"Назарчик просто знает, что папа где-то есть, махает ручкой его фотографии". История командира роты, который погиб в 26 лет
Війна відкрила цілу когорту молодих, мотивованих і талановитих офіцерів, котрі перетворюють ЗСУ на одну з найсильніших армій світу.
На жаль, це оптимістичне твердження справджується тільки частково, на практиці виходить трохи по-іншому. Після закінчення військових вишів молоді офіцери потрапляють на найнижчі керівні посади, починаючи з командирів взводів, тому постійно перебувають на передових позиціях.
Взводні та ротні часто керують боєм у межах ураження навіть стрілецької зброї. Чим якісніше вони намагаються виконати бойове завдання, тим більше в них шансів загинути.
Війна часто забирає найкращих і найдосвідченіших, у цьому полягає її трагічний парадокс.
Яскравим уособленням цієї несправедливості є Віталій Невінський (позивний "Гурман"), капітан Збройних сил України, командир гірсько-штурмової роти 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Безстрашний і перспективний офіцер, якого обожнювали підлеглі, загинув при обороні Бахмута в 26 років.
Автор цих рядків знав Віталія особисто, неодноразово зустрічався з ним, тому в тексті час від часу буде пряма мова Гурмана.
Після перших боїв Гурман промовив: "Я зрозумів ворога, і мені стало цікаво з ним гратися…"
Півтора року заступницею Віталія з морально-психологічного забезпечення була Олена Петяк. Вона згадує про спільну службу в зоні АТО та під час повномасштабного вторгнення.
– Ми не зразу знайшли з командиром спільну мову, – починає розповідати Олена. – Я перевелася з іншого підрозділу і звикла працювати строго по інструкціях. А Віталій, наприклад, міг дати комусь відпустку поза чергою, а комусь компенсувати відпочинок іншими методами.
Він дуже добре знав кожного свого бійця, тому індивідуальний підхід завжди себе виправдовував. Правда, з початком повномасштабки відпочинок для всіх закінчився.
128 бригада зустріла війну на Дніпропетровщині й у перші ж години вторгнення зазнала ракетних ударів. Того ж дня підрозділи рушили маршем у Запорізьку область – назустріч ворогу.
– Одразу після наради, на якій озвучили бойові завдання, Віталій попросив у бійця сигарету, хоча кинув палити ще в підлітковому віці, – згадує Олена. – По його очах було видно, що все дуже серйозно.
Він зібрав командирів взводів і відділень і розпорядився: "Одягайтеся тепло, в нас довга дорога – цілу ніч. І може статися так, що по дорозі ми дамо бій". Гурман проінструктував, як діяти при зустрічі з ворогом, і ми рушили.
Кінець лютого – холодний дощ зі снігом. За кілька годин піхота, що рухалася на броні, промокла до нитки. Але ніхто не відчував холоду, всіх тримав адреналін.
Під ранок підрозділ зупинився біля Мелітополя й зайняв позиції. Чи не одразу на них вийшла колона російської техніки, почався бій.
– Це було місиво, вогонь ішов звідусіль – стріляли артилерія, міномети, танки, авіація, – згадує Олена. – Я чула, як командири підрозділів доповідають про ворожу броньовану техніку, яка ешелонами насувається на них, і відкривають вогонь.
На одній із ділянок Гурман залишився зі своєю "бехою", за кілька сотень метрів стояв наш танк. І на них вийшли два російські танки. Віталік розумів, що сили нерівні, тому відігнав піхоту від "бехи" й наказав навіднику гармати вистрілити в бік танків.
Обидва танки синхронно розвернули башти в бік "бехи" й приготувалися рознести її на друзки. Але за ці кілька секунд наш танк прямою наводкою двома влучними пострілами підбив їх. Віталік потім сказав: "Я дивився на все це й думав, що ніхто з нас не виживе…"
Наступного дня колону, яку вів Гурман, накрили касетою "Градів", реактивні снаряди вибухнули за кілька сотень метрів позаду. Знаючи, що росіяни й ЗСУ вчили тактику по одних книжках, Віталій зрозумів: якщо його техніку засікли й вирахували швидкість, друга касета прилетить точно в ціль. І наказав різко зупинитися. Наступні реактивні снаряди накрили місце, де мала бути колона, якби продовжила рух.
