Герой Украины Межевикин: Я воюю больше девяти лет. Не знаю, какая жизнь на гражданке. Война – это уже наша жизнь
У травні 2023 року українська армія після десяти місяців важкої оборони на Бахмутському напрямку перейшла до наступальних дій на обох флангах і водночас вийшла з багатостраждального міста.
Сили оборони почали успішно "надкушувати" захоплені росіянами ділянки на північ і на південь від міста, змушуючи їх відступати.
Особливо це помітно на південному фланзі, де кільком підрозділам вдалося відсунути росіян від лісу під Іванівським і частково перейти канал Сіверський Донець – Донбас.
Цими підрозділами нині командує керівник зведеної тактичної групи Адама – досвідчений танкіст, полковник, Герой України 41-річний Євген Межевікін (позивний "Адам"). Межевікін воює з Росією з 2014 року, пройшовши ДАП і майже всі найгарячіші точки повномасштабного вторгнення.
"Українська правда" зустрічається з Євгеном в одному з прифронтових міст Донеччини й від'їжджає в невелике поле поблизу.
На розмову Межевікін має приблизно годину, тож ми намагаємося розпитати якомога більше: про наступ на флангах навколо Бахмута, оборону та причини виходу з цього міста, неоголошені візити Валерія Залужного на цей напрямок і роль Олександра Сирського в тутешніх операціях.
Кілька разів під час розмови Євген скидає вхідні дзвінки й один раз, розповідаючи про оборону багатостраждального Бахмута, просить натиснути "стоп" на диктофоні.
У цей момент він трохи злиться. Як командиру тактичної групи йому, вочевидь, болить втрата позицій деякими підрозділами.
Натомість, коли розповідає про танки, Євген широко усміхається – вочевидь, страшенно сумуючи за "польовою" роботою.
Як розгортається наступ на південному фланзі Бахмутського напрямку
– Євгене, почнімо з головного – з наступальних дій на Бахмутському напрямку. Коли і як вони для вас почалися?
– Для мене як керівника зведеної тактичної групи наступ почався набагато раніше за травень.
Тому що після певних подій… Коли підрозділи, що стояли на південь від Бахмута, відступали, виникла загроза оточення міста. Противник майже вийшов на дорогу Костянтинівка-Бахмут, і мене призначили керівником підрозділів, які повинні були зупинити це просування, завдати ураження й надалі відновити втрачене положення.
– Це було орієнтовно в березні?
– Так.
– Працювала 80-та бригада?
– Так, 80-та і 5-та (колишній 5-й штурмовий полк – УП), по батальйону від кожної. Вони заходили в зону, міняли підрозділи, які втратили боєздатність, і займали їхні втрачені позиції. Озвучувати їх не обов'язково, правильно?
Під час оборонних дій ми проводили локальні наступальні дії – штурмували і відновлювали положення.
До травня ми змогли відновити багато позицій, які займали "вагнера", знищили майже повністю один їхній штурмовий загін, а це з урахуванням його щотижневого поповнення на 100-200 чоловік – десь півтори тисячі загиблих.
Після того, як вагнерівські підрозділи втратили наступальний потенціал і перейшли до оборони, ми завдавали їм ураження в обороні й покращували свої позиції. І робили це доволі успішно – ми змогли відтіснити противника від дороги Бахмут – Костянтинівка та не дали йому замкнути оточення міста.
– Маєте на увазі перейти дорогу та вийти на Часів Яр?
– Так. І також ми забезпечили дорогу життя на Бахмут. Уся логістика в місто проходила через нашу тактичну групу, через Іванівське (село на південь від траси Костянтинівка – Бахмут – УП), і задача була не лише забезпечити цю дорогу, а й створити додаткові.
Ми відновили один проїзд через канал і створили два додаткових. Завдяки цим переїздам забезпечувалися підрозділи, які стояли в Бахмуті.
– Наразі у вашому підпорядкуванні перебувають всі підрозділи, які наступають і тримають лінію на південному фланзі Бахмутського напрямку? 3-тя штурмова, 80-та, 28-ма?
