"Ад пришел к вам". Будут ли праздновать 9 мая в селе Победа после российской оккупации
9 травня 2022 року Володимир Путін присвоїв звання "гвардійська" 15-ій мотострілецькій "миротворчій" бригаді. Серед "миротворців", які минулого року йшли переможним, як їм здавалося, маршем на столицю України, був 40-річний Олександр Васильєв.
Усміхнений майор із позивним "Норман" заримував сучасність та минуле села Перемога Броварського району з тисячею мешканців. Як і нацисти під час Другої світової, разом із іншими Васильєв вбивав тут людей.
Після деокупації на руїнах будівлі, де росіяни влаштували катівню, минулої весни збирали обгорілі кістки та людські рештки.
28 лютого, у перший день окупації, в Перемозі стратили п'ятьох чоловіків. До 30 березня тут, за різними даними, було вбито або зникли безвісти від 15 до 20 осіб.
Сліди злочинів "гвардійці" замітали вогнем та вибухівкою.
"Хтось рився потім у завалах "Нової пошти" і наткнувся на стопу, – розповів УП Олександр Ярмольчик з ПЦУ, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці. – Ми перебирали все руками, щоб нічого не залишилось – ціла труна решток назбиралась".
Так у селі з'явилася друга братська могила. Поруч із першою, до якої за часів незалежної України перенесли кістки жертв німецької окупації. Їх знайшли пошуковики у квітучих садах Перемоги, яка до 1945 року була Ядлівкою.
"Закатованим, спаленим, невідомим хлопцям", – промовляє табличка зразка 2022 року.
"За массовый героизм и мужество", – йдеться у торішньому указі Путіна про відзнаку 15-ої бригади.
"Ад пришел к вам [смайлик]", – залишив напис на магазині в Перемозі невідомий солдат РФ.
Заручники
– В мене болєзнь "квіткоманія", од цього не лікуються. Я скільки раз в інтернеті писала: "Посовітуйте мені, як вилікуватись". "Да засій травою!". Як травою?! Діти, внуки та квіти – це мій рай, моя отдушина.
Цієї весни 60-річна Тамара Мартинко ще з більшим, ніж зазвичай, завзяттям підгортає грядки, які рік тому витоптували росіяни.
З донькою, онукою та ще з десятком мирних людей, які ховалися в її підвалі, пані Тамара провела у заручниках 18 днів. Допоки не вирвалася "гуманітарним коридором".
– Як я матюкалась! – посміхається Мартинко. – Якраз підсніжники зацвіли. Я кажу: "Куди преш? Да пішов ти за своїм кораблем!". Вони такі ненависні мені були.
Майор Васильєв із позивним "Норман" зайняв будинок Тамариного сусіда Сергія, який воює зараз у Бахмуті.
– Я не змогла чи то от стресу, чи що, – згадує жінка. – Взяла внучку на руки. А він отак мене по плечу постукав: "Мать, не волнуйся, для тебя патрона мне не жалко".
– Добре, що сховала телефон, – продовжує оповідати Тамара. – Перед тим варила їсти хлопцям (теробороні – УП), які в Русанові стояли. А ще з сусідом Сєрьожою була переписка, де я написала, що танки в село зайшли.
Із приходом росіян село перетворилося на їхній опорний пункт. У сараях снайперські точки, у дворах та дитячому садочку – склади з БК. У садах та городах – окопи та бліндажі.
Людей не випускали з хат. У туалет водили під дулами.
– Дозволяли по двоє, – каже Мартинко. – Я брала внучечку, накривала її хустинкою та йшла.
Ці зелені опудала потім боялись, що їх отруять. Одного разу у дочки попросили кави. Винесла їм чотири чашки. Кажуть: "Пробуй!". Попробувала. "Пробуй из всех!".
Настоятель
Коли отець Олександр (Ярмольчик) переїжджав із рідної Житомирщини на Київщину, про Перемогу не знав майже нічого.
Дерев'яний храм 1892 року, за відродження якого він узявся в середині 90-х – все, що залишилось у 1943-му від Ядлівки. Згодом поселення перейменували на Перемогу.
– Гарна церква була, з пятью куполами, – розповідає священник. – В 1936 році комуністи дзвони побили, купола поскидали. В 1943-му німці повністю спалили Ядлівку, але церква залишилась. По розповідям, там був склад з бензином. Як вона не вспихнула? Це якесь Боже чудо.
