Станислав Асеев: Иногда я не могу вспомнить, как выглядит Донецк – специально открываю GoogleMaps, чтобы посмотреть город

2,5 роки журналіст та письменник Станіслав Асєєв провів у влаштованому Росією таборі "Ізоляція" на території окупованого Донецька. 

"До 24 лютого 2022 року я казав, що "Ізоляція" – проєкція того, що чекає на Україну, якщо буде загальна навала. І коли ці люди прийшли тепер сюди, вони реалізували це в більших масштабах", – наголошує зараз Асєєв.

Чи є межа російській кровожерливості та чому колаборанти часом жорстокіші, ніж окупанти?

Що зараз відбувається зі справою головного ката "Ізоляції" на псевдо "Палич" і яку роль у ній відіграв нині заарештований український розвідник Роман Червінський? 

Які настрої під час повномасштабної війни панують у так званих "ЛДНР" та чи реально буде знову інтегрувати їхніх мешканців в українське суспільство після деокупації Донбасу? 

Про це "Українська правда" поговорила зі Станіславом Асєєвим. Повну версію розмови дивіться тут: 

– Не так давно ви написали: "Путін помилився, напавши 24 лютого. Але помилився і я, гадаючи, що цієї помилки він собі не дозволить".

Чому ви до останнього не вірили в повномасштабне російське вторгнення? 

– Я виходив з того, що Путін – професійний КГБіст (а ці люди наділені насамперед аналітичним розумом). Я думав, що він просто блефує. Блефує, як, знову ж таки, справжній КГБіст. В цьому сенсі я помилився. 

Але, вочевидь, у нього була зовсім інша картина реальності, яку йому поклали на стіл його аналітики, Служба зовнішньої розвідки, Федеральна служба безпеки. 

І тому все ж таки він зробив те, що зробив, і, вірогідно, думав, що тих сил, які були навколо Києва, зокрема, вистачить, щоб взяти нашу столицю дуже швидко. Він в цьому теж помилився.

– Повномасштабна війна триває вже майже півтора року. Чи були ще якісь речі, пов'язані з Росією, в оцінці яких ви помилялися? 

–  Після мого досвіду полону в мене не залишалося якихось ілюзій щодо Росії, російського народу. Я завжди підтримував точку зору, що Путін є тільки уособленням росіян. Тому для мене це не відкриття, що вони були здатні на ті речі, які зробили в Бучі й потім у інших містах України. 

– Ви є засновником фонду, який має покарати російських воєнних злочинців. 

Чи побачили ви вже ефективність його роботи? Чи зверталися до вас вже якісь росіяни з пропозиціями інформації про тих чи інших фігурантів, імена яких оприлюднені на вашому сайті? І чи хтось уже отримував за це фінансову винагороду?

– Ми отримуємо інформацію певну дуже рідко. Чому? Через те, що ми майже не зібрали ніяких коштів на свою діяльність для виплати винагороди за цих людей. 

Ті кошти (там декілька тисяч доларів), які ми зібрали із загальних пожертв звичайних людей, вони недостатні, щоб отримувати якісну інформацію. 

Час від часу ми отримуємо дані, зокрема щодо фігурантів "Ізоляції", але вони стосуються 2019-2020 років і не мають жодної оперативної цінності. Тому зараз фонд більше виконує інформаційну складову. 

Нам потрібні 10-15 патріотичних бізнесменів, які закриють всі наші питання фінансово. Тому що пересічні громадяни донатять на дрони, на бронежилети, на якісь аптечки, бо результат від цього можна побачити уже завтра.

А тут діяльність розрахована на роки. І навіть, якщо завтра ми отримаємо інформацію щодо якогось конкретного фігуранта, для того, щоб передати її спецслужбам, аби вони розробили операцію щодо цієї особи, теж знадобляться щонайменше місяці. 

"Ви нічого не зміните, просто увімкнувши українське телебачення людям на окупованих територіях Донбасу"

– За ті 8 років, коли були окуповані Луганська та Донецька області, люди, ймовірно, могли бачити, що особливих економічних або інших зисків для мешканців цих територій окупація не принесла. 

Що зараз спонукає людей ставати колаборантами? Вони досі вірять в ідею "руского міра"?

– Я думаю, що відповідь на ваше запитання – гроші. Тобто можливість заробити, воюючи в цих так званих "корпусах" Донецька та Луганська. І плюс у них часто вже і немає вибору, тому що є мобілізація. 

