"Почему россияне так не ценят жизнь?" – интервью с Владимиром Коханом из YouTube-проекта "Хащи"
"Все починалось як щире хобі, ми ніколи не чекали на популярність, – каже Володимир Кохан з Хмельниччини. – Навіть зараз я не розумію до кінця, скільки людей ми змусили замислитися над станом речей у державі. Зняти рожеві окуляри і не бачити Україну лише через Софію Київську, Площу Ринок у Львові чи університет у Чернівцях.
Україна є також іншою. Її не потрібно соромитися, її такою можна любити".
Кохан – один із авторів та ведучий youtube-проєкту "Хащі", в якому з друзями фільмує експедиції в зникаючі села та занедбані райцентри.
"Виявилось, є багато людей, які так само, як і ми, ніколи не любили інстасценки. Глядачі пишуть: "Чомусь після перегляду вашого відео з'являється більше любові до своєї землі, ніж через красиві відео України з дрону", – розповідає Володимир.
Після 24 лютого команда "Хащів" зняла з десяток фільмів про війну та її наслідки, зокрема під час боїв за Бахмут.
На деокупованих територіях Кохан зміг побачити не тільки наслідки "русского міра", але, як він каже, колективної безвідповідальності українців, яка призвела до безладу часів Незалежності.
В інтерв'ю УП Володимир розповідає про Україну без косметики, феномен Путіна, "незбагненність" росіян, пацифізм та мінуси життя в селі.
Далі – пряма мова.
Зміни
Зараз мені соромно, але раніше я думав, що народ у нас не такий жертовний і волелюбний. Що більшість людей все ж таки меркантильна, живе за принципом "яка різниця".
Те, як українці кладуть буквально все на кін перемоги, включаючи життя, стало для мене відкриттям. Подібне я лише читав у книжках про визвольні змагання, про ОУН-УПА.
Здавалось, в сучасному споживчому світі, у світі гедонізму таке неможливе.
Я давно говорив про парадокс всіх парадоксів: найкращим творцем української нації є Путін. Це феномен: ворог України Владімір Путін об'єднує українців так, як вони ніколи в історії не були об'єднані (посміхається).
Ідея української державності в минулому була лише в обмежених колах: серед містян, переважно вчителів. Окремішних священників, яких було знищено.
Коли сто років тому повстанські загони заходили в села біля Києва, казали людям, що вони українці, що треба об'єднати Україну від Сяну до Дону, то чули: "А що таке українці? Та ми – тутешні, мєсні ми. Є цар, є церква, є наше село".
Та ж проблема була на Галичині в 1940-1950 роках. Більшість народу не розуміла, для чого йому українська державність. Основна маса йшла до лав ОУН-УПА задля кривавої помсти, тому що родичів репресували, забирали майно.
Анексія Криму та частини Донбасу в 2014 році стали вакциною в тіло української нації. Вона викликала супротив. Почав зароджуватися патріотизм, який не може виховати жодна школа чи університет.
В 2022 році Путін довів його до феноменальних масштабів.
Навесні минулого року я побачив величезні зміни на вулицях Києва. Люди відчули свою ідентичність, почали говорити українською.
В радянські часи нам нав'язували думку, що інтелігенція, пасіонарії – російськомовні. А провінція, околиці, та ж Троєщина – з села поприїжджали, розмовляють "суржиком". Мені здається, зараз все з ніг на голову.
Всі творчі, пасіонарні люди вже в більшій мірі перейшли на українську або принаймні дуже толерантно ставляться до українізації. А якісь райони типу Виноградаря, ДВРЗ або самі гоповські місця Солом'янки залишаються російськомовними.
Розборки алкашів і наркоманів під ларьком українською майже неможливо побачити (сміється).
Утопія
Не знаю, чи варто це говорити, але правда є правда. Та сама Харківщина, те саме Запоріжжя дуже здивували мене рівнем проукраїнськості. На Донбасі такого все ж таки, на жаль, немає. Давайте не будемо лукавити.
Там явно відчувається душок "русского міра", бажання багатьох людей жити під протекторатом Москви. Чому так? Не знаю. Яка відстань між Ізюмом та Лиманом? 30-40 кілометрів. Але люди кардинально відрізняються, хоча розмовляють однією мовою.
Коли ми були в Бахмуті, поза кадром багато залишилось. Але для контрасту показали одну таку бабку (пауза), я навіть не назву її сепаратисткою. Вона просто дурна жінка. Людина, яка сама собі на місці копала могилу.
Каже: "Я хохлушка з Росії". Чекає, коли зайде сюди Росія, і за нею приїде дочка. Вона навіть не розуміє, хто стріляє. Але на таку людину не треба ображатися, тримати зла. Вона все це робить неусвідомлено.
Єдине, що страшне: такі люди мають право вибору в демократичній країні. Це – мінуси прямої демократії.
