"Я буду здесь, пока не умру". Как 75-летний волонтер из Японии Фуминори Цучико полгода жил с харьковчанами в метро и открыл в Харькове бесплатное кафе
Фумінорі Цучіко 75 років. Майже рік тому він переїхав з Токіо до Харкова та не планує повертатися.
Близько шести місяців Цучіко мешкав із харків'янами в метро та допомогав їм із їжею. А нещодавно разом зі своєю харківською партнеркою відкрив на понівеченій обстрілами Салтівці кафе. У закладі Фумінорі щодня готують для містян близько 600 безкоштовних обідів.
Фумі не знає української та майже не володіє англійською, але його вчинки красномовніші за будь-які слова. У Цучіко багато симпатиків в Україні та в рідній Японії, незвичайного волонтера обожнюють ЗМІ, а голова харківської ОВА називає його "одним із символів незламності Харкова".
"Українська правда" відвідала заклад Фумінорі Цучіко та поспілкувалася з ним і тими, хто його давно знає, про філософію його життя.
"Смачно, як удома"
"Пенсія маленька, а їсти хочеться. Цибуля, морква скільки коштують, 50 грн? Коли годувати тут почали, ми стали ходити", – розповідає нам пенсіонерка, яка не хоче називати своє ім'я, у черзі біля вікна FuMi Caffe.
Під час війни вона виїжджала до іншого району міста, два місяці тому повернулася на рідну Салтівку. Сюди прийшла разом із подругою.
"Тут добре готують. Смачно, як удома", – додає та.
Людей у черзі до вікна з роздачею їжі стає все більше. Господаря – волонтера з Японії Фумінорі Цучіко або просто Фумі – тут знають майже всі.
Фумі з посмішкою киває нам, ніби старим друзям, та запрошує всередину локації, яка носить його ім'я. На голові у нього – шапка із зображенням відомої марки із російським кораблем.
На стінах невеличкого приміщення висять малюнки. На одному з них зображений самурай, на іншому – фігура чоловіка в окулярах із самурайськими вусами та бородою, схожого на власника кафе. На обох – прапори України та Японії.
"Малюнки подарувала мені Софі, їй 10 років, – розповідає Фумі. – Тут подарунки від українських та японських дітей".
Серед малюнків – фотографія Фумі з групою людей біля шкільних стільців.
"Це школа на Салтівці, в якій жило багато людей, я підтримував їх, – каже він. – Це літо, було дуже спекотно".
У сусідньому приміщенні тим часом кипить робота. Одна кухарка перекладає з жаровні на тацю тільки-но приготовлені гарячі булочки, інша розмішує у великій каструлі салат. За пів години, о 12:00, з вікна FuMi Caffe протягом трьох годин безкоштовно роздаватимуть їжу.
"Я вірив, що все буде добре, тому мені не було страшно"
Фумінорі Цучіко народився в Токіо. В Японії він керував власною компанією, у 60-річному віці вийшов на пенсію та вирішив детальніше дослідити тему нацизму, якою цікавився з юності.
"Коли мені було 15, я подивився фільм про життя в нацистському концтаборі, в якому щоденно вбивали велику кількість євреїв. Мені завжди було цікаво, чому люди можуть так багато вбивати", – розповідає Фумі.
"В університеті я вивчав європейську історію: польську, німецьку, французьку, історію СРСР (Ленін, Троцький, Жовтнева революція). Спочатку я поїхав до Польщі, бо мене цікавили нацистські концтабори і табори смерті. У Києві був один єврейський концтабір (Бабин Яр – УП), і в січні (минулого року) я приїхав туди", – пояснює він.
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії Фумінорі перебував у Києві. За три дні до початку великої війни представники японського посольства попросили його залишити Україну. Фумі виїхав до Польщі. Проте невдовзі після 24 лютого повернувся.
"В березні я поїхав до Києва, – згадує він. – На Майдані Незалежності почув, що в Харкові багато людей ховаються в метро. Та вирішив приїхати допомогти".
Наприкінці травня Цучіко врешті дістався Харкова. Тоді лінія фронту проходила приблизно за 15 кілометрів від міста, окупанти постійно та хаотично обстрілювали його.
"Мені вже 75 років, тож неважливо, коли я помру. Я вірив, що все буде добре, тому мені не було страшно", – згадує Фумі той час.