– Якщо говорити про настрої, які панують у так званих "ЛНР", "ДНР". Як вони змінилися після 24 лютого 2022 року? 

– Я б сказав так: це – лінія від ейфорії до апатії. 24 лютого вони просто раділи тому, що відбувається, і казали: "От зараз ви відчуєте, що відчували ми всі ці 8 років". 

Але минуло декілька місяців, і в них не стало питної води, в них значно погіршилася ситуація з обстрілами. Плюс мобілізація, яка дуже похитнула суспільну думку (до речі, передусім не щодо Путіна і вищого військового керівництва в Москві, а щодо Пушиліна і всіх цих колаборантів, які тримають владу на місцях). 

– Дуже часто у суспільстві можна почути тезу, що "всі, хто хотів виїхати з цих окупованих територій, виїхав давно", тому тих, хто лишається там, "можна називати зрадниками". 

Чи погоджуєтесь ви з такою думкою? Чи справді усі ті, хто досі лишається на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, підтримують російську окупаційну владу?

– Переважно підтримують, так. Але те, що всі вони – зрадники, ні. Тому що є люди, які залишаються суто через сімейні обставини. І моя мама, до речі, була частиною цих людей: коли мене звільнили, вона продовжувала жити в Макіївці, тому що була ще жива бабуся, яка навіть не виходила на вулицю (її неможливо було просто фізично кудись перевезти). І мама змогла виїхати, тільки коли бабусі не стало. 

А зараз, якщо ми беремо не тільки Донбас, а ще і Південь, то просто навіть намагання виїхати кудись на підконтрольну Україні територію – це (насамперед для чоловіків) пов'язано з величезними ризиками. Люди часто просто бояться. 

– Тут я б хотіла послатися на вашу цитату, яка стосується людей з окупованих територій Донбасу. 

"Я б не вважав їх уже українцями. Суто за паспортами – так, вони, можливо, значаться для нашої держави як громадяни України. Але це зовсім інші люди за ці 8 років, які вони пройшли (зокрема завдяки російській пропаганді)". 

Тобто виходить, що після деокупації цих областей ми не зможемо більше інтегрувати їх назад в українське суспільство? 

– Це насамперед питання національної безпеки (я маю на увазі їхнє право обирати та бути обраними).

Що там у них в голові і чи можливо це змінити – на мою думку, ні. Ви нічого не зміните, просто увімкнувши українське телебачення цим людям (я маю на увазі не дітей, а людей старшого віку, зокрема мого покоління). Вони як ненавиділи Україну, так і будуть ненавидіти; як не розуміли цієї країни, яка абсолютно змінилася 14-го року, так і не будуть розуміти; як не знали української мови, так і не будуть знати. Там треба працювати вже тільки з дітьми. 

А от щодо прав цих людей, щодо їхніх паспортів, то вони все-таки формально громадяни України, а отже, вони мають право обирати і ще й бути обраними. І це – бомба уповільненої дії. Тому що якщо цих людей потім обрати навіть на місцевому рівні, Росія потім буде керувати нашою політичною системою їхніми руками. 

Наприклад, у країнах Балтії існує система, коли люди, які не знають історії і мови своєї країни, мають всі ті ж права, що і інші громадяни, але не мають права обирати та бути обраним. 

– Але наскільки це реалістично в українських умовах? Тому що, наскільки я розумію, це передбачає зміни до Конституції. А змінювати Конституцію в умовах воєнного стану не можна. 

І навіть якщо він закінчиться, це теж не зможуть, імовірно, зробити швидко, тому що в пріоритеті для влади, очевидно, буде проведення виборів, а не зміни до Конституції?

– Так і є. І, на жаль, я бачу, що в держави взагалі немає відповіді на це запитання (її не було і до 24 лютого, а зараз це, як кажуть, взагалі "не на часі"). Ніхто навіть не думає, що робити з цими кількома мільйонами людей. 

– Ви зауважили, що з поглядами дітей, які перебувають на цих окупованих територіях, ще є шанс попрацювати. Яким чином Україна має проводити цю роботу?

– Насамперед, їх треба возити в інші регіони, щоб показати їм інше життя. Така практика, до речі, була до 2014 року, і вона давала величезні результати.