Колись давно у нас з друзями виникла утопічна ідея: якби у майбутньому перед виборами людина проходила умовний тест, за результатами якого отримувала бали. І потім, під час голосування, враховували не тільки кількість голосів (за того чи іншого кандидата – УП), а й ці бали.
Для мене супернесправедливо, що голос, наприклад, тієї бабки на виборах важить стільки, скільки голос ректора Києво-Могилянки.
Чи може бути старша людина дурною? Так. Це рудимент старого світу: якщо хтось дожив до старості, значить, він знає, як жити, щоб змія не вкусила, щоб тигр не з'їв. І тому таку людину треба поважати.
В сучасному світі вік взагалі не відіграє ролі. Є мільйони 18-річних, які заслуговують набагато більшої поваги, ніж деякі 60-річні.
Інколи я їду в громадському транспорті, бачу діда років під 80 і так його шкода. Думаєш, чи дати йому пару гривень? А якщо це якийсь падлюка-НКВДист, який людей в криницю кидав у 1950 році? Отримав у центрі Києва квартиру (сміється), ходив все життя з червоними полотнищами.
Людину треба оцінювати не за віком чи зовнішністю. А за тим, що робила в минулому і що робить зараз. Багато хто користується віком: "Я – старий, тому любіть мене, поважайте та слухайте!".
Піщинка
В цій війні, звичайно, є і наша вина. Ми отримали її внаслідок колективної безвідповідальності.
Можна багато розсусолювати, чому наше суспільство не було готове до вступу в НАТО. Чому ми стали абсолютно незахищеними і вразливими. Зараз всі біжать звинувачувати владу. Але ж дотичними до розкрадання складів, техніки, знищення армії були й прапорщики, сержанти, ледь не рядові.
Це як великий пляж. Одна піщинка на ньому – нічого. Але кожний по цій піщинці склав цей великий кар'єр, пляж безладу, який дозволив Росії відчувати нашу країну своєю.
Російські серіали, музика – начебто така дрібниця. Боже, ну що тут такого, що я дома слухаю Фараона, Мірона?!
Я бачив опитування: до 30% досі слухають російську музику. Слід визнати, що в РФ багато якісних виконавців. Я до війни теж слухав: СБПЧ, Дельфина, Shortparis. Бориса Гребенщикова, який підтримує Україну та подобається мені творчо.
Але зараз я взагалі не можу все це слухати.
Якщо в травні 2023 року хтось продовжує споживати російське, марно його переконувати.
Якщо не дійшло, навіть коли ракети прилітали – це тупість крайньої міри або свідомий вибір людини. Їй байдуже, їй так комфортно.
Церква
Я завжди розумів, що росіяни піддатливі своєму вождю, царю, але щоб аж настільки?! Це мене здивувало після 24 лютого.
Є книга "Збагнути Росію" зі згадками іноземних послів, мандрівників, істориків, які відвідували Росію в різні епохи. І там чітко прослідковується одна річ, яку я усвідомив лише зараз, побачивши, що відбувається на фронті. Росіяни – народ, який легковажно йде на смерть.
Цим вони кардинально відрізнялись від європейців, українців 500, 300 років тому. Так само і зараз. Я не можу пояснити, чому вони так не цінують життя. Чому готові помирати за якусь абсолютно дурну ідею.
Мене вразило відео, як наш безпілотник скидає гранату, яка перебиває росіянину ногу. Після цього він просто стріляє себе в голову з автомата.
У житті стільки насолод, а вони так легко йдуть на забій в Україну. О'кей, таке можно було зрозуміти у Другу світову, коли дійсно нацизм міг стерти слов'ян, поработити і так далі. Але чому це зараз, в 21 столітті відбувається?
Великою мірою до цього причетна церква. Православ'я – окрема історія. Я можу багато говорити про моє ставлення до нього. Про його вплив на весь історичний процес, на те, чому ми такі. Чому бідні, чому маємо стільки проблем.
Православ'я завжди закликало покорятися і повинуватися. Не навчало змінюватися, заохочувало бідність. На відміну від католицької, протестантської церкви, які заохочували зміни, розвивали науку, відкривали бібліотеки, університети, академії.
Мене вразили описи України етнографа, історика, друга Тараса Шевченка Афанасьєва-Чужбинського. Він у другій половині 19 століття робив експедицію по Дніпру та Дністру.
80-90% священників, дяків були неграмотні. Зазубрили на пам'ять "Отче наш", ще щось – відкрили церковну книгу і показово наче читали.
Шкіл не було в селах. В деяких вони з'явилися взагалі на початку 20 століття. І то – там були за вчителів священники, які самі ледь навчилися читати й писати.
Все було на таких, теократичних основах. Щось про Бога, про царя, а арифметика – для чого вона тобі?