"Він як побачив, скільки українців ідуть із кордону до Польщі – малі діти, старі, які сидять на землі і тримають своїх онуків, – не зміг просто на це дивитися і вирішив, що треба щось робити", – розповідає Наталя.
"(Фумі обрав Харків), бо вважав, що тут найтяжче, бо поруч – кордон із нехорошими людьми. Нас знайшов в останню чергу, думав, що, якщо на цій станції (Героїв Праці) не буде багато людей, повернеться до Києва.
Він запропонував нам свою допомогу, спитав, у чому ми маємо потреби. І ми почали працювати", – згадує жінка.
Місяць Фумі знімав квартиру в Харкові, регулярно спускаючись до підземки. А з липня почав постійно жити в метро.
"Всі були здивовані, дізнавшись, що я буду там жити, – посміхається він. – І, напевно, думали, що невдовзі я піду".
У метро Фумі надали двоярусне ліжко біля турнікетів. На нижньому ярусі він спав, а згори зберігав сувеніри з українською символікою. З Яною Євдокимовою, яка наразі працює на кухні FuMi Caffe, Фумі теж познайомився в підземці.
"О 3-4 (годині дня) в метро привозили їжу, яку готували ресторани. А Фумі сказав, що люди мають зранку чимось снідати, – розповідає Яна. – Вранці чи звечора закуповувалися. Щоранку видавали всім "Мівіну", чай, сосиски, дітям – набори з йогуртом, шоколадкою, печенюжкою. У нас була стійка, кожен підходив та отримував свій сніданок".
На столику у FuMi Caffe – ляльки з великими очима та коробки з дитячими іграшками, всіяні японськими ієрогліфами. В харківському метро волонтер також розважав дітей.
"У мене двоє дітей, він із ними там завжди грався. Діти його люблять, зараз приходять (сюди) після робочого дня, – каже Яна та вказує на собаку біля дверей кухні: – Навіть тварина моя до нього бігає. Він дуже любить цього песика".
У листопаді, після шести місяців, що їх провів у підземці Фумі, він поїхав у справах до Японії. Повернувся на Різдво, 24 грудня, та влаштував свято для тих, хто досі там мешкав. Наступного дня людей, зокрема Наталію, почали виселяти з метро. Фумі продовжив допомагати колишнім мешканцям підземки.
"Людей, які вийшли з метро, Фумі і надалі підтримував: біля (супермаркету) Fozzy (на Героїв Праці) кожні чотири дні видавав їм гуманітарні пакети", – згадує Наталія, яка загалом прожила у метро понад дев'ять місяців.
"У лютому ми почали роздавати молоко з хлібом на Героїв Праці і на Студентській, ще місяць тому роздавали 1000 порцій кожного дня. Людей було дуже багато, не всім навіть лишалося", – додає жінка.
"Українська кухня на кілька кроків попереду японської"
Ідея відкрити стаціонарний заклад, щоб безкоштовно годувати харків'ян, з'явилася у Фумінорі ще в серпні. Але тоді, до харківського контрнаступу ЗСУ, місто ще регулярно обстрілювали, тож плани довелося відтермінувати.
Врешті Фумі з Наталією відкрили кафе 14 квітня біля добре знайомої станції метро Героїв Праці. Салтівку обрали через велику кількість руйнувань і тих, хто потребує допомоги.
"Цього року я маю достатньо грошей, щоб вийти у світ, тому вирішив відкрити кафе, – розповідає Фумі. – (Цю локацію відкрив) для всіх українців. Оскільки війна затягується, люди виснажені, вранці все більше й більше шукають їжу, корпаючись у сміттєвих баках. Я би хотів нагодовувати таких людей".
Наталія сама 15 років працювала кухарем у ресторанному бізнесі. Тому частину колективу запросила, скориставшись старими зв'язками. Колеги погодилися і звільнилися зі своїх робіт.
"Половину людей так набрала, бо я їм довіряю і була впевнена, що вони мене не підведуть, – каже жінка. – Так і сталося, вони в мене золоті дівчата. А половина людей по оголошенню прийшли, теж задоволена ними".
На зміні зазвичай працюють п'ятеро людей: троє на кухні, двоє – на роздачі. Персонал отримує за свою роботу зарплату.