Коли дитина бачить, якою є насправді Україна, яким є її культурне життя, як до неї ставляться в інших регіонах, то їй не потрібен ніякий телеканал "1+1" чи "Єдиний телемарафон". Вона це все бачить на власні очі. 

Це насправді дає великі результати. Зокрема, це можна побачити і на прикладі наших студентів, які їздять за кордон і привозять звідти досвід європейського західного життя. Це – в мільйон разів краще, ніж прочитати 10 книжок.

– Після подій у 2014 році ви теж тривалий час залишалися на окупованій території. Які б поради ви дали людям, які зараз перебувають під окупацією, щоб вони могли вижити і, можливо, не потрапити під дію каральних репресивних органів?

– Про мою журналістську діяльність не знала навіть мама. Вона не знала не тільки про те, чим я займаюся, вона не знала навіть моєї адреси в Донецьку. Я по-різному завжди пояснював їй цей момент, але вона не знала нічого, навіть де я мешкаю. 

Читайте також: Станіслав Асєєв: Всі окуповані території Донбасу – один великий концтабір "Ізоляція"

Тобто це були максимальні заходи безпеки, які я вживав щодо себе. Це – анонімність, це – ІТ-безпека (я заходив в інтернет з різних браузерів, як правило, користувався ТОР- браузером, щоб не можна було відслідкувати по ІР мою реальну адресу). 

Писав під різними псевдонімами й абсолютно обмежив коло спілкування з тими людьми, які підтримували Росію в цьому конфлікті, в цій війні. 

Найкраща порада – це абсолютна анонімність і спокійне поводження з оточенням (тобто зі своїми друзями). Ви просто не знаєте, хто про що насправді думає. Мого викладача – професора Козловського – просто здали за доносом. 

Тому насамперед обмежте спілкування (особливо на політичні теми) з тими, хто вас оточує на роботі, вдома. Навіть вдома. 

– Якби ви тоді не потрапили під пильне око окупаційних "спецслужб", як довго ви б іще залишалися на окупованих територіях? 

– Я планував наприкінці 2017 року звідти поїхати, тому що вже психологічно було дуже складно мені працювати (ти постійно видаєш себе за іншу людину, навіть зі своїми близькими). Просто не встиг це зробити. 

"Ізоляція" досі існує, але інформації про неї практично немає"

– Чи відомо вам про те, що після 24 лютого 2022 року відбувається у таборі "Ізоляція", в якому ви перебували майже 2,5 року?

– Про це практично немає інформації. Ми знаємо єдине: цей табір існує. Тому що, якщо я не помиляюся, у квітні 2022 року з фільтраційного табору в Маріуполі привезли до Донецька двох людей. Одну людину відпустили. А іншій сказали: "А этого – в "Изоляцию". 

Тобто "Ізоляція" існувала на той час і існує зараз. Але який там режим і яка там зараз адміністрація, на жаль, інформації взагалі немає.

– 9 листопада 2021 року в Києві затримали керівника в'язниці "Ізоляція" Дениса Куликовського, який був причетний до цілої низки тортур, які відбувалися в цій установі. Після цього розпочався судовий процес. 

На якому етапі зараз перебуває ця справа і якого вироку ви очікуєте?

– Я очікую найбільш жорсткого вироку, який передбачає санкція цієї статті. На жаль, це – тільки 15 років позбавлення волі (пожиттєве ув'язнення там не передбачене чомусь). 

Зараз ідуть суди. Я буквально місяць-півтора тому давав свідчення проти Куликовського. По справі проходить 21 людина. Я був дев'ятим. Засідання, я так розумію, відбувається десь раз на місяць. Тобто щонайменше рік ще буде тривати суд (це якщо ми тільки беремо заслуховування потерпілих). А ще є свідки (теж декілька десятків людей). Тому я думаю, що, можливо, два або три роки будуть ще іти суди, якщо нічого не зміниться. 

– Загалом, якщо говорити про ваші відчуття від участі у цих судових засіданнях, наскільки ви задоволені діяльністю суду і того, як він бере до уваги ваші аргументи?

– Це, мабуть, єдиний випадок, коли можна сказати, що задоволений. Наскільки я бачу, суддя абсолютно адекватний: він розуміє, що це за процес і що це за людина.