"Я зрозумів ворога, і мені стало цікаво з ним гратися", – сказав Віталій пізніше. Техніка й люди вийшли тоді без втрат, хоча пробиватися доводилося з вогнем.
– В одному місці колону прикривали два наші танки – один із них не рухався, але стріляв, а інший не мав оптики, – розповідає Олена. – Другий наводив ціль на ворога й давав установки першому – так і вели вогонь.
Росіяни мали величезну перевагу, тому підрозділу довелося відходити, щоб не потрапити в оточення. Віталій відправив своїх людей вперед і виліз на останній танк – коли вони виїжджали з населеного пункту, туди вже заходила ворожа техніка на чолі з броньованим "Тигром".
Перший російський танк пальнув у хвіст нашої колони і влучив у танк Гурмана. Вибуховою хвилею його знесло в кювет. Кілька хвилин по тому Олені доповіли, що командир загинув.
Утім, під вечір від медиків прийшло повідомлення, що Гурман лежить поранений у шпиталі.
Згодом Віталій згадував:
"Я сидів на броні біля командира екіпажу і тут по нас шмальнули з російського танка. Осколково-фугасний снаряд прилетів ззаду справа, мене викинуло з машини й зачепили кілька осколків. Приходжу до тями, у вухах писк, і таке відчуття, що зараз знову знепритомнію. Піднімаю голову й бачу: наш танк розвалений, мій автомат в друзки, груди в крові (кілька дрібних осколків влучили в обличчя). Скільки лежав без тями, невідомо – телефон не працює, годинник зупинився. Починаю згадувати, де має бути сусідній підрозділ, і разом із ще одним пораненим бійцем висуваємося туди.
По дорозі накривали галюцинації – кожен кущ здавався ворожим танком. Нарешті дійшли до якогось села. Мій боєць знайшов місцевого, котрий на "Жигулях" ґрунтовою дорогою вивіз нас із оточення до наших постів. Місцеві селяни дуже допомагали нам, більшу частину інформації про ворога ми мали від них. Люди підходили й розповідали, яка в росіян техніка, куди вони рухаються…"
"Ви будете жити в одних окопах і їсти з однієї тарілки…"
Одразу після лікування, не пройшовши реабілітації, Віталій повернувся на передову. Його підрозділ якраз міняв іншу роту 128-ої бригади в Запорізькій області.
Це була оборона, яку Гурман дуже добре знав з часів АТО. Він одразу змінив позиції – пересунув їх далі. А росіяни ще тижнями обстрілювали старі точки, на яких нікого не було.
– Після втрат у роту прийшло поповнення з мобілізованих бійців, – згадує Олена. – Гурман принципово ставився до всіх однаково. Навіть заборонив називати новобранців мобілізованими, казав: "Ви будете жити в одних окопах, їсти з однієї тарілки і як навчите новеньких, такими бойовими побратимами їх зробите".
Він і сам активно навчав їх. Вибрав з-поміж новеньких математика й так навчив його стріляти з СПГ (станковий протитанковий гранатомет – УП), що той демонстрував справжні дива.
"У моєму підрозділі є як досвідчені бійці – ветерани, котрі воювали в 2014 – 2015, так і "молодь", – розповідав Гурман. – Під час боїв старші завжди прикривають молодих, учать їх, як поводитися при артилерійських обстрілах, як вибирати вогневу позицію, як допомогти пораненому. Якоїсь паніки чи чогось подібного й близько немає…"
128-а бригада в той період здійснювала повзучий наступ. З допомогою приданої артилерії (артилерія безпосередньої підтримки – УП) рота Гурмана розбила ворожу техніку, взяла неушкоджену трофейну БМП-3, просунулася на 8 кілометрів і звільнила одне з сіл.
За ці заслуги Віталій Невінський отримав Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На позиції його підрозділу приїжджали іноземні журналісти і молодий офіцер навіть потрапив на першу сторінку впливової американської газети "The New York Times".
Влітку минулого року 128-му бригаду відправили на відновлення й підготовку до штурмових дій. Почалися щоденні навчання: фізичні навантаження, теоретична та психологічна підготовка.