– … 24-та, 22-га, 5-та. Плюс ще окремі батальйони ТрО і окремі стрілецькі батальйони.
Сумарну кількість людей не називатиму, бо це може аналізувати противник, але до складу нашого угруповання входять і механізовані, і штурмові, і десантні підрозділи. І ССО, і артилерія.
– Повернімося до наступальних дій – у травні був їхній сплеск? Тоді 3-тя штурмова заявила про те, що змусила під Бахмутом відступати 72-гу мотострілецьку бригаду Росії.
– Скажу так: 3-тя бригада просто озвучила те, що робили у взаємодії всі підрозділи. Коли 3-тя почала наступальні дії, вона ще не входила до тактичної групи "Адам", вона була в тактичній групі "Азов", якою командував Білецький. Тому він озвучував ці дії в ЗМІ та телеграм-каналах.
Але починали наступальні дії й більше мали успіх, скажімо так, саме 5-та та 80-та. 80-та йшла в глибину ворога, це більш небезпечний напрямок.
– Що наразі з наступом на південному фланзі?
– Він уповільнився, бо є заходи, які треба проводити після штурмових дій – закріплення, розмінування, створення логістичних маршрутів. А це все час.
Плюс після нашого наступу противник підтягнув сюди резерви – батальйон десантників, батальйон танкового полку 4-ої бригади, яка змінила "вагнерів". Були складні бої, але вони зазнали суттєвих втрат.
– "Вагнер" з Бахмутського напрямку вийшов повністю?
– Зараз так, серед полонених не трапляються "вагнерівці", і допити інших полонених свідчать, що їх тут немає.
– Скільки "вагнерівців" сили оборони знищили за 10 місяців боїв на Бахмутському напрямку?
– На Кліщіївці, наприклад, за день бою без божевільної активності ворога знищувалося приблизно 60-80 їхніх бійців. У дні активних дій чисельність доходила до сотні й пари сотень. Вони кілька разів повністю втрачали свою боєздатність.
Зеків у них дофіга, москалі їх за людей не вважають.
Якось 5-та бригада просунулася на 100 метрів по одній посадці, то там тільки в цій посадці було закопано близько сімдесяти тіл. Тобто якийсь час вони виносили своїх вбитих, а потім це стало просто неможливо.
– Наскільки далеко зараз сили оборони від окупованої Кліщіївки, Курдюмівки?
– Уже підійшли, від найближчої точки до Кліщіївки – півтора кілометра. А Курдюмівка, яка є панівною висотою, вже й так поруч, її можна камінням закидати. Усього там є три панівні точки, які забезпечують противнику спостереження аж до Вуглегірської ТЕЦ.
Оборона Бахмута: втрати позицій, причини виходу з міста, участь Залужного та Сирського
– Ще в березні, говорячи із "The New York Times", ви були впевнені в тому, що українські сили зможуть втримати Бахмут. Коли ваша впевненість чи віра похитнулася?
– Вона в мене не похитувалася. Коли Бахмут почав провалюватися на початку цього року, йому пророкували захоплення вже в квітні. Я тоді сказав: у березні ще нічого не буде, у квітні так само, оборона буде тривати мінімум до травня.
Потім "The New York Times" приїхав у квітні, каже: прикольно, Бахмут ще тримається, яка ваша думка на подальші дії? Я кажу: травень до певного числа, бо вже не було можливості…
Тобто можливість була, але основну задачу підрозділи вже виконали – завдали максимальних уражень по противнику та знизили його наступальний потенціал. "Вагнер" вивели не тому, що він виконав задачу й захопив місто – усе, можете йти відпочивати. А тому, що вони повністю втратили свою боєздатність.
– Битва за Бахмут для вас є перемогою чи поразкою української армії?
– Кожен бій, навіть якщо він не закінчився підняттям прапора над певною позицією, висотою або населеним пунктом, однаково досягає своєї мети.