Тому що по інших справах – наприклад, у справі тієї же "Ізоляції", де судять підлеглих, Палича, – взагалі нічого не відбувається. По справі Бражникова (правої руки Куликовського в "Ізоляції", який втік за кордон) – теж нічого. 

– Цієї весни затримали українського спецслужбовця Романа Червінського. Згодом ви написали, що саме він і Христо Грозєв допомогли вам у Києві знайти Палича (керівника "Ізоляції").

Чи могли б ви трішки детальніше розповісти, як саме Червінський допоміг у цьому? 

– Червінський був людиною, яка займалася справою "Палича", щойно той перетнув російсько-український кордон. Вони його використовували декілька місяців. Потім Червінського відсторонили, а Палича передали іншим людям – Службі безпеки, яка його відпустила, і він спокійно собі мешкав у Києві.

Я про це все не знав, а коли дізнався, то подзвонив моєму другові з Bellingcat Христо Грозєву та попросив його спробувати підтвердити цю інформацію. Він мене зв'язав із Ромою Червінським, і той сказав, що: "Так, дійсно, ми його певний час використовували. Потім мене відсторонили, ним займалися інші люди. Де він зараз, я не знаю". 

Ми почали розмотувати цю історію і буквально за місяць дійшли до інформатора, який знав адресу Палича в Києві і готовий був її фактично продати нам. Ми знайшли гроші (це теж Рома всім цим займався, знайшов фактично цю суму), але Служба безпеки дізналася про те, що ми знаємо, що Куликовський – у Києві, що його збирається поліція заарештувати, і вони швиденько знайшли нашого інформатора та змусили цю адресу їм передати, бо вони самі не знали, де він перебуває. І тоді відбувся, власне, таким чином його арешт. 

– Як ви оцінюєте справу, яку зараз порушили проти Романа Червінського?

– Вкрай негативно. Як політичну. Всі його безпосередні керівники вже дали свідчення, що це був прямий наказ, що це не ініціатива самого Червінського. Так, це ризикована операція, так, загинули хлопці, так, сам Червінський потрапив під обстріл. 

Але ж, вибачте: а що спецоперації колись бувають не ризикованими? Є тільки одне питання: цей ризик чимось обґрунтований чи ні. І якщо є санкція керівництва – він обґрунтований. 

Так було з Цемахом, коли ми втратили людину, але це була блискуча спецоперація, завдяки якій я – на свободі і в якій брав участь Рома Червінський теж; так було з групою Буданова, коли він заводив їх до Криму. Це що було без ризику? Звісно, що це було ризиковано! На те це і спецоперація. 

І тому, звісно, це (справа проти Червінського – УП) – дуже прикро. Особливо на фоні історії з Паличем: один із головних воєнних злочинців цієї війни зараз завдяки Ромі сидить у СІЗО і десь поруч з ним сидить легенда нашої розвідки Рома Червінський.

– Чи відомо вам, де зараз перебувають інші кати з "Ізоляції"?

– Наскільки я знаю, один із них загинув у боях на фронті. Всі інші перебувають на непідконтрольній нам території, наскільки мені відомо. 

"У полоні ви маєте обрати модель поведінки жертви, а не героя"

– Якщо повертатися до тих часів, коли ви перебували в "Ізоляції". Ви неодноразово розповідали, які тортури застосовували до вас там, щоб примусити дати свідчення. 

Що б ви порадили людям, які можуть опинитися в полоні російських військ або колаборантів? Як їм краще діяти в такій ситуації?

– Передусім треба розуміти, що ви маєте обрати модель поведінки жертви, а не героя. Тому що якщо людина починає в цій ситуації казати "Слава Україні!", якісь речі, які виділяють її позицію і дратують катів, ви втратите щонайменше здоров'я. 

Ви – "маленька людина", ви "нічого не знаєте", ви "меня заставили". От всі ці речі, які ви можете почути з боку росіян, коли вони потрапляють до полону, це все треба брати до уваги тим людям, які потрапляють у полон до наших ворогів. 

Якщо ви обираєте умовну модель поведінки героя, в цих умовах, які є зараз, вас просто вб'ють.

– Чи треба погоджуватися зі "звинуваченнями", які висувають? 

– Безперечно, треба погоджуватися. Ви однаково погодитеся, ви однаково все підпишете. Це тільки питання часу і того, скільки здоров'я ви втратите. 

