'язнених табору, і змастили готові буханці отрутою на основі миш'яку.

15 квітня хліб доставили в табір. Як повідомили згодом новини, 2283 ув'язнених отруїлися, 207 госпіталізовано, смертельних випадків не було. Утім, багато дослідників це заперечують – на їхню думку, американська окупаційна адміністрація, яка проводила слідство, не хотіла роздмухувати "інцидент" і приховувала інформацію про його жертви.

Операцію в Дахау скасували останньої миті через побоювання, що план став відомий американцям. Учасники "Накам" терміново покинули Німеччину, кілька місяців переховувалися і в липні 1946-го прибули до Палестини. Багато хто з них впав у депресію. Деякі були близькі до самогубства. Вони звинувачували у зраді Ковнера, якого на той час випустили на свободу англійці.

"За винятком Німеччини"

14 травня 1948 року в будівлі музею на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві Давид Бен-Ґуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю. Незабаром з'явилися перші посвідчення особи громадян нової держави. У них був запис: "Дійсні для всіх країн – за винятком Німеччини".

Найвпливовіші газети країни вимагали відмовитися від імпорту в Ізраїль "навіть шпильки, навіть шнурка для черевиків, вироблених німцями", а зустрівши німця в поїздках, – "плюнути йому в обличчя". Найрадикальніші прихильники тотального бойкоту пропонували ухвалити закон, який передбачав би покарання для громадян країни за будь-який соціальний контакт із німцями.

Але була й інша реальність. За півтора року незалежності населення Ізраїлю збільшилося на 240 тисяч осіб. Житла не вистачало, економіка тріщала по швах, донорських коштів від діаспори було недостатньо для облаштування репатріантів із понад 70 країн.

У березні 1951-го міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет написав ноту лідерам США, Радянського Союзу, Великої Британії та Франції. У ній було прохання виділити півтора мільярда доларів з репарацій, які ці країни вже почали отримувати від Німеччини. СРСР ноту проігнорував, а західні союзники порадили Ізраїлю почати прямі переговори із Західною Німеччиною.

Прем'єр-міністр Бен-Ґуріон розумів, що будь-які офіційні контакти влади Ізраїля з Німеччиною спричинять обурення в країні. Але навряд чи припускав, що це поставить Ізраїль на межу громадянської війни. 

Політична воля – це, зокрема, здатність ухвалювати рішення, які не підтримують твої виборці. Прагматик Бен-Ґуріон зробив вибір – можливо, найскладніший у політичній кар'єрі. "Німеччина Аденауера і соціал-демократів – це не Німеччина Гітлера", – повторював він усі роки, що перебував у кріслі прем'єр-міністра.

У січні 1952-го він виніс на обговорення парламенту питання про репарації, які керівництво Західної Німеччини готове було заплатити.

7 січня 1952 року на площі Сіон в Єрусалимі, за 150 метрів від кнесету, проходив мітинг. У ньому брали участь до 50 тисяч осіб. Присутні ловили кожне слово людини, яка виступала з балкона другого поверху однієї з будівель – Менахема Беґіна, на той час депутата парламенту, а десятиліття по тому прем'єр-міністра країни.

– З точки зору єврейського народу, не існує німця, який не був би нацистом, немає жодного німця, який не був би вбивцею... 

Єврейський уряд, який вестиме переговори з урядом Німеччини, перестає бути єврейським урядом. Це буде уряд, влада якого тримається на багнеті і гранаті німецького виробництва.

Закінчивши виступ, Беґін попрямував до кнесету. За ним пішов натовп мітингувальників – з вирваними з бруківки кругляками в руках. Їх зустрічали сотні поліцейських, озброєних кийками і гранатами зі сльозогінним газом. На даху кнесету встановили кулемети.

Демонстранти закидали будівлю камінням. Десятки поліцейських, які захищали вхід до кнесету, були поранені, кілька сотень демонстрантів – заарештовані.

Не меншим було напруження і в промовах політиків. Ось лише кілька цитат, що передають його.

Давид Бен-Ґуріон: "Якою б значною не була компенсація, вона не замінить втрачених людських життів, не зможе спокутувати страждання і муки чоловіків, жінок, немовлят, старих і дітей. Але і після гітлерівського режиму німецький народ продовжує насолоджуватися плодами різанини і розбою, пограбувань і грабежів майна знищених євреїв. Уряд Ізраїлю почувається зобов'язаним вимагати від німецького народу повернення вкраденого".