Навесні 2022 року по дубових намолених стінах церкви та неіснуючих там коригувальниках росіяни гатили снарядами та крупнокаліберними кулеметами.
"Гвардійці" Путіна займали чужі будинки, ставили техніку на обійстях та городах.
– Кажу: "Боже, що ви наробили? Тут кладовище, святе місце!". А вони: "Ваши по церкви не долбанут", – згадує отець Олександр, який провів в окупації декілька днів.
– Мені зателефонували: "В парку були постріли!", – ділиться спогадами священник. – Я підхожу до одного: "Мені б вашого начальника. Там когось вбили? Я б забрав та похоронив". А він: "Мы людей не убиваем, то ваши нацики". Я – йому: "Але ж все одно треба поховати".
"Миротворець" з 15-ої бригади лише процідив крізь зуби: "Бе-ре-ги сво-их де-тей!". Довго думати отець Олександр не став. Зібрав сім'ю та поїхав.
– Вони заходили у всі хати, – каже Ярмольчик. – В мене вино подчисту (випили – УП). Оце такі квадратні пляшки. Дуже крепке вино, не знаю, де його колотять. Люди на панахиди несуть, а я потім з ним микаюсь.
Своя перемога
"Мам, глянь! – крикнула якось донька "квіткоманки" Тамари. – Гладільну дошку несе!".
– Росіяни магазини пограбували, – сміється Мартинко. – Це було так смішно, що не передать! На що тобі та гладільна дошка?! Чи він думав, що то розкладушка? Але ж вона невеличка. Короче, кончені люди.
Батьки Тамари, які пережили німецьку окупацію в Ядлівці, свідками навали РФ не стали. Тато помер у січні 2022 року, а мама – у липні 2021-го.
Розповіді діда та бабусі про минуле, про добро і зло син Тамари, морський піхотинець, засвоїв на совість. Чоловік воював у Лисичанську, отримав дві контузії.
– Вони (росіяни – УП) бачили його фото в моїй хаті. Він у Феодосії колись служив, то й один каже: "О, наш!". А я їм: "Хрєн ви угадали! Він – мій! Це – мій син!".
Війна у Перемозі й раніше не була простим словом. Але з приходом росіян вона перестала бути бувальщиною.
На 9 травня у Перемозі, згадує Мартинко, яка працювала у сільраді, завжди було багато людей із бузком та тюльпанами. На День Перемоги Тамара розвозила ветеранам продукти.
– У нас було більше двохсот справжніх учасників бойових дій, – каже жінка. – Совхоз різав на свято корову, а я возила їм м'ясо, крупи, консерви. Ми завжди почитали ветеранів. А зараз в Росії якась клоунада чи що. Показують свою зброю, а людяності ж там нема.
– Чи будуть в селі зараз святкувати 9 травня? – питають журналісти УП.
– Мабуть, ні, – починає плакати Тамара. – Чомусь думаю, що ні. Не буде того 9 травня! У нас вже своя перемога буде.
Саме головне, щоб всі хлопці повернулись додому. Ми будемо це святкувати.
Ольга
Росіяни тікали з Перемоги ситими.
– Почистили всі підвали, напивались, забивали худобу, – розповідає Ольга Бондар про місяць в окупації. – Одного разу, видно, не могли м'ясо їсти, вже нажерлись – у свині просто відрізали задню частину. Вона, стікаючи кров'ю, залізла в сарай до поросят.
Ольга, яка все життя працювала в реанімації, – людина в Перемозі нова. Чотири роки тому приїхала з Миколаєва з чоловіком, колишнім працівником прокуратури.
Будинок купили на сільській вулиці Хрещатик, колишній Леніна, знайшовши компроміс у побажаннях.
– Чоловік хотів у Києві жити, а я – в селі. Тепер по документах ми живемо в приватному будинку на Хрещатику, – сміється жінка.
На пенсії Ольга зайнялася хазяйством та зооволонтерством. У перші дні окупації вона доглядала за тваринами сусідів. Перевіряла хати, де "квартувалися" росіяни. Але за тиждень її туди вже не пускали.
– Під час обстрілів вночі саме страшне було, коли по селу волали відв'язані недоєні корови, – розповідає Бондар. – Просила, щоб мене до них пропустили. Але вони думали, що я шпіон. Кожний день перевіряли кнопочний телефон.
Смартфон я закопувала у теплиці. По ньому зять казав: "Будьте у підвалі. Скоро, скоро наші придуть!".