Мені дали підписати папірці одразу після катування електричним струмом, коли я вже втратив частину здоров'я, коли я почав заперечувати, що я ніякий не шпигун, не маю стосунку до спецслужб. Треба просто було сказати: "Ок, давайте, все, що треба, я підпишу". 

– Якщо говорити про інформаційний розголос щодо тих людей, які потрапляють у полон. Що краще: повідомити, що людина перебуває в російському полоні, чи мовчати, щоб не заважати її потенційному обміну?

– Перший місяць краще мовчати, якщо є хоча б якась невеличка надія, що можна цю людину дістати за гроші, через контакти, через когось. Якщо ні, якщо її вже передають до якихось так званих "слідчих органів", то, безперечно, треба казати про неї. 

"Пересічний німець все ще може вважати, що я перебільшую, а от Шольц вже каже: "Ми зрозуміли, що таке Росія"

– Ви неодноразово наголошували, що використовуєте свою історію перебування в "Ізоляції" як один із вагомих аргументів, який має показати Заходу, що жодні компроміси з Росією неможливі. Чи чують вас західні партнери в цьому питанні?

– Так, в цьому сенсі стало значно простіше, насамперед після Бучі. Коли вони побачили, на що здатна Росія, то все, що здавалося перебільшенням з мого боку (коли я розповідав про концтабір та катування електричним струмом), тепер уже таким не виглядає. 

Читайте також: Воєнні злочини та пам'ять

Відбулися величезні зсуви передусім не в громадському, а в політичному секторі. Тобто пересічний німець все ще може вважати, що я перебільшую, а от Шольц, наприклад, і політична кон'юнктура навколо нього вже кажуть: "Ми зрозуміли, що таке Росія". 

– Якщо говорити про міжнародні правозахисні та гуманітарні організації, чому вони продовжують бути неефективними під час війни в Україні? 

– Це і об'єктивні, і суб'єктивні причини. Об'єктивні полягають в тому, що після 24 лютого просто зруйновані всі міжнародні механізми правового впливу на Російську Федерацію. Фактично з ними зберігає контакт тільки Міжнародний комітет Червоного Хреста. І тут вступають вже суб'єктивні причини, тому в МКЧХ завжди кажуть: "Ми навіть з нацистами мали справу, коли ішла Друга світова війна. Ми – нейтральні".

Це – величезна проблема, і вона має дискутуватися, тому що світ змінився і робота таких організацій зараз абсолютно неефективна. 

"В "Ізоляції" була повністю стерта межа: з людиною можна було робити все, що завгодно"

– Ваша історія перебування у російському полоні та багато подій, які вже відбулися після 24 лютого (коли ми побачили Бучу, Маріуполь, деокуповані території Харківської області), показують, що російська армія і представники формувань, які воюють на боці Росії, є достатньо кровожерливими людьми. Чи є межа цій кровожерливості?

– Ні, немає ніякої межі. Вона просто стерта.

До 24 лютого я казав, що "Ізоляція" це проєкція того, що чекає на Україну, якщо буде загальна навала, і що чекає на Європу, якщо ми не втримаємо цієї навали. 

В "Ізоляції" була повністю стерта межа: з людиною можна було робити все, що завгодно. І коли ці люди прийшли тепер сюди, вони реалізували це в більших масштабах.

Читайте також: Страх та смерть в "Ізоляції". Як катують людей у підвалах Донецька

Причини цьому, я гадаю, комплексні. Насамперед це – низький моральний рівень тих людей, які наповнюють російські Збройні сили (а це залежить від їхнього фінансового і соціального рівня). Тому, коли вони прийшли і побачили, як живемо ми, і що жодних табу з боку їхнього керівництва немає щодо місцевого населення, ми отримали Бучу.

– Якщо говорити про українських колаборантів, які починають співпрацювати з російською окупаційною владою: росіяни інфікують їх своєю кровожерливістю чи просто підсвічують цю кровожерливість, яка теж у них присутня?

– Я думаю, що другий варіант. Але часто вони ще більш жорстокі, ніж самі росіяни. І це ми бачили, зокрема, на прикладі "Ізоляції".

Це – не новий феномен. Він не в Україні виник. Ще свідки Другої світової казали, що в концентраційних таборах найжорстокішими були саме євреї, які були на боці німців. Скоріш за все психологічно це пояснюється тим, що своє внутрішнє почуття провини вони заміщують цією жорстокістю.