Депутат Елімелех Рімальт: "Той, хто вважає, що можна взяти гроші і водночас продовжувати ненавидіти німців і бойкотувати їх, помиляється. Неможливо взяти гроші і продовжувати політику ігнорування і бойкоту. Адже всі народи знають давнє правило: де торгівля, там і дружба... Ба більше, німці прагнуть переговорів, щоб стерти з себе ганебну пляму, і ми останні, хто має допомогти їм зробити це. Каїнова печать на чолі цієї нації".

Голосування відбулося 9 січня 1952 року. Пропозицію уряду про початок переговорів з Німеччиною підтримав 61 депутат, 50 проголосували проти, шестеро утрималися. 

Щоб не провокувати нові заворушення, переговори з німцями відбувалися не в Німеччині і не в Ізраїлі, а у Водяному замку нідерландського містечка Вассенаар. А підписали угоду про репарації в Люксембурзі – у вересні 1952-го. 

Західна Німеччина зобов'язалася виплатити ізраїльському уряду три мільярди марок і ще 450 мільйонів – на погашення матеріальних претензій тих, хто вижив під час Голокосту, і родичам загиблих.

Ці гроші врятували Ізраїль від економічної катастрофи. Але пам'ять про драматичний вибір січня 1952-го ще довго давалася взнаки.

Приміром, в грудні 1957-го уряд Ізраїля пішов у відставку після того, як у медіа потрапила інформація про візит начальника Генерального штабу армії Ізраїлю Моше Даяна до ФРН. 

А перший західнонімецький посол Рольф Паулс вручив вірчі грамоти президенту Ізраїлю лише 19 серпня 1965-го. Того ж дня на вулицях ізраїльської столиці його автомобіль закидали камінням і пляшками.

"Ми насправді навіть не усвідомлюємо, до якої міри все забули, – казав на початку 1960-х письменник Єхіель Дінур, який був одним зі свідків на судовому процесі Адольфа Ейхмана. – Усе почалося з репарацій! Вони отруїли наші душі..."

Вагнер і "відміна відміни"

26 липня 2011-го в німецькому Байройті сталася подія, про яку наступного дня написали найбільші світові медіа.

На знаменитому Байройтському музичному фестивалі Ізраїльський камерний оркестр виконав "Зігфрід-ідилію" Ріхарда Вагнера. До цього впродовж 63 років існувала неофіційна заборона на виконання ізраїльськими музикантами творів улюбленого композитора Гітлера.

Рідкісні спроби зруйнувати останній оплот бойкоту Німеччини в Ізраїлі траплялися й раніше. Наприклад, 1981-го диригент і керівник Ізраїльського філармонійного оркестру Зубін Мета наприкінці концерту спробував виконати уривок із "Трістана та Ізольди". Третина слухачів демонстративно покинула залу, а кілька оркестрантів – сцену.

Скандал стався і 2011-го. 

"Соромтеся, ви плюєте в душу тим, хто ще живий, тим, хто пам'ятає "кришталеву ніч", і хто слухав Вагнера, перебуваючи в Бухенвальді".

"Цей оркестр отримує дотації від держави, значить, він не має права нехтувати громадською думкою в країні", – обурювалися в соцмережах ізраїльтяни.

Хочеться вірити, що вони послідовні – тобто не їздять на автомобілях Mercedes Benz, Audi, BMW і Opel, не користуються побутовою технікою Siemens і медпрепаратами Bayer, не носять одяг і взуття Adidas і Puma.

Як це до кінця життя робили Абба Ковнер і його дружина Вітка Кемпнер, які відмовилися від усіх компенсацій від німецького уряду й уважно стежили за маркуванням товарів, щоб раптом не купити чогось із Німеччини.

Або як це 2012-го зробив командувач військово-повітряних сил Ізраїлю Амір Ешель, нащадок жертв Голокосту, який відмовився від нового службового автомобіля Volkswagen Passat.

Читайте також: Країна неляканих "Леопардів". Як Захід захопився "кінцем історії" і проспав Росію Путіна

Відмовитися від німецьких "голок і шнурків" виявилося складніше, ніж "скасувати" Вагнера на ізраїльських сценах і радіостанціях. Сьогодні Німеччина посідає п'яте місце в структурі ізраїльського імпорту. Бойкот німецьких товарів давно перестав бути трендом у країні.

Чи станеться щось подібне в Україні стосовно всього російського? Коли-небудь. Може бути.

А поки що слова Бен-Ґуріона про "іншу Німеччину" відгукуються в українському суспільстві не так гостро, як рядки з листа-заповіту Ципори Бірман, яка загинула в Білостоцькому гетто:

"Ми закликаємо вас до помсти. Помсти без жалю, без сентиментів, без "хороших" німців. "Хорошому" німцеві – легку смерть, він помре останнім".

Просто на календарі 1943-й.

Михайло Кригель, УП