Навіть якщо це маневрена оборона з відходом – яку всі називають втратою позицій – вона передбачає залишення позицій із завдаванням максимальних втрат ворогу. І в тактиці цей вид бою є доволі ефективним. Тому всі бої, які тут відбувалися, можна, звісно, більше вважати перемогою.
– Що стало ключовою причиною того, що силам оборони довелося таки залишити Бахмут?
– Там багато причин. Але основні… Залишення міста не було наслідком якихось помилок чи прорахунків, ні – це наслідок ускладнення оборони. А це пов'язано з певними діями наших підрозділів: із нерозумінням деякими командирами й особовим складом важливості виконання поставлених завдань. Це якщо м'яко.
– Тут більша проблема в тих, хто ставив задачі, чи в тих, хто мав їх виконувати?
– Скажу, що більше особовий склад не готовий був виконувати ці задачі. І я це кажу не тому, що я командир і не готовий говорити про прорахунки командування. Багато було сплановано, багато зроблено. Але скористатися цим деякі підрозділи не змогли, а деякі не забажали.
І ці відосики: "Пане президенте, ми готові захищати батьківщину, але без артилерії, танків, підготовки… Ми бубочки, а всі вокруг нєгодяї, тому ми змушені розвернутися і піти". Цих людей треба однозначно судити, розбиратися, чому вони так зробили.
Основні втрати були саме через такі підрозділи.
– Чи правда, що частина бійців, які стояли в Бахмуті, не змогли організовано вийти з міста?
– Це як не змогли? Виходили. Скажу за свої підрозділи – 214 батальйон, частина 80-ої, 5-ої бригад – ми їх висмикували зі своєї смуги й віддавали на підсилення в Бахмут.
Коли вони заходили в місто, то не втратили жодної позиції, проводили штурмові дії з відновлення контролю над будівлями, під'їздами, вибивали ворога. Усі ці підрозділи вийшли, не враховуючи тих, хто загинув, якщо, наприклад, їх завалило разом із будівлею.
Такі теж випадки були, від цього нікуди не дінешся.
Коли Бахмут буде звільнено… кожен командир знає, де його люди залишилися. От як зараз: ми відновили позиції вздовж каналу (Сіверський Донець – Донбас – УП) по лісу і змогли витягти людей, які залишилися там ще минулого року. Приїхали підрозділи 63-ої бригади, 123-го батальйону, ССО-шники, щоб походити по позиціях, де вони втратили особовий склад.
Так буде і з Бахмутом. Всіх знайдемо, повернемо додому, тільки, на жаль, не живими.
Повертаючись до запитання: наші підрозділи вийшли в повному складі, нікого в тому Бахмуті не залишили.
– Коли це відбулося? Коли підрозділи, якими ви керували, вийшли з міста?
– Крайній підрозділ вийшов, здається, 14 або 15 травня, може, 16. Ми ще тоді займали (позиції – УП) на околицях, а висотки вже були за росіянами. 214 спецбатальйон стояв на околицях.
(Очільник ПВК "Вагнер" Євген Пригожин заявив про захоплення Бахмута 20 травня 2023 року – того ж дня Міноборони України цю заяву спростувало. 21 травня президент України Володимир Зеленський заявив, що місто не захоплене росіянами повністю).
– Чи є дата, яка вважається датою остаточного виходу сил оборони з міста?
– Це у вас (цивільних – УП) якась дата повинна бути, у нас просто йде звичайне життя підрозділів і військових частин. Ми виконуємо задачі і все.
– Наказ на вихід з Бахмута віддавав Сирський?
– Сирський не керує підрозділами, які тут… він – загальне керівництво. Сирський, якщо говорити про ОСУВ "Хортиця", віддає розпорядження командувачу тактичного угруповання "Соледар", а "Соледар" уже керує тактичними групами і військовими частинами. Тактичні групи дають розпорядження своїм військовим частинам і підрозділам.
– Тобто там 80-ій, 5-ій бригаді наказ на вихід з міста віддавали ви?
– Так, безпосередньо я. Мені – "Соледар", "Соледару" – Сирський.
– На вашу думку, вихід з міста був своєчасним?
– Можна було і раніше зробити вихід з того Бахмута. Але не забувайте, що крім тактичних якихось задумів, є ще стратегічні плани й політичні рішення. Якщо говорити про зовнішню політику, то успіхи ЗСУ під час перемовин з партнерами можна використати для додаткового політичного удару по Російській Федерації.
На нинішньому етапі, я думаю, зроблено все, щоб розбити угруповання противника й водночас зберегти нашу боєздатність. Чому про це можна говорити?
По-перше, ми одразу перейшли в наступ і маємо успіх.
По-друге, ми вкотре показали, що хвальона "друга армія світу" за великим рахунком – кусок м'яса, який не може виконати поставлені керівництвом задачі.
По-третє, улюблена радянська традиція "взяти місто, просунутися вперед, взяти якийсь рубіж на свято" – не працює. Вони не змогли взяти місто до 9 травня, хоч ця задача в них і стояла впродовж двох місяців.
– Як військовий ви доволі спокійно говорите про політичну складову війни…
– Я воюю більше дев'яти років, я до війни ставлюся, як до звичайного життя. Поїхати на гражданку і не воювати… я не знаю, як я себе там буду поводити, і яке там життя. Війна – це вже наше життя.
– Після цих слів мені хочеться по-людськи спитати: чи хочете ви, щоб ця війна закінчилася?
– Війна? Хочу. Не знаю, що буду робити, але хочу. Дуже багато друзів, людей, з якими ця війна і познайомила, і яких розкрила, вона ж і забрала.
– Повернуся до Бахмута: чи брав участь головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у плануванні оборонних або наступальних дій на Бахмутському напрямку?
– Ну, статус як звучить – головний командувач, він повинен брати в цьому участь. А наскільки? Я на своєму рівні участь у плануванні Генштабу не беру.
– Тож у вас є прямий вихід на Генштаб, хіба ні?
– У нас, до речі, скажу так: головнокомандувач, командувач Сухопутних військ, інші командири – уже інші, не радянського зразка. Вони більш відкриті, до них може звернутися майже кожен військовослужбовець.
Зрозуміло, що не в кожного є номер, але така можливість є під час зустрічей, нагороджень, планування взаємодії, скільки бачив – кожен може підійти, поставити питання, навіть ті, що не в їхній компетенції.
Особливо скажу, що Залужний – найвідкритіша людина в цьому питанні. Думаю, що в мене є можливість звернутися до нього з будь-якого приводу, тобто не будь-якого, а важливого, бо я розумію об'єм і рівень задач, які він виконує.
– Нам розповідали, що він приїжджав на Бахмутський напрямок до 3-ої штурмової.
– І до 3-ої, і до нас приїжджав.
– Водночас у медійному полі з'являється переважно Сирський…
– Я скажу так: головне, щоб вище військове, військово-політичне керівництво створювало можливості для спільної роботи цих командувачів. Щоб не змагальний процес був, а підтримувати їх в усьому. Це ж головні люди!
Основна частина суспільства довіряє главкому, хтось більше довіряє командувачу Сухопутних військ. Десь, може, навпаки. ЗСУ довіряють і одному, й іншому. І не повинно бути…
Це задача президента – присікати спроби чийсь рейтинг понизити, а чийсь підняти. У стані війни, коли ми воюємо з неслабкою, скажімо так, країною, потрібно забути про свої рейтинги і працювати в інтересах військових.
– У тій же березневій розмові із "The New York Times" ви покладали велику надію на новостворені штурмові підрозділи. Процитую вас: "Ми ще трохи затримаємо ворога тут, і нехай вони його виб'ють". Чи зайшли на Бахмутський напрямок новосформовані підрозділи?
– Нехай це буде сюрпризом.
– Тоді інше запитання: як ви оцінюєте той факт, що на деяких напрямках саме новосформовані бригади мають стати ударною силою наступу?
– Я скажу так: усі колись були новосформованими і набували досвіду в боях.
Я б зробив так: новосформовані частини на цьому напрямку посадив би в оборону; тих, хто має бойовий досвід, вивів би на відновлення, на навчання, і потім цим особовим складом, який розуміється на тактиці і вміє воювати, запускав би вже на потужні наступальні дії.