"Донецьк мені взагалі не сниться"

– Ви неодноразово говорили про те, що ви навряд чи повернетеся до Донецька, коли він буде деокупованим. А як часто вам взагалі сниться це місто? І про що ці сни, якщо вони є?

– Взагалі не сниться. Радше зворотній процес. Інколи я спеціально відкриваю GoogleMaps, щоб подивитися на Донецьк, на ті вулиці, де я мешкав, тому що коли я цього не роблю, я вже не можу згадати, а що було за рогом тієї чи іншої вулиці. Тобто місто просто зникає, як в тумані. 

Коли я бачу картинки чи відео з Донецька, де відбувся черговий обстріл, я часто вже не розумію, що це за район, і мені треба відкрити карту, щоб зрозуміти: "Ага, там було так". 

– Чи бувають моменти, коли ви сумуєте за часами, коли ви там жили?

– За Донецьком – так, тому що там у мене пройшло все ж таки культурне, університетське життя. І Донецьк дуже відрізняється від Макіївки, де я більшу частину життя провів. 

За Макіївкою я не сумую. У мене особливі рахунки з цим містом.

– Наскільки війна взагалі змінила вас? 

– Я абсолютно змінився. До 2014 року я був хлопчиком-романтиком. Від цього нічого не залишилося. Я став дуже жорсткою, цинічною людиною. Це передовсім через полон (не тільки через війну), бо в полоні це все сконцентрувалося на "Ізоляції", на тому, що я побачив. Ну і, власне, по-іншому там і поводитися не можна, бо якщо ти даєш якусь слабину, то ти там просто загинеш у психологічному сенсі. Але це вплинуло на характер, зокрема на побудову стосунків з людьми. Це заважає. 

– Наскільки я розумію, ви завжди були російськомовною людиною?

– Так.

– Коли ви вирішили для себе, що варто перейти на спілкування українською? І наскільки важко для вас було зробити цей крок?

– Щойно я вийшов з полону, так і вирішив. Це було принципове рішення. Мені було складно, тому що я на 100% розумів українську, але ніколи нею не спілкувався. А без досвіду мова мертва. Плюс я її ще і не чув декілька років, поки перебував у полоні. 

Тобто фактично мені треба було з нуля починати розмовляти українською. Але це питання, знову ж таки, тільки практики. Зараз я намагаюся фактично скрізь, де перебуваю, вживати саме українську.

– Коли люди з тих самих регіонів, звідки й ви, кажуть: "Не важливо, якою мовою спілкуватися, головне те, які ти маєш погляди", як ви до цього ставитеся?

– У приватному досвіді це можливо. Але на загальнонаціональному рівні, безперечно, російська мова – це загроза для нашої держави. Тому що це – один із елементів виправдання військової агресії. 

У 2014 році сепаратисти розвішували наклейки, за що вони воюють. І першим пунктом – "Мы воюем за право говорить на русском". Якщо так постає питання, якщо росіяни захищають російськомовних, то, звісно, що російську мову треба на цей час, поки Росія така, викинути взагалі з національного дискурсу. 

"Якщо ми заморозимо цей конфлікт, коли ми знову будемо відбивати Київ – тільки питання часу"

– Нашу розмову ми починали з вашого прогнозу й завершити її я би також хотіла вашим прогнозом. Якою ви бачите українську перемогу? 

– Перемога – це, безперечно, повернення до кордонів 1991 року, це покарання воєнних злочинців. Тобто якщо ми просто повернемося до кордонів без суспільної справедливості, це не буде кінцева перемога, і, я думаю, що ми отримаємо конфлікт, а то і війну в майбутньому.

І, безперечно, подолання радянської ідеології, зокрмеа в мовних питаннях, просто в психологічному відчутті себе частиною саме українського суспільства, тому що це досі, на жаль, не відбулося.

– Дехто озвучує тезу, що достатньо буде навіть вийти на кордони 24 лютого 2022 року. Чи достатньою буде для вас така перемога?

– Для мене – ні, тому що це – загроза нового наступу на Київ. Тут навіть справа не в якихось ідеологічних чи політичних моментах. Просто якщо ми заморозимо цей конфлікт або якщо погодимося, що "ок, це – російська територія", повірте мені, це тільки питання часу, коли ми знову будемо відбивати Київ.

Софія Середа, УП