"Они спекулируют на теме войны". Влодко Кауфман об искусстве в трудные времена, привыкании к погибшим и собственных табу
Біля входу до колишнього костелу Кларисок у Львові розтягнуті мотузки, на них розвішані радянські мапи та великі шматки целофану. Люди збираються на Митній площі на подію "Листи до землян, або Восьма печать".
Дехто впевнений, що це виставка картин, адже її автор Влодко Кауфман – художник. До глядачів виходить поет Віктор Неборак та пропонує купити графічну роботу Кауфмана – мовляв, це останній шанс, художник більше не писатиме. За кілька хвилин натовп зойкує, коли Неборак розриває непродану графіку на шмаття. Але це тільки прелюдія до справжніх здивувань.
Перед тим як пустити глядачів до костелу, на них нацуплюють накидки та ставлять печатку. Люди проходять просотаним червоною фарбою поролоном і залишають свої сліди на паперовому килимі з мап.
В будівлі на них чекають не картини, а експозиції. Тут – балерина, яка ловить рибу в озері, де береги – з битого скла. Там – Тарас Чубай грає на скрипці серед маленьких паперових стільчиків та іноді давить їх ногами. Далі – оголена жінка в целофані лежить на сіні поруч із собачою будкою. Дівчина у вишиванці з косою в руці позує біля копиці з трави та квітів. Діти малюють кульковими ручками без стержнів невидимі картини. Нарешті сам автор "Восьмої печаті" сидить, скрутившись, оголений біля акваріуму з рибою.
Під кінець заходу він, вже одягнений, збирає мапи з підлоги, а під ними лежать репродукції ікон. Щоб вийти, доведеться пройтися по образах. Люди довго не наважуються. І тоді до виходу крокує сам Кауфман.
Але більше, ніж опис цього гепенінгу, зараз вражає те, що він відбувся майже 30 років тому – у серпні 1993-го.
Відтоді на своїх перформансах Кауфман заковував у кайдани пам'ятник Шевченкові, мив підлогу старою вишиванкою, відкривав книжками пляшки з вином, заливав рояль у бетон, обклеював рибу поштовими марками, розміщував старовинні ікони на радянських дошках пошани…
Сьогодні Влодко Кауфман – один із найбільш відомих українських перформерів, а також художник і графік. Проте в розмові з "Українською правдою" він зізнається, що слова "художник" не любить, і пропонує називати його автором.
Тож про митця під час війни, препарацію перформансу, старі та нові фетиші суспільства і боротьбу з синдромом звикання до військових втрат УП говорила з українським автором Влодком Кауфманом.
"Ми живемо в містерії плакатності"
– Кожен з українських художників по-різному почав реагувати на війну: хтось каже "Яке мистецтво?", хтось пішов воювати, в когось почалася депресія, а когось накрило і він раптом взявся щось робити.
Мене накрило. Я займаюся дуже різними проєктами, залежно від того, наскільки кожна технологія дає мені можливість втілити ту чи іншу ідею. Сьогодні це може бути інсталяція, завтра – гепенінг, післязавтра – театральна вистава. Я дуже давно не брався до живопису, а як почалася війна, став малювати.
Твори виходять дуже напружені, хоча там немає ані вибухів, ані солдатів. Процес малювання для мене навіть важливіший, ніж результат.
– Він як терапія для вас?
– Напевно. Є накопичення енергії, і треба зробити розрядку. Я колись був кочегаром, тож є таке поняття в системі котелень – підривні клапани. Якщо щось пішло не так, спрацьовує підривний клапан, який дозволяє випустити пару, щоб не вибухнув котел. Приблизно так я собі уявляю мистецтво.
Практично дозрів проєкт про картини. Десь роки три постійно його переношу, бо щось мене не влаштовує. Ситуація нагадує старого мисливця, який боїться промахнутися. В кінці травня буду робити проєкт "Температура". Температура як концепція, як філософія – глибше, ніж просто покажчик термометра. Така несподівана трансляція мого переживання стану війни.
– Зараз у ваших роботах багато темних кольорів. Коли чорний зникне з ваших картин?