Чому після революції 1917 року так масово переслідували священників та нищили храми? Прийнято казати, що то з Росії приїжджали, але ж більшість "активістів" були місцевими. Чому вони це робили?
Вони були невдоволені політикою церкви до 1917 року, яка була просякнута корупцією від краю до краю.
Народився, наприклад, син. Приходять до священника хрестити. А той каже: буде твій син, умовно, Пантіофінолієм, тому що сьогодні день святого Пантіофінолія. І дядька такий каже: "Я хочу його Іваном назвати. В мене ось мед, гуска зарубана".
Село
Більшість з нас прагне до комфорту та цивілізації. Село – це суперскладні умови для життя. Так було, є і буде.
Красиві описи та картинки – то для книжок та фільмів. Багато людей, які навіюються цією романтикою, переїжджають у село і стикаються з тим, що за свіжим хлібом не в "Сільпо" треба йти, а кудись три кілометри. Або з тим, що твою хату прогризають миші, бігають по тобі вночі.
Велике місто, таке як Київ, дає тобі змогу закритися в своїй інформаційній, тусовочній бульбашці. Оточувати себе людьми, які близькі по душі.
Село нав'язує людей поза твоїми інтересами, бажаннями. Ти вимушений співпрацювати, комунікувати з тим, хто просто є твоїм сусідом, а не з тим, хто подобається.
Селу, як замкнутій громаді, і не тільки українському, притаманні різні конфлікти. Коли нова людина приїжджає, її спочатку з короваями зустрічають. А потім ти починаєш боротися, щоб не кидали сміття в яру, і тобі кажуть:
"Прадід мій кидав, дід, батько і я все життя кидаю. А ти такий умний будеш нам розказувати? Для початку постригісь, на кого ти схожий?".
Коли я жив в селі, був "білою вороною". Не сприймали мій зовнішній вигляд, мої захоплення музикою. Через це було дуже важко. Але як не любити таких людей, особливо героїв наших фільмів, які нас запрошують в хату (сміється)?
Селянство, український народ дуже позитивно ставляться до мандрівників, до зальотних гостей. Люди раді, відкриваються. Бабка останнє яблуко віддасть.
В Європі я не бачив такого, щоб ти зупинив когось автостопом і тебе не тільки підвезли, а ще й накормили борщем, ледь на хрестини не запросили.
Та й автостоп у Львівській області чи на Закарпатті значно складніший, ніж на Харківщині чи Запоріжжі. Мабуть, це пов'язано з тим, що європейські цінності передбачають більшу закритість по відношенню до приватної власності, майна.
Автостопом мандрувати краще в іншій бік від Європи, на Схід. Але що краще в глобальному плані для державотворення – це вже риторичне питання. Зрештою європейці не дозволяють собі кидати сміття в річку.
Пацифізм
Я не люблю конфлікти. До 9 класу був страшним забіякою та хуліганом, бився в школі з ким тільки можна (сміється). А потім щось різко помінялось.
Якщо я бачу бійку, максимально її уникаю. Пробую домовитись на словах. Бійка, як і війна, на мою думку – самий крайній та безглуздий етап вирішення конфлікту. Але, на жаль, так думає меншість.
Чим довше триває у нас війна, чим більше ти бачиш жахів, коли їздиш в бік фронту, тим краще розумієш, що реальність і те, про що читаєш "романтичного" про Другу світову, про визвольні змагання, ОУН УПА, зовсім різні речі.
Чим більше крові, поту, грязюки, тим більше в людині зароджується отой пацифіст.
В історії так було завжди: покоління, яке переживає жахіття, разом з наступними двома-трьома стають пацифістськими. А потім, коли цей синець загоюється, люди наступають на ті ж самі граблі – в світі знов відбувається велике кровопролиття.
Але це – "нормальний" стан людства. Ярослав Грицак постійно каже, що мир – не норма в світовій історії.
В майбутньому людство має все ж таки навчитись домовлятись.
Наш ворог – теж складова людства, але на сьогодні домовитись з ним нереально.
Ми все ж таки маємо вірити в краще, в те, що росіяни мають якось трансформуватись, змінитися. Ми можемо мріяти про розпад РФ, але не можемо висувати ідею повного знищення російської нації, яка попахує цілковитою неадекватністю.
Колись я читав, що левова частка населення британських островів через пропаганду дійсно вірили, що німці – з рогами та справді їдять дітей. Але не знаю, що сьогодні має статися, щоб була війна між Німеччиною та Британією.
Без примирення у світі в майбутньому дійде до того, що ядерні держави закидають одна одну бомбами і ми просто зникнемо як вид на цій планеті. Та ще й потягнемо за собою хробачків, дельфінів, безневинних жирафів (сміється).
Абсолютно всіх.
Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото) – УП