"(В меню) завжди перше: і борщі ми готуємо, і супи, і розсольники, – розповідає Наталія. – Друге – це обов'язково якийсь гарнір і чи підлива, чи м'ясце робимо, салатик подаємо, чаї, компоти варимо. Наші друзі фрукти носять, бабусі ходять із баночками консервації: "Візьміть, будь ласка, так хочеться допомогти!"".
Самому Фумі українська кухня до вподоби.
"Відповідає моєму смаку, на кілька кроків попереду японської, – посміхається він та перераховує свої улюблені страви: – Борщ, пиріжки з картоплею".
Щоденно заклад готує близько 600 обідів. Переважно, каже Наталія, приходять ті, хто за цілий день не може собі дозволити поїсти. Того, що люди зловживатимуть добротою, вони з Фумі не бояться.
"Не без цього, але коли я бачу, що людина їсть суп і плаче, розумію, заради чого ми це робимо, – каже вона. – У нас навіть бувають люди, які мають гроші, вони кажуть: "Ми маємо змогу купити, але ми хочемо вашої їди, можна ми заплатимо?". У нас є скарбничка, вони кидають туди гроші, допомагаючи з нашою справою".
На стіні поруч із репродукцією картини Ґустава Клімта та патріотичним пейзажем із соняшниками висять чисельні жовті та блакитні папірці з ієрогліфами.
"Це імена патронів, спонсорів. Багато-багато людей з Японії надсилають мені гроші", – каже Фумі та зачитує імена декого з них.
У фінансуванні FuMi Caffe, наголошує Наталія, не беруть участь жодні міжнародні організації або фонди. Відкрити заклад змогли винятково завдяки донатам із Японії. А Фумі активно веде соцмережі, звітує про діяльність японською і в такий спосіб заохочує подальшу допомогу від японської спільноти.
"Хто чим може, тим і допомагає: і бізнесмени з Японії, і звичайні люди, – розповідає Наталія. – Є ліміт, але люди кидають більше, і у нас залишається на наступний місяць".
"Зараз ми, по-перше, друзі, по-друге, разом робимо цю справу. Майже рік вже працюємо разом, – каже вона.
(Донати від японців) нам дуже допомогли відкритися, але у процесі ми зрозуміли, що японських грошей не вистачить на те, що ми запланували, і що нам треба мати резервні накопичення.
Наразі коштами все ще більше допомагають японці, у фонд великих коштів ще не заходило".
Днями до FuMi Caffe приїздив голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов, подарував морозильну камеру, надав "багато продуктів" та нагородив Фумінорі. До закладу регулярно навідуються журналісти. Самого Фумі така увага бавить.
"Коли я став жити в метро, ніхто не звертав на мене уваги, – посміхається він. – А зараз влада (приїжджає), і кожне медіа: "FuMi Caffe, FuMi Caffe!".
"Всюди буде безкоштовна їжа, щоб кожен зміг поїсти"
Фумінорі продав свій будинок у Японії та наразі винаймає квартиру на Салтівці. Дружина Фумі померла 15 років тому. На Батьківщині в нього залишилося двоє доньок, проте повертатися додому він не планує.
Раніше Фумі багато подорожував, проте в жодній іншій країні, каже він, до нього не ставилися так добре, як в Україні. При цьому, за його словами, українці та японці "принципово нічим не відрізняються".
"Я нелегальний емігрант, – посміхається Цучіко. – Сюди (в кафе) приходить багато людей, які потребують допомоги. Щоб допомогти їм, не потрібно повертатися до Японії. Я буду тут, доки не помру".
"Всюди буде безкоштовна їжа, щоб кожен зміг поїсти", – каже він.
Наталія також орендує квартиру на Салтівці. У вересні її чоловік отримав повістку та приєднався до лав Збройних сил України. Останні три тижні він перебуває під Бахмутом.
З Фумі Грама спілкується через перекладач у мобільному додатку, але каже, що за стільки часу разом вони вже і "так розуміють" одне одного. Водночас Цучіко натякає, що вивчить українську:
"Я поки пам'ятаю лише два чи три українські слова, але за три роки, я впевнений, що ви зрозумієте мене. No problem".
Дмитро Кузубов, фотографії – Кирило Гончар