Але повторюся: кожен військовослужбовець, кожен підрозділ набуває досвіду, і ці набудуть. Усьому свій час.
Не думаю, що найближчим часом буде щось потужне-потужне, дай Бог. Але коли "Гвардія наступу" трошки повоює і зрозуміє, як це робити, то результат буде набагато потужнішим.
– Чи є у вас свій максимум і мінімум очікувань від майбутнього великого наступу української армії? Грубо кажучи – куди сили оборони можуть дійти?
– Бачте, що таке наступ… Якщо ти береш в наступі максимум, то ти повинен розуміти, що можеш втратити дуже багато людей і техніки. Якщо ти плануєш мінімум, то ти збережеш більше особового складу, але досягнеш мінімального результату.
Я не головнокомандувач, але тут потрібно комплексно підходити до задачі. Якщо наразі рухатися вперед, то треба рухатися з перемінним застосуванням сил і засобів.
Противник довго готувався до нашого наступу. Є ділянки, які потрібно проходити пішки, є ділянки, на яких потрібно використовувати техніку, потім йти пішки і зупинятися для забезпечення логістики. І це ж усе заміновано. Тут немає такого: пішов-пішов. Можна зробити максимум, але з дуже великими втратами.
– Ідея дійти до кордонів 1991-го року вам видається реальною?
– Так, звісно. Не зараз, не взяли і дійшли, але поступово – так. Я думаю, що це буде не тільки військовим шляхом, а й політичним. Якщо ми постійно будемо мати успіх, а противник буде зазнавати втрат, це в будь-якому разі змусить його до політичних рішень і перемовин по завершенню війни.
Додам, що коли ми будемо підходити до кордонів, треба обов'язково завдавати ракетні удари по території Росії. Усі її резерви й потужні засоби ураження знаходяться саме на території Росії. Це надасть їм впевненості, що треба швиденько відходити подалі.
Повномасштабне вторгнення: похід на Маріуполь, трофеї на Харківщині й заклик іти в ЗСУ
– До 24 лютого 2022 року найважчими битвами в історії незалежної України вважалися бої за Іловайськ, Донецький аеропорт і Дебальцеве. Що з того, що відбувалося після початку повномасштабного вторгнення, ви б додали до цього списку?
– Тут все можна додавати. Чому ті бої вважалися найважчими? Бо на тих напрямках кацапи масово застосовували регулярні війська. Де вони зараз застосовують регулярні війська? Скрізь.
Тому важкі бої були під Києвом, Черніговом, Харків, Маріуполь, Бахмут, Мар'їнка – по всій лінії фронту.
– А де вам особисто було найтяжче?
– Під Києвом – однозначно, під Запоріжжям, на першому Харкові – це Бєлгородська траса, напрямок Козача Лопань. Там ми вперше почали просуватися вперед і на той час вперше лупанули по Бєлгородській області з артилерії. Це було їхнє КПВВ (контрольно-пропускний пункт в'їзду-виїзду – УП), їхні погранці, потім ми знайшли їхню артилерію, і лупанули ще туди.
Плюс Донецький напрямок був найскладнішим. Вєздє.
Так вийшло, що великий Харківський наступ планувався як найважчий для нас. Але через дуже непогане планування й те, що противник, хоч і очікував наступ, але не очікував такого широкомасштабного, той наступ виявився не таким і складним.
Ми тоді дуже багато звільнили, назбирали трофеїв. Як діти фантиками обмінюються, так ми технікою – кому треба ТОР (російський зенітно-ракетний комплекс – УП)? Давай ми тобі ТОР, а ти нам – БТР. Ми тоді втратили тільки одну людину й дуже вдало просунулися вперед.
– Скількома танками ви працювали під час Балаклійської операції?
– 10 танків було, БТР, БМП, плюс артилерія.
– До речі, а ви самі ще сідаєте в танк?