– У мене до чорного кольору ніколи не було негативного ставлення. Чорний колір – це не колір трауру. Це ж умовність – в японців траурним кольором вважається білий. Чорний колір дуже благородний, глибокий; це прірва, безмежність, невизначеність.
– Коли читаєш про те, що відбувається в Росії, часто стикаєшся з визначенням "сюр". Яким напрямком мистецтва можна було б найточніше описати процеси в РФ?
– Театр абсурду скоріше за все. Бо інакше це не налазить на голову ніяк. Наприклад, пам'ятаєте новину про те, що один із російських каналів, показуючи кадри після влучання російської ракети в будинок в Умані, подає це своєму піплу як обстріл Донецька. Вона мене просто висадила.
– А щодо процесів в Україні?
– В нас містерія плакатності. Особливо це відчувалося в перші місяці (повномасштабного вторгнення – УП). Плакати – це мистецтво емоцій, і художники вивалювали емоцію. На будь-яку подію з'являлася якась візія: плакати саркастичні, смішні, жахливі, трагічні.
Читайте також: Як можна викинути на смітник щось зі словами "Слава Україні!"? Нікіта Тітов про комерціалізацію війни
Але плакатністю починають трохи зловживати. Щирий запит і щира реакція перетворюються на моду. Це притаманно митцям і соціуму.
Я зауважив це після Майдану, коли був спалах популярності українського плакатного мистецтва на Заході, тому що Україна стала модною, як би цинічно це не звучало. А зараз тим більше.
І все, що цікавить зараз Захід, коли вони пропонують майданчики для українських митців – вони вважають, що наскрізною темою має бути тема війни. Тому що так простіше, це виразніше.
Пора вже трохи це фільтрувати. На цій хвилі з'явилось дуже багато – особливо серед молоді – художників, які почувають, що вони зробили в світі мистецтва якусь революцію. Вони спекулюють на темі війни – це дуже прикро.
От я не хотів ніколи малювати плакатів, тому що я знаю, що завтра це мине. Звичайний натюрморт може тебе сильніше вразити, ніж намальована ракета.
Мені здається, ту енергію, яка з'явилася під час війни, можна транслювати в творчості так, щоб це були твори про війну, але не тільки через атрибутику бомб, вибухів, зруйнованих міст. Важливе переосмислення цієї катастрофи, в якій ми опинилися.
– Чи не перетворює Захід запрошення українських митців на розповсюджений маркетинговий хід?
– Це нормальне явище на Заході.
Але мені дуже не подобається, коли вони починають робити хитрі запльоти, що "вам треба проєкти робити з росіянами і з білорусами, тому що вони теж жертви". Я фізично цього не можу прийняти.
Вони не можуть бути жертвами, вони є продуктом. Вони можуть мене жаліти, можуть вибачатися, але вони ніколи мене не зрозуміють. Не зрозуміють того, що я відчув зранку 24 лютого 2022 року.
– Був такий радянський серіал "17 миттєвостей весни", і там зобразили нацистів не картонними, а звичайними людьми…
– В перший раз такими цивілізованими навіть. Це був подив для всіх.
– Ми можемо припустити, що колись і росіяни будуть в нас зображені нормальними людьми? Якщо так, то коли?
– Звичайно, це буде. Хоча я не знаю, яка буде ця Росія і скільки тих буде росій, і в якій формі. І звичайно, якщо ми всі виживемо.
Я не знаю, як виправляти росіян. Єдине, що на них може вплинути – фізична сила. Може, програш у війні почне потрохи їх витвережувати, якусь частину.
Треба купу всього ламати. За сотні років вони створили, вигадали і сконструювали безліч стереотипів про "русскій мір", про "русскую цивілізацію", про обраний народ і безліч такої херні, яку з успіхом сотні років хаває цілий світ.
– Який перформанс варто було б показати іноземцям, щоб пояснити їм, хто ми є?
– Не знаю. Але прикладом в мене є довготривалий проєкт "Свобода вибору". Це така синтетична конструкція: тут і перформанси, і графіка. Свобода для мене взагалі наскрізна тема в творчості.
Уявіть вазонок, в якому росте квітка. Всі бачать її пелюстки і ніхто не заглиблюється в кореневище. Я часто роблю такий перформанс: витягую квітку за стовбур з вазонка і бачу, що кореневище має форму вазонка. Ця квітка не вільна, вона росла так, як її запрограмував порожній вазонок.
Кореневище – це історія, це пам'ять, вони формують те, що ти бачиш на поверхні. Тому й важливо, щоб історія і пам'ять не були спотворені. Щоб ми в певний момент не зрозуміли, що ми в якомусь вазонку.
"Що ви хотіли цим сказати?" Та нічого!
Перед глядачами два піаніно, що стоять коло підніжжя великої, оббитої рубероїдом конструкції. До інструментів виходить композитор Богдан Сегін, сідає на складаний стілець і грає мелодію. Догравши, йде.
Раптом з рубероїдної конструкції починають сипатися цеглини, коробки, рейки, шина та інший мотлох. Вони падають на клавіші, розбивають піаніно.
Сміттєвий дощ не припиняється, коли композитор повертається і сідає на стілець. Тепер – спиною до піаніно. Сегін підіймає руки і грає мелодію в повітрі. І вона звучить знов – виявляється, фізичні інструменти для цього не обов'язкові.
Так виглядає арт-акція "Open Sky", задумана Влодком Кауфманом. Її презентували у Львові 18 травня 2022 року – на День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Зіткнення цивілізації та антицивілізації в арт-акції "Open Sky"
– Як вважаєте, перформанси потрібно пояснювати? Хоча б для того, щоб підказати непідготовленому глядачеві: те, що перед ним відбувається, має сенс.
– Пояснювати нічого не потрібно. Взагалі я вважаю, що візуальне мистецтво не повинно бути пояснювальним.
Якщо я пояснив, то нав'язав ідею. Я повинен видати параметри: от у вас є яйце, є пательня, є олія, є молоко. Я видав параметри, це і є твір – готуйте з цього.
Ми ж коли слухаємо музику, ми ж не переймаємося: розуміємо ми її чи ні. Ми її сприймаємо.
Як тільки справа доходить до абстрактного живопису, відразу у людини починається ступор: я нічого не розумію. Я кажу: ну ви ж музику розумієте. Музика це ж абстракція, це набір звуків, який впливає на вашу свідомість. То чому ви не сприймаєте абстракцію?
– Тому що в одному випадку намагаєшся підійти розумом, а в іншому – відчуттям.
– Візуальне мистецтво тому й називається візуальним. Це не літературний твір. Ти через очі сприймаєш відношення кольорів, співставлення пропорції предметів, їхню конструкцію. Не має значення: це живопис, чи інсталяція, чи скульптура.
От мені сподобався твір. Я приходжу подивитися на нього завтра, і він мені подобається знову так само, як вчора. Якщо кожного дня я сприйматиму твір так само, як першого разу, за тиждень я до нього не прийду – він для мене вмер.
Кожний хороший твір має мільйони трактувань для кожного глядача і в кожний час його життя.
Читайте також: Гладіатор у місті левів. Як Маркіян Іващишин будував свою драбину до небес
От я в музеї побачив 20 років тому твір, який мене вставив. Тепер я приходжу і офігєваю від того, що він і далі мене вставляє. Я думаю: чому я цього не бачив 20 років тому? От в цьому сила, не в пояснюванні.
Мене найбільше вбиває питання: "Що ви хотіли цим сказати?". Та нічого я не хотів цим сказати! Я не говорю – я роблю.
– Іноді ваші перформанси доволі провокативні. Побити вас не хотіли?
– Так, були проблеми. Часто звинувачують в тому, що я хочу щось спалити, знищую чи займаюся наругою над святинями.
Один з таких прикладів у мене був, коли я вишиванкою мив підлогу. Це був фрагмент великого гепенінгу. Це збурило шанувальників традицій, спадщини, мовляв, це наруга над народним мистецтвом, святинями.
Але дивіться: от живе бабулька в селі. Вона в третьому поколінні вишиває рушники, сорочки. В неї все це розкладено в скрині. Вона знає, що вишиванка – не для того, щоб ходити хизуватися в Верховній Раді, а виконує свою ритуальну функцію.
І коли в певний момент та вишиванка стає старою, незатребуваною, вона просто перетворюється на ганчірку, якою можна мити підлогу – тому що шкода викидати. І не важливо, як бабулька вишивала цей орнамент і що він значить. Головне, що вишиванка свою функцію виконала. Я пробував так трактувати людям, все одно тяжко доходить.
– Якщо перформанс з вишиванкою – це про фетиш, то питання: чи вже стала військова форма фетишем?
– Я боюся, що цим теж будуть зловживати. Але така природа людини.
Кожна річ має органічний сенс. Зараз, якщо взяти народне мистецтво, це сувенірка, бездарні і кічові вишивки, якими треба похизуватися. Тобто це така складова упаковочного мистецтва. Коли ніби все класно, але коробку відкриваєш, в ній нічого немає, порожнеча.
Упаковочне мистецтво – це величезна трагедія сучасного мистецтва. Я за це дуже переживаю.
– Які приклади світового перформансу вас особисто вразили?
– Є позитивний і негативний приклади. Позитивний: є такий Збіґнєв Варпеховський – перформер у Польщі, класик перформансу європейського. Він брав Біблію, відривав сторінки і запихав їх у презервативи. І це в Польщі!
Це був соціальний вибух. А він це дуже просто трактував: презерватив – це про захист; я ніякого святотатства не роблю, я просто захищаю Біблію, щоб її не спотворювали і не паплюжили.
А з негативного… В Любляні на перформанс-фестивалі один із авторів злягався з трупом. І всьо. Наживо. От є труп, і він з ним злягається. І всьо.
Я розумію, що може бути контекст про те, що немає продовження життя і що це безнадія. Але це кінець. Там немає катарсису, і дальше нічого нема. Я все-таки за те, щоб в кінці тунеля було світло.
– Якщо б у нас зробили такий самий перформанс із Біблією, яка була б реакція?
– Автора побили б, це стопудово.
Для багатьох людей віра – це зняття з себе відповідальності. Бог буде відповідати, а не я. І твій контакт з Богом найчастіше починається і закінчується на порозі церкви. Тому для тебе важливо, коли в тебе є книжка, а в ній є все. І тут тебе її позбавляють: її спалили, вкрали, знищили. І ти вважаєш, що це наруга. Це позбавлення тебе орієнтирів. Тому людина болісно реагує.
Але все, що є в Біблії, Святому письмі, має бути тут (прикладає руку до грудей – УП), якщо ти до кінця переконаний.
– Тепер до злягання з трупом. У вас є табу в перформансі, які ви точно не порушите?
– Оскільки я – соціальний елемент, є речі, які я не можу подолати. Я певної національності, в мене є такий-то гімн, прапор, і в моїй нації є такий-то Бог. І з тим я загравати не буду.
– А якщо інші перформери будуть з цим загравати?
– Я спробую це зрозуміти, осягнути. В мистецтві для мене не існує категорій "поганий і добрий". Я не настільки вже молодий (Кауфману – 66 – УП), щоб так категорично мислити.
Я мислю інакше: це на мене впливає, а це – ні. Але ця оцінка не дає мені права називати щось гімном чи не гімном.
– Вазу, якій 2000 років, можна розбити заради перформансу? Як китайський художник Ай Вейвей зробив із вазою династії Хань.
– Можна. Це приблизно те, коли я мив вишиванкою підлогу.
– Або те, що за вашим задумом з піаніно робили на "Open Sky".
– З піаніно була препарація трупа. Тому що перед тим, як піаніно брати, я з'ясовую, чи цей інструмент живий. Це дуже важливо для мене. Якщо на інструменті вже не можна грати, то це мебля.
Фетишизація певних предметів, які вже є покійні… Це так само, як робити з ікони твір мистецтва.
Виявляється, за церковними канонами, коли храм зник, все, що в ньому залишалося, має бути спалене. Це не мистецтво, це культові речі, які соціум потім переводить у категорію арт-об'єктів. Ікона стає арт-об'єктом. А по своїй первинності це не є твір мистецтва, це річ, яка супроводжує певні ритуальні процеси.
– Ще до того, де має проходити межа художника. Чи можна спалити корову, як це зробив Тарковський на зйомках "Андрія Рубльова"?
– Я би цього не робив. Я вважаю, що фізичний біль – це не найліпший вплив на образну свідомість.
От вчора дивився фільм, де ріжуть баранця. Режисеру було потрібно, щоб це було реально зроблено. Я не прихильник цього.
Є речі, які набагато сильніше впливають. Миття підлоги вишиванкою лупить набагато сильніше, ніж демонстрація фізичної смерті.
– А розкажіть тоді про ваш перформанс "Дзеркальний короп" (показаний у липні 1994 року у Львові – УП).
– Там була ціла конструкція. Риби плавали у воді. Але я поступово підмінював воду на алкоголь. Води ставало менше, алкоголю більше. Тобто так само прозора рідина, а насправді води там вже нема, тільки алкоголь. І риба гине. Це така підміна справжності.
Зараз я би такого не робив. Це тяжка і страшна штука.
"Ми звикли до війни"
Дзвони, дзвіночки, гільзи, залізні кухлі, розпиляні міни, джезва… – загалом 365 речей. Деякі з них принесли дружини загиблих українських воїнів.
Речі підвісили на окремих мотузках в якості дзвонів на давній дзвіниці у Шевченківському гаю у Львові. Один предмет – один день повномасштабного російського вторгнення.
Так проєкт "НАБАТ: роковини" авторства Влодка Кауфмана зібрав людей 24 лютого 2023 року на річницю великої війни.
Але дзвони звучатимуть до її закінчення. За задумом автора, кожного дня до дзвіниці додаватиметься нова річ. І так – до перемоги.
– Як війна вже змінила українське мистецтво?
– Мабуть, ми почали думати про те, хто ми є. Що для нас важливо. Відчули страх втрати. Найважливіше, що зробила війна – це самоусвідомлення.
– Чи може митець повною мірою осягнути війну зараз, в моменті, коли вона ще йде?
– Це станеться потім. Має шум, ота пилюка вглягтися. І тоді ти побачиш, що залишилося. І вже там почнеться розгрібання завалів.
– Якщо сьогодні митець творить не про війну та її наслідки, це може означати, що йому не болить?
– Ні. Він може говорити про щось інше так боляче, що ти зрозумієш, що він так міг говорити тільки під час війни. Це однозначно.
Хоча мені здається, що зараз про війну все. Тому що воно на рівні підсвідомості так засіло, що ти не можеш оминути цього.
– Я йшов до вас центром Львова, який заповнений людьми, що гуляють, п'ють каву, спілкуються… І здається, що війна відбувається десь, але не з нами.
– Я думав про це. Це психологія людини. Яка би трагедія не відбувалася, людина звикає до такого стану, в який вона заведена. На жаль, ми звикли до війни. Але це звикання, це дуже-дуже-дуже погано.
В мене є один проєкт, який закінчиться, хіба коли закінчиться війна. Він присвячений синдрому звикання. Називається "Бесіда". Я кожен день малюю один і той самий образ – портрет воїна. В касці, абстрактно чи напівабстрактно. Кожен день на якихось папірцях, що є під руками, талончиках, чеках, квитанціях за комуналку. Я кожен день малюю тих воячків. Малюю, фіксуючи їхнє зникнення.
До 2022-го року в нас була статистика загиблих і поранених. Я кожен день цю статистику вимальовував. В мене там склалося десь 12 з чимось тисяч портретиків. Зараз я їх малюю значно активніше. Причому я не знаю статистики. Я кожен день малюю, малюю, малюю, тобто я фіксую загиблих.
Все це почалося з того, що я зауважив, що цифри в новинах про загиблих чи поранених звучать як суха статистика.
– Сьогодні скільки намалювали?
– Я щодня малюю 30-40.
– А загалом скільки назбиралось?
– Не знаю. Тисяч 20-25. Я думаю, це набагато менше, ніж загиблих. Я мушу це робити, тому що це питання пам'яті, совісті, відповідальності. А може, й втамування болю.
Це боротьба з синдромом звикання.
Рустем Халілов, УП