Як згадують бійці, рота тоді перебувала в своєму "золотому" складі – всі навчені, мотивовані, готові до бою. Гурман був абсолютним авторитетом для підлеглих. Він ніколи не кричав, дуже рідко підвищував голос. Міг просто поглянути на бійця, і той усе розумів. Ніхто не казав: "Я не хочу, не піду, боюся".
Кожен солдат знав, що ротний продумає бойове завдання до найдрібніших деталей і докладе максимум зусиль, щоб зберегти його життя.
А потім почалися важкі штурми на Херсонщині, які неможливі без втрат.
– Гурман ніколи не допускав мене на передову, казав: "Поки ми штурмуємо, будеш виконувати свої задачі позаду", – розповідає Олена. – Я зрозуміла, чому, коли потрапила на точку евакуації й побачила загиблих і поранених. Командир дуже важко переживав втрати. Він завжди картав себе, думав, чи зробив усе, щоб не допустити цього.
Загинули в тому числі й кілька близьких для Гурмана бійців, і я помітила, що після цього він перестав наближати до себе людей. Просто працював, зціпивши зуби. Віддушиною для нього стала сім'я. Віталій обожнював дружину й сина (сину на той час було трохи більше року). Показував відео, як Назарчик лепече по-дитячому, як вчиться ходити й забив коліно, скільки від нього доводиться терпіти собаці…
Читайте більше: "Це війна проти дикої орди за цивілізацію". Жорстокі бої з росіянами на півдні очима штурмовика 128-ої бригади
На Херсонщині Віталій отримав друге поранення – важку контузію.
– Мій чоловік тоді був поряд (він також служить у нашому підрозділі), – розповідає Олена. – Гурман керував боєм із КСП (командно-спостережного пункту). Він завжди ставив КСП близько до передка, щоб досконало володіти ситуацією. Вийшов із укриття для кращого зв'язку – в одній руці тримав пульт від дрона (він часто сам "літав", щоб бачити картину бою), в іншій – телефон, на броніку прикріплені дві рації, поруч "Либідь" (цифрова радіостанція). І одночасно говорив із кількома людьми – з'ясовував, хто 300-й і на якій позиції, хто боєздатний, де закінчується БК… І тут по КСП починає гатити ворожа артилерія.
Мій чоловік сховався за колоду, а Гурман продовжує керувати боєм, наче нічого не сталося. Він пробув там цілий день і тільки увечері, коли настало затишшя, "поплив": очі перекосилися, нога заніміла. Викликали медика, який доставив його в лікарню, де діагностували важку контузію.
Після лікування ротний знову без реабілітації відразу повернувся в підрозділ. Уже настала пізня осінь, почалися холодні дощі, багнюка.
Люди були втомлені постійними штурмами без повноцінного відпочинку, багато хто хворів, а дехто після виснажливих маршів жив фактично на інстинктах. Рота потребувала відновлення, тому її перевели в резерв і дали півтора тижня на навчання.
Усі розуміли, що далі буде Бахмут…
– Віталік теж був дуже втомлений, він не встиг відновитися після важкої контузії, – каже Олена. – Але виду не подавав, навпаки – вдавав холоднокровного й спокійного, щоб підбадьорити бійців.
Роту спершу планували поставити в резерв, однак за кілька днів після прибуття їй довелося терміново міняти інший підрозділ. Вогневі точки були в місті, ворог стояв дуже близько.
"Якщо люди займуть позиції нормально, все й далі буде добре. А якщо почнеться з втрат, це вплине на бойовий дух", – казав командир роти.
Нормально зайти не вдалося, одразу кілька бійців (зокрема взводний) загинули й отримали поранення.
– Наші позиції були в багатоповерхівках, росіяни лізли в них через проломи в стінах від танкових обстрілів, а наші хлопці їх відстрілювали, – розповідає Олена. – Поранених неможливо було евакуювати зразу, іноді доводилося чекати сприятливої нагоди день-два. Дорога, якою доставляли БК і провізію, прострілювалася з різних боків – ми називали її дорогою життя й смерті. Це був якийсь жах, але хлопці трималися.