– Уже ні, немає часу. Крайній раз я виповзав на передній край, один підрозділ провалювався в Бахмуті. Ми з командиром батальйону висунулися на позиції, щоб надати їм допомогу, навіть хотіли піти в наступ з підрозділом, але знайшовся один притомний чоловік, який схопив за ногу і сказав: "Ні!".
– Коли ви починаєте говорити про танки, у вас змінюється вираз обличчя – на ньому з'являється радість. Що ви відчуваєте, коли сідаєте в танк?
– Не знаю, з чим порівняти для вас. Це майже як жінку обійняти – це рідне (посміхається – УП). Це складно описати.
– Серед найважчих напрямків ви також згадували Запоріжжя, ви були одним із тих, хто мав іти на деблокаду Маріуполя. Хто вам запропонував це зробити?
– Саму задачу не пропонують. Мені запропонував просто поїхати на Запорізький напрямок підтримати підрозділ командувач Сухопутних військ, а задачу вже визначав, по-моєму, Наєв і… ще один генерал.
– Хто мав іти на деблокаду Маріуполя? "Азов", точніше його ветерани, ваші танкісти?
– Підрозділ "Азову", танкісти і піхота, яка поїхала зі мною на Запорізький напрямок – це і ТРО, і добровольці, і цивільні. Усі, хто зі мною воювали у 2014 році, подзвонили і сказали: "Хочемо воювати. Куди ти, туди й ми". Так воно все нарощувалося. Спочатку в мене було десять чоловіків і два танки…
– Один з яких, як ви вже розповідали журналістам, був навчальним?
– Так. Потім було 400 чоловік піхоти і танкова рота (10 танків – УП). Тобто я вже був у потужній команді.
– Скільки сумарно людей йшло на деблокаду Маріуполя?
– Уже не пам'ятаю, але не дуже багато. Тому і задачу, я вважаю, або непродуманою, або… Загалом – нас було не дуже багато, у нас би не вистачило сил і засобів дійти до Маріуполя.
– Це 2 тисячі людей, менше?
– Менше.
– Розповідаючи про деблокаду Маріуполя виданню "Бабель", ви сказали дуже важливі, як на мене, слова: "Виглядало так, що вони самі не вірили, що ми кудись дійдемо. Я думаю, вони розраховували на удачу: вийшло б – вони б отримали ордени; не вийшло б – їх би сильно не лаяли, бо суспільство ж вимагало звільнити з оточення бійців".
Чи зіштовхувалися ви зі схожими, необдуманими рішеннями на інших напрямках?
– Я таке сказав (сміється – УП)? Ні, більше такого не було. Далі мені давали можливість самому планувати, тобто мені визначали задачу, а варіанти її виконання вже пропонував я.
– Останнє запитання. У своєму інтерв'ю "Українській правді" у 2015 році ви розповідали, що були здивовані тим, що вам довелося воювати з росіянами, бо якоюсь мірою ви вважали їх "своїми". Що ви думаєте про росіян після дев'яти років війни?
– Це я коли сказав, у 2015? У принципі я вже у 2014 вважав їх паскудами, за ці дев'ять років нічого не змінилося. Єдине – можна додати за російських цивільних, які не воюють, але "далекі від політики" і "нічого не вирішують".
Это такое же стадо убийц (переходить на російську – УП), только молчаливых. Как говорится – страшен не тот, кто убивает, а страшен тот, кто безразличен. Потому что с его молчаливого согласия происходят все преступления.
Тому вони навіть більше винні в цьому, ніж керівництво держави та військові.
– Можливо, ви хочете ще щось додати від себе?
– Треба не боятися і вступати до лав Збройних сил України. Не намагатися шляхом заперечення, опускання голови в пісок, ховатися від обов'язку не тільки перед державою, а й перед собою, перед своїми рідними, предками.
Потрібно працювати не тільки словом, донатами, діями в тилу. Іноді треба самостійно піти у військкомат, показати, що ти є, сказати, що ти хочеш, що ти можеш. Це страшно, але це потрібно.
Ольга Кириленко, УП
Фото – Дмитро Ларін, УП