Варвари
Росіян у Перемозі бачили будь-яких.
Ті, хто заходив першими – натхненні, оптимістичні. Стративши декількох місцевих, вони передчували швидку перемогу над "нацизмом" та взяття Києва. Розповідали, як добре житиме Україна під російською владою.
Друга група була похмуріша й зліша: після запеклого спротиву українців ворога вразила бентега.
Треті, згадує Ольга Бондар, зовні мало нагадували військових: у гумових чоботях чи вкрадених кросівках, різномастих куртках.
– З першими ще сперечалася, – розповідає жінка. – Переконувала: нацистів тут нема! Люди в селі завжди шанували ветеранів. Мій чоловік вже думав, де мене поховає. Я то там кричала, то там. Він вирішив, що (якщо вб'ють – УП) поховає мене біля теплиці.
Схожий досвід у сім'ї Бондар вже був. Коли на їхній вулиці помер самотній дід, віднести тіло на цвинтар окупанти не дозволили. Подружжя закопало небіжчика в саду.
Росіяни тікали з Перемоги не з порожніми руками.
– Мене вже ніхто не переконає, що вони не мародери, – каже Ольга – Я сама бачила килими, стіралки. Вони виходили з села години три. Всяке везли на танках, на машинах, які "конфіскували" у фермерів.
А до того, коли напивались, в них чомусь була така развлєкаловка – танками валити стовпи. Ще забирали машини по гаражах і їздили на них. А коли бензин закінчувався, теж їх переїжджали. Варвари!
По совісті
9 травня у Перемозі завжди залишався церемоніальним днем. Стилістика його змінювалася, але нічого забуто не було.
– Правили панахиду біля воїна (пам'ятника – УП), згадували всіх закатованих Ядлівки.
Була навіть така тумба, як, знаєте, на мавзолеї, обтянута червоною тканиною. Стояв і я на том постаменті у підряснику. Дивився, як дітки розказували віршики, – посміхається отець Олександр.
Змінювати світ навколо з приходом Незалежності він починав із себе: читав, вивчав історію.
– Колись теж думав, що гарно жити у "великій країні", – згадує. – Але потім дізнався, скільки ця "велика країна" затоптала наших геніїв. Як вони боялись нашого слова! Навіть проти мови воювали. Скільки грошей вклали, скільки витратили часу, але так і не змогли все українське знищити.
В 2019 році віруючі Перемоги без шуму та скандалів перейшли з Московського патріархату до ПЦУ.
– Так вирішили самі люди, – каже священник. – Мене владика Антоній визивав (Бориспільська єпархія Московського патріархату – УП), вмовляв залишатися. Казав, що я ні в чому не буду нуждаться. Я сказав: "Дурити нікого не буду. Треба по совісті".
Попри авторитет отець Олександр так і не зміг переконати паству в дечому, на його думку, важливому. Ще до вторгнення пропонував повернути Перемозі споконвічну назву – Ядлівка. Але навіть молоді заперечували: "Ми народилися в Перемозі!".
– Таке враження, село почало жити тільки від 1945 року. А де наше все, що до того було? Цілий шматок історії втрачаємо. Але... що я буду сперечатися? Хочеться їм, щоб Перемога, хай буде Перемога.
– Ми – переможці, а як же?! – сміється Тамара Мартинко. – Наша церква вистояла при німцях. І тепер ми другий раз вистояли.
– Як корабель назвеш, так він і попливе. І з селом Перемога так само, – каже Ольга Бондар.
Декілька років тому, згадує отець Олександр, у селі збиралися встановити пам'ятник над похованням людських останків часів Другої світової. Ангел, який прикриває крилами людей без обличчя та у нічних сорочках, мав нагадувати про ядлівчан, яких спалили у 1943-му.
Вторгнення росіян поставило проєкт на паузу.
Минулої весни біля старої братської могили з'явилася нова.
30 березня 2022 року – точну дату визволення Перемоги місцеві назвуть навіть спросоння.
– Але це ще не День Перемоги, – каже отець Олександр. – Ми ж розуміємо: війна ще не закінчилась, хлопці гинуть. Ми ще не виграли, ще не розбитий ворог.
Але ми віримо: Господь не полишить нас, щоб наші люди ніколи не стали "росіянами", малоросами" чи "недоросами".
Євген Руденко, Назарій Мазилюк – УП