До речі, там відзначився оператор СПГ – колишній математик, котрого вчив Гурман. Наш сержант доповів по рації, що їхню точку постійно кошмарить ворожий гранатометник із вікна багатоповерхівки. Він пояснив координати, а Гурман, який стояв зовсім у іншому місці, миттєво зорієнтувався й передав дані гранатометнику, котрий стояв далеко позаду. І той із відстані 4 кілометрів із другого пострілу (перший був пристрілочний) влучив прямо у вікно! Побачивши цю снайперську роботу, сержант вигукнув: "Ого! Прямо у вікно!". На що почув у відповідь: "Наступного разу зможу і в кватирку!".
"Це був блискучий тактик, він усе бачив на п'ять кроків уперед. Із нього мав стати чудовий генерал"
КСП роти Гурман влаштував за кілометр від ворога і всього за 350 метрів від позицій сусіднього підрозділу. Це було дуже близько й небезпечно (місцевість перебувала під постійним вогнем), але так було ефективніше керувати людьми.
– 12 грудня був найважчий бій – росіяни лізли з усіх сторін, наші хлопці були вже на межі витривалості, – каже Олена. – Я чула по рації голос Гурмана: "Стоїмо й утримуємо позиції! Відступати нікуди. Хто піде назад, отримає в спину від ворога". І хлопці стояли.
Найбільша наша проблема була в нестачі БК. Пізніше ротний сказав, що, якби росіяни ще раз пішли в атаку, їх просто не було б чим зупиняти.
Наступного дня з КСП значно погіршився зв'язок – постійні обстріли пошкодили кабель Старлінка й "Либеді".
– Я взяла запасний кабель, продукти і разом із бойовим медиком рвонула туди, – продовжує Олена. – Доїхали до точки, а потім ще три години добиралися пішки. По траншеях можна було ходити тільки навприсядки через постійний вогонь.
Гурман не спав уже третю добу, він постійно літав із дроном і вивчав карту. "Ось тут на нас можуть полізти росіяни, треба поставити додатковий пост", – показав він на карті. І справді – вночі туди намагалися прорватися "вагнери". Це був блискучий тактик, він усе бачив на п'ять кроків уперед. Із нього мав стати чудовий генерал.
14 грудня сусідній підрозділ вибили з позицій. Ворог підійшов до КСП на 300 метрів, там стали готуватися до ближнього бою – перевірили зброю, розподілили БК. Але прориву не сталося, і Гурман серед ночі ліг на кілька годин поспати.
О 7 ранку він вийшов із бліндажа, щоб перевірити машину й уточнити оперативну обстановку.
– Я прилягла трохи поспати і години через дві прокинулася від гучних вибухів, – каже Олена. – Приходи були дуже близькими, буквально за кілька десятків метрів. І потім по рації крик нашого бойового медика: "Гурман 300, важкий!". А за кілька хвилин: "Гурман 200"…
Поруч був мій чоловік. Я сіла й відчула, як очі наливаються сльозами. А потім промайнула думка: ні, я вже один раз ховала його – не може бути! Напевно, наш медик у шоковому стані таке крикнув. Викликали евакуацію, яка прилетіла дуже швидко – за 4 хвилини (поруч була наша мінометка). Гурмана відвезли в стабпункт і хтось ще сказав, що бачив його пораненого. Тому я вірила, що все це неправда. Але пізніше подзвонив заступник комбата з моргу…
Віталій Невінський загинув від важких поранень на руках бойового медика.
– Командир вийшов перевірити машину, і тут почався мінометний обстріл, – розповідає Богдан із позивним "Лайк". – Я почув по рації: "Лайк! Терміново до командира!". Прибіг туди за хвилину, кинувся перед Гурманом на коліна. Він ще був живий, але допомогти йому було неможливо. Одна з мін вибухнула прямо біля ніг, Гурман загинув від важких поранень і втрати крові. Це був дуже хороший командир, найкращий. Його загибель – найбільша наша втрата…
– Коли я оговталася, то подзвонила дружині Віталія, він давно дав її номер, – розповідає Олена. – Ми говорили десь годину й обидві плакали. Роті я нічого не сказала, інакше позиції могли посипатися. Хлопці думали, що командир поранений. Тільки коли нас замінив інший підрозділ, мені подзвонили й спитали: "Скажи, що з Гурманом?". "Потім зберу вас і поговоримо", – відповіла я. І хлопці все зрозуміли…
Ми майже не говорили з командиром про смерть, хоча чудово розуміли, де знаходимося. Намагалися гнати від себе ці думки, вірили, що все буде добре. Тільки пару разів зачепили цю тему, і Гурман сказав, що хоче, щоб його поховали в береті гірського штурмовика.
У 2021-му, коли ми були на ротації в Маріуполі, я загорілася ідеєю пройти спеціальну смугу перешкод, щоб отримати штурмовий берет. І він вирішив морально мене підтримати, пішов зі мною. Я боюся висоти, це з'ясувалося вже на смузі, але командир підбадьорював мене: "Не переживай, ти пройдеш!". І був зі мною від початку до кінця. Це дуже важка смуга з різними перешкодами, на її проходження дається 54 хвилини. Я вклалася, хоча в кінці від перевтоми майже повзла.
А Гурман того ж дня вирішив пройти й сам – з ходу, без підготовки. І пройшов за 24 хвилини – показав найкращий результат бригади! Я тоді всім хвалилася – дивіться, це мій командир! Він дуже пишався цим беретом. Його поклали до Гурмана в домовину…
Вдома у Віталія залишилася вдова та син. Недавно Назару виповнилося два роки.
– Ми з Віталіком обоє з Тернопільщини, – розповідає Тетяна Невінська. – Ходили в один дитсадок, потім у школу. Після 9 класу Віталік пішов у військовий ліцей, а далі в Академію сухопутних військ у Львові. Він дуже гарно вчився, був відмінником, отримав червоний диплом, тому мав право першочергового вибору військової частини. І вибрав 128-му гірсько-штурмову, чув про неї багато хорошого…
Віталій і Тетяна одружилися в 2016 році.
– Я розуміла, що виходжу за військового офіцера та ще й у період війни, але ніхто не припускав, що вона буде такою жорстокою й кровопролитною. До повномасштабки Віталік відбув кілька ротацій у зоні бойових дій, і я бачила, що рота для нього – друга сім'я. Він дуже любив нас із сином, але переживав і за роту. Знав кожного свого бійця, його проблеми, спілкувався з дружинами й мамами солдатів. Навіть із командуванням міг посваритися через своїх бійців.
Він хотів, щоб його рота була найкраща, все робив для цього. І хлопці відповідали йому взаємністю – вони знали, що командир за них стіною стане, тому не боялися йти в бій.
З початку повномасштабного вторгнення Віталій спілкувався з Тетяною щодня.
– Якщо не було можливості подзвонити, чоловік писав повідомлення – "Все ок". Він не намагався пом'якшити картину, як це роблять багато військових; говорив, як є. І був дуже спокійним, навіть самовпевненим: "Не переживай, Тань, нічого зі мною не станеться. Не дочекаються – все буде добре!".
Але я дуже боялася, адже в нього вже були два поранення. Прошу його: "Віталіку, бережися, будь ласка, мені страшно й не по собі". "Я бережуся, все буде добре", – чула у відповідь.
На Бахмуті було дуже важко, і чоловік це не приховував. "Вони йдуть на нас у повен зріст, а ми їх відстрілюємо. Тут дуже важко, але надіюся, що це завдання закінчиться, нас відведуть і почнуть давати відпустки". Він був дома тільки раз, коли лікувався в госпіталі в Мукачеві після першого поранення…
Востаннє подружжя спілкувалось за день до смерті Віталія.
– Зв'язок був геть поганий, та й Віталік не мав часу. Сказав, що мусить керувати боєм, тому подзвонить пізніше. Але не подзвонив, тільки написав повідомлення, що мусить і далі бути зі своїми. А потім почався той обстріл…
Назарчик поки не розуміє, що сталося – йому всього два роки. Він просто знає, що тато десь є, махає ручкою його фотографії. А коли йдемо на могилу, тягнеться до портрета, цілує його…
P.S. Під час однієї з наших зустрічей Віталік вимовив фразу, яку можна вважати гаслом його короткого, але яскравого життя: "Я знаю себе й своїх бійців, ми всі перевірені боями. І ми переможемо, це однозначно. У цьому немає жодних сумнівів!"
Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, для УП